Кризу здатна подолати лише нова ідеологія

В часи кризи ми раптом почали згадувати про тих, хто віщував нинішній колапс. Видатний український археолог, скито(скіфо)знавець Борис Мозолевський за рік до смерті в 1992 році, не тільки передбачав, що нас чекає, а й вказував напрямок, куди повинне спрямувати свої зусилля людство для спасіння. До вашої уваги уривок із статті „Знак Скіфії”, що вперше був надрукований в №4 журналу „Розбудова нації”.

За фатальним збігом обставин, закін­чення розкопок Соболевої Могили за ча­сом збіглося із серпневим путчем у Моск­ві і остаточним крахом комуністичної си­стеми, що настав за ним. Зважуючи події із висоти (чи глибини) Скіфії, я раптом яскраво усвідомив, що причина всієї безо­дні наших сьогоднішніх суспільних бід – не політична і не економічна криза, а так само, як і у скіфів, - криза ідеології, криза суспільної свідомості. Адже протягом 70 років день за днем ми гноїли по тюрмах десятки мільйонів кращих і найрозум­ніших, десятки мільйонів інших тримали у голоді і вічному страхові, годуючи за­мість них легіони хортів і шавок, що ви­нюхували крамолу, незліченні когорти озброєних до зубів охоронців, які тільки те й робили, що пильнували, аби не розбіг­лися ми із хліва, - і все для того лише, щоб утвердити і відстояти комуністичну ідеологему, покладену у підвалини задумано­го більшовиками суспільства. Ідеологія з'їла хліб наш, отруїла землю, спустошила надра, вбила не просто цвіт — генофонд суспільства, а зрештою — і саму себе. І ось вона впала, і ми – перед розбитими ночва­ми. І — темно, як у могилі. Бо ніякі найвишуканіші політичні заходи, ніякі найенергійніші економічні реформи не змо­жуть вже вивести нас із ями: ідеологічну кризу здатна подолати лише нова ідеологія.

Де її взяти, куди іти тепер і на кого рівнятися? Кажуть — на Захід. Я не вірю, що це врятує нас всерйоз і надовго, — ка­жу не про найближчі роки і десятиліття, а про історичну перспективу. Не вірю, тому що Скіфія відкрила мені таємницю таємниць: загинемо не ми єдині, Захід за­гине слідом за нами. Причина дуже про­ста – та сама криза ідеології, криза суспільної свідомості.

На чому заснована західна цивілізація? Криза міфопоетичної свідомості, що так безжально підвела підсумки історії скіфів, була не випадковим явищем, а мала гло­бальний, уселюдський характер: економіч­ний і соціальний розвиток людства переріс можливості цього типу свідомості. На змі­ну йому у світі прийшла свідомість моно­теїстичної віри, котра й дала можливість побудувати сучасну цивілізацію. Але й цей тип свідомості ще в минулому столітті охо­пила жорстока криза – воно досягло межі своїх продуктивних можливостей. І заро­дження комуністичної ідеології було не чиєюсь примхою, а зухвалою спробою подолання вказаної кризи. Було не просто піднято бунт, а створено узгоджену філо­софську систему, нову модель макрокос­му, за приписами якої, здавалося, можна побудувати новий світ людей. Однак попри всі свої клятви у науковості, комуні­стична доктрина виявилася не лише не на­уковою, а й глибоко антинауковою, бо спи­ралася не на осягнення космосу людського духу, а, як і попередня, на тваринні закони виживання роду, з єзуїтським лукавством названого — робітничий клас.

Переляканий привидом комунізму Захід зумів відступити, перегрупуватися і навіть створити видимість процвітання. Але це – тільки видимість. Заснована на свідомості монотеїстичної віри мораль не­обмеженого споживацтва не здатна буде впоратися із посталою вже на обрії енерге­тичною та екологічною кризами, до яких вона ж таки і привела. Загибель сучасної людської цивілізації (саме цивілізації, а не обов'язково людей) невідворотна. Тільки ми впали сьогодні, а Захід упаде завтра. За ним – і крокуючий його стопами Схід.

