КРУТЕНЬКЕ

Приблизно шістдесят років тому в долині біля річки, що тече з Дорошового лісу, вичищаючи стару криницю, мешканці Крутенького витягнули з дна дубову цямрину, на якій було вирізьблено, певно, рік будівництва криниці – 1665. Це найперше, таке своєрідне письмове свідчення про існування села в далекому ХVII ст. І все ж 1665 рік, навряд чи можна вважати роком заснування села. У 1987 р. науковий співробітник Кам’янець-Подільського архіву І. Гарнага на прохання автора надіслав довідку про Крутеньке. У ній, зокрема, зазначалося: „Хоча село вперше згадується в документованих джерелах під 1764 роком, засновано воно на півтора-два століття раніше, хоч в його ранній історії могли бути перерви в зв’язку із спустошливими набігами кримських татар”.
Як тільки наступав ворог, мешканці Крутенького вступали в козацькі загони або ж ішли в ліси і завдавали ворогу нищівного удару із засад. Коли орда відходила, люди поверталися до рідного краю. Знову споруджували землянки, хати-мазанки, продовжували народжувати дітей, щоб ті прийшли на зміну загиблим, затоптаним, забраним у неволю і не дали загинути життю на українській землі. Селились неподалік лісу, в малодоступних місцях. Саме від нинішньої сажалки до Висайчика, внизу понад річкою виросла перша вуличка села, якщо її так можна було назвати.



Неподалік нинішньої шовковичної посадки, за якихось півверстви від поселення стояла дерев’яна вишка, на якій селяни вдень і вночі тримали дозір, аби вчасно попередити односельців про наступ татар. Такі вишки стояли на певній відстані по всій українській землі. З них, за допомогою вогню та диму пильні дозорці подавали сигнал про наближення ворога. І якщо це були невеликі загони, селяни самотужки справлялися з ними, а якщо сунула орда, вони змушені були залишати оселі і йти під захист козацьких полків або ховатися в ліси та підземні схованки.
Чим меншою ставала загроза від наскоків чужинців, тим вище з крутояру піднімались хати. Селяни міцно тримались своєї землі. Берегли і плекали її як тільки могли. Край цей дуже благодатний – у найнесприятливіші роки давав людям необхідне для прожиття: овочі, зерно, мед, вовну, шкіру тощо. „Земля тут, – казали люди, – як масло, хоч на хліб масти”. Або: „Встроми дишло і воно пустить паростки”.


Не раз і не два доводилось ставати на захист свого благословенного краю крутянам (так вони себе називають). Не раз і не два були биті і мучені чужинцями, але ніколи не полишали його. Проте, починаючи з другої половини XVI ст. над більшою частиною правобережної України панували польські пани. Вони насаджували свій устрій та спосіб життя, відверто грабували природні багатства, нещадно експлуатували місцеве населення. Але гордий український дух не корився панській сваволі. Селяни не раз повставали на захист своїх прав та свобод, завзято боролися з уніатами, які захоплювали церкви, брали участь у визвольних війнах на чолі з Б. Хмельницьким, П. Дорошенком, у повстаннях під проводом І. Гонти та М. Залізняка, І. Кармелюка.


Одна з легенд навіть говорить про те, що Крутеньке заснував козак Гонта. Це, звичайно, не так, але те, що селяни Крутенького свого часу знали і шанували цього сміливця, сумніву не підлягає. Задокументованих свідчень про можливе відвідування чи перебування тут одного з ватажків селянського повстання проти польських гнобителів і єврейських орендарів у 1768 р. немає, але згадки про Гонту небезпідставні. Іван Гонта очолював сотню охорони польського магната Стефана Потоцького, у володіння якого входило на той час і Крутеньке. Отже, Гонта міг відвідувати село ще до повстання. Тут мав прихильників до своєї справи – звільнення України від польських гнобителів і євреїв-лихварів, тут поповнював свої загони такими ж сміливцями, як сам.


Тих, хто входив до загонів Гонти, називали не тільки гайдамаками, а й просто гонтюками – по імені керівника повстання. І серед найдавніших прізвищ в Крутенькому були Гонтюк та Гонтаренко. І ще. Багато поколінь хлопчаків із Бондарівки шукає у Висайчику сховок козацької зброї, який, за переказами, нібито, мав у лісі славний ватаг Іван Гонта. І це є ще однією підставою говорити про те, що Гонга бував у Крутенькому і що ім’я народного героя має повне право на вшанування нинішнім поколінням крутян. Принагідно відзначимо, що Гонта буквально означає великий (відповідник Антею).


Про заснування села і походження назви є кілька версій. Автор однієї статті в районній газеті за 1957 рік навіть стверджує, що село заснував виходець із Білорусії Іван Крутевич, на честь якого, нібито, назване село.  
Розташування села позначалось на характері людей. Вклинюючись у межі Київської губернії Уманського повіту, з трьох боків воно мало сусідів, мешканців вже іншого краю: на заході село Текуча, на півночі – Вільшана Слобідка і Рогова, на сході – Перегонівка. Отож зрозуміло, що сусіди подивлялись на Крутеньке дещо зверхньо. Віддаленість від повітового міста Балти (109 верств) і, навпаки, сусідство із селами вже іншої губернії примушувало селян покладатись на власні сили, що сприяло згуртованості крутеньківців, розвитку незалежницького характеру. Це підкріплювала також майже фанатична вірність прадідівським звичаям та традиціям. Місцеві жителі дуже ревно берегли їх. Неспроста колись тут рідко траплялось, щоб у селі надовго затримувалися чужинці – євреї, росіяни, поляки (їх у Крутенькому інакше не називали як жиди, кацапи і ляхи). Якщо в навколишніх селах можна було зустріти чимало іновірців чи чужинців, то в Крутенькому, щоб тебе визнали за свого, треба було добре постаратись.


