Красногірка – гарна гірка

Сергій Піддубний

(із книжки "Красногірка")


 Чи радість неждано заходить в мій дім,

 Чи серце стискається гірко,

 В думках, мов на крилах, до тебе лечу

 Моя дорога Красногірко!


Такі щемкі рядки шле з далекого Дніпропетровська своєму селу поет і журналіст Іван Кулик. І линуть подумки до рідного села тисячі тих, хто народився і виріс тут, кого розкидало життя по всіх усюдах.



Багато славних синів та дочок дала ця земля. Їх іменами може гордитися вся Україна. Тут народився і отримав путівку в життя відомий полярний дослідник, Герой соціалістичної праці Петро Степанович Свірненко, який, вивчаючи природу заполярного Таймиру, один однісінький у 65-річному віці провів довгу, шестимісячну зиму у вічній мерзлоті і зібрав цінні матеріали для науки. Одночасно він довів, на що здатна людина, якщо має волю, силу, мужність і ціль у житті.


Ще одна неординарна особистість, якою по праву гордиться Красногірка, Петро Казимирович Пославський. Пройшов всю війну, в 29 років став полковником, командиром артилерійської дивізії. Після війни 10 років служив у Війську Польському, командуючи артилерійською бригадою. Нагороджений більше як 20 орденами та медалями Радянського Союзу і Польської Народної Республіки. Петро Казимирович залишив після себе два томи своїх мемуарів. На жаль, поки що не вивчених і не виданих.


В Красногірці також народилися народний депутат України 2002-2005 рр. Віктор Бойко, засновник і ректор Української академії дизайну художник Валерій Марчак.


Багата на талановитих і сильних людей Красногірка. Навіть не віриться, що село колись було одним з найбідніших у межах нинішнього Голованівського району. Йому не щастило на розумних та дбайливих господарів. Ці землі здавна видавались поміщикам такими, що не можуть давати прибуток. Ні граф Селезій Потоцький, ні його нащадки, які володіли ними, нічого не вкладали в село. Після 1861 року, коли в царській Росії була проведена земельна реформа, Красногірка виявилась нікому не потрібною.  Бо не було тут ні маєтку, ні добротних млинів та гуралень. Отож, земля перейшла державі, яка здавала її в оренду місцевим селянам.


Про бідність селян свідчить хоча б той факт, що через відсутність коштів аж сорок років будувалась сільська церква. Не мали прихожани не те що на церкву, а й на добротну одежу. І все ж підприємливі красногірці, відпущені на волю (це було єдине село в окрузі, яке не належало поміщику) і без пана зуміли налагодити життя. Вже на другий рік після реформи, у 1862 році селяни завершили будівництво церкви, яка носила ім’я Успенської. В селі незабаром виросло кілька млинів, за переказами – два водяних і два вітряних. У 1868 році старанням священика і громади відкрилась церковно-приходська школа. Найважливіші питання в селі вирішувались на сходці селян. Цьому приклад “Мирской приговор Красногорского сельского общества” від 9 червня 1874 року з питань виділення землі.


Дехто з місцевих краєзнавців відносить заснування села до 1569 року. П. Пославський називав інший період – кінець 17 або початок 18 століття.


Думки про походження його назви неоднозначні: Петро Пославський і краєзнавець Георгій Кулик говорять, що пішла вона від гірки біля села, земля якої має червонуватий колір. Мені ж (як, до речі, і ще одному досліднику історії села В. Шаненку) ця версію видається сумнівною, бо на нашій землі здавна мешкали українці і слово “красне” у них використовувалось у значенні гарний, багатий – наприклад, “красна дівка”, ”красна хата” і пристосовувати російське “красный” в значенні кольору немає ніякого сенсу.


Підтвердженням тому, що село дуже давнє є археологічні знахідки часів Трипільської культури. У 1981 році під час жнив в один із курганів на полі провалився комбайн. Виявилось, що в глибокій ямі-катакомбі знаходилось скіфське поховання 4 століття до нашої ери. В ньому було знайдено залишки зброї, знарядь праці, вуздечок. На території села жителі досі знаходять монети доісторичної доби, кам’яні сокири, наконечники стріл, козацькі люльки та інші речі.


