Лицар Українського Залізного Хреста – чотар УГА Дмитро Кочержук

Вічно залишаються всі відомі і безіменні великі лицарі у серцях і душах української нації, бо вони найбільше добро віддали за свободу свого народу – своє життя.


Автор публікації Ігор Андруняк


Кочержук Дмитро Михайлович у складі Австро-Угорського війська воював на Італійському фронті, четар III-го Галицького корпусу Української Галицької Армії (УГА), старшина для особливих доручень штабу УГА під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, учасник «Чортківської офензиви» і першого Зимового походу Армії УНР. Помер у грудні 1919 року на запалення легень у Вінниччині, лицар Українського Залізного Хреста.


Небагатьом підлеглим старшинам командарми армій присвячують свої подячні спомини. Командуючий УГА генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко (на світлині) присвятив книгу «Чотар У. Г. А. Кочержук із Надвірної – лицар Українського Залізного Хреста», яка вийшла у видавництві «Stilus» у 1941 році у Празі (Чехія).


Дмитро Кочержук народився 9 серпня 1895 році у містечку Надвірна Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії у родині рільника Кочержука Михайла Івановича. 5 березня 1897 року народився молодший брат Олекса. За віросповіданням родина – греко-католицька, рідна мова – руська (українська). Після закінчення початкової школи для хлопців у Надвірній брати поступили до Станіславівської української гімназії.


Хорунжий УГА й Армії УНР надвірнянець Михайло Дем’янчук згадує: «Я мав несповна 10 літ, як у вересні 1909 року приїхав з кількома іншими товаришами з Надвірної до «Селянської бурси» у Станиславові, що містилася при вулиці Липовій, ч. 80. Тоді вперше в житті пішов я з рідної хати у світ. Нас було шестеро учнями 1-ї кляси, четверо – з 2-ї та один – із 5-ї кляси української державної гімназії, що мала офіційну назву «Ґімназія з руською мовою викладовою». Всіх нас прийняли на мешкання й харчі у «Селянській бурсі». Учнями 1-ї кляси були: Буній Микола, Вірстюк Роман, Дем’янчук Михайло, Скорупський Йосиф, Розумович Степан та Слюсарчук Михайло. Учні 2-ї кляси: Вірстюк Зенон, Гаврилюк Михайло, Кочержук Дмитро та Кочержук Олекса. Учні 5-ї кляси: Гринішак Олекса та Розумович Володимир, одначе останній, мабуть, мешкав «на станції». [1. ст. 83].


У 1914 році Дмитра Кочержука мобілізували до Австро-Угорського війська. Він брав участь у боях на Італійському фронті і при створенні Української Галицької Армії (УГА), перейшов до неї. Спочатку перебував у Пресовій кватирі із надвірнянцями Лесем Гринішаком і Юрієм Шрумеляком. «Характерною рисою всіх штабів була їх надзвичайна мініатюрність. Штаб армії складався з 5-7 старшин, включаючи і мого ад’ютанта… Персональний ад’ютант при командуючому походу». [2, ст. 179].


«Хто хоч раз призадумався над ролею ближчого оточення начальника більшої військової частини чи армії, той зрозуміє його радість, коли йому пощастить здобути для свого оточення шляхетну постать довіреного старшини, і який великий його біль, коли смерть, що не оминає й штабних схоронищ, таку постать відриває від його боку.


Не всі розуміють завдання тих двох-трьох старшин, часто зовсім молодих, які мають нагоду бачити свого шефа «і в чорному, і в білому», мусять зносити його нерви, примхи, та які мусять стати на височині вимог і вміти пристосуватись у всьому до постаті, способу думання свого команданта.


