ГРУШКА

Гомінка сучасна автомагістраль, розкраявши сірим асфальтом зелені яри та поля й перескочивши річку Бондаруху, мчить у двох напрямках на Київ та Одесу за два кілометри від села. А колись його не можна було об’їхати стороною – чумацький шлях з півдня на північ пролягав через Грушку. Хоч би хтось і хотів обминути, але це ж ГРУШКА!

Як не заїхати, чому б не спробувати того чарівного соковитого плоду? Кажуть – дичка? Ну й що? Кидай на воза – влежаться і замість меду будуть.

В ті далекі часи тут степи полинами шуміли,

Суховії гуляли й високо кружляли орли,

В ті далекі часи тут обози чумацькі ходили

І простором широким їх пісні над віками пливли, –

щемливо напише про Грушку місцевий поет Василь Подолян.

Ту грушку-дичку відкрили давні подорожні – чумаки, які возили з Криму сіль у найскрутніші для України години... Біля тієї грушки вони робили свої привали, ховалися від сонця в тіні її розкішної крони, попивали з джерела, яке било в кількох кроках від річки, воду і смакували грушами та наспівували пісень:

Зупинились чумаченьки

Біля водопою –

Пийте, воли, пийте, сірі,

Корміться травою...

Місце біля груші й водопою було досить зручним, мандрівники тут часом затримувались надовго. Щоб поремонтувати воза, чи, зустрівшись із знайомим на зворотному шляху, затриматися за чаркою й наговоритися досхочу. Хтось підприємливий одразу збудував хатину і відкрив майстерню по ремонту возів, інший наставив бортні та привабив рої бджіл, а потім варив медовуху і заробляв копійку... Отож створився такий собі хутірець.

У 1658 р. за Гадяцьким договором Брацлавське воєводство, на землях якого знаходився хутірець біля груші, відійшло до Польщі. А гетьмани на Україні змінювались один за одним. 1670 року гетьманом обрано полковника М. Ханенка, який оголосив Умань столицею Правобережної України. Але гетьманував Ханенко недовго. Його переміг П. Дорошенко, який орієнтувався на Туреччину. За Бучацькою угодою (1672 р.) Брацлавщина стала турецьким протекторатом Поділля. Того ж року турецькі війська окупували наші землі. Люди покидали обжиті місця й поповнювали ряди козацьких загонів. Пізніше згідно з «Трактатом про вічний мир» (1686 р.) між Росією і Польщею Брацлавщина мала стати нейтральною незаселеною зоною, «майже пустелею».

Та незабаром влада Туреччини ослабла, і вже 1699 р. за Карловицьким мирним договором більша частина Поділля знову перейшла до складу Польщі. Поступово на наших землях почало відроджуватись життя й, очевидно, хтось з тих, хто покинув 20 років тому свій хутір, повернувся, щоб відродити його, заселити дітьми та онуками, бо гріх, щоб на такій землі була пустеля.

У 1709 році, коли Петро І розіп’яв і спалив Батурин, зруйнував Запорізьку Січ, а гетьман Мазепа зазнав поразки у війні за вільну Україну, сюди прибилося 12 козаків, як апостолів. Один із них був з цих країв, він і запропонував поселитися побратимам на вільних благодатних землях біля грушки.

Були серед козаків і одружені, і навіть з дітьми. Спочатку збудували вони землянки, а потім – хати і постало село, яке з любов’ю нарекли – Грушка. А річку назвали іменем одного з козаків – Бондаря. Мабуть тому, що він майстром був не тільки по бочках, а й будівничим першого на ній мосту. Так про заснування села, розповідає одна з легенд. Хоча, річку швидше назвали на честь дружини козака – Бондарихи, бо ж все-таки річка жіночого роду.

За іншими переказами, серед тих дванадцяти козаків був один на прізвисько Груша, і нібито село назване на честь цього сміливого та мудрого воїна, який загинув у бою з татарами, захищаючи від них рідний край. Цілком можливо, що саме так і було, адже знаємо, що нашому народові не раз доводилося ставати на оборону своїх рубежів від татарів та турків.

Земля ця справді благословенна – розлогі долини та степи для пасовищ, широкі поля до метра в глиб масткого родючого чорнозему для хлібних злаків, джерельна вода й віковічний дубовий Голочанський ліс, який, ніби стіною, прикривав село зі сходу від ворога.

Французький дослідник археолог Блез де Віженер в 1573 р. писав, що якби не татари, то Поділля “безсумнівно було б найкращою і найплодючішою країною серед ряду інших – через те, що ґрунт дає тут скрізь виноград і шовк без особливої опіки людини”(1). А ще він відзначав, що “мова, побут і звичаї тут майже тотожні з такими на Червоній Русі (Галичина), Волині і Литві”.

В українській історичній науці, “завдячуючи” колишній совєтській історіографії, на жаль, кілька століть з ХІІІ по ХVІІ, по суті, “випали”. Ми дуже мало знаємо, що було тієї пори на наших землях. Свідчення ж французького дослідника цікаве тим, що він розділяє Поділля, Червону Русь, Волинь та Литву і таким чином підтверджує, що саме Поділлю довелося приймати на себе головний удар татарів. І, можливо, вже тоді на місці нинішньої Грушки був якийсь форпост оборонців, які не раз завдавали удару по татарах – якщо не у відкритому полі, то раптовими нападами з лісу, де вони мали добре облаштовані схованки під землею, котрі навіть могли з’єднуватися з Голованівськими чи Грузьківськими катакомбами, що знаходились за кілька верств.

У же 1609 р. у польських документах згадується “Уманська пустеля” як така, що, нібито, немає ніякої людності, а отже, і нікому не належить. Польські колонізатори хотіли поставити собі в заслугу, що саме вони освоїли ці землі. Втім у документі, в якому описується ця пустеля, фігурують українські географічні назви, що є прямим доказом, кому насправді належала ця земля: “ Та пустеля лежить в кільканадцяти милях за Брацлавом між двома татарськими шляхами — Кривошарівським і Удицьким, розпочинається з Кублицьких верховин, проти яких стоять ліски, звані Вірменськими, тягнеться до урочища Кам’янецького Рогу біля річки Удича аж до впаду в Буг, долиною Бугу аж до гирла Синьої Води, так з одного боку розляглась та пустиня. З другого боку починається від Вір­менських лісків до Яворчиків і до Лісків Лядських і від Ляд­ських до Берестова, від Берестова до верхів’їв річки Бабані, що впадає в річку Ятрань, долиною Ятрані до Синьої Води до Бугу і так уся та пустеля з урочищами і річками, що впадають у річку Уманку, розтягнулась на сім миль ( 1 миля дорівнювала 7,468 км – прим. C.П.)” (2) .