З побудовою церкви з’являється і перша письмова згадка про село. Вона була споруджена з дозволу уніатського Холмського єпископа Максиміліана Рилло в 1766 році. Під час спорудження храму була дана єрекція на землі від власника С. Потоцького за умови, що православні священики Красногірки будуть у послусі Римського папи (Кн. Візит 1784 р.)


Це була невелика трьохкупольна дерев’яна споруда, але послужила вона, на жаль, не довго. Приблизно в році 1820-му вона згоріла, а 1822-му було розпочато будівництво нової церкви, такої, щоб була на віки. Стіни її клались з білого каменю півтора метри шириною. Як уже відмічалось, будувалася вона 40 років. У Єпархіальних відомостях Подільської губернії, Балтського повіту, до якого входила і Красногірка, за 1903 р., зокрема, відзначається: “Побудову цього храму взяв спочатку на власні кошти місцевий священик Андрій Левицький, а після його смерті продовжувалась старанням його спадкоємців на кошти прихожан. Із закінченням будівництва храму, через крайню бідність прихожан, не вистачало коштів на влаштування в ньому нового іконостасу. Тому священик спільно з прихожанами випросив у с. Таужній із старої церкви іконостас. Храм був освячений і в ньому почали здійснювати богослужіння. В 1872 р. зроблено новий іконостас на суму 900 руб.”


У цих же відомостях, але вже за 1907 рік дається опис церкви: “Основу церкви составлял центральный НЕФ, место где стояли молящиеся в период богослужения, заключенный восьмигранной призмой, луковичным куполом, конструктивно составленным из кружальных арок. Крыша была покрыта кровельним железом и красилось это железо приятной зеленой краской. Купол завершал барабан с двумя сферическими постаментами, своеобразной формы и деревяный, но обшитый жестью с позолотой крест православный. Весь большой объем церкви выполнен из белого камня, а углы примыкающих частей из жженого кирпича. Купол колокольни своеобразен, восьмигранной пирамидой, которая завершалась аналогично центральному куполу, а четыре арочных проема завершали красоту самой колокольни».


Ніхто в Красногірці і в думці не допускав, що колись ця міцна кам’яна споруда може бути зруйнована, та ще й нащадками тих, чиїм старанням і коштом вона зводилася в таких муках. Але в 1931 році в розпал більшовицької кампанії боротьби з релігією її було вщент зруйновано і розібрано на будівництво будинків, господарських споруд для колгоспу. В Красногірці досі розповідають про тих, хто розбирав церкву і будував з неї хати. Всі вони незабаром або померли, або залишились каліками.


ХХ століття було немилосердним не тільки до українських церков, а й до людей. Якщо на початку його в селі налічувалось 1303 мешканців, переважно, як зазначається в архівних матеріалах, православного віросповідання і 11 євреїв (католики чомусь не згадуються хоча, як видно із мемуарів П. Пославського, такі були, зокрема, його батьки), то в 1993 році тут було лише 801 (без Манжурки, яке входить до складу Красногірської сільської ради).


Часті війни, голодомори, репресії забирали на той світ дуже багато людей. Біднота села, а вона переважала в селі, радо зустріла Жовтневу соціалістичну революцію 1917 року. В лютому 1918 року в селі встановлено радянську владу. Було створено ревком, який почав проводити перерозподіл землі, худоби та реманенту серед селян. До нього увійшли Андронік Бровкін, Данило Лужанський, Карпо Олійник, Роман Герезюк. Останній після завершення громадянської війни в 1921 році очолив сільську раду. Рада разом з комнезамом передала бідноті близько 1883 десятини землі, що належала багатим орендарям.


У 1929 році почалось створення колгоспів. Як писав у своїх споминах один із перших комсомольців Степан Кулик “всю роботу по організації колгоспів вели комсомольці і активісти села під керівництвом райкому партії, його уповноважених від різних районних організацій: ДПУ, міліції, виконкому і т. д. Куркулі виявляли впертий опір – ховали хліб, викрадали худобу, били активістів. Особливо яро упиралися такі як Панченко Антін, Вишневський, Безверхній Микола та інші, котрих нам, комсомольцям, доводилося розкуркулювати.”