В „Трудах Подільського єпархіального історико-статистичного комітету”,наприклад, про Клинове зазначається: „За винятком 23 душ обох статей католиків і 18 душ євреїв, всі мешканці православні...” Про Семидуби зафіксовано таке: „Прихожан 709 чоловік і жінок 725, майже всі вони селяни малороси”. За Перегонівку „Київська єпархія” (1910 р.) повідомляє, що в селі, крім православних, мешкають 126 католиків і 18 розкольників. Натомість про населення Крутенького однозначно вказується: „чоловічої статі – 712, жінок – 700: це всі селяни-землероби, іновірців немає”. Мешканці села не могли допустити, щоб серед них „жив хтось не наший” і піддавав сумніву їхню віру та звичаї. Вони не дозволяли себе називати також принизливою приставкою „мало”. Крутяни ніколи не визнавали себе малоросами, щоправда і не усвідомлювали себе українцями. Це і зрозуміло з огляду на існуючу за російського самодержавства політику русифікації.


„Ми православні!” – говорили переважно про себе крутяни і завжди твердими були у відстоюванні своєї віри та прадідівських звичаїв, багато з яких передавались з покоління в покоління ще з дохристиянської доби. Як от Коляда, перевдягання в „цигани” на Маланки і Василя, Івана Купайла, свято Калити тощо. Влада у всі часи мусила рахуватися із місцевими звичаями – чи то за поміщиків, чи за більшовиків. Наприклад, ті ж „цигани”, які були, м’яко кажучи, не до вподоби поміщику, православному священику і комуністу, не вдалось викорінити навіть за допомогою царської жандармерії, залякуванням Божої кари чи силою каральних органів радянської влади. Поміщицькі порядки тут часто були легші, ніж в інших селах, саме через те, що власники села боялись спровокувати невдоволення людей. Крутяни знали собі ціну і могли постояти за себе. Варто було в 1905 р. владі дещо обмежити матеріально людей, як Крутеньке збунтувалося: там загорівся хліб, там скирта, згоріла навіть гуральня (інша назва винокурні)...


Тут мешкали самодостатні господарі. В Інституті рукопису Академії ім. В. Вернадського зберігається один дуже цікавий документ під назвою “Інвентар та статистичний опис с. Крутенького Балтського повіту, належного Францеві та Жозефіні Гурківським і висновок Подільського Губернського інвентарного комітету, 1845-52 рр.”, в якому подаються дані соціального стану.


Зокрема тоді в селі була “одна корчма, три водяних млини, одна мельниця-вітряк, корчма трактова, винокурня парова на 70 пудів борошна, підвал для винокурні”. В одному пізнішому документі зауважується, що в “окрестностях завода було 5 “питейных заведений”, продукція збувалася вином і спиртом по 4 руб. 10 коп. з акцизом, а також відправлялася в Київську та Херсонську губернії. У списку наявних душ за ревізією 1834 р. зустрічаємо людей, що прожили по 69-75 років (хоча більшовицька пропаганда писала, що за панщини люди жили не більше 55 років). Дітей було небагато – лише в одній сім’ї налічувалося п’ятеро, в решті – менше того. Серед мешканців села (344 чоловіків і 328 жінок) нараховувалося 40 тяглових дворів, 109 напівтяглових і лише 6 піших (або городників, в кого не було робочої худоби – коней чи волів). Тяглові мали: по 8 дес. 555 саж. орної землі, 2 дес. 1785 саж. – сінокосу, 1 дес. 254 саж. – під садибу і город; піші і напівтяглові – по 4 дес. 277,5 саж. орної землі, 1 дес. 234 саж. – сінокосу, 1 дес. 317 саж. – під садибу та город.


Звісно, більшість землі перебувало в руках поміщика (658 дес. 1200 саж. – орної землі, 246 дес. 2250 саж. – сінокосу, 54 дес. 2100 саж. – під будівлями та городами), але казати, що селяни бідували і не могли розвивати своє господарство, несправедливо. Деякі господарі утримували від 10 до 20 волів, – 5 коней, 3 – 5 корів, по кілька бичків, телят і свиней, від 15 до 50 овець. Тобто, вони були достатньо заможні. Жили великими родинами. Наприклад, під одним інвентарним номером значиться родина Кабацюри Артема Афанасійовича (39 р.), його дружини Феодосії (34 р.), синів Наума (15 р.), Сави (12 р.) та Орлона (5 р.), а також брат Артема Ларіон (30 р.), його дружина Єфросина (23 р.) і мати Параска (не вказано скільки років). Ця сім’я мала 6 волів, 2 бики, 3 корови, телицю, 15 овець і 5 свиней.    


Родина Чепелюка Данила Микитовича (69 р.) жила в такому складі: його дружина (друга) Тетяна (57 р.), син Василь (30 р.) з дружиною Марією (23 р.) і дітьми Іваном (3 р.) та Павлом (2 р.); другий син Феодосій (28 р.) з дружиною Марією (18 р.), а також син, певно, від першої жінки – Трохим (32 р.) з дружиною Параскою (26 р.), синами Артемом (3 р.) і Діонисом (0,5 р.) – всього 12 осіб. Родина мала 10 волів, 2 бики, 3 корови, телицю, 20 овець і 5 свиней.


Найбагатшим з-поміж селян Крутенького був Прокіп Захарович Баран (50 р.) з дружиною Євдокією (41 р.) і синами Калеником (19 р.), Петром (14 р.), Василем (12 р.), Наумом (7 р.) та донькою Марією (2 р.). Вони утримували 20 волів, 4 коней, 5 корів, 4 бики, 2 телиці, 50 овець і 6 свиней.  


У 1861 р. скасовано кріпацтво і проведено земельну реформу, згідно якої селянам надавалася повна свобода, вони наділялись польовими наділами. У 1862 р. в Крутенькому нараховувалось 162 двори. 135 із них (нетяглові) вже мали в своєму користуванні по 5,2 десятини землі (десятина – 1.09 га); 16 дворів (тяглових) – по 11,4 десятини; 11 дворів залишилося без наділів – вони несли службу у панській економії чи у священика.