Весь цей «Гуманський ґрунт» був подарований Річчю Посполитою брацлавському старості Калиновському. По межі він мав біля 300 верст (1 межова верста до 18 століття рівнялася 2,1336 км – прим. С.П.). В ухвалі відмічалось: «Внесли до нас земські посли, щоб ми за великі та криваві заслуги Валентія Олександро­вича Калиновського, старости Вінницького та Брацлавського, пожалували йому на правах власності пустелю, що зветься Гумань» (3)

Магнат Калиновський, зокрема „спеціалізувався” на виробництві поташу – порошку для миловарної та скляної промисловості, що добувався шляхом спалювання деревини. Саме тоді було дуже багато винищено лісів у наших краях. Польські колонізатори дбали насамперед про власну наживу і використовували українські природні ресурси не рахуючись ні з чим.

Один із фінансових документів Калиновського вказує на контракт з гданським купцем Деменсом, за яким він продає купцеві за 108 тисяч злотих тисячу бочок поташу (4). Чимало треба було випалити лісу для цього. Дими стояли і біля Грушки з Голочого, які належали Калиновському.

Про те, як жилося українцям того часу, маємо чимало літописних свідчень. Навіть самі поляки писали про звірства своїх співвітчизників. Єзуїт Скарга, завзятий ворог православ’я і україн­ської народності, і той говорив, що на цілій земній кулі не знайти держави, де б так обходилися з хліборобами, як у Польщі. „Владілець або королівський староста не тілько відбирає у бідного хлопа все, що він заробляє, але й уби­ває його самого, коли схоче і як схоче, і ніхто не скаже йому за се лихого слова» (5).

“Та ніщо так не тяжило і не вражало українського народу, як власть жидів, — писав М. Костомаров. — Пани, лінуючись орудувати добрами, самі віддавали їх в оренду жидам з повним правом панської власти над хлопами. І тут-то не було кінця слідствам над робочою силою і умовах життя народу. Крім різних можливих проявів самоволі, жиди, користуючись приниженням православної віри, брали в оренду церкви, накладали оплати за хрещення дітей (дудки), за вінчане (поємщина), за похорони і на останку взагалі за всяке богослужіння; крім того, — й умисне висьмівали віру. Брати добро в оренду видавалося так вигідно, що число жидів усе більшало й Україна опинилася під їх владою” (6).

Особливою люттю орендарі-лихварі відзначалися на Уманщині, тому й не дивно, що саме тут вибухнуло одне з найбільших на Правобережній Україні селянське повстання (1734-1768 р.р.), відоме під назвою Коліївщина або Гайдамацький рух. Хоч цього часу Грушка належала до Балтського повіту Подільської губернії, повстання не обійшло її. Майже вся Правобережна Україна була охоплена селянською війною.

Згодом, після придушення повстання, Поділля перейшло під зверхність Росії, хоча села і люди продовжували перебувати у володінні того самого графа, поляка, тепер генерал-аншефа російської армії Станіслава Фелікса Щесного Потоцького.

Зазнавши великих збитків від селянського повстання, він значно посилив вимоги і контроль до орендарів, управителів та економів, які часто на свій розсуд визначали долю того чи іншого питання. Від економів вимагалися не тільки щотижневі і місячні рапорти, але й періодично перевірявся стан економій. Так, в одному з розпоряджень від 15 вересня 17 87 року граф зазначав: “У фільварках Хащеватському (нині Гайворонського району – авт.) та інших проводити чотири рази на рік ревізії. При цьому кожен раз обчислювати обмолот чистого зерна та його посліду. За витратами для птиці, телят і ін. слідкують присяжний і токовий. Дивитися за витратами панщини і як скирти укладені..., в якому стані взимку і влітку скотина... В січні провести облік всієї худоби... Писар не має права без розпорядження управителя продавати будь-який продукт...”

Кращим стало ставлення Потоцького до селян. Ось що писав про нього Н. Костомаров: «Доступний своїм підданим, унятливий до їхніх потреб, він не збирався освічувати селян, але не перешкоджав їм благоденствувати у тій сфері, в якій вони існували; його села виблискували білими хатами посеред розкішних садів, оточені численністю скирт хліба, стогів сіна, волів, овець, бджіл тощо. У нього не чулося про злидні: селяни його не знали європейського одягу, проте їм вистачало витворів домашньої мануфактури, бо жінки, не обтяжені працею на пана, могли прясти, ткати та шити для себе і своїх родин. Усюди були достаток та втіха, всюди жили по-старосвітському» (7).

Історія радянського періоду змальовувала С. Потоцького як людину, яка лише думала про власне збагачення і дерла останнє з селянина. Сьогодні ж багато істориків відмічають, що це зовсім не відповідає дійсності: поміщик Потоцький “чесно турбувався про васалів, споруджував православні храми нарівні з костьолами, стимулював людове самоврядування, застосовував агрономічні та зоотехнічні реко-мендації, налагоджував фабричне виробництво, панщину скоротив до 36 днів на рік. З його ласки-потурання представницький Брацлавський з’їзд 1788 р. наполягав, аби на очікуваному сеймі депутати з України твердо вотували пільги «хлопам» (8).

Після смерті графа Станіслава Щесного в 1805 році Грушка залишилася в спадок його синові від другого шлюбу з грекинею Софією де Челіче п’ятирічному Мечиславу (після приєднання до православ’я – Михайло). До повноліття Михайла за володіннями наглядали, очевидно, його старші брати і керуючі. М. Потоцький мав два маєтки – Тульчинський, до якого входило 25 сіл, 8215 селян і 996 однодвірців, і Вільховацький – 21 село: Таужне, Синьки, Кам’яна Криниця, Кам’яний Брід, Молдованка, Сабатинівка, Вільхове, Новоселиця, Грузьке, Лозовате, Мечиславка, Йосипівка, Шамраївка, Данилова Балка, Чимерпіль, Красненьке, Дельфинівка, Розношенці, Грушка, Трояни і Станіславчик (саме так записано в документах село Станіславове) – всього 6844 селян (однодвірців не вказано).

Цікаві цифри зберігаються в архівах по маєтках Потоцького. Щоправда, до деяких з них, можливо, вкралася помилка. Зокрема, в одному документі зазначається, що чистий прибуток поміщика з Тульчинського маєтку в 1850 році складав 49175 крб., а з Вільховацького, який був дещо менший, аж 80240 крб. Що це може бути помилкою говорять такі дані про податки, які сплачувалися з маєтків: селяни щороку платили “казенних податей” по Тульчинському маєтку 13175 крб., поміщик – 5307 крб.; по Вільховацькому маєтку: селяни – 10120 крб., а поміщик – 4562 крб.

Втім, примушує задуматися такий факт: лише Грушка в 1850 р. платила поміщику Михайлу Потоцькому грошовий оброк в сумі майже 2225 крб. і натуральний в 1112 четвертей жита та пшениці. І це за умови, що в селі проживало 130 сімей, 933 людини (двома роками раніше були зафіксовані такі показники – 364 працездатних, 381 непрацездатних і 58 втікачів – тих, хто втікав від свавільних панів в пошуках кращої долі). Отже, якщо в середньому на кожне село Вільховацького маєтку припадало хоча б по 2000 крб. оброку, то вже маємо 42 тис. в грошовому виразі, а враховуючи жито та пшеницю, цілком можливо, що з меншого за кількістю сіл і населення Вільховацького маєтку пан Потоцький мав значно більший зиск, ніж з Тульчинського.