Частина одноосібних найбільш неспроможних господарств Красногірки та сусідньої Манжурки об’єднались в колгосп “Голос хлібороба”, організаторами якого виступили Іван Лопушанський та Тимофій Кубіковський. В наступному році було створено ще два колгоспи “ОДПУ” та “Шлях до соціалізму” (село Манжурка). Але через рік колгоспи розпались і лише в 1932-му знову почали відновлюватися. Тепер вже не на добровільній, а на примусовій основі. Це потягнуло за собою страшний голодомор, порушився звичний уклад сільського життя, нехтувались вікові традиції народу, віра та звичаї.


Невтомний збирач старовини і дослідник історії села Г. Кулик доводить, що в 1932-33 роках голодовка забрала щонайменше 300 мешканців села. Лише через два роки після цього страхіття село почало заліковувати рани. Нікуди було діватись – колгосп все сильніше заявляв про себе.


Не минули Красногірку і сталінські репресії 1936-1937 років. Абсолютно безневинним, далеким від політики, переважно безграмотним чотирнадцятьом селянам навішали ярлики ворогів народу і вивезли з села.


За прикладом інших красногірці також підтримали соціалістичне змагання за високу культуру землеробства і продуктивність тваринництва. У 1935 році буряківники місцевих господарств одержали небачений врожай цукрових буряків – більше як по 300 центнерів з гектара. А в 1936-му ланкова-п’ятисотенниця Палажка Гулько з колгоспу “ОДПУ” виростила по 531 центнеру буряків. В наступному році в колгоспі “Голос хлібороба” була створена перша насіннєва хата-лабораторія. Її завідувач Пантелей Рачинський вивів сорт пшениці ОД-3, яка дала на кожному гектарі по 54 центнери добірного зерна. За це досягнення П. І. Рачинський був удостоєний високої державної нагороди – ордена Трудового Червоного Прапора.


Досить серйозне випробування випало на село в роки війни. Саме на околицях Красногірки 209-ий гірськострілецький полк під командуванням Геннадія Міклея стримував наступ німецько-фашистських загарбників, які спішили замкнути кільце навколо двох Червоних Армій 6 і 12. На жаль, сили були нерівними, полк був розбитий, смертю хоробрих загинув сам командир. Згодом йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно), а на музейній площі встановлено пам’ятник.


Під час окупації діяла молодіжна підпільна організація “Спартак”, яка отримала назву від школи, що носила ім’я цього славного ватажка повстанців періоду Римської імперії. Хтось видав підпільників і одного пізнього вечора в листопаді 1943 року в село нагрянув каральний загін. Любов Римар, Михайла Самчишина, Надію Черевичну, Єлизавету Фурман, Олену Бойко, Дарію Дубову, Михайла Громового та колишню голову колгоспу Марію Іванівну Малу, яка, очевидно, і очолювала організацію, вивезли в поле. Там їх закрили в польовому сарайчику і відкрили по ньому автоматну стрільбу. А коли затихли крики юних підпільників (найменшому Самчишину було 15 років), сарай підпалили. Старосту села Захара Пилиповича Волощука і його доньок Олімпіаду та Галину розстріляли прямо біля хати, бо вони намагалися утекти, а потім ще й підпалили хату.


Втім, про це широко стало відомо лише після судового трибуналу над зрадниками Коцоєвим та Луценком який відбувся в 1972 р. у Голованівську і після Указу Верховної Ради СРСР про нагородження підпільників (посмертно) орденами та медалями.


Багато мешканців села і ряд учасників партизанського руху, в т. ч. командир партизанського загону „Південний” І. Лісняк в листі до командира диверсійної групи загону  І. Ф. Петренко стверджував, що ніякої організованої молодіжної групи в селі не було. А про існування її оголосив ЦК ВЛКСМ, нібито, з виховною метою підростаючого покоління. Але постає справедливе запитання: за що тоді загинуло більше десятка людей? І якщо про групу нічого не знали червоні партизани, може це була націоналістична організація? На жаль, певно про це важко сказати, Але те, що  юних красногірців знищили під час каральної операції направленої саме проти націоналістичного руху в регіоні, дає серйозні підстави на такі висновки. Саме в цей період був знищений відділ пропаганди ОУН-УПА в складі Смішка, Тараса, Олівця, Невідомого і Граніта, розбита Лебединська агрошкола, яка була осердям націоналістичного руху в Підвисоцькому районі, розстріляний один із керівників оунівського осередку села Роздолу Михайло Караташ... Вартий уваги також такий факт із життя очільниці цього загону Марії Іванівни Малої. Вона комуністка, колишня голова колгоспу, але попри це вона вийшла заміж за вдівця, учасника японської війни, колишнього куркуля, глибоко релігійну людину Кирила Непотенка. Отже, комуністичну радянську ідеологію комуністка Мала під час війни цілком могла відкинути геть і схилятися на бік оунівців. .  