Селяни переважно забезпечували самі себе не тільки хлібом, а й ткали з коноплі тканину, чинили шкіру, ліпили та випалювали з глини посуд. Були тут свої ковалі, бондарі, теслі, шевці, про що, зокрема, свідчать крутенські прізвища – Бондар (і назва східного крила села – Бондарівка), Тесля, Швець, Ткач, Гончар, Коваленко...
Найбільшого розвитку село досягло за княгині Абомелік, яке вона викупила наприкінці ХІХ ст., після того, як його програв у карти поміщик Плоховський. При ній було споруджено цегельню, церкву, школу. У 1909 р. власником маєтку став уманський поміщик Андрієвський, який одружився на Тамарі – племінниці княгині Абомелік. Він звів над головним будинком ще один поверх, поруч побудував просторе приміщення для прислуги, простору конюшню, де розводили чистопородних коней. З початку 1960-х років до кінця 80х це приміщення після відповідного ремонту використовувалося під Будинок культури. Крутенський маєток у комплексі з церквою був серед найбагатших і найкращих на території Балтського повіту.


У 1913 році Крутеньке порівняно з 1862-м зросло більше як у два рази. Тепер у селі налічувалося 367 дворів з населенням приблизно 1900 людей. Подальші Перша світова війна, революція, громадянська війна, голодомор, Друга світова війна, численні експерименти в сільському господарстві призвели до того, що за переписом 2001 р. тут мешкало лише 713 людей: чоловіків – 315, жінок – 398. На жаль, не найкращим чином позначилися на долі села і роки незалежності України. Триває відтік населення, знижується народжуваність. За останні 17 років чисельність мешканців села скоротилася до 539 осіб.


Зречення в лютому 1917 року царем Миколою II престолу село зустріло радісно. Впав ненависний самодержавний режим, який забрав десятки найкращих синів і чоловіків села на війну, багато з яких загинули або повернулися каліками. Люди сподівалися, що падіння самодержавства прискорить закінчення війни і повернення живими ще уцілівших чоловіків, синів, змінить на краще життя. Та цим надіям не судилося збутися. У Петербурзі розгорілась політична боротьба, яка захопила і Україну. Центральна Рада на чолі з М Грушевським після довгих вагань взяла курс на побудову незалежної держави. Проте через недолугість, нерішучість керівників та недостатню увагу до створення власної армії не вдалось використати дуже сприятливий для цього момент.
Тимчасовому уряду було не під силу контролювати ситуацію в імперії, в якій бал правив хаос, бандитизм, голод тощо. Цим і скористались більшовики на чолі з В. Леніним, які в результаті збройного жовтневого повстання восени того ж 17-го року захопили владу.


Селяни з підозрою зустріли так звану соціалістичну революцію, але багатьом прийшлися до вподоби гасла комуністів: “Землю – селянам!”, “Грабь награблєнноє!” і т. п. Із записів вчительки історії П. І. Онищук відомо, що досить активно підтримали нову владу Бондар Федір Іванович, Яцишин Григорій Іванович, Яцишин Дем’ян...
Любителі легкої наживи коршунами налетіли на розкішний панський маєток – розтягували майно, били статуї, топтали клумби. Через півроку, вже під час громадянської війни пан Андрієвський, який був утік до Польщі, повернеться в Україну з білополяками і жорстоко каратиме тих, хто грабував та нищив маєток. Голова сільради Марія Афанасіївна Снаговська в 50-х роках вивчала це питання і залишила запис про те, що кількох чоловіків в тому числі Онищука Василя та Пилипчака Івана, які брали найактивнішу участь у пограбуванні маєтку, запрягли у воза і під свист нагайок вони возили по селу свого колишнього пана. В ролі погоничів були: Чорногуля Тимохтей і Ткач Данило... І все ж стара влада повернулася не надовго.


Революція потягнула за собою братовбивчу громадянську війну. В період з 18-го по 21-й роки на нашій землі, знищуючи один одного, гуляли німці, гетьманці, махновці, січові стрільці, частини армії УНР, більшовики... Не обминала ця страшна веремія і Крутеньке – його сини часто виявлялися по різні боки барикад, намагаючись прискорити закінчення війни на користь майбутньої незалежної України. Яків Піддубняк, наприклад, був членом Голованівської волосної Народної Управи, яка підтримувала уряд УНР. Про це свідчить книга Олександра Доценка „Зимовий похід. 6.ХІІ.1919 - 6.V.1920”.


Неабиякі здібності мав виходець із простої селянської родини Михайло Притуляк. В царській армії він дослужився до звання штабс-капітана і навіть отримав титул дворянина. А після революції, як справжній патріот свого народу, перейшов воювати на бік Української Народної республіки. Служили наші земляки і в Червоній армії, і в денікінській. В дитинстві автору цього нарису доводилося чути розповідь про одного молодого чоловіка, над яким чи то в кінці 1920-х чи на початку 30-х років комсомольці вчинили самосуд через те, що він служив у війську Махна. На жаль, імені його не запам’ятав.  


У 1921-му утвердилася радянська влада, хоча ще кілька років в окрузі виловлювали рештки різних партизанських загонів та банд. Поступово відновлювався мир. У колишньому маєтку поміщика і на його землях була організована комуна, яка згодом стане відділенням радгоспу Перегонівського цукрокомбінату і проіснує до 1975 року. Членами комуни були найбідніші мешканці села, а також різноманітні переселенці, серед яких і кілька китайців. Вони поселилися в панські приміщення. Тут же розмістилась контора відділення та магазин.
Доволі складним був 1922 рік. Політика воєнного комунізму, запроваджена більшовиками, а саме насильне вилучення спеціальними озброєними продзагонами хліба, призвела до голодних смертей на селі і знову до розгулу бандитизму, пограбувань тощо. Люди котрий вже рік жили в умовах страху та злиднів. І ніде вони не могли знайти від цього захисту та допомоги. Дементій Чепіль утримував свиню, переховуючи її в погребі. Але злодії і там знайшли її та викрали, позбавивши сім’ю бідного селянина того, за рахунок чого він планував якось підтримати свою родину. І таких прикладів було чимало. Вберегти домашніх тварин від злодіїв та нероб можна було хіба що утримуючи їх в одній кімнаті, де жили господарі, або хоча б у другій половині хати.
Приниження людської гідності, нехтування віковими традиціями українського милосердя, співчуття і взаємовиручки ставали звичним явищем і в Крутенькому. З людини творили істоту з тваринними інстинктами. Безбожна влада заохочувала будь-яке протистояння селян, настроювала їх одне проти одного, створювала атмосферу заздрощів, підозр та ворожості.