А загалом в цей час у Грушці було 1574 десятин землі, з них поміщицької – 900, в користуванні селян – 674 десятин; сіножатей і степової землі всього 1640 десятин, з них помі-щицьких понад 1316, в селян – 323 десятини. Всієї присадибної селянської землі налічувалося 121 десятина, поміщицької – 142, церковної – 125. У селі нараховувалося “10 коней, 132 воли, 150 голів гулящої худоби”.

З усіх цих даних можна зробити висновок, що загалом село жило не бідно: в середньому на двір припадало по 1,1 вола, 1,3 худоби, кожен 13-й двір мав коня, було розвинуте бджільництво.

Цікавий факт про те, як і скільки доводилося працювати на пана, наводить “ Історія міст і сіл України. Кіровоградська область”, видана за радянського часу в 1972 році. Описуючи історію села Данилова Балка (стор.747), яке також знаходилося в підпорядкуванні того ж самого поміщика М. Потоцького, в книзі наголошується: “Чоловіки віком від 17 до 55 років, а жінки від 15 до 50 років відбували тяжку панщину, працюючи на нього весь світловий день. Протягом року т. зв. тяглові кріпаки повинні були відробити по 198, а піші – по 88 днів... Панщина доповнювалася численними повинностями, зокрема шарварками – по 6 днів з двору, а також згонами – по 8 днів на рік. При потребі залучали до роботи в поміщицькому маєтку і за плату. Чоловік за день заробляв 10-20 коп., а жінка – наполовину менше”.

Порівняємо: за радянського часу в колгоспах жінки мали відробити мінімум 200, а чоловіки 250 днів, відповідно до 55 і 60 років і платили їм часто густо не грішми, а відмітками у відомостях, тобто паличками,які давали право лише на отримання невеликої кількості зерна. Тож, де була більшою експлуатація – за пана чи за комуністів?

22 липня 1849 року Михайло Потоцький ще за 11 років до офіційного проголошення відміни кріпосного права в царській Росії уклав договір з селянами своїх маєтків про звільнення їх із кріпосного стану і переведення в стан зобов’язаних. Договір вступив у дію в січні 1850 року. В цьому ж році для селян Балтського повіту, в складі якого знаходилася Грушка, було встановлено оброк по 1 крб. 19 коп. за десятину орної землі і по 85 копійок за десятину сінокісних угідь, а коли проголосили земельну реформу (1861 р.), грушанам було передано 2177 десятин землі, по 5,5 на кожного. З них орної – 1590, сіножатей – 587 десятин. За цю землю селяни щорічно сплачували 2390 карбованців податку.

Одночасно із звільненням від панщини селяни звільнялись і від натуральних повинностей на ко­ристь поміщиків, але повинні бу­ли утримувати в належному стані церкви, хлібні магазини сільської громади, млини, греблі, мости і до­роги. Деревина для цього безкоштовно виділялась із панських лісів. Крім того, чоловіки зобов’язува­лись нести нічну варту біля сіль­ських господарських будов. Слуг для робіт у маєтку поміщики могли тримати тільки на основі обопільної згоди за добровільним найманням. Церковні землі селя­ни мали обробляти за установ­леним звичаєм.

* * *

Як тільки поселення розросталося на сотню-дві дворів, люди обов’язково прагнули збудувати в селі церкву. Це було ознакою, що тут вже є самодостатня громада, яка шанує древні звичаї і традиції, яка, зрештою, шанує себе і горда свого людського роду. Не мати в селі церкви було соромно: “Ми ж не якісь там бусурмани чи поганці, щоб не було де Богу помолитися і поставити свічку за упокой душі дідів наших”, – казали давні українці. Зважаючи на те, що неподалік, за Бугом, вже господарювали магометанські татари, церква ще й ставала своєрідною духовною цитаделлю і навіть оборонним центром. Й не випадково, який би ворог сюди не приходив, насамперед він прагнув захопити церкву і знищити її. Так робили татари, турки, так робили й комуністи вже за новітньої історії.

Точних даних про спорудження першої в Грушці церкви немає, але: “в архівних записах знайдено, що сільський храм “Покрова” дерев’яний на кам’яній основі, з дзвіницею, покритий жерстю, збудований 1865 року. Раніше храм теж був дерев’яний, який простояв понад 100 років. Про церкву відомо, що вона до 1773 року була уніатською, потім переяславським єпископом Іовом приєднана до православної. В 1775 році при церкві був священик Феодор Яворський” (9) .

Втім до подібних свідчень необхідно ставитися дуже обережно. Бо з них виходить, що уніати були тут першими і навіть могли бути будівниками церкви. Насправді, уніати захоплювали церкви вже після того, як було придушено Коліївщину з метою розповсюдження свого впливу та не допущення подібних селянських виступів проти своїх гнобителів. Тож все-таки першою тут була православна козацька церква. До речі, в людській пам’яті збереглося, що була вона крита очеретом.

Церкви найчастіше будували всією громадою, хоча є чимало історичних свідчень, що це також робили своїм коштом і власними руками окремі селяни. Про будівничих першої Грушківської церкви, на жаль, немає ніяких даних. Але, зрозуміло, що це були люди, які хотіли, щоб у їхньому селі панували мир та любов між людьми, щоб всі справи селян були на добро, щоб, нарешті, всі бачили, що тут живе люд УКРАЇНСЬКИЙ, ПРАВОСЛАВНИЙ.

А про те, що в Грушці була досить сильна церковна громада, говорить такий факт: під кінець XIX століття місцева церква володіла 132 десятинами 1552 кв. сажнями орної землі, в т. ч. з левадою і ставком – 14 дес. 2198 саж. і сінокісною землею – 42 дес. 1900 саж., що набагато більше, ніж, наприклад, мала така ж громада в сусідньому Голованівську.

* * *

Після реформи 1861 року село почало занепадати. Селянин, нібито, отримав більше прав і чималу ділянку землі у свою власність. Але обробити майже 6 гектарів землі, навіть сьогодні не кожній сім’ї під силу. А тоді родина щонайбільше мала пару волів і 3-5 пар робочих дорослих рук. Не дивно, що вже незабаром селяни змушені були здавати свої землі в оренду або продавати і йти в найми, поповнюючи армію злидарів. На цей період зафіксовано перші виїзди грушан в інші регіони колишньої царської Росії в пошуках кращої долі. Як наслідок, вже в 1863 році населення села порівняно з 1850 роком зменшилося на 72 особи.

Демографічний спад тривав до 1870 року, поки графиня Марія Болеславівна Строганова (племінниця М. Потоцького) в кількох кілометрах від села на березі річки Синиці не розпочала будівництво Грушківського цукрового заводу. За два роки до цього вона продала Грушківський маєток удільному відомству і зосередила свої зусилля на спорудженні заводу. Це припинило міграцію населення. Багато селян тут знайшло застосування своїм робочим рукам, адже одночасно з заводом поруч будувалися винокурня, водяний млин, різні господарські будівлі. Інші планували зайнятися вирощуванням сировини для заводу – цукрових буряків, хоча основними земельними угіддями, а отже, і буряковими плантаціями володіли пани Жайновський та Драгановський. А от великі сім’ї Бруньківських, Прушинських, Шишкевичів залишалися безземельними.

