„Код України-Руси” – сенсаційні відкриття

Побачила світ книга дослідника української історії та мови Сергія Піддубного „Код України-Руси”, яку можна сміливо назвати родовою книгою українського народу. Хто засновники нашого роду, яку віру він сповідував, якою мовою розмовляв, які імена носив – на все це читачі знайдуть вичерпні відповіді підкріплені доказами з Біблії, Історій Геродота, Влескниги та інших авторитетних джерел, а також численними ілюстраціями. Пропонуємо увазі читача два перших розділи книги (з незначними скороченнями).

Батько історії, батьківщина Богів, Царська країна

Авторитет батька історії, як називають Геродота, величезний, хоча багатьом його свідченням наука так і на знайшла підтверджень, і не розгадала про що чи про кого насправді йдеться в ряді книг „Історії”. В цьому дослідженні нам відкриється не одна таємниця древнього історика. Але спочатку про нього самого.

За енциклопедичними довідниками Геродот жив приблизно в 484-426 роках до нашої ери. Називають його грецьким істориком, але народився він у місті Галікарнасі, що в Малій Азії (нинішня Туреччина).

Мало хто звертає увагу на те, що сам Геродот представляється турійцем. А турійцями, між іншим, називалися ті, хто за свій тотем мав Тура-бика. Тур – символ тваринної сили, войовничості та жорстокості, його прихильники практикували людське жертвоприношення, в чому вбачали засіб свого панування. Мешкали турійці і на території нинішньої України. Проте виходець із наших земель першосвятитель Рама в протилежність бику-руйнівнику увів культ Овена, хороброго і мирного провідника стада. Це привело до того, що білі народи розділилися на два табори. Та попри часом складні відносини, сусіди не один раз ставали пліч-о-пліч супроти спільного ворога. Так, за свідченням французького дослідника Едуарда Шуре, наш великий предок Рама уклав з туранцями дружню угоду і вони разом прогнали з Азії чорних людей, від нападів яких часто потерпала біла раса1. Це було приблизно п’ять тисяч років до нашої ери.

Турійців поступово витіснили з території Скитії2, хоча потім не раз виникали спроби повернути на наші терени їхній символ.

Туру поклонялися також кіммерійці, які мешкали в Приазов’ї, і яких, за твердженням Геродота, скити вигнали в Азію. Можливо, представниками цього племені були предки великого історика і саме хтось з них залишив написи на Кам’яній могилі неподалік річки Молочної.

На жаль, про Геродота маємо дуже скупі відомості. Важко сказати з певністю і якою мовою він написав свій знаменитий твір, адже збереглися лише грецькі редакції твору. В недавній своїй книзі „Геродот. Скитія. Імперія Горросів” я піддав сумніву, що він був написаний старогрецькою і довів, що, наприклад, назви рік на території України, які Геродот називає Бористеном, Гіппанісом, Пантікапом, Гіпакірісом, зовсім не грецькі, як це нам тлумачили донині. Бористен буквально перекладається як борів стан або земля борів , а отже немає ніякого відношення до назви ріки. Натомість назва нашої головної ріки легко прочитується в Гіпербореї, де „гіпер” – Ніпер (Дніпро за Влескнигою), а бореї – одна із назв наших древніх пращурів. Назва Дніпра також відгадується в річках Гіппаніс – Південний Буг, який впадає в Ніпер ( Гіпер) і Гіпакірісі – Інгулі, який впадає в той же лиман, що й Буг, і далі в Дніпро. Особливо в цьому плані варті уваги гіперборейські дівчата Гіпероха та Лаодіка (гл. 33-35, Геродот, кн. ІV), які принесли делосцям3звичай жертвувати богам солому. Безсумнівно, Лаодіка – це Лада, а Гіпероха – Ніпероха, дочка чи дружина Ніпра (аналогічно Солоха, Захариха і т. д.). Щодо Пантікапу то тут теж все очевидно: до Пана та капає, тобто впадає до Гіп паніса. Це притока Бугу річка Синюха.

От і питається: хіба могла людина, що не знала древньої української мови, витворити такі ребуси, як це ми бачимо на прикладі назв наших рік?

Історії Геродота про Скитію – то суцільне, хитромудре послання автора до своїх нащадків. Читаєш їх і, ніби, бачиш лукаві очі та іронічну усмішку старого козацького оповідача-характерника, який перевіряє свого слухача: чи здатен він розрізнити, де правда, а де вимисел; хто ховається за тим чи іншим іменем або назвою, і чи зуміє правильно зрозуміти науку своїх предків?