Особливо це проявилося у 1929-1932 роках. Здавалось світ перевернувся: всі, хто жив заможно, хто був справді хазяїном на землі, називались не інакше, як куркулями, глитаями і, навпаки, в пошану ставились бідність, гультяйство. Саме з найбідніших і формувались органи нової влади – комнезами, сільради, правління товариств спільного обробітку землі (созів) і колгоспів. За підписом на членській картці Максима  Герасимовича Погороднього, особистий архів якого разом із щоденником зберіг його зять Федір Соломонюк, маємо змогу довідатися, що в 1930 р. головою Крутенського комнезаму був якийсь МКаба (певно Михтодь Кабацюра). А на останній сторінці рукою власника картки вписано 11 осіб, очевидно, також комнезамників: Соломонюк Афанасій, Криворучко Оксентій, Безноско Трохим, Шуляк Ригор, Онищук Андрій, Білий Пилип, Кучер Євсей, Масловський Іван, Гонтюк Андрій, Слива Хтома і Черевайко Пилип.


За іншими довідками Крутенської сільради, виданих на ім’я Максима Погороднього і його дружини, можна визначити, що головою сільради в листопаді 1933 р. був хтось із Яцишиних, судячи із записів колишньої вчительки П. І. Онищук, найвірогідніше – Дем’ян.   


В історії українського села відкривалась чи не найжахливіша сторінка. Нова влада вирішила змінити віковий уклад його життя. Спочатку взялися за церкву. Одного дня активісти прийшли до церкви і, перервавши службу, почали глумитися над почуттями віруючих: скинули з дзвіниці дзвони, реквізували церковне майно, побили іконостас, ікони тощо. Було завдання зовсім знести церкву із лиця землі, та збудована з добротної цегли, на розчині, як розповідали старі люди, з добавкою яєць, вона виявилась не по зубах більшовицькій владі.
Насильницькою колективізацією більшовицький уряд по суті оголосив війну селянам України. У них відбирали землю, коней, худобу, реманент, господарські будівлі і, навіть, житло. У Крутенькому було розкуркулено 37 хазяїв. На конфіскованому почали організовувати колгоспи. Але люди хотіли господарювати самостійно. Вони не могли і не хотіли сприймати “справедливостей”, які їм нав’язували зверху. “Урівнятися роботящому з ледащем, тому, хто має все своє – коней, реманент – з тим, хто світив задом? Та ніколи!” – казали люди. Селяни відмовлялись іти працювати в колгосп, спродували або різали худобу, псували реманент, ховали хліб, аби не потрапило їх добро в “чужі, ненаситні руки”.


Навесні 1930 р.  в селі виник бунт – люди відмовилися йти на роботу до колгоспу. Як зазначалося в ділі заарештованого Григорія Кухара, звинувачуваного в підбурювані, “гурт жінок до 300 осіб розібрали усуспільнених коней та інвентар, ганялись за головою сільради й головою комітету незаможних селян, щоб їх побити”. Згодом коней знову зігнали до колгоспної стайні, за яку служив сарай розкуркуленого Мусія “Чорта” (прізвище, на жаль, не вдалося встановити), але однієї ночі хтось підпалив конюшню і майже всі тварини згоріли. Ганна Автономівна Холоднюк пам’ятає, який жах стояв над селом від страшного іржання більше трьох десятків коней.


Більшість людей не бажали колгоспу і всіляко чинили спротив примусовій колективізації. Та репресивні методи ставали ще жорстокішими: тих, хто не здавав добровільно в колгосп майно та реманент, виселяли з хат, не дозволяючи взяти з собою навіть найнеобхідніше, дехто втрапив до таборів Біломорканалу, до Сибіру та Соловків. Спеціальні загони активістів вимітали у фонд радянської влади все: хліб, крупи, худобу. На початку та навесні 1933 р. село годувалося котами, собаками, пацюками, лободою, бруньками дерев. Люди від голоду божеволіли, траплялися випадки людоїдства Ось що згадував уродженець села багатолітній секретар Первомайського міськвиконкому Іона Іонович Кошовий: “У 33-му, коли я був зовсім пацаном, село страшно голодувало. Я ходив до річки з решетом ловити собі щось на харч. То якийсь коблик, то жаба попадеться... Так і підтримував своє життя. А одного разу, я виловив, страшно сказати, голову дитини, а потім і скелет...”
Через 60 років у 1993-му сільська Рада народних депутатів спробувала скласти списки жертв цієї війни – голодомору вчиненого комуністичною сталінською верхівкою. Людська пам’ять зберегла лише 66 осіб, хоча їх було, за визначенням старожилів, не менше сотні.


В селі вже діяло два колгоспи: “По шляху Леніна” – на Осадьбах (східна частина села, яка почала розбудовуватись лише в ХХ столітті) та імені Карла Маркса – на Бондарівці. Створилися вони в 1930 р. – перший на базі артілі бурякового товариства (голова Матвій Карпович Грицюк), другий на базі комуни. Першими головами колгоспів були відповідно Притуляк Василь Автономович та Швець Пилип Тарасович. Однак підневільна колгоспна праця була неефективною.


Тим часом політика сили, страху, репресій тривала. Варто було комусь висловити щонайменшу критику чи просто підозру існуючому ладу, як тут же через донощиків про це довідувались каральні органи, і, так звані, судові трійки швидко визначали міру покарання. Яскравий приклад цьому доля крутеньківського селянина 35-річного Івана Петренка. Коли в 1937 р. до села докотився зміст прийнятої Конституції СРСР, в якій декларувалось вільне волевиявлення народу, Іван Іванович зрадів і сказав на людях, що тепер народ прийде до влади і поверне попрані права, землю тощо. Наївний селянин, ще не збагнув, що слова комуністів і діла дуже різняться. І. Петренка було заарештовано, звинувачено в троцькісько-бухарінській змові (про яку він і не чув) і швидкий суд виніс йому суворий вирок – розстріл. Через два місяці вирок було виконано.