Але навіть графині Строгановій будівництво та утримання такого заводу було не під силу і вже в 1873 році він перейшов у власність товариства на паях. Капітал товариства, до якого входили французькі, бельгійські і швейцарські капіталісти, складав 500 тис. крб. Контрольним пакетом продовжувала володіти графиня. Вже в цьому, 1873-му році, завод почав виробляти продукцію. Але сподіваних прибутків він не давав. І незабаром завод були змушені пустити з молотка. В 1879 році на публічних торгах його придбав департамент уділів, і протягом трьох наступних років управління заводом здійснювалось разом представниками товариства та Київської удільної контори, а в 1883 р. управління заводом повністю перейшло до Київської удільної контори.

Будівництво заводу та інших об’єктів, а також вирощування цукрових буряків сприяло стрімкому приросту населення в Грушці (У Грушківському маєтку, наприклад, товариство бурякоцукрозаводу орендувало 800 гектарів землі під вирощування цукрових буряків. Обробляли її переважно завербовані селяни-українці з Чернігівської, Курської та інших губерній Росії). 1893 року тут уже налічувалося 225 дворів і 1650 жителів. У призаводському поселенні, яке в офіційних документах називалося “виселком Грушківського цукрового заводу” вже була ферма (дві казарми для робітників), яка налічувала “2 двори і 60 жителів” та 50 окремих дворів і 200 жителів (10). А в 1901 р. в Грушці вже проживало 2035 жителів і “ 8 сімейств євреїв” (11).

Віднині головну роль у регіоні почав відігравати цукровий завод. У 1892 році поблизу нього було споруджено невелику залізничну станцію “Грушка”, перший поїзд через яку пройшов восени 1894 року. Спорудження заводу і залізниці сприяло економічному зростанню краю, розширенню торгівлі, засну-ванню шкіл. Саме з початком роботи цукрозаводу зафіксовано і відкриття в Грушці церковно-приходської школи (1873 р.). Тоді ж навколо заводу почало зароджуватися нове селище, майбутній райцентр з такою ж назвою, як і село, – Грушка.

Втім завод – це ще й робітничий клас, який був більш організованим і рішучим у відстоюванні своїх життєвих інтересів. Саме робітники цукрозаводу підхопили вогонь першої російської революції і оголосили страйк навесні 1906 року. Довідавшись про це, робітники сільськогосподарських економій теж відмовились виходити на роботу, вимагаючи вищої оплати та поліпшення умов життя на фермах цукрозаводу. Управителі змушені були звернутися до Подільського губернатора з проханням надіслати війська. До Грушки прибув полк солдатів, яких, окрім всього, використовували на сільськогосподарських роботах.

“В 1905-1907 рр. під впливом робітників заводу, – зазначає “Історія міст і сіл УРСР”, – посилилися виступи селян навколишніх сіл проти поміщиків і місцевих властей. Якщо в 90-х роках ХІХ ст. спостерігалися лише поодинокі факти захоплення ними удільних земель або спільних для уділу й сільської общини вигонів, то в роки революції селяни Грушки, Розношенського, Кошаро-Олександрівки та ін. населених пунктів заорювали удільну землю, рубали ліс. Керуючий удільним маєтком змушений був не тільки звертатися по допомогу до Балтського повітового суду, але й просити управління Київського удільного округу виділити польових наглядачів і надіслати для охорони майна зброю” (12).

Ситуація в селах Балтського повіту на початку століття була вибуховою. Селяни протестували проти безглуздих воєн, які розв’язувало самодержавство і які несли смерть або каліцтва. Михайло Червоній, наприклад, коли його призвали на японську війну, вивалив вікна і двері в хаті, вирішивши, що звідти вже не повернеться живим. Проте на той час війна швидко завершилася і йому судилося дожити відведеного віку.

А ось витяги з деяких документів.

1906 р. 28 січня. Із рапорту Балтського повітового справника Подільському губернатору про залишення військ у повіті для боротьби із селянськими заворушеннями: “Крім окремих, але частих тепер в різних місцях бійок і вбивств, що свідчить про розгнузданість деяких осіб і цілих груп населення, які вдається припиняти одразу заходами поліції, згадане становище – збудженість селянського населення – характеризується, між іншим, частими підпалами поміщицького майна невстановленими зловмисниками...”(13). Далі справник просив залишити в повіті всі 4 військові загони чисельністю 251 чоловік.

1907 р. 6 жовтня. Телеграма начальника Подільського губернського жандармського управління помічнику начальника Подільської губернії жандармського управління у Балтському повіті: “В Балтському повіті під впливом агітації, очолюваної з Єлисаветграду, почались погроми, вбивства, підпали поміщицьких маєтків і замків. Прийміть найрішучіші заходи встановлення спокою, виявленню агітаторів, доповідаючи про хід розшуку мені. Полковник Балановський” (14) .

* * *

Про освітній і культурний рівень селян на початку ХХ століття і взагалі про ситуацію на селі маємо цікавий лист з Грушки, який опублікувала київська газета “Рада”, проте, на жаль, без підпису:

СЕЛЯНСЬКА ТЕМНОТА

Село наше велике, більш 3000 людності. На селі є дві школи: церковно-парафіяльна та міністерська. Остання існує другий рік. Обидві однокласові. Учнів більше 100. Багато блукає поза стінами школи. Є в нас цукроварний завод. Навкруги села економії, так що заробіток для селян є. Але придивись до усіх людей, то аж жах тебе охопить. Така панує темрява, що аж моторошно стає. Ніхто не одержує ні газет, ні журналів. Більшість людей навіть не знає, що таке газета. Селяни ідуть до монопольки, де йде така пиятика, що аж страшно робиться. Та до лиха і тих зашкурних шинків в нас розплодилося. П’ють навіть жінки. Крається серце від болю, від жалю, як подивишся на “меншого брата”, котрий “в поте лица” добуває копійку, і відносить до рябого стовпа, а сам ходить в жебрацькому лахмітті. Особливо сумно дивитись на молодь – парубків. Найкраща в них забава – п’янство, а наслідки п’янства – бійка. Не лунає в нас і рідна пісня. Немає в нас ні позичкового товариства, ні потребительської крамниці. Торгівля в руках дрібних крамарів, які останній клей з тебе тягнуть. Інтелігенції, котра могла б дати темному хліборобові якусь пораду, десь і не чути.

Пора вже й нашим селянам вилізти з цієї темряви, скинути з себе ярмо облуди, яке так без впинку його муляє (15) .

Революції, війни, в стані яких майже безперервно перебувала Росія, давали непевність, а звідси і оте розгульне, бездумне життя селян і молоді зокрема. Так тривало не один рік. Економічна розруха охопила всі галузі. Катастрофічно погіршувалося матеріальне становище трудящих. І коли в червні-липні 1916 р. в Україні розпочався сільськогос-подарський перепис, селяни сприйняли його як чергове зазіхання на їх права та власність. Перепис викликав рішучий протест та селянські заворушення.