У споминах одного зі старшин Головної кватири французького маршала Жорфа, обов’язком якого було складати пресові звідомлення, знаходимо дуже влучно схоплені малюнки на оцю тему. У своїй праці «Українсько-польська війна» я писав, скільки турбот мені коштувало формування штабу взагалі, а, зокрема, мого ближчого оточення. Moї побажання були аж занадто скромні; не ходило мені ані про штаб-старшину для доручень, а тим більше про генерала, – хотілося б мати бодай одного молодого старшину, що свої інтереси сполучив би на час із моїми, зрозумів би той невимовний тягар, який лежить на раменах коменданта армії, зрозумів би ту, – якої не можна ні з чим порівняти, – відповідальність за перебіг подій, й віддав би всього себе йому – не з мотивів відслужництва, борони Боже, а з інших, вищих, шляхетних.


Багато є молодих старшин – і добрих, і хоробрих, але здібних виконувати належно службу старшини для доручень – мало, дуже мало.


Не пам’ятаю точної дати. Знаю тільки, що це було вже по кульмінаційних подіях на галицько-польському фронті, бо ми ще посідали свої найбільші територіальні осягнення. Тоді начальник штабу вперше представив мені четаря Кочержука. Невеличкий, мініятюрніший за свого майбутнього шефа, з вигляду ще хлопчина, з іскристими сірими очима, акуратний аж до однострою – він відразу настроював до себе симпатично. Мені чомусь здавалося навіть, що Кочержука я десь уже й перед тим бачив. Рапорт… два-три більше з формальности поставлені службові запити… і справа вирішена. Не знаю, що подумав собі Кочержук і які в нього остали вражіння від нашої першої зустрічі – в мене вони приємні.


Перші дні контакту з Кочержуком не лишили у моїй пам’яті майже ніяких слідів, бо тоді, як знаємо, було багато іншого, що носило характер фатальности, перед чим зовсім губилися справи персональні. Картина тодішніх весняних подій загальновідома: під натиском противників обидві Українські армії (те було на початку квітня) збилися на невеличкому просторі кількох десятків кілометрів уздовж долішнього бігу Збруча.

У своїх спогадах подав я, серед яких саме обставин розпочалася 7-го травня наша «друга офензива», як група генерала (тоді полковника) Вольфа знову відібрала була Чортків… далі наступ,.. пізніше – моя димісія.

Ці всі події були надто сильні, затягували у свою орбіту все наше персональне, фізичне й духове життя, і я зовсім не пам’ятаю, чи навіть був тоді при мені четар Кочержук. Але його постать – мов жива виринає вже по моїй демісії. Кочержук переживав її куди тяжче за мене. Він усе кудись бігав, про щось клопотався, завжди приходив із купою всіляких відомостей про те, що діялося в армії.


Іноді я бачив, як він, увесь червоний, очевидно від внутрішнього хвилювання, приходив засмучений додому, і тоді від нього тяжко було щось видобути…


Так минали тижні, сірі, бідні на вражіння, контраст надто сильний, убивчий. Від ріжних предложень, що їх робили мені у той час, я відмовлявся – вони не відповідали моїм інтенціям, і цей стан «безробітного» генерала найбільше відбивався на моїм оточенні, яке тоді звелося на четаря Кочержука та стрільця-джуру. Я відчував, що вони вже почали негодувати на адресу моєї незговорливчости. Але все має свій кінець.

Моє призначення спочатку чільною особою делєгації для переговорів з денікінцями, а трохи пізніше згодом на Запоріжжя – уводять і мене, й Кочержука знов у заворіт нових подій, які швидко затушовують минуле. Події знову несуться, як у калейдоскопі. Але я вже не самий – біля мене група вірних, відданих до самозабуття людей; поруч з Кочержуком стає друга постать – сотник Миколаєнко, потім старшина конвою. Де кінчався я, де починалися вони – було вже сказати тяжко: мої успіхи стають їхніми, а негоди переживаємо разом.


Мій четар у цій групі близьких мені людей, а може, й на все Запоріжжя, був один галичанин поміж наддніпрянцями, але дуже швидко знайшов свою позицію. Був як у себе. Властиво в той час і повстав мій майбутній так званий «Конвой Коменданта Армії».