Під розправу можна було потрапити просто ні за що. Був при тому як Петренко говорив про права, значить і ти з ним заодно. І теж до каталажки. Служив у царській армії, і ти вже також під підозрою, хоч вже й минуло двадцять років після того... Проявив милосердя до голодуючих селян – на ешафот. У Кіровоградському обласному архіві зберігається діло на члена ВКП(б) Килинича Павла Івановича, 1891 р.н., с. Ємилівка. 27 лютого 1938 р. він був заарештований Голованівським РВ НКВС за те, що “працюючи головою колгоспу “По шляху Леніна” у с. Крутенькому в 1934 році в період обмолоту видав колгоспникам по 13% хліба, а не 10%, як належало, через що був невиконаний план хлібозаготівлі на 680 центнерів; в колгоспі загинуло 23 коня, виявлено перевитрату грошей на суму 380 рублів”. І хоч П. Килинич вже давно не працював у Крутенькому і більше не займав  керівних посад, а столярував у колгоспі ім. Косіора, його засудили до 6 років тюрми. Однак обласному суду цього виявилося замало. Він скасував попередній присуд і 20. 04. 1938 трійкою УНКВС Одеської області Килинича, вже як “активного члена контрреволюційної організації”, було засуджено до розстрілу. Вирок виконано 29. 04. 1938. Павло Іванович загинув через те, що рятував селян від голоду. І, мабуть, не один із наших односельців має завдячувати йому життям.


Наступним випробовуванням стала Друга світова війна – 1939-1945 рр., вже третя за останніх тридцять років. В складі Червоної Армії крутеньківці брали участь у військовій кампанії приєднання Західної України до СРСР (1939 р.), в ганебній фінській війні (1940 р.). І, звичайно, кожного зачепила одна з найбільших війн, розв’язана Німеччиною 22 червня 1941 р., – так  звана Велика Вітчизняна.


Майже все чоловіче населення пішло на фронт. Проте деморалізована, залякана, заморена голодом країна не могла протистояти добре оснащеній і вишколеній німецькій армії. Вже в серпні 41-го року фашисти окупували Крутеньке. До березня 1944 р. вони верховодили тут. Щоправда, волю окупаційної влади на місцях здебільшого виконували староста, якого обирала громада, і поліцаї, які формувались із місцевих жителів. Так само діяли колгоспи, із трохи зміненою назвою – громгоспи (тобто громадські господарства), так само люди вирощували хліб. Але тепер він вже йшов у засіки іншої окупаційної влади.


Разом з тим відомо чимало фактів продовження боротьби крутеньківців із загарбниками в тилу.  Крутеньке, навіть, називали партизанським селом і йому готувалася доля білоруської Хатині, яке було дотла спалено німцями. Існує версія, що врятувало село таке. Окупанти наказали місцевим поліцаям: або ви знайдете і знищите того, хто вбив німецького солдата (його труп було виявлено на околиці Крутенького на початку березня 1943 р.), або ми спалимо село. Поліцаї розстріляли кількох односельців, спалили одну хату і цією жертвою відкупились від повного знищення села. Але, що цікаво, навіть після такої жорстокої розправи і після суворого попередження, якщо хто буде переховувати партизанів і винуватці будуть розстріляні, крутяни не відмовляли їм в допомозі. Після того, коли фашисти розбили в Голочому лісі наумовців, в село прибився кінь із пораненими вершником. Це була партизанка. Храсина Кабацюра доглядала її як могла, але, на жаль, через тиждень вона померла. Похоронила вона дівчину на своєму обійсті, а в 1960-х роках залишки тіла партизанки були перепоховані в братську могилу.  


Ще кілька штрихів до цього суворого періоду життя наших батьків та дідів. Голова сільради Степан Бондар перед вступом німців у село вимагав підкоритися вказівці зверху і попалити хліб, щоб не дістався німцям. Сам бігав по полю із сірниками, але селяни не дали цього зробити, бо перш за все постраждали б вони, адже їм не було куди евакуюватися – вони мусили залишатися на окупованій території.


Старостою окупованого села спочатку було обрано Тодора Соломонюка, який до війни мав досвід керівної роботи і відзначався людяністю. З невідомих причин незабаром він збожеволів і його замінив Г. Кухар (на прізвисько Рура).  


У селі діяли молодіжні неорганізовані підпільні групи, вони збирали необхідну інформацію з фронтів і поширювали серед людей, а ще повідомляли, коли мали наїхати в село німці та каральні загони. Однієї ночі 43-го в селі було побито трьох п’яних вояків РОА (осетинів) і відібрано зброю. Чиїх рук це справа, досі невідомо.  
У березні 1944 р. Крутеньке було звільнено від німецьких окупантів... Село заліковувало рани, підраховувало втрати, чекало з війни своїх солдат і загнаних в німецьке рабство дітей. 135 крутеньківців загинуло, кілька десятків дівчат та юнаків працювало на чужині – на німецьких приватних та державних підприємствах. Немало з них побувало в німецьких концентраційних таборах.


Важко давалося відновлення зруйнованого і пограбованого господарства після звільнення села. В районній газеті „Сталінська правда” від 15 вересня 1946 р. було надруковано постанову виконкому Голованівської райради трудящих і РК КП(б)У „Про оранку зяблі живим тяглом по колгоспах району”, якою доводилися щоденні завдання оранки. Згідно цього завдання колгоспу „По шляху Леніна” необхідно було виорати 202 гектари. Щодня він мав поставити плугів: кінних – 4, коров’ячих – 8 і виорати ними не менше 4,4 гектара, щоб завершити оранку до 20 жовтня. У колгоспі ім. Карла Маркса до оранки підлягало 82 гектари, проте кінних плугів у нього не було зовсім, а коров’ячих – дев’ять. Цими плугами щодня треба було виорювати по 2,7 гектара землі, щоб закінчити оранку до 15 жовтня. Таж сама газета, від 31 березня 1949 р. в замітці „Успіх боронувальщика” розповіла таке: „Як тільки почалося вибіркове боронування в колгоспі ім. Карла Маркса с. Крутеньке, колгоспник Антон Гайдай вийшов в поле із своєю коровою, впряженою в борону. 4 дні виходив на боронування т. Гайдай і щодня заборонував по 2 гектари. На його рахунку заборонованих 8 га зяблі і озимини”. Непосильна ноша випала всім – і тим, хто воював на фронті, і тим, хто відбудовував господарство.