Над переписувачами часто чинили насилля. В Синьках, наприклад, на них порвали одяг, нанесли побої. У Грушці, викрикуючи «не бажаємо знову панщини», силоміць забрали в переписувачів і спалили статистичні документи. Такі ж дії відбулися в Молдавці та інших населених пунктах. В селах Клиновому, Таужному, Синьках, Юзефівці, Мечиславці, Луполовому, Розношенцях, Вільшанці, Саврані відбулися сутички селян з поліцією, а в Даниловій Балці – збройна сутичка з урядовими військами. У цих селах було заарештовано і відправлено до тюрми в село Трояни кілька сотень чоловік. Селяни намагалися відбити в поліції заарештованих, але це їм не вдалося (16) .

Селянський рух розростався. Лише в на Правобережній Україні відбулося 612 селянських виступів. Центрами селянського руху на Поділлі стали Гайсинський, Балтський та Ольгопільський райони.

1917 р. жовтня 8. Телеграма Балтського повітового комісара головному начальнику постачання армії Південно-Західного фронту для придушення аграрних виступів:

“В повіті захвати економічної землі, кукурудзи приймають систематичний характер, заходи примирення вичерпані, не досягнувши позитивних наслідків. Ескадрон гусар, що стоїть в місті, зайнятий боротьбою з винокурінням. Півсотні козаків, що знаходяться в Балті, у зв’язку з великою площею повіту, недостатньо для запобігання захватів. Не маючи змоги розв’язати аграрні питання шляхом умовляння, просимо терміново відрядити дві козачі сотні в Балту, або хоча б одну, щоб запобігти погромам економій. Дуже просимо задовольнити наше прохання. Повітовий комісар Залевський. Голова упродкома Баришев” (17).

Перша світова війна, так звана “Велика Жовтнева соціалістична революція”, а потім знову війна була великим тягарем для українських селян. Село мало поставляти фронтам продукти, хліб і своїх синів у солдати. Черговий занепад був найболючішим. Кілька років у селі, по суті, не було ніякої влади. І хто що хотів те й робив. То більшовики бал правили, то денікінці, то німці, а то й просто якісь самозванці. Для того, щоб створити власну українську державу ні в Директорії, ні в УНР не вистачило сил та організаційного досвіду. Проте необхідно відмітити, що цими потугами було заявлено на весь світ про існування української нації, про її прагнення мати свою власну державу.

Звістку про перемогу Жовтневої революції принесли зі станції Голованівськ, де був телеграф. Грушани зустріли новину з піднесенням, з надією, що вона принесе їм мир, рівноправність і добробут. Одразу було створено ревком на чолі з Віктором Тодоровичем Паранюком, який займався розподілом поміщицьких земель. Пізніше його замінив Андрій Пігренович Шпак. Комітет незаможних селян очолювали Микола Андрійович Косарчук, фронтовик Степан Пилипович Бруньківський, комісар Логвин Данилович Червоній.

Північна Балтщина, тобто майже все Східне Поділля, за визначенням однієї газети, під час громадянської війни стала епіцентром вештання цілих зграй до зубів озброєних банд та загонів на чолі з “батьками” Тихоходом, Клокуном, Соколом, Волинцем, Бабійом, Гошурком та іншими. Місцеве населення ці розрізнені загони часто називало “бандами”, хоча маємо архівні свідчення, про те, що, наприклад, Волинець і Бабій (останній родом із сусіднього села Грузького) прагнули здобути волю своєму українському народові в боротьбі з силою, яка сунула з півночі. Але робили це не в єдності, тому більш організована сила – більшовицька – часто досить легко розправлялася з ними.

Зокрема, командир першого революційного загону Г. М. Гуляницький в ті роки писав у Єлисаветградській газеті “Известія”: “ 9 червня 19 19 року разом з частинами 21-го Рославського полку, першою і другою ротами Знам’янського полку нами звільнені Грушка, Таужне, Мощене, Хащувате, Гайворон. Банди Волинця розбіглися і переховуються в лісах... ” Хоча мусимо не забувати, що досить часто, щоб завищити свої заслуги, так звані герої за банди видавали навіть звичайних селян, які не хотіли ділитися із “звільнювачами” фуражем, а тим більше кіньми.

Селянина грабували, били, принижували, але він жив і боровся. Часто помилявся, пристаючи на ту чи іншу сторону, бо хіба можна було розібратися: всі йшли з гарними гаслами, всі обіцяли золоті гори.

Обіцянки комуністів виявились найпривабливішими: вони обіцяли відібрати в панів всю землю і передати селянам, а заводи – робітникам, а ще дозволяли грабувати панські маєтки, до чого було охоча ображена, озлоблена і доведена до відчаю біднота. І коли гору взяли більшовики й почали роздавати землю (на кожного члена сім’ї по гектарові), думалося, що таки справді незабаром буде побудовано комунізм. Але вже на кінець 1921 року над Україною зависла загроза голоду. Розкрадене, зруйноване українське село ледь могло себе протримати, а червоні продподаткові загони вимагали хліба для голодаючих Поволжя, Донбасу, Петербурга...

Питання ставилося однозначно: “Кожний зайвий день з затягуванням продподатку несе смерть тисячам голодающих. Той, хто приховав зайвий пуд зерна, – убивця голодного”, – писала газета Балтського Повітревкому і Повнаркому КП(б)У “Червоне село”. Отже, якщо хто залишав для себе, для своєї сім’ї хліб – він убивця, ворог. Його чекав якщо не розстріл, то виселення на Соловки.

Не обминув голод 21-22-го років і Грушку. Хоча, на жаль, за радянського часу всі згадки про нього, як і про голодомор 1933-го, суворо каралися і, по суті, жодних документальних свідчень не збереглося.

Про підступність більшовиків свідчить факт, який переповів Анатолій Сильвестрович Червоній. У 1920 році в село залетів загін у петлюрівській формі і почав чинити розбій. Коли вони зайшли у двір до його діда Антона, дід сказав, що його син служить у війську Петлюри. Командир наказав не чіпати старого, але запросив, щоб він показав їм дорогу. Дід поїхав з ними і за селом був розстріляний. Отже, робить висновок Анатолій Сильвестрович, то були не петлюрівці, а переодягнені червоноармійці у петлюрівську форму.

* * *

Починаючи від 1 березня 19 23 р. за новим адміністративно територіальним устроєм Грушка залишалася в складі Даниловобалківської волості, але вже не Подільської губернії, а Одеської, Первомайського округу. 15 вересня 19 30 року округу були ліквідовані, а в березні 1932-го в Україні було створено 5 областей, в тому числі Одеську із 4 містами обласного підпорядкування (Одеса, Кіровоград, Миколаїв, Херсон) та 46 районів, серед них і Грушківський, який об’єднав у собі три колишні волості – Даниловобалківську, Велико-Троянську і Юзефпольську. Селище Грушка стає центром району, до якого за результатами Всесоюзного перепису населення 1926 р. входило: господарств – 14347, всього населення – 59379, в т. ч. : чоловіків – 28869, жінок – 30509, з них: українців – 95, 7%, росіян – 0,4, євреїв – 1,1, німців – 0,1, молдован – 2,4 (для порівняння в сусідніх районах: в Голованівському мешкало українців – 92,8%, росіян – 0,5, євреїв – 6, німців – 0,2; в Хащеватському: українців – 88,7%, росіян – 1,1, євреїв – 8, 9, німців – 0,1, молдованів в двох останніх районах мешкало менше десяти чоловік).