Між іншим, сусіди Волощука, яких розбудили постріли і вогонь, що охопив його хату,  бачили, хто розправився з їхнім старостою. Це були люди в німецькій формі, але розмовляли вони російською мовою. Спочатку селяни думали, що то справа рук партизанів. Та коли через декілька днів у селі появилися власовці, стало зрозуміло, хто знищував українських патріотів.


І справді, починаючи з осені 1943 року, порядок в районі забезпечували переважно вояки „Русской освободітєльной армії”, більше відомі як власовці. Зокрема, Пилип Кирилюк у своєму спомині „Життя моє – життя мого покоління” (книга „Красногірка”, 2006 р.) пише: „В грудні в село прибули козаки-власовці, на лівому рукаві емблема РОА (Русская освободітєльная армія). Їх було приблизно 300-350. Знаходилися в школі, начальство по квартирах. Але над ними були старшими німецькі офіцери. Школа була огороджена плетеним тином в 2 ряди, перед ним викопана траншея, земля з якої вкинута між плетеними стінами. Так само були викопані три дзоти: один – через дорогу на майданчику – західна сторона, ще один на городі школи, а третій на городі Панченка Тодосія – зі східної сторони. Все це було з’єднано ходами траншеї.”


Всього в боротьбі з фашистськими загарбниками (на передовій і в тилу ворога) брало участь 326 мешканців села, 205 з них загинули. Також на території села загинули 52 воїни Червоної Армії.


14 березня 1944 року Красногірка була звільнена від німецьких загарбників частинами 214-го кавалерійського полку під командуванням підполковника Є. Данилевича (2-й Український фронт). В центрі села встановлено пам’ятник радянським воїнам і полеглим односельчанам в роки війни (архітектор і скульптор Д. Грисюк).


Ратні справи красногірців також відображені в експонатах державного музею Великої Вітчизняної війни “Спартак”, який було урочисто відкрито в жовтні 1978 року.


Війна з фашистською Німеччиною принесла великі людських втрати і страшенну розруху. Для відбудови села у 1946 році було відкрито цегельний завод, який забезпечував селян будівельним матеріалом до 1957 року.


В 1952 році три колгоспи були об’єднані в один – імені Тельмана. В 1977 р. колгосп ім. Тельмана ліквідували, перетворивши його у відділення колгоспу «Україна» з центром у с. Свірневе. В 1980 р. відбулося розукрупнення і знову відновлено діяльність колгоспу ім. Тельмана. У 1992 році його реорганізували в сільське акціонерне товариство “Колос”, а в 1996–му – в сільський виробничий кооператив “Красногірський”. В середині 90-х в складний період будівництва незалежної України і розпал фінансової кризи акціонерне товариство «Колос» на чолі з головою правління Безверхнім Михайлом Микитовичем знайшло можливість придбати високотехнологічне обладнання для млина, побудувати приміщення, закупити міні-пекарню, лінію для виготовлення макаронів, крупорушку і модернізувати олійню. Продукція цього виробництва користуються сьогодні попитом не лише в Красногірці, а й у навколишніх селах.


В 1997 році землі і майно кооперативу розпайовано, в 2001 році створено товариство з обмеженою відповідальністю агрофірму «Красногірка». З 2000 року директором його є Леонід Олексійович Дашинський. Агрофірма орендує 1800 гектарів землі. В господарстві налічується десятки тракторів, комбайнів та автомобілів. Тут займаються м’ясо-молочним виробництвом, вирощуванням зернових, круп’яних та технічних культур.