З війни чоловіки повертались з надією, що тепер Сталін, як народу-переможцю, поверне їм відібрані землю та права. Але не так сталось, як гадалось. У 1947-му в нагороду за ті муки і жертви, що пережив народ у чотирирічній війні, більшовицька влада накинула Україні новий голодомор, мабуть, щоб не плекала вона надій на землю, волю і самостійність. Як і в попередню голодовку, раціон харчування переважно складався із підніжного корму. До цього періоду належить така популярна в селі іронічна примовка про молочай, який, перед тим як з’їсти необхідно, було скачати: “Качай-качай та в мед мачай, а з меду в вино, щоб солодше було”... Проте мор 47-го порівняно з 32-33 роками був не таким рясним на смерті, але кілька десятків наших односельців було завчасно загнано в могили. Чимало людей підірвало здоров’я, що позначилось згодом на наступних поколіннях.
Період приблизно до 1954 р. був на селі хоч і не голодоморним, але досить важким для селян. Вони працювали на колгоспному лані за трудодні, на які давали кілька кілограмів зерна (щоб людина не померла з голоду) і жодної копійки грошей. Тим часом різноманітні інспектори постійно збирали гроші на державну позику. Щоб людині розрахуватись за неї, вона мусила продавати останнє. Непосильними податками обкладались хати, городи, домашня худоба, плодові дерева. На кожний двір було доведено план: молока здати – 200 літрів на рік, м’яса – 40 кілограмів, яєць – 150 штук, картоплі – 150 кілограмів тощо. Офіційна радянська пропаганда твердила, що все це потрібно на зміцнення обороноздатності країни, бо, нібито, „імперіалістичні акули знову готують збройний наступ на Країну Рад” (вислів із газети „Правда”). Селяни сумно жартували, “ще трохи і обкладуть податком за те, що дихаєш повітрям”.


Щоб уникнути цих податків рубали дерева, різали худобу. Як наслідок, часто в багатьох сім’ях розкішшю вважали печену картоплю, буряки, кабаки. Люди вживали в їжу трави – калачики, кульбабу, цвіт акації тощо. Якщо хтось із колгоспного поля зірвав для врятування життя кілька колосків пшениці чи жита, його запроторювали до тюрми. Навіть незважаючи на те, що в нього гинуть з голоду діти і що він має неабиякі заслуги перед суспільством. Наприклад, сім’я комбайнера колгоспу ім. Карла Маркса, учасника Всесоюзної виставки народних досягнень в Москві, колишнього фронтовика Олександра Йосиповича Пашенюка, який своїми мозолями виробляв хліб, також недоїдала. Одного разу він не стримався і взяв те, що залишилося у бункері комбайна. Пильні очі сексотів побачили це і доповіли в органи. Степана Йосиповича заарештували. Зважили зерно – всього було 8 кілограмів. Стільки ж і років тюрми отримав... 

   
Один із керівників району, якось виступаючи в Крутенькому перед селянами, відверто заявив: „Ви всі у нас в мішку, тільки поки що не зав’язаному”. Досить точна оцінка становища, в якому перебувало селянство України.
Неефективність соціалістичної командно-адміністративної, примусово-колгоспної системи привела до економічного застою і розпаду найбільшої в світі імперії, яким був Радянський Союз. 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі народ проголосував за незалежність України. 631 мешканець Крутенького віддав свої голоси за те, щоб Україна самостійно будувала своє життя і лише 19 проголосувало проти.


У 2000 р. колгосп ліквідовано, земля і майно розпайоване. Немає вже в селі ні молочнотоварної, ні свиноферми, ні вівце та птахоферми. Люди здобули право вільно розпоряджатися своєю часткою землі і майна. Більшість селян здають свої паї в оренду АФ “Кернел”. А молоді нема де працювати, тому змушена виїжджати на заробітки в міста, а той за кордон. Різко зменшується населення і народжуваність.


Не останню роль у житті людей завжди відігравала церква. Перша письмова згадка про село пов’язана саме із відкриттям церкви. Споруджена вона була з благословення уніатського єпископа Максиміліяна Рилло, на честь святого апостола Іоанна Богослова в 1764 році – дерев’яна, трьохкупольна, з позолоченими хрестами на десять вікон. Першим її священиком був виходець із „польської губернії Бершацької, володіння воєводи познанського Станіслава Потоцького села Сомовки Данило Іванович Довгополий... Після одруження на дівчині Марії був виписаний в Уманську губернію воєводою Францішком Потоцьким в село Крутеньке, де ще церкви і священика не було” – саме так зазначається власною рукою Довгополого в „Уклінному донесені до Переяславського та Бориспільського православного єпископа Гервасія греко-католицького пароха церкви с. Крутенького Уманської волости київського воєводи Франця-Салезія Потоцького з проханням про прийняття пастви та відмову від попередніх унійних освячень та священнодій” від 30 червня 1768 року. Отже виходить, що саме Д. Довгополий приклав руку до спорудження церкви в селі. Біля 1775 р. за даними „Трудів Подільського єпархіального історико-статистичного комітету. Випуск 9” церкву знову захопили уніати, хоча священиком при ній був Григорій Томачевський, рукопоставлений православним Волошським єпископом. Дворів було тоді 72. Коли церква знову з’єдналась з православ’ям – невідомо, але не пізніше 1794 року. Невідомо також, чи це була перша церква, а чи, може, відбудована після руйнівних набігів кримсько-татарських орд.


У 1848 р. стараннями власника маєтку Франца Гурковського церква розширена боковими прибудовами. Іконостас у ній старий, різьбленої роботи. Відносилась до Уманської православної протопопії. Через 150 років, коли стара дерев’яна церква прийшла в непридатність, прихожани вирішили будувати нову. Було виділено для неї місце в кількох десятках метрів на південь від старої. Княгиня Абомелік зі своїх володінь надала десять десятин землі, на яких селяни вирощували хліб у фонд будівництва церкви. З огляду на це нова церква могла б носити назву Десятинна, але вона перебрала назву старої церкви і була освячена для Божої служби 9 жовтня 1908 р.