Лише в травні 1949 року, коли навколо цукрового заводу розрослося чимале селище Ульяновка (від імені біль-шовицького вождя Леніна – Ульянова) і були споруджені необхідні адміністративні приміщення, район перейменували на Ульяновський, як, втім, і завод, який до цього також називався Грушківським.

* * *

Після встановлення московської окупації війни більшовицька влада почала на свій лад будувати господарське життя на селі. “Безземельним та малоземельним селянам було розділено поміщицьку землю. Частина селян, що не мали тягла та інвентарю, об’єдналися в товариства спільного обробітку землі. Сільськогосподарський інвентар для них було дано із бувших маєтків економії. “СОЗ”, як перша форма сільськогосподарської кооперації приступила до роботи в жовтні 1923 року” (19).

А в Кіровоградському обласному архіві зберігається такий запис мешканця Грушки Д. Д. Животовського, 1895 р. народження: “До 1924 року була надвірна форма землекористування, у 1924 році – форма полосного трипілля. Великих куркульських господарств у селі не було. У 1929-30 роках переважна більшість населення Грушки об’єдналася в семи артілях. Першими головами артілей були: Косарчук Микола Андрійович, Солтик Гнат Явдокимович, Петровський Михайло Федорович, Кравець Михайло Терентійович, Прушинський Тимофій Лукіянович, Драчук Іван Григорович, Ляховський Григорій Васильович”.

Артілі ці мали такі назви: “Безвірник”, ім. Калініна, ім. Коцюбинського, ім. Чубаря, ім. Шевченка та ім. Крупської (село Станіславове). “Безвірник” у 1931-му було перейменовано на “14-річчя Жовтня”, а ім. Чубаря, коли Власа Чубаря, одного з керівників Совєтської України, звинуватили в троцькізмі, перейменували на колгосп “3-тя Сталінська п’ятирічка”. Вже в 1935 році в Грушці було три колгоспи, які в 1950-му об’єдналися в один – в колгосп ім. Шевченка, в 1954-му до них приєднався і колгосп імені Крупської.

Про те, якою була реакція грушан на створення колгоспів, в одній із справ Кіровоградського обласного архіву зберігається такий запис: “У 1930 році сільський актив боровся проти волинщиків, які хотіли розвалити незміцнілі колгоспи. В період сівби Черпак Соломія Григорівна, Бойко Хіврона Дмитрівна, Бадьора Дорохтей Матвійович і Животовський Тимофій Пилипович направили 60 жінок проти землемірів, голову сільської Ради хотіли втопити, прогнали чоловіків з артільного”.

Втім, ні “волинщикам”, ні будь-якій іншій силі не вдалося стати на перепоні ліквідації приватних селянських господарств і не допустити створення колгоспів. Більшовицька влада бачила в них не що інше як зброю. Зброю проти непокірних, зброю проти українського села. Таке визначення колгоспам дав сам Генеральний секретар ЦК ВКП(б), третій після Петра І і Леніна україножер Йосиф Сталін: «С точки зре­ния ленинизма, колхозы, как и советы, взятые как формы организации, есть оружие, и только оружие. Это оружие можно направить против контрреволюции. Оно может служить рабочему классу и крестьянству. Оно может служить при известных условиях врагам рабочего класса и крестьянства. Все дело в том, в чьих руках оно находится и против ко­го оно будет направлено» (20) .

Проти кого були спрямовані колгоспи, показали 1932-1933 роки, коли більшовицький актив при підтримці репресивних органів вимів у більшості домашніх господарств всі харчові запаси, а заможніших селян або виселив до Сибіру, або вигнав із своїх хат на вулицю, і по українських селах загуляв голод.

Старожил села Іван Васильович Прушинський згадує, що в ці роки голодом заморено щонайменше 150 людей, вимерло повністю кілька сімей, зокрема родина Щербатюків.

Жертв було б ще більше, якби не Голочанський ліс. Згадує Ганна Мар’янівна Тищенко, колишня мешканка села Станіславчика (нині Станіславове), яке входить до складу Грушківської сільської ради: “Ми точно всі видохли б з голоду, якби не ліс. У селі все вимели і ніякого продукту не завозили. У колгоспі ж на трудодні заробляли лише «палички», а в лісі наймали на заготівлю бересклету і давали якоїсь крупи, трохи хліба...»

Совєти готувалися до війни («Наша революция только начало, она приведёт к победоносному концу только тогда, когда мы весь мир зажжем таким же огнем революции» (21) і тим, хто працював на забезпечення армії, не давали вмерти з голоду. З бересклету (або бруслини) добували гутаперчу (щось па зразок каучуку) та дерев’яні гвіздки для підбиття чобіт. Село ж не постачалося навіть зерновими відходами, щонайменшим набором необхідних товарів.

Більшовизм роздавив село не лише фізично, а й морально. В 1930 році влада посягнула на святиню грушан – церкву святої Покрови. Жителі Грушки не давали руйнувати її. Вони влаштували постійне чергування. Як тільки комуністи та комсомольці намагалися чинити наругу над церквою, вартові били в дзвони, і до церкви збігався народ на її захист. Селяни, особливо жінки, не побоялися навіть міліції, яка приїхала довершувати чорну справу. Вони схопили начальника міліції, зірвали з його голови кашкета і кинули у ставок, лунали заклики втопити начальника за наругу над сільською святинею. Голові колгоспу довелося рятуватися втечею, і, якби один із грушан не заховав його, йому було б непереливки від розлюченої юрби. І все ж людям вистояти не вдалося, церкву було зруйновано.

Але тих, хто йде проти волі Божої, хто зневажає загальнолюдські цінності, порушує народні звичаї та традиції, рано чи пізно обов’язково знаходить Божа кара. Одна з активісток, щоб показати безсилля релігії і Бога, в усіх на очах увійшла до вівтаря і почала танцювати. Незабаром у неї відняло руки та ноги, і вона 25 років пролежала “на просі”, її син трагічно загинув, а внук помер прямо на подвір’ї колишньої церкви, повертаючись з роботи.

Для грушан, як і для всіх українців, церква була духовним стрижнем, духовною опорою. І тому тут всіляко боронили її. Досі в селі пам’ятають династію священиків Кушуцьких. Пам’ятають історію про те, як церковний староста Давид Петрович Черпак особисто їздив визволяти аж до Архангельської області виселеного брата Конона Петровича та його дітей – сина і двох доньок. Він думав, що зуміє доказати невинність хоча б дітей і повернути їх додому, але мало сам не втрапив до в’язниці. Пізніше, очевидно завдяки молитвам сільського церковного старости малолітнім донькам вдалося повернутися, а Конон разом з сином загинув на чужині.

Пам’ятають грушани також, що саме колишній диякон церкви Порфирій Амвросійович Татчук створив у селі кращий в районі хор й кажуть, що це були справді люди від Бога.