Не пригадуватиму всіх тих обставин, за яких почався Зимовий похід Армії УНР – вони записані теж і в моїй праці, що виходить за тим самим заголовком. Там саме я на свойому місці докладно зазначив, що ввесь штаб моєї Запорізької групи був на залізничній станції X захоплений поляками, через що я був позбавлений і апарату команди, і навіть найпотрібніших річей – ситуація не до завидування.


І ось, коли ми вже вийшли з того зачарованого кола, яким оточили нас наші противники, та ми вмаршували до Липовця, – я ломив собі голову над тим, як то я здобудусь бодай на найважніше. Аж раз мені доклали – що хтось у кольоні бачив уже четаря Кочержука. Справді, незабаром він став передо мною зі своєю характерною галицькою виправкою для рапорту, – зголосився, що прибув з моїм екипажом і всіма річами. Сотник Миколаєнко родом з Катеринославщини,четар Кочержук, джура та візник з возом і парою коней – властиво й започаткували нову штабову організацію.


Нема сумніву, що Кочержук мав усі формальні підстави залишитися при захопленому поляками штабі Запорожців. Однак бачимо, що він уважав за свій обов’язок зробити спробу й видістатись із полону та відшукати свого командира. Це йому пощастило, але заплатив він за це надто дорого – він перестудився.

Час був такий, що властиво здорових тоді між нами й не було, – безпереривні марші серед крайнє неприязних атмосферичних обставин були нестерпні. Зверха – мокро, сніг, під ногами – глибоке Волинське болото, в якому глибоко сідали коні, люде, а вози аж по саму вісь. Найсильніші натури не встоювали. Наш табор нагадував собою скорше мішанину тіней, а не справжнє військо. Чуйність у такому положенні якось притуплюється, кожний потопає в самому собі. Тому хоробу Кочержука завважили пізно, а сам він, певно, соромливо «бадьорився», як казали козаки. Одне, що ми могли в тому випадку зробити, – це лишити його тимчасом у якогось панотця. Умовити Кочержука залишитись не було таке легке діло. Ввесь уже в гарячці – він усе доводив, що це, мовляв, перейде, що він добре загорнеться ковдрою, вилежиться на мойому возі… все буде гаразд. А тут, як на добре, й батюшці, й матушці, в яких я ночував, він дуже подобався й вони обіцяли за ним добре доглядати. Довелося непросто, [мусив] дати йому приказ. Я бачив, як мій гострий і безапеляційний наказ його і сконфузив, і одночасно обезкуражив. Він йому підчинився, але з докором в очах. При ньому залишили козака для догляду та в нагороду панотцеві за турботи – мішок цукру.


Кольона потягнулася дальше… Коли ми в березні з Полтавщини знову вертали на Уманьщину, а звідтам на Гайворонщину, й коли до нас багато прилучалося видужалих-відсталих, – повернувся до нас і козак, що його були залишили з Кочержуком.


– А де ж четар? – питаю. Сумна була відповідь.


Як тільки останні вози нашої кольони покинули місце постою, четар Кочержук не міг собі знайти місця – він усе доводив панотцеві, що мусить обов’язково їхати, бо, мовляв, ніхто, крім нього, не зуміє так докладно виконувати приписані йому функції, зрештою ж, можуть надійти й поляки. Кордон не був так далеко. Розпалений мозок Кочержука малював йому картину дальшого польського наступу на Україну. Ні резони панотця, ні благання попаді не мали на нього впливу. Він хвилювався й казав, що коли не буде возу, то він піде пішки, а кольону все ж дожене. Зрештою, всі разом – і джура, і панотець – заспокоювали його, запевнювали, що тут йому буде добре, ніхто його в них не знайде, що піде він у них за їх сина, а там, глянь, надійде й весна, прийдуть знову козаки, й він прилучиться знову до них… Все було даремно. Джура мусів піти на село й дістати якогось воза, бо все добре пішло вже з армією. Дуже нерадо загорнули господарі старшину в ковдри, обв’язали соломою – бо було люто. Прив’язали до возу мішок з цукром і виправили з добрим словом у дорогу.