Подібної споруди не було у всій окрузі: п’ять куполів, дзвіниця; довжина – 35,1, ширина – 22,7, висота дзвіниці – 22,5 метра. Вікна з кованого заліза, долівка викладена французькою плиткою, дубові хори, різьблений іконостас. Краса її і величність вражала. В усі роки Храм розділяв долю села. Коли в 1930 роках селян заганяли в колгоспи і морили голодом, його, пограбувавши, закрили. У 41-му окупаційна німецька влада дозволила відновити діяльність церкви і в цей час вона вперше належала до Автокефальної Української православної церкви. Навесні 44-го, як в село увійшли радянські війська, німецькі бомбардувальники піддали їх бомбовій атаці. В Храмі якраз йшло богослужіння, одна з бомб влучила в дзвіницю і зруйнувала її. На щастя із людей ніхто не постраждав.


Служба в Храмі, вже підпорядкованому Російській православній церкві, продовжувалась до чергового спалаху комуністичної антирелігійної кампанії. У 1961 р. церкву знову закрили. Тривалий час її використовували під колгоспне зерносховище, а потім кинули напризволяще. Зруйнувався дах та бані. І лише коли Україна здобула незалежність 9 жовтня 1991 року з ініціативи газети „Сходи” (редактор С. Піддубний), професійного будівельника, одесита Едуарда Михайловича Білого і Голованівського благочинного Василя Михайловича Гдешинського після тривалої перерви з нагоди Храмового свята відбувся святковий молебень у Храмі. Це дало поштовх до створення в селі релігійної громади, але незважаючи на те, що саме незалежна Україна повернула їм Храм, громада зареєструвалася в складі УПЦ Московського патріархату.


У 1996 р. в село прибув молодий священик Степан Іванович Піпак. Він поставив собі за мету відбудувати в Крутенькому церкву. Священик знайшов будівельників і з ризиком для себе уклав з ними договір на відбудовчі роботи. Активно підтримали священика громадськість села та правління колгоспу (голова І. М. Чепіль). Незважаючи на складне фінансове становище, воно взяло на себе основний тягар по забезпеченню робіт всім необхідним. Бригада з Львівської області (бригадир Микола Василишин) виявилась беручкою і вмілою. Жителі села не раз тамували подих, слідкуючи, як без кранів і без страховки працювали майстри на висоті 20 метрів, оббиваючи бані листом із важкої для цього неіржавіючої сталі. Всього за кілька місяців реставратори відновили і покрили центральну баню, чотири менших і дах над головною частиною Храму. Споруда засяяла куполами, навіть кращими, ніж вони були в первозданному вигляді...


Кошти на відбудову Храму жертвували мешканці Крутенького, а також сусідніх сіл. Відчутно допоміг церкві виходець із села генеральний директор проектно-будівельної компанії “Аеробуд” Б. І. Петренко. Посильну допомогу також надавали народні депутати України М. І. Петренко та Л. П. Супрун.
Ще одну реконструкцію церкви здійснено стараннями того ж Бориса Івановича Петренка в 2008 р.: збудовано тріумфальну арку, змінено конструкцію купола дзвіниці, розписано стіни церкви, заасфальтовано підходи до неї, зроблено підсвітку та огорожу.


Не можна обминути того факту, що в 1830 р. згадуваним вище Ф. Гурковським у Крутенькому також було споруджено католицький костьол, хоч тут жило лише кілька сімей римо-католицького сповідання, але поляк Гурковський, очевидно, сподівався на зміцнення її позицій і не пошкодував на це коштів. Проте Державна Рада в Департаменті Законів і в Загальних зборах Російської імперії своїм рішенням від 8 жовтня 1831 р. заборонила її використовувати як костьол, щоб не було “совращения людей Православной Веры в Унию”. Тобто, тут не могло бути католицького священика і регулярних богослужінь і, отже, костьол був переведено в каплицю.  


Про існування школи в селі згадується вже у “Генеральній візиті Крутенської парохіяльної церкви”, котра на той час належала до Торговицького деканату, “що має положення у Браславському воєводстві Вінницького повіту” від 23 квітня 1784 р. У ній зазначається, що школа була збудована стараннями сільського церковного Братства. Коли село перейшло з-під польського підпорядкування до російського, школу було закрито і відкрито знову лише в 1862 р., завдячуючи місцевому священику І. Кобилянському. У 1905 р. на мирський капітал, а також при допомозі княгині М. Абомелік було збудовано добротне цегляне приміщення церковно-приходської школи з чотирирічним навчанням на чотири класних кімнати і кабінетом для вчителя, в якій вивчали Закон Божий, арифметику, письмо, читання. На початок ХХ ст. такого приміщення не мала жодна школа нинішнього Голованівського району. Служило воно школі до 2006 року.


Із середини 30-х років у селі вже була семирічна школа, для якої використовувалась частина колишнього панського помешкання. Під час німецької окупації в жовтні 1941-го була спроба відновити діяльність школи, але безуспішно. Тим часом у серпні-вересні того ж року в ній знаходився шпиталь для поранених у боях в Зеленій брамі німецьких солдат. 9 з них убитих або померлих від ран були поховані неподалік школи біля церкви.
У 50-х роках побудоване двокласне, а в 1966 році нове типове приміщення школи, що дало змогу сконцентрувати всі корпуси в одному місці. Нині загальноосвітня, одинадцятирічна школа переживає не кращі часи. Якщо, наприклад, у 60-х роках тут мали по два випускних класи – 60-70 учнів, то сьогодні їх стільки не налічує вся школа. 2008 навчальний рік школа взагалі розпочала без першого класу через відсутність дітей. А на сьогодні тут навчаються лише початкові класи. Старші діти навчаються в Перегонівці.