* * *

Комуно-московський голодомор забрав 150 невинних душ грушківських селян. Познущавшись досхочу і винищивши приблизно сім мільйонів українського люду, московська влада восени 1933 року відпустила віжки і поступово село почало оживати, призвичаюючись до нової форми господарювання.

Діватися було нікуди.

Вже у 1934 році влада робить благородний жест. Ніби й не було голоду, ніби колгоспи діяли справно вже не один рік. Газета “Вісті” писала: “Свідченням щорічних досягнень с/г артілей у вирощенні високих урожаїв та достроковому пере-виконанні зобов’язань перед державою є той факт, що селу Грушці у 1934 році був піднесений подарунок президії ВУЦВК – побудовано за державні кошти сільський клуб на 500 місць”(22) .

Не мало горя довелося натерпітись українському народові за роки панування більшовицької влади. Причому головною виною людей було саме те, що вони народилися українцями і що Бог дав їм найкращі землі. Країною керували ті, хто не мав жодних генних зв’язків із цим народом і цією землею, але дуже хотіли володіти нашою душею і нашими багатствами.

Ось кілька прикладів того, як фабрикувалися справи і за що піддавалися репресіям та розстрілу наші земляки (за даними розсекречених архівів колишнього КДБ).

17 листопада 1937 року постановою трійки при УНКВС по Одеській області за ст. 54-10 засуджені до вищої міри покарання – розстрілу такі мешканці Грушки: Червоній Сильвестр Антонович, Драчук Юхим Григорович та Васютинський Арсентій Григорович. Постанову виконано 17 грудня 1937 р. Троє грушан були визнані винними в тому, що в період громадянської війни 1919-1920 рр. вони нібито були у петлюрівській банді, а під час колективізації в 1930 р. були організаторами й учасниками куркульської волинки в с. Грушці. Крім того, як зазначається в постанові, Червонію та іншим поставлено в вину те, що вони, працюючи в колгоспі, займалися антирадянською агітацією. Всі ці звинувачення побудовані на свідченнях свідків Камінського, Міщенка, Козака та Осадчука.

Хочеться звернути увагу на те, що це «Дєло» проходить за № 26987. Очевидно, слід вважати, що саме стільки подібних справ на той час вже було розглянуто в Одеській області. І ще цікаві цифри на «Дєлє»: «начато 28 сентября 1937 г.», «окончено 8 ноября 1937 г.» і вже 17 грудня – розстріл.

В 1957 р. після розвінчання культу Сталіна, коли переглядалися судові справи, в процесі додаткової перевірки були знову опитані свідки Козак, Камінський, Равлюк та інші громадяни, які знали засуджених. Цього разу всі вони характеризували їх з позитивного боку. Так свідок Козак, не підтвердив своїх свідчень, які давав у 1937 році, і заявив, що про антирадянську діяльність Червонія і Васютинського йому нічого невідомо.

Свідок Животовський сказав, що йому про службу Червонія, Васютинського і Драчука в петлюрівській банді нічого невідомо. Допитаний у якості свідка Кравець також сказав, що про злочинну діяльність засуджених йому нічого невідомо, навпаки, Васютинського він знає як організатора колгоспного будівництва. Свідок Камінський сказав, що йому відомо лиш те, що Червоній і Драчук в 1919-1920 рр. служили в банді Петлюри, однак про їх контрреволюційну діяльність він нічого не знає. Від показань, даних в 1937 р., він відмовився і заявив, що про участь Червонія і Драчука в куркульській волинці йому теж нічого невідомо.

Президія Кіровоградського обласного суду, яка розглядала справу про реабілітацію грушан, резюмувала: «Як видно із матеріалів діла і перевірки, проведеної в 1957 р., Червоній, Драчук і Васютин-ський були засуджені безпідставно, у зв’язку з чим постанова трійки при УНКВС по Одеській області від 17 листопада 1937 р. підлягає відміні».

Справедливість восторжествувала, але життя невинно убієнних не повернути. Воно залишається на совісті не лише тих, хто ту справу заводив і фабрикував, а й комуністичної партії, всієї совєтської системи, яка породила беззаконня і відправила на той світ мільйони українців.

«Дєло № 4111» у справі також трьох громадян: Закушняка М. Д., Луценка В.І. – обоє з с. Клинове Голованівського району, та Мандрійчука Олександра Даниловича, родом з Станіславового, який до арешту працював шахтарем-забійником. Як випливає із висновку про реабілітацію, О. Мандрійчук був засуджений в січні 1949 р. на 10 років позбавлення волі з поразкою у правах терміном на 5 років і з конфіскацією майна. Його виною було те, «що в березні 1943 р. він вступив в ОУН, вивчив десять заповідей і на вірність в роботі прийняв присягу, був призначений ланковим і йому було присвоєне псевдо «Мудрий». Забезпечував ланку антирадянською літературою. В січні 1944 р. Мандрійчук пішов у загін УПА, де знаходився два тижні. На озброєння отримав револьвер, який через два тижні здав».

О. Мандрійчук був заарештований 22 вересня 1947 р., відомості про його звільнення у справі відсутні (очевидно загинув чи помер в таборах – С. П.). Також відсутні дані про його родичів. У матеріалах справи відсутні будь-які відомості про участь Мандрійчука і загону в убивствах, розбоях, грабіжництві та в інших насильницьких акціях до радянських громадян. Однак, як бачимо, молоду людину, патріота-українця система знищила. У 1991 р. Олександра Даниловича Мандрійчука було реабілітовано.

І ще одна доля. Згадує СТЕПОВИЧ Адольф Семенович, народився 1926 р. в Станіславовому. Зараз мешкає в Росії.

– Важко розповідати про свої митарства, хоча деякі інші мої земляки натерпілися ще більше. Я залишився живим і маю трьох славних синів та шість онуків. 23 серпня 19 43 року з Гайворона відвезли всіх 1926 року народження в Німеччину. Можна було тікати в Станіславчик (Володя Красовський втік – в живих немає). 25 хлопчаків із Станіславчика, Грушки, Одаї, Синьок привезли на аеродром і примусили працювати. Харчування було дуже поганим. Тому при зустрічі з російським пілотом, який переганяв німецькі літаки в інше місце, просили перевезти нас туди, де краще харчування. З його допомогою я потрапив на інший аеродром, де і застав мене кінець війни. Літо 1945 року жили в таборі, годували всіх добре, а восени в закритих вагонах вивезли до Воркути в табір ЗК. Без суду і слідства. За що, чому?..

Я спочатку працював на шахті. Потім мене вивели за зону і запропонували їхати на роботу в Артемівськ. Я думав, що це на Україні і погодився, щоб бути ближче до дому. Але то було не так. В Артемівську направили на лісоповал. Харчування було жахливе. Так само без суду та слідства мені, як і решті таких, як я, дали по 6 років спецзаслання. Ми не мали паспорта і, як злочинці, мусили щомісяця відмічатися в комендатурі. Там я почав вчитися в Абаканському педінституті, який закінчив в Умані. Дякуючи добрим людям, мені вдалося вибратись із Сибіру і влаштуватися на роботу в селі Молдовці Голованівського району...