Недовга була ця подорож. Четар усе підганяв візника, намовляв його дігнати кольону, але нас відділяв уже південний шлях. Заморена коняка… бездоріжжя… Кочержук сердився на все і вся. Тим часом помалу став тратити свідомість, джура зрозумів, що старшина дуже хорий. Близько було невеличке село з маленькою церковцею. Куди з хорим, як не до панотця? І знову візок опинився на подвір’ї священника. Бідненька ще була парафія. Панотець прийняв…


Джура – добрий козак. І не міг спокійно оповідати, як молодий, сильний організм боровся з лютою конечністю. Хвилі свідомости рідко западали. Ввесь час у передсмертельному вогні Кочержук боровся з ворогами України, переплітаючи образи теперішности з минулим Італійського фронту, про який так часто й радо мені оповідав. Коли надходили світлі проблески, джуру закидував хорий питаннями: де армія, що чути про генерала, де деникінці, поляки. Джура не міг задовольнити усіх його запитань. Вже знервований Кочержук знову тратив притомність і уявляв сам собі фантастичні відповіді. Часом схоплювався, кидався одягатись. Тяжко було знову покласти його до ліжка. Двадцять день, двадцять довгих день ішла страшна боротьба… Прокинувся він якось, і це було востаннє. Проблисками останньої свідомости четар Кочержук наказав джурі, щоб той його перебрав у чисту сорочку, та щоб він витав усіх нас, бо ми йому такі близькі, як і його рідний дядько з Надвірної, дуже поважаний у Галичині гімназіяльний професор.


З тяжким серцем вислухали ми трагічне оповідання. Сумно було, дуже сумно, але – це була жертва на вівтар високої національної ідеї.


Четаря Кочержука поховали добрі руки. Його могила – одна з тих шляхотних могил, що довго будуть свідчити та вказувати на шлях Зимового походу. У штабі його не забували й довго згадували, й коли учасники Зимового походу одержували “Залізний Хрест”, то не забули й четаря Кочержука з Надвірної…

Закінчу тим, з чого й почав. Щасливий той начальник, який має навколо себе відповідне оточення» 4.

Пам’яти доброго старшини – Газета «Незборима нація» nezboryma-naciya.org.ua › show

Брат Олекса помер від тифу «чотирикутнику смерті» під Вінницею. Брати Кочержуки стали Героями і віддали своє життя на вівтар високої національної ідеї за створення Української держави.


Джерела:

1. Михайло Дем’янчук «СЕЛЯНСЬКА БУРСА» В СТАНИСЛАВОВІ (1909-1916), Альманах Станиславівської землі: збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / ред. Б. Кравців, Т-2, – Нью-Йорк ; Торонто ; Мюнхен: Вид. Центрального Комітету Станиславівщини, 1975.


2. Омелянович-Павленко М. «Зимовий похід», [6. XII. 1919 - 5. V.1920], друкарня «Чорномор», Каліш, 1934. Бібліотека Українського Воєнно-Історичного Товариства.


3. Омелянович-Павленко М. В. «Чотар У. Г. А. Кочержук із Надвірної – лицар українського Залізного хреста» / М. В. Омелянович-Павленко. – Прага: накладом «Stilus», 1941. – 15 с.


4. Пам’яти доброго старшини – Газета «Незборима нація» nezboryma-naciya.org.ua › show


Довідково:


Михайло Володимирович Омелянович-Павленко – народився 8 грудня 1878 р. у Тифліській губернії. Помер 29 травня 1952 р. у Парижі (Франція). Михайло Володимирович Омелянович-Павленко – визнач­ний український діяч, генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник, до 1917 року полковник російської армії, за доби УНР – генерал армії УНР, Начальний командант УГА. Командував операціями Першого зимового походу (1920 року). Брат Івана Омеляновича-Павленка.


Перший зимовий похід – похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.).


Головним завданням Зимового походу – збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, в той час, як її Головний Отаман Петлюра, займаючись важливими державними справами, перебував зі своїм штабом у Варшаві.


Ігор Андруняк, член Національної спілки краєзнавців України.