Чимало в книгах явних редакторських та перекладацьких ляпів. Наприклад, читаємо в гл. 49: „з північної країни омбриків пливуть на північ ріка Карпіс і друга — Альпіс і впадають до Істра”4. Тим часом в українській мові є таке поняття як „гори біжать”, тобто тягнуться до чогось. І, найвірогідніше, саме так було в оригіналі: „Карпати і Альпи біжать до Дунаю”, але редактори „Історій” не знали такої мовної особливості, яка їм зустрілася в творі, і порахували, що Геродот не відав про існування Карпатських та Альпійських гір, видавши їх за ріки.

На жаль, досі багато подій, місцевостей та імен, описаних Геродотом, залишалися для науки загадкою. Проте вже наступив час для їх розгадки.

В контексті теми дослідження походження України також розпочнемо з Геродота. Зокрема, із згадуваних ним батьківщини Богів та Царської країни.

Назви і місце проживання народів у Геродота дуже суперечливі. Втім, подібне бачимо і в Біблії, і у Влескнизі. Причина цьому, мабуть, та, що в давнину племена переміщувалися з місця на місце, а одне й те ж плем’я могло мати кілька назв, тим часом автори не зажди знали, кому яке з них належало насправді. Чимало помилок допустили також перекладачі та редактори творів. Саме тому маємо багато різночитань в древніх переказах і нам з великими труднощами доводиться доходити певної істини.

Нас особливо хвилює питання Царської країни, яка за Геродотом знаходилася на території Скитії. Окремі підручники з історії і навіть видання Національної Академії наук України, Інституту археології НАН України, Інституту історії НАН України „Україна крізь віки. На світанку Історії” (Київ, Альтернативи, 1998 р.) вказують її на півдні України, М. Грушевський – на Дону, деякі довідники взагалі воліють не згадувати Царської країни, як, втім, і інших назв з Геродотової „Історії”. Ми ж мусимо розібратися, що це за країна і де вона знаходилася, бо саме тут ховаються відповіді на багато питань. Геродот однозначно вказує її адресу, орієнтуючи нас на річку Геррос: „За Герросом лежить так звана царська країна” – гл. 20; вона „називається як і той край, Геррос” – гл. 56. Отже, спочатку необхідно уточнити місцезнаходження річки Геррос.

Деякі видання вказують її на річку Молочну в Приазов’ї. Очевидно, вони довірилися перекладачеві „Історії Скитії”, який зробив помітку, що Геррос знаходиться „за чотирнадцять днів дороги” в напрямку на схід. Але це помилкове припущення. Перекладач мусив був врахувати, якщо Геродот сам не вказує напрямок, то відправну точку слід брати з погляду його інформаторів, а ними були переважно колоністи з півдня. Виходячи з цього, річку Геррос необхідно шукати на півночі. А якщо взяти відлік часу від Бузького лиману, де переважно мешкали греки, то чотирнадцять днів, мабуть, якраз і треба, щоб пішохід подолав до річки, назва якої і стала однією із складових слова Гер рос – Рось...

Тепер повертаємося до гл. 53 і довідуємося, що країна Геррос знаходиться за сорок днів плавби на північ по Бористену. Де знаходиться ця країна, тепер вирішується зовсім легко. Яка наша річка в древності відповідала назві країни? Правильно, Рось – Русь. За скільки днів звичайним човном від гирла Дніпра, можна подолати відстань, наприклад, до Києва? Враховуючи численні пороги, мабуть, якраз треба махати веслами днів сорок. Тобто, все сходиться до того, що саме за Россю починалася країна Геррос, яку Геродот називає Царською.

Втім, необхідно ще розтлумачити першу частину назви “гер”. Гадаємо, це: або Горова (верхня) Рось – Горрось (нижньою була Голунь, за Геродотом Гелон), або Оррось – Орова Рось. Подібну назву, до речі, знаходимо і в „Оповідях Захарихи” – Оразька Русь5, а в народі досі зустрічається вислів: „за царя Гороха” (тобто дуже давно), де, очевидно, згадується саме правитель Царської країни цар Ора-Гора.

Те, що Геродотів Геррос – Царська країна знаходилася в межах Київської Русі, підтверджує навіть французький інженер та картограф Г. Боплан, який у XVII ст. на замовлення польського уряду будував в Україні фортеці. На своїй генеральній карті річку Синюху він записав „Царською”. Мабуть, Боплан теж знав, що десь тут була Царська країна...