Хто врятується, хто прийде на зміну, і яким він буде? Цього із певністю перед­бачити нам не дано. Однак не підлягає сумніву лише єдине – майбутня цивіліза­ція матиме зовсім відмінну від нашої сві­домість, котра зможе створити ідеологему, найбільш близьку за здобутого рівня знань до об'єктивних законів розвитку Всесвіту. І тільки побудувавши її, людство вже знайде упевненість, що завтра знову зійде сонце, і знову випаде благодатний дощ, самки заплідняться, а жінки знову зачнуть здорових і красивих дітей.

Отже, підстав для відчаю зовсім не­має, - недарма із пітьми століть Скіфія через Соболеву Могилу послала людству в один із найкритичніших моментів його історії веретено, як знак невмирущого життя і символ шляху до істини. І не моя вина, що істина ця виявилася такою гір­кою: "Серце мудрих – у домі печалі, серце дурнів у домі веселощів" (Екклезіаст).

Я не знаю навіть напевне, чи справді скіфи поклали те веретено, чи просто суб­лімувалося воно із глини, як колись і пектораль, за матрицею моїх шукань? Адже саме під шурхіт маминого веретена я і засинав, і прокидався в дитинстві, так що, узагаль­нюючи його враження, одну із своїх поети­чних книг так і назвав колись - "Веретено".

Було це у тому самому українському степу, в хаті з вікнами на праскіфську мо­гилу. Звечора я засинав, поївши запаху­щої кваші, а мама поправляла каганчик і сідала за кужіль. Я не знаю, чи й спала во­на взагалі, бо коли б я не прокинувся, - так само тьмяно блимає каганчик, хитаючи на стінах примарні тіні, іконно світиться за­плакане мамине лице, і на його тлі з ку­делі витікає і – спіраль за спіраллю – лягає на веретено тоненька біла ниточка...

Під глибокими снігами Сибіру вічним сном спали мої покуркулені діди і прадіди, і хату нашу також по стріху замела зима, скувавши льодами сині від холоду вікна. У тій могильній тиші можна було розчути єдиний сторонній звук, - по європах скре­готіло залізо страшної війни, що забрала вже і мого батька, і дядьків, і сусідів.

І тільки в цій хаті, де никала

Біда, як злиденне дитя,

з-під маминих пучечок ниткою

Снувалось безсмертне життя...

І коли прийшов уже час задуматися про космос, він так чомусь і почав ввижа­тися мені: веретеном крутиться навколосвоєї осі Земля, сотаючи із куделі Чумаць­кого Шляху білу ниточку вічності.

І може, то зовсім не випадковість, що не комусь іншому, а саме моєму згорьованому народові у день здобуття ним такої сподіваної волі віки послали із скіфської мли своє веретено? Бо яке провидіння мог­ло задовго до цього підказати художникові саме веретено й зобразити посередині на­шого державного герба, - герба, що із скіф­ських і праскіфських часів символізує триєдиність усього сущого на сім світі?

Закінчив розкопки. Повертаюсь до Киє­ва. Відкриваю якийсь старий тлумачник снів, а там: "Веретено – віщує радість!"

Радосте моя, ти прийшла, - чого ж ти така печальна?

Не ллються рікою меди, як годилося б у день перемоги, і посивілі в чергах ма­тері краєм хусточки витирають очі. На­родження чи похорон? Чи просто нікуди не дітися нам від істини, відкритої ко­лись ще скіфами: народження ніколи не буває без смерті, вони тотожні, у них навіть одне обличчя.

До речі, іще одна символічність: Соболева Могила - пам'ятка тричі ідеологічна. Спочатку в ній скіфи поховали мерця, потім половці спорудили своє святилище. Назву ж кургану дав ім'ярек комісар Соболєв, похований на його вершині за громадянської війни.

Три доби – три сфери світобудови – три жертовних вогні – повна фігура Всесвіту. І хіба могло випадково так точно збігтися знесення кургану разом із похованим у нім комісаром із народженням нашої волі?

Час засвічувати новий вогонь, - Соболева Могила благовістила радість. Невже це правда, Господи, що не тільки вистоїмо, але саме нам ти й віщуєш розпочати для людства нову дорогу? І чому б саме не на цій землі, що всотала в себе мудрість тисячоліть, їй би і не початися?