103 передовики сільського господарства села нагороджені трудовими орденами та медалями, в т.ч. двоє найвищою нагородою колишнього Радянського Союзу – орденом Леніна: комбайнер Михайло Трохимович Дабіжа та голова колгоспу Володимир Микитович Лівітчук.


В 60-70 роках минулого століття в сусіднє село Зелена Балка, де був відділок Ульяновського бурякорадгоспу, прибули на сільськогосподарські роботи дівчата з Блажового, Дубного, Купель, Обсіча та інших сіл Рокитнянського району Рівненської області. Це не залишилося непоміченим хлопцями з Красногірки. Мало хто з поліських працелюбних красунь вирвався з „полону” і повернувся в рідні краї. Більшість з них поріднилися з Красногіркою, створили сім’ї, прийняли місцеві звичаї.


Пізніше в село приїхали їх брати, сестри, родичі. Зараз у Красногірці проживають до тридцяти сімей, в жилах яких тече поліська кров. Створились цілі династії Колодичів, Дробушів, Кулакевичів, Борисовців, Михальців.


Подібне споріднення відбулося і з селом Калини Тячівського району Закарпатської області.


Село Красногірка колись займало значно більшу площу. Уже в наш час зникли так звані Роздільські переселяни, які тягнулися до самої границі з роздільськими полями. А ще були хати з одного і другого боку ярка справа, про які згадує Пославський, і де ще є сліди будівель.


Зникли Чубаївка, Дабіжівка на Лисій Горі.


Тільки 12 дворів залишилося від селища Манжурка, де в свій час був окремий колгосп з конторою, фермою, школою-чотирирічкою.


А ще розповідають, що люди жили і над ярком, який знаходиться з протилежного від Манжурки боку лісу в напрямку станції Голованівськ. Той куток села, що зараз називається „Розношенськими переселянами”, раніше називали Чехівкою. Тому що тут жив господар по національності чех, який або залишився в нас в полоні під час однієї з багатьох воєн, або дуже до вподоби йому прийшлася наша україночка.


Не могло так бути, щоб якщо не в селі, то десь поблизу не було корчми.


Така корчма існувала на протилежному від Красногірки боці залізничного переїзду – місце, яке ні обійти, ні об’їхати.


На всю округу славилися красногірські музиканти духового оркестру: Лопушанський Афанасій Іванович, Колісник Віталій Савович, Панченко Віктор Євтухович, Кирилюк Борис Степанович, Кирилюк Іван Макарович, Асаулець Микола Макарович…. Дух перехоплювало, коли грали „Прощання слов’янки”, „Амурські хвилі”, „На сопках Маньчжурії” тощо.


І грали по два-три рази на тиждень: або біля контори колгоспу, або на майданчику біля Лопушанських.


В селі діє загальноосвітня школа, бібліотека, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, два магазини, музей, Будинок культури.


Незважаючи на різноманітні історичні перипетії, село живе, творить, струменить піснями. І ніщо не зупиняє цей плин життя. Як і ніякі засухи не можуть виснажити невеличку, але живучу сільську річечку Нетеку. Попри все, вона тече і несе свої води в Південний Буг. Так і праця красногірців вливається в загальну державну скарбницю України.


Свої надії на краще майбутнє красногірці висловили одностайно на Всеукраїнському референдумі про незалежність України 1 грудня 1991 року. За те, щоб жити у вільній демократичній країні проголосувало 608 сільчан, проти – 14.


В селі народилися: полярник, герой Соціалістичної праці Петро Степанович Свірненко, полковник Радянської і Польської Армій, автор воєнних мемуарів (на жаль, досі не виданих) Петро Костянтинович Пославський, ректор Української Академії дизайну, художник Валерій Феофанович Марчак, берегиня української пісні Ксенія Іванівна Іскрук, заслужений залізничник України Михайло Фадейович Лужанський, заслужений лісівник України Микола Миколайович Смуток, неодноразовий чемпіон світу і Європи з гирьового спорту та пауерліфтингу Віталій Петрович Свірненко, поет Іван Артемович Кулик, народний депутат України четвертого скликання, спонсор книги “Красногірка”  Віктор Олексійович Бойко.


2006 р.