Та не тільки Царською країною була Горова Рось. Вона була також батьківщиною Богів – Гіпербореєю. Сам Геродот, правда, мало що знав про Гіперборею та гіперборейців. Йому ніхто нічого про них не розповідав „ні скити, ні інші, що там мешкають, лише іседони” та ще делосці (гл. 32, 33). Виходить так, що поняття про Гіперборею Геродотові було невідоме. Тим не менше він уперто вказує її адресу, зокрема, в гл. 90 вже під назвою Аполлонія „над Евксинським (Чорним) морем”. Святість скитських земель Геродот засвідчує також гл. 52, де йдеться про те, що околиця, з якої витікає Гіппаніс, „називається по-скитськи Ексампей, а грецькою — Святі Дороги”. А куди можуть пролягати Святі дороги? Звичайно, в країну Богів Гіперборею, в святу Рось, до предківських могил.

Є ще одна мітична країна, над розгадкою якої ламає голову не одне покоління дослідників, – Атлантида. Її теж не обходимо стороною, бо і тут знаходимо знайомі місця та архетипи. Що знали про неї древні люди і що знаємо про неї ми? Багато істориків і поетів значно старших за Платона, який вперше згадує цю землю, не обмовляються про неї навіть словом. І раптом про неї пише Платон. А він, нібито, почув про Атлантиду в дитинстві від свого вчителя Сократа.

Знаходилася вона, на думку Платона, за Геракловими стовпами і мала форму квадрата, а її головне місто форму кола. Вчені шукають Атлантиду за Геракловими стовпами в Атлантичному океані6 і ніяк не можуть знайти. Навряд, що й знайдуть. Найвірогідніше Сократ придумав таку собі казкову країну добра, про яку завжди мріяли утопісти. Але за основу взяв Геродотову історію про Скитію, яка також знаходиться за Геракловими стовпами, але за іншими – за Боспорською протокою. Не забуваймо: Геродот писав про Скитію, що вона має форму квадрата, а з Влескниги знаємо, що міста на Голуні (Старій Русі) будувалися у формі кола, та й сама країна називалася Колань (Руськолань). Варто також нагадати, що, як зазначають дослідники, насправді свою вигадану країну Платон називав Антилією, тобто, так, як свого часу називався союз скитських племен – Антією (царював у ній Ора-Ант – за Геродотом Аріант). Отже, саме далека і могутня колись Голунь уявлялася Сократу (предки якого могли бути вихідцями з наших країв) країною всезагального добра і справедливості. І правильна її назва не Атлантида, а Антлантида – Антовий лан (Антова земля).

Маємо серйозні підстави стверджувати, що людська цивілізація зароджувалася не в районі Атлантичного океану, а в Причорномо’ї. І про це ми поговоримо в наступному та інших розділах книги.

Засновники роду

За Геродотом

Розпочнемо з походження українського роду. Про нього є ряд серйозних свідчень в найдавніших історичних та релігійних пам’ятках, наприклад, „Історіях” Геродота, Біблії, Влескнизі. На жаль, наука не звертає на них уваги, бо одні (Влескнигу) вважає підробкою, а в інших не знаходить зв’язку між українцями та тими племенами, що мешкали в доісторичний час на нашій землі. Але вже в першому розділі нашої книги ми показали цей зв’язок і маємо повне право поговорити про засновників нашого роду.

Зокрема, „батько історії” пропонує аж три версії.

Перша. Міт про Таргітая та його синів засновників скитських племен Ліпоксая, Арпоксая, Колоксая. Що приховується за цими іменами? Таргітай син Зевса і дочки Бористена. На жаль, ім’я її не називається, але цілком можливо, що це, згадувана нами в першому розділі, Гіпероха-Ніпероха. Пильніше придивимося до складових імені Таргітая і співставимо з іншими іменами з українських переказів про засновників нашого роду. Найперше згадується ім’я Бога роду, нашого пращура за Влескнигою (а за „Оповідями Захарихи” першого царя) Св арга, в якому бачимо той самий архетип арг. Очевидно, Т аргітай якраз і є Св арг той. Неспроста саме тієї пори, зауважує Геродот, впало на скитську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира і коряк (чара-ріг), які, як відомо, з інших легенд послав на землю Сварго. Мабуть, і скитський цар Сп аргапіф, згадуваний в гл. 76 і 78 (насправді Сваргопат, тобто, Сварг батько) є також Таргітаєм.