І все ж найбільшу роль у становленні особистості, загартуванні характеру крутеньківців відігравали сім’я та віковічні народні традиції, обряди, ігри. Змалечку дітям прививався культ батька, матері, діда і прадіда. На власному прикладі, показували, як слід любити землю і працювати на ній. Боронь Боже, щоб хтось зневажливо поставився до землі, щоб хтось із старших заматюкався при дітях, як це трапляється сьогодні в багатьох сім’ях.
В довгі осінні та зимові вечори завжди були популярними оденки, по-крутенському годенки. Цілими родинами збиралися почергово до когось, пряли кужіль, вишивали сорочки та рушники, співали пісень, згадували дідизну, ділилися знаннями, як готувати з трав ліки тощо. Ні книг, ні газет тоді не було, отож знання здобувалися і поширювалися саме таким чином. Бажаними гостями на годенках були також кобзарі та бандуристи, які і веселої, і сумної вміли утнути. Молодь же збиралася окремо на вечорниці, які затягувалися інколи до ранку. В усі роки найбільше шанувалися новорічні святки – Щедрівка, Колядка, Маланки та Василя, а також Великдень, Івана Купайла і Храмове свято (9 жовтня).


На Щедрівки ходили до родичів посівати та добра бажати на новий рік, на Колядку ходили із Зіркою (Звіздою) колядувати. То не проста Зірка то знак бога сонця Дажбо, який за свій герб навіть мав князь Святослав Хоробрий. Зірка виготовлялася з різнокольорового паперу на 12 променів з колом посередині, в якому запалювали свічку. Виготовляли також Зірку і на вісім кутів, але тоді обов’язково треба було вставити в середину рамочку, щоб у сумі знову таки було дванадцять променів. У рамочку поміщали образ Божої матері, яку споконвіку шанував український народ.


Найулюбленішим зимовим молодіжним дійством були Маланки та Василя (за новим стилем 13 і 14 січня). На ньому варто зупинитись окремо. Не тільки тому, що подібне дійство нині велика рідкість у всій Україні, а й тому, що воно є вдалою ілюстрацією характеру крутеньківців. Це обрядове дійство прийшло з дохристиянських часів. Воно символізувало боротьбу і перемогу над темнотою, холодом, бо починало все вище і вище підніматися сонце, над нечистою силою і вигнання злого духу з тіла людини, щоб у новий рік вступити очищеним. Це демонстрація молодецької сили, спритності та мужності, а для чисельних глядачів, які також стають учасниками дійства, своєрідне загартування на гострі відчуття.


Починаючи з вечора на Маланки, та наступного дня на Василя завзяті парубки й молоді чоловіки одягають на себе страшні маски, вивертають кожухи, беруть в руки нагайки (ганчуки) й дерев’яні молотки і „водять козу” – опудало. „Коза”, очевидно, символізувала другу за яскравістю зірку з такою ж назвою, яка мала уступити місце Сонцю. Хлопці „підковують” молотками односельців, бажаючи щастя та здоров’я в новому році, за що „циганам” на знак вдячності дають гроші. Того ж, хто дражниться, чи намагається (не дай бог) зірвати маску, можуть й переперіщити нагайкою через плечі. Це був єдиний день, коли можна було хоч трохи порахуватись за нанесену образу з ким там не було б – поміщиком, пізніше головою колгоспу (якщо не відкупиться грішми), і залишитись невпізнаним.


Не так давно крутеньські парубки мали ще одну дату для випробовування своєї сили та стійкості. На Великдень вони збирались гуртом святкувати Великдень в лісі – бондарівські у Висайчику, осадьбівські у Вирубі, сільські, (ті, що живуть у центрі) – у Дорошовому. І обов’язково зустрічались навкулачки з такими ж любителями показати свою завзятість – перегонівськими та вільшанськими парубками.


На цьому тлі виховувалась і жіноча частина села. Хоча, звичайно, їх привчали до хатніх справ, вишивання тощо. Але неспроста серед парубків сусідніх сіл зустрічається таке жартівливе побажання другові: “Дай Боже тобі жінку з Крутенького”. Крутенські дівчата – працьовиті, завзяті, беручкі, як вогонь. Самі себе вони інколи називають “підпаляними”...


Серед ігор найбільш популярними були цурки, гилки (або битки), а починаючи із шістдесятих років минулого століття – футбол. Сільська команда з футболу неодноразово ставала чемпіоном району, володарями кубка і навіть складала основу збірної району на чемпіонаті області. Інакше не могло бути – амбітні крутяни прагнули бути тільки першими.


Сьогодні, у вік електроніки футбол відійшов на задній план та і нікому вже грати. У селі дуже мало молоді, дітей. Лише на канікули, коли з’їжджаються додому студенти, трохи оживає життя.
Доволі активно збираються в рідне село на проводи (друга неділя після Великодня). Приїжджають вклонитися рідним могилам діти та онуки з усіх-усюд, куди розкидало їх життя. І це не просто демонстрація пам’яті – це єднання з духом предків, з духом давнини і з рідною землею. Це те, що тримає кожного на цьому світі і додає сил живим у здійсненні того, про що мріють самі і про що мріяли наші предки. 

 
Віковічні традиції і звичаї ревно оберігаються і підтримуються. Вони в усьому – у мові (автором зібрано понад 300 діалектизмів), у пісні (надруковані у книжці “У маминому саду”), у мріях і ділах наших талановитих та завзятих земляків, які, де б вони не були, намагаються не осоромити свого імені і землі, що їх виростила та викохала. Чималих успіхів добилися вихідці села в науці, медицині, освіті, господарській, бізнесовій та державній роботі, серед них: Микола Давидович Березовський – доктор сільськогосподарських наук; Роман Єфремович Соломонюк – доктор фізико-математичних наук; Микола Ількович Делеменчук – кандидат сільськогосподарських наук; Ніна Петрівна Тимчак (Піддубняк) – депутат Верховної Ради СРСР дев’ятого і десятого скликань; Микола Іванович Петренко – народний депутат України другого скликання та ін.


Земельні паї жителів села на сьогодні знаходяться переважно в оренді структурного підрозділу агрохолдингу “Кернел” АФ “Хлібороб” з центром у с. Наливайка.


Сергій Піддубний