„Від Ліпоксая походить скитське плем’я авхати, від середульшого Арпоксая катіари й траспії, а від наймо­лодшого царя (Колоксая) походять ті, що називають себе паралатами. Всі вони називаються сколотами від імені царя, а скитами нарекли їх греки”, зазначає Геродот, але потім перераховані ним племена ні разу не згадуються серед тих, хто населяв Скитію. Більше того, викликає підозру невідповідність назв племен до імен їх засновників. Адже від Ліпоксая мали б бути ліпи, від Арпоксая – арпи, а від Колоксая – колони. Натомість маємо зовсім інше...

Є над чим подумати. Розпочнемо з того, що могли означати імена засновників скитських родів? Наші вчені, якщо щось незрозуміло, традиційно шукають пояснення в інших мовах (мабуть для них так простіше). І таки знайшли щось подібне в іранській мові. Отож за їхньою версією (Історія Української РСР, т. 1, ст. 133) відповідно це: „Гора-цар”, „Вода-цар” і „Сонце-цар”. Але досить гарно ці імена прочитуються і українською: Колоксай – справді Сонце-цар, засновник племені колан-полян; „Гора-цар” насправді Арпоксай (а не Ліпоксай) – він засновник карпів, племені, яке мешкало і донині мешкає в карпатських горах (згадку про них, до речі, можна знайти у Влескнизі); Ліпоксай (від липи) – власник лісових територій, засновник племені, яке пізніше називалося деревлянами... Таргітай поділив своїм синам землю, а не воду, бо то вже було володіння іншого бога і „Вода-цар” не має сюди жодного відношення.

Друга версія Геродота стверджує, що мешканці нашої землі скити пішли від Гераклового сина Скита. Він розказує, що Геракл гнав Геріонових волів і забрів у скитську землю. Там його захопила зима, він простелив шкуру лева і заснув. Проте, коли він спав, щезли його коні. Геракл прокинувся і пішов їх шукати. Усю землю обі­йшов, врешті забрів до країни Гіляї (Гілястої-Лісистої) і там у печері знайшов володарку скитських володінь „двоподібну істоту, котра до стегон була ніби дівчиною, а нижче — змією”. Геракл запитав, чи вона не бачила його ко­ней? Дівчина відповіла, що вони в неї, але не віддасть їх доки він з нею не переспить. За таку плату Геракл переспав з нею і народила вона трьох синів. Після того жінка повернула тварин і сказала: „Я зберегла тобі коней, що забрели сюди, а плата від тебе вже є: маю трьох твоїх синів. Як вони вже підростуть, то скажи, чи маю поселити їх тут, бо вся ця земля в моїй владі, чи послати до тебе?” На це він їй відповів: „Як вони зустрінуть мужеські літа, то вчини ось як, це буде добре: котрий із них натягне цей лук та одягне цей пояс, того посели в цій країні; хто ж із них цього мого доручен­ня не сповнить, того прожени з краю. Як це зробиш, то й сама будеш задоволена...” Геракл натягнув один лук (бо до того часу він но­сив два) й передав його жінці, а також пояс, що мав на спинці зо­лотий корячок, і пішов. А жінка, як хлопці дійшли вже до мужеського віку, надала їм імена: одному Агафірс, другому Гелон (мабуть засновник Голуні – С.П.), а наймолодшому Скит. Мати виконала доручення батька: двох синів, Агафірса й Гелона, яким не вистачило духу натягнути Гераклового лука, вигнала з краю, а наймолодший, Скит, який це зробив, зостався. „Від цього Скита, сина Геракла, походять скити, що постій­но царюють, а на згадку про ту чарку носять скити при поясах коряки й досі. Таке розказують надморські греки”, – завершує Геродот міт про походження скитів.

І цілком справедливо Елен Лаппорт та Колетт Естен називають північні племена, тобто скитів, які у XII ст. до н. е. завоювали Грецію, гераклідами, тобто нащадками Геракла1. Нам вони також відомі під назвою пелазги. В першій книзі своєї „Історії” Геродот стверджує, що геракліди царювали в Греції і Малій Азії „упродовж двадцяти двох поколінь, п’ят­сот п’ять років.”2 Ось, що мали на увазі „надморські греки”, розповідаючи Геродотові про скитів, які постійно царюють: скити і геракліди одне й теж.

У третій версії Геродота йдеться про прихід скитів, нібито, з Азії. Але це, найвірогідніше, не перша їх поява, а повернення з Азії на свою батьківщину, про що розповідається у Влескнизі (Сам Геродот теж згадує про панування скитів ув Азії і про їхнє повернення до Скитії (гл. 3).

За Біблією

Біблія (Кн. Буття, 10) розповідає, що Ной мав трьох синів Сима, Хама та Яфета. А їм після потопу народилися сини.

Яфетові: Ґомер, Маґог, Мадай, Яван, Тувал, Мешех, Тирас. Ґомер мав Ашкеназа, Рифата і Тоґарма. Яван – Еліша, Таршіша, киттів і доданів.

Хам мав синів Куша, Міц­раїма, Фута і Ханаана. Куш в свою чергу мав синів: Севу, Хавілу, Савта, Раама і Савтеха. Синами Раами були Шева та Дедан. „Куш же поро­див Німрода, — він розпочав на землі велетнів. Він був дужий мисливець перед Господнім лицем. А початком царства його були: Вавилон, Ерех, Аккад і Калне в землі Шінеар. З того краю вийшов Ашшур, та й збудував Ніневію, Реховот-Ір, Калах і Ресен (Рось?) поміж Ніневією та поміж Калахом. Міцраїм породив лудів, анамів, легавів, нафтухів, патрусів і каслухів, що звідси пішли филистимляни, і кафторів.

Ханаан породив Сидона, Хета, Евусеянина, Амореянина, Ґірґашеянина, Хіввеянина, Аркеянина, Синеянина, Арвадеянина, Цемареянина і Хаматеянина”.

Із Симом загадка. Він найстарший із братів, але чомусь в Біблії йому відведене останнє місце. Ще одна заковика – він батько всіх синів Еверових, який (дивіться нижче) є йому правнуком. Си­ни Симові мали такі імена: Елам, Ашшур, Арпахшад, Луд і Арам. Арамові сини: Уц, Хул, Гетер і Маш. Арпахшадові – Шелах, а Шелах породив Евера. А Еверові народилося двоє синів: ім'я першому Пелег (Пелазг, Пал?), за якого „поділилася земля” (тобто, мабуть, саме при ньому країни отримали певні границі), а ймення його брата — Йоктан. В свою чергу Йоктан по­родив Алмодада, Шелефа, Хасар-Мавета, Єраха, Гадораму, Узала, Диклу, Увала, Авімаїла, Шеву, Офіра, Хавілу і Йоваву...

Як Геродота так і Біблію не можна читати в прямому смислі слова. Тут теж треба чимало помізкувати, щоб розібратися, хто є хто. Наприклад, від Явана пішли, нібито, додани, хоча Додан, від якого за логікою мали б бути додани, є сином Раами. Куш мав сина Хавілу та Шеву, і Йоктан мав синів з такими ж іменами. В принципі в цьому, нібито, нічого дивного немає, але сприймається як недогляд авторів саме через часті невідповідності. Як ось: Міцраїм породив лудів, в той час як це мав зробити Луд син Сима. Або: „з того краю”, тобто, Калне в землі Шінеар, де жили сини Яфетові, „вийшов Ашшур”, і разом з тим бачимо Ашшура серед синів Сима. Німрод серед синів Куша не значиться, але саме він його породив...

Можна було б вказати на ще деякі недоречності, але у нас зараз інше завдання – маємо віднайти своє коріння. Чиї ми нащадки – Яфетові, Хамові чи Симові?

І тут нам дуже стане в пригоді книга пророка Єзекіїля (38), бо в ній зустрічаємо ті ж самі імена: Ґомер, Маґог, Мешех, Тувал, Куш, Тоґарма, Шева, Додан, Таршіша. Це все досконало озброєні північні орди Гомера (очевидно воєвода) князя (отця) країни Рошу (Росі) Гоги, на яких Єзекіїля посилає страшні прокляття. Не виключено, що донині в Дніпропетровській області зберігається могила того Великого отця Гоги, яка називається Гегелина (Гогилана) і вражає своїми розмірами – до 17 метрів висоти.

Отже, виходить, що ми нащадки Яфета. А якщо Шева та Дедан сини Раама знаходяться теж в колі північних орд, значить і Раама син Яфета, а не Хама. Можливо, це навіть той Рама – “перший Творець орійської релігії, який виступав з лісів древньої Скіфії в подвійній тіарі завойовника і Посвяченого»2. Гомер, як бачимо, теж нашого коліна.

Наші рідні архетипи знаходимо також в іменах Явана (Ява – явний світ наших предків за Влескнигою), Тираса (Турас – носій символу Тура), Мешеха (мабуть Маха, який за Влескнигою, слов'ян до куща (Коша?) привів „і єдність земель удіяв”)...

Куш в Біблії значиться сином Хама, але як він тоді опинився в одній компанії з Магогою і Гомером? Очевидно автори Книги Буття не знали (або не хотіли знати), що Куш одного походження з росами і що насправді це Кош (давнє українське слово, яке тлумачиться як об’єднання славних побратимів-козаків – Кіш). Що він не випадково опинився в одному гурті північних орд маємо ще один аргумент з того ж уривку Кн. Буття: „Куш же поро­див Німрода, — він розпочав на землі велетнів. Він був дужий мисливець перед Господнім лицем. А початком царства його були: Вавилон, Ерех, Аккад і Калне в землі Шінеар.”

Друга частина імені Німрода чітко вказує на його древнє українське походження – род. А перша, мабуть, взагалі спочатку була „ніп”, що разом складає „ніпрод” – наше Дніпро. Дуже вірогідно також, що „ земля велетнів” це синонім антів, „горів”-оріїв. Серед земель, де розпочав Німрод, значиться навіть Калне на землі Шінеар. Погодьтеся, дуже нагадує Колань на землі Синеорській, котра знаходилася в басейні річок Південний Буг, Синюха та Синиця.

Не міг Німрод одночасно почати на Вавилоні, Ереху, Аккаді і Калне в землі Шінеар, як про це пишеться в Біблії. Тут, мабуть, треба читати ззаду наперед: спочатку це була Калне в землі Шінеар (Україна), а потім він, „дужий мисливець перед Господнім лицем”, завоював Аккаду (можливо Кавказ), Ерех (Грек - ?) і Вавилон (Персію), куди, звичайно, заніс назви зі своєї першої батьківщини Колані. Впевненості, що „Калне в землі Шінеар” стосується нашої землі, додає ще той факт, що звідси вийшов Ашшур (мабуть Асур, асирійці, яси), які згадуються у Влескнизі (д. 13 і 14) і які воювали разом з гунами проти русів.

Вартий уваги і праправнук Сима Пелег, ім’я якого чомусь у Біблії перекладають як поділ. Мабуть, від того, що при ньому поділилася земля. Хоча, здається, правомірніше це пелазги, плем’я, яке в ХІІ ст. до н. е. завоювавши північне Середземномор’є, перекроїло кордони тогочасної Європи. Тому і Пелега слід віднести до гілки Яфетової.

Але повернемося на самий початок, де конкретно вказується на коріння нашого родоводу за Біблією (невідомо, чому цього раніше не помічали): Яфет мав сина Явана, а той мав Еліша, Таршіша, киттів і доданів. В оригіналі, звідки було взято цей фрагмент у Біблію, це читалося найвірогідніше так: Яфет мав сина Яву, а той мав Елі (Оло-Коло) і Тура, які відповідно владарювали над киттами (скитами) і доданами (данами). Пояснюємо по порядку. Ява – це те, чому поклонялися саме наші предки (див. Влескнигу). Елі-Оло-Коло – це найвище божество, сонце, „сила наша”, як вважали наші пращури, тотем царських скитів. Китти – найвірогідніше похідне від „кута”, слова, яке й донині зустрічається в українській мові в значенні житла: „мати свій куток”, „куток села”, в ряді областей України є населені пункти Кути. А перетворилося на скитів воно як і у випадку зі сколотами: звідки люди? – з кола (сколані), отже – з кута (скутії, скитії). І зовсім не випадково житло ченців-самітників у православних монастирях називається скит. Тобто скити зовсім і не скитальники та кочівники, як пояснюють донині це слово, а ті, хто мав свій куток3... Щодо доданів. На нашу думку, це ті, хто мешкав до Дону (Кіммерія) і визнавав за тотем Тура. І хай вас не бентежить приставка „ша” до імен. У нас і сьогодні вона популярна: Танюша, Любаша, Кирюша, Ксюша...

За Влескнигою

Дослідивши Геродота і Біблію, можемо сміливо стверджувати, що наш народ один з найстаріших у світі. І там, і там ми згадуємося як роси та скити. Але коли і як появилися українці, і чи є вони правонаступниками отої Горроської держави, про яку писав 2500 років тому Геродот?

Звернемо свою увагу до одного речення з д. 7Є. Юрій Миролюбов, який перший розшифровував записи, поділив його суцільний текст на такі слова: „А ТО БЕДЕХШЕМО КРАВЕНЦЕ А СКУФЕ АНТІВЕ РУСИ БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ ТАКО СМЕ СТАХОМ ДЕДЬ РУСОВЕ”, що перекладалося: „А тоді, будучи кравенці і скити (літери „ф” тоді ще не було), анти, боруси і суренжці, стали діди русове”. Але враховуючи те, що свого часу Оріїв рід поділився на троє „рось, колань і венедців” (д. 8), правомірнішим видається такий варіант„А ТО БЕДЕХШЕМ ОКРА-ВЕНЦЕ А СКУФЕ-АНТІВЕ РУСИ-БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ...”, де під „окра-венцями” слід розуміти два роди – окри (укри) і венедці. Тепер це мало б перекладатися так: „А тоді, будучи окра-венці і скити-анти, роси-боруси і сурожці, стали діди русове”. Зауважимо, окри (укри-українці) були першими за скитів і росів, отож вони навіть не діди, а прадіди русам.

Назва „українці” існувала від сивих давнин, але в якийсь момент в історичному процесі його носія відтіснили, а творці нових імперій, „нових культур та релігій” не тільки замовчували внесок тих, хто був першим, а й зараховували все краще на свій рахунок.

Та які б втручання в хід історії не траплялися, світ не зраджує своїм головним принципам. Він розвивається по спіралі. Певний період у віддаленій від сонця точці спіралі те чи інше явище знаходиться в тіні і забутті, але згодом воно поступово виходить знову на світло. У Влескнизі ми знаходимо цьому геніальне підтвердження: „Птиця Мати Небесна співає про дні ті і чекаємо на часи, які крутити будуть Кола Сваргові до нас. І часи ті завше йдуть до нас...” (д. 36А). Що знали наші предки про Кола (чи спіраль), по яким розвивається людство, нам ще невідомо. Але, як бачите, вони були переконані, що ті часи йдуть завше до нас, необхідно лише не здаватися, перетерпіти якийсь період і Україна знову постане. Все повернеться на коло своє. І вже повертається – новою енергією, новими ідеями, які творять нову, іншої якості масу та силу для нагальних змін.

Про походження назви „Україна” написано цілі монографії, та мало хто з їх авторів заглядав у таємницю творення і первісне значення складових цього слова.

Спробуємо зробити це ми з вами.

Складається воно, на нашу думку, із трьох архетипів – кр ( укр, окр, акр), ра (ро) і на (ня). Розглянемо перше з них. Чиє воно? Кр в чисто наших, причому дуже древніх словах – кров, краса, крам, кратер (велика посудина на трьох ніжках для здійснення священних обрядів), крок, с кроня, с криня, с крижалі, круг, крила, криця, криниця, кремінь, кресало, Кремль, кряжистий, крутий, кремезний, сан скрит , Кришень (покровитель двох останніх місяців року Лідиця і Лютиця в древніх укрів-русів), креол (нащадки європейців в інших частинах світу)...

В „Історії української літератури” М. Грушевський залишив цікаву примітку про те, що в Карпатській Русі різдвяний хліб і різдвяний сніп (Дідух) називалися колись Крачуном і там же зазначає, що “найбільш розвинувсь сей образ „старого Кречуна”, Різдва, що гостить у себе Бога, в румунів” – територія, якою теж колись володіли скити. І як приклад, наводить колядку: „Коли гонили жиди-каїни за мною (Христом), з дому до дому, від столу до столу, догонили мене на горі в Єрусалимі на канун (Різдво), в домі Кречуна”4.

У Влескнизі знаходимо відповідь, хто ж то за один Кречун? Дощечка 23 повідомляє, що руси (як пізніше і козаки, до речі) імітацією голосу кречета (гоголя)5 подавали сигнал для наступу: „крикнули яко кречет, бо той крик до серця нам”. Тобто, отримуємо конкретне свідчення, що Кречун – це рос-у країнець. Але про те, чи міг бути наш предок аж в Єрусалимі, поговоримо в інших розділах, а зараз пошукаємо сліди цього архетипу в мітотворчості, адже, як стверджує румунський релігієзнавець Мірча Еліаде, „знати міт – значить наблизитися до таємниці походження всіх речей”.

І тут нас чекає приємна несподіванка. Книга „Антична мітологія”, творцями якої є французькі автори, підказує, що древньогрецький бог Зевс мав ще одне ім’я А край6, ми також знаємо, що батьком Зевса був Крона (древні українці уявляли свій рід у вигляді крони дерева і зберігають донині ще одну споріднену йому назву – Вітець, віття роду). А син Зевса-Окрая Аполлон, який лише на теплу пору року прилітав до Греції, а на зиму повертався на свою батьківщину в Гіперборею, очевидно, взагалі уособлював собою колоніальний статус Еллади від племен Украя.

Отже, звідки могли потрапити в Грецію такі зовсім не грецькі імена як Окрай та Крона? Може відповідь треба шукати в Д орійському вторгненні до Греції у ХІІ ст. до н. е.? „Антична мітологія” розповідає, що дорійці (орійці) були племенем пастухів. Їх, нібито, вели нащадки самого Геракла – геракліди. Вони вміли обробляти залізо і мали коней, що й забезпечило їм військову перевагу над місцевим населенням – ахейцями. Дорійці-пастухи зруйнували місцеву адміністративну систему і створили там нове суспільство, сповнене духу рівності. Проте в Геродота знаходимо інші вражаючі свідчення і вони зовсім не пов’язані з військовим вторгненням. Делосці розповідали Геродотові, що ще перед Гіперохою і Лаодікою, про яких ми згадували в першому розділі, до них прибули „дві гіперборейські дівчини, Арга та Опіс” і що вони „прийшли з самими богами” (гл. 35, Геродот, кн. ІV). Ось хто приніс згадуваних вище богів із берегів Дніпра до Греції – наші жінки Арга і Опіс (насправді, мабуть, Орта і Апа, які потім у греків стали за Артеміду та Аполлона).

Від Геродота ми також знаємо, що орійці були пелазгами і називалися вони ще кранаями7, а це ніщо інше як спотворене краяни – похідне від того ж Окрая. Пізніше на високій горі в Греції на честь Окрая буде збудоване акрополь (боже місце, у кріплення), а Окрай зусиллями Геродота (чи, швидше за все, когось із редакторів його твору) перетвориться на Урана із таким же значенням, що й Зевс-Окрай – бог неба і батько титанів.

Отже, можемо сміливо стверджувати, що Україна – це кріпка, стійка і возвишена країна. Грекам вона уявлялася країною богів, країною істинних жерців і жриць – Гіпербореєю-Ніпербореєю.

Добре був відомий Окрай і римлянам. Під іменем Одо крехіма ми знаходимо його у Влескнизі (д. 28). Це він убив готського короля Детеріха, завоював Рим у 476 році і правив у ньому 14 років. Ретельно зберігали про Окрая пам’ять наші князі і князівни. Древньоісландські пісні про богів і героїв, які називаються „Старша Едда”, збереглися в рукописі ХІІІ ст. Припускається, що ці пісні мають південно-німецькі джерела. Якщо так, то туди вони проникли із території Франції від менестрелів, які передавали пісні складені дочкою князя Ярослава Мудрого Ганною. Вона була королевою Франції, матір’ю його дітей, але вірила, що вони спадкоємці великого Окра (в російському перекладі Йона кр):

Взошла я на ложе – на счастья надеясь! –

Князя могучего, третьего мужа;

Детей родила, наследство хранящих,

Наследство хранящих Йонакра отпрысков8…

Ось на які стежки виводить нас звичайний архетип із двох літер. Окри-українці були першими за скитів і за русів. Тож маємо повне право називати своїх найдавніших предків так, як сьогодні називаємося ми – українці.

Про архетип „ ра” більше поговоримо трохи далі, але в контексті назви „Україна” згадаємо, що Ра – це бог сонця; рай – дім сонця або Бога, тобто небо; к рай – найближча сторона до раю, земля; і нарешті: Ук раїна – земля-ненька, де народився бог Ра, Божа земля. Отже, ми праві коли кажемо: “на Україні”, а не „в Україні”, бо не може бути “в Божій землі”, а “на Божій землі”. Тому, що це вершина, висота – значить “не у вершині”, не “у висоті”, а “на вершині”, “на висоті”.

Правильність наших висновків підтверджує і Тарас Шевченко, який теж знав, що Україна це “божа земля”. Ось кілька прикладів: „ Такії, боже наш, діла Ми творимо у нашім раї На праведній твоїй землі!”, „ Святиє божії міста Ксьондзи скажені осквернили!”...

І зовсім не випадково південний регіон нашої країни називається Кримом, хоч дехто і намагається заперечити, що він у країнський. З давніх-давен він був єдиний з Україною не тільки територіально, а й назвою та мовою...

Придбати книгу „Код України-Руси” можна в Києві на розкладках Майдану, а також на книжковому ринку „Петрівка”, у Львові та Тернополі у наших розповсюджувачів, у Кіровограді в магазині „Українська книга”.