Народ довоєнного і післявоєнного часу жив в атмосфері постійного страху. Ніхто не знав, хто може бути черговою жертвою наступного дня чи ночі. Але, слава Богу, що вже хоч не мерли від голоду діти на руках у батьків, а батьки на очах у дітей.

Починаючи з 1939 року, вся країна вже жила очікуванням війни. Багатьом грушанам довелося стати до лав Червоної Армії, яка спочатку «приєднувала» Західну Україну до СРСР, а потім воювати у Фінляндії. В 1941-му війна прийшла і до Грушки. 22 червня фашистська Німеччина, порушивши кордони, нібито непереможного Радянського Союзу, стрімко розбивала деморалізоване голодом і репресіями червоне військо, і вже 2 серпня Грушка була в руках німецьких окупантів.

Як згадують старожили, життя під німцями мало чим відрізнялося від життя під московськими совєтами. Тоді вишукували уявних “ворогів народу”, тепер ловили молодь для відправки на роботи до Німеччини. З іншого боку в цей час народ себе відчув навіть внутрішньо вільнішим. Німці дозволили відкрити церкву, не забороняли святкувати народні та релігійні свята. Наприклад, на Різдво 42-го навіть комсомольці колядували. Не траплялося також смертей від голоду, як це було в 33-му та через кілька років після звільнення села від німців – у 47-му.

1942 року в Грушківському клубі якийсь час перебувала штрафна рота німців (до 300 чол.), які не хотіли воювати. Зі штрафниками поводилися дуже жорстоко, їх били, гонили на будівництво залізничної гілки, яку окупанти планували прокласти від станції Голованівськ до Умані. Щоправда, окрім кількох кілометрів насипу, німцям нічого не вдалося зробити. Тим часом багато штрафників померли від дизентерії, решту перевели в інше місце.

Про владу на селі того періоду згадує Раїса Степанівна Бруньківська: “За час окупації було кілька поліцаїв. З них один був недобрий, це Василь Нечипорук. Інші – Кирило Христич, Олександр Бойко, Никін Козак, Донат Міщенко ставилися до людей добре, рятували їх, попереджали, коли будуть брати молодь у Німеччину, пояснювали, як можна втекти. Моїй сестрі, наприклад, порадили взяти чужу дитину, як свою, і не видали. Міщенко врятував від розстрілу директора школи Олександра Сидоровича Давидчука, разом з старостою Шпаком допомагав партизанам продуктами. Коли прийшли радянські війська, всіх поліцаїв судили – дали по 15 років, і ніхто з них не повернувся. Керуючим громадським господарством (колгоспом) при німцях був Йосип Якимович Солтик. Він дуже допомагав вижити людям у скрутну годину, проте коли прийшли совєти, то дали йому 10 років тюрми. Відбувши термін, повернувся в рідне село”.

Іван Васильович Прушинський додає: “Під час війни в селі старостували троє. Це Клим Дерев’янко, такий вже злюка, що його самі німці вигнали з посади. Поміркованішими були Андріян Рябокінь і Сафон Шпак. Шпака совєти також засадили в тюрму, а коли дізналися, що він був зв’язаний з партизанами, хотіли випустити, та він уже помер. Комендантів у селі також було троє: Штельман – дуже вредна людина, потім Рудер і Фрелікс. Останній зі співчуттям ставився до людей. Коли одного разу привели до нього тих, хто крав на полі картоплю, то відпустив, не відібравши краденого, бо дітям не було що їсти”.

13-14 березня 1943-го в Голочанському лісі поблизу села Станіславового зазнало великих утрат партизанське з’єднання М. Наумова, яке здійснювало рейд із лісів Сумщини.

Про цю трагедію відомо з книги самого Михайла Наумова “Степовий рейд”. Він писав, що 4 березня 19 43 року в ліс Голоче вступила більш як 2000-на армія партизанів. Штаб партизанського з’єднання, начальником якого, до речі, був грушанин Григорій Арсентійович Мельник, з невеликою охороною зупинився на окраїні Станіславового. В Голочанському лісі партизани планували перепочити після багатоденного рейду, поповнити продуктові запаси тощо. Цього якраз і треба було фашистам. Хтось повідомив у Гайворон, де знаходився гебітскомісаріат, про прибуття до лісу великих радянських частин і про їхні наступні плани. В цей час під Вінницею була воєнна ставка Гітлера. Саме звідти проти партизанів при підтримці авіації та бронетехніки було кинуто війська, переважно власовців. Ворог раптовим ударом завдав партизанам серйозного удару і, по суті, зірвав рейд партизанів далі у німецький тил.

Досить суперечливі дані про існування у селі підпільної групи. Вона, нібито, справді існувала, але чомусь багато версій щодо її командира. За одними даними, її очолював лейтенант Червоної Армії Пилип Драчук, за іншими – Григорій Бойко чи Прокіп Червоній (газета “Слово і час” від 8 травня 1998 р. ). Очевидно тут ближча до істини Людмила Левицька (“Слово і час” за 17 травня 1997 р. ), яка пише, що деякі грушани лише допомагали партизанам продуктами та пранням білизни.

Напередодні звільнення села хтось із цієї групи убив одного німця, спровокувавши цим окупаційну владу до каральних дій. Окупанти розстріляли всіх, хто був запідозрений у щонайменших стосунках з партизанами – всього 16 осіб. Сталося це за кілька днів до звільнення села.

У січні-лютому 1944 року війська 2-го і 3-го Українських фронтів перейшли в наступ, розгромили гітлерівське угрупування в районі Корсунь-Шевченківська, звільнили Умань і наблизилися до Грушки. В ці дні партизанський загін “Буревісник”, який базувався у Савранських лісах, передислокувався в Голочанський ліс і, з’єднавшись з “Південним”, поблизу Грушки завдав відчутного удару по відступаючому ворогу. Німці були змушені кинути проти партизанів великі сили, щоб розчистити собі дорогу до відступу. Партизани, розділившись на кілька груп, 6 березня вирвалися з оточення. 8 березня одна з них у Таужному розбила відступаючу власівську частину, знищивши багатьох росіян, які воювали на боці німців.

* * *

Грушку звільнили 12 березня 19 44 року, а 14-го хоронили розстріляних німцями Лавріна Бойка, Петра Бойка, подружжя Матвія і Мотрону Вигнаних та їх дочку Раїсу, Пилипа Драчука, Василя Солтика, Василя Татчука, Дарію і Мефодія Татчуків, Зінаїду Червоній, Прокопа Червонія, Марину Черповодську і її дочку Фросину, Тимофія Качуровського та Миколу Хропанюка.

24 березня всіх хлопців і чоловіків села забрали у Червону армію. Вони громили ворога, звільняючи Європу від коричневої чуми. 480 місцевих жителів брали участь у цій війні, 217 з них загинули. За мужність і хоробрість в боротьбі проти німецьких окупантів 227 грушан нагороджені орденами і медалями. Виходець села Грушки генерал-майор Логвин Данилович Червоній та виходець села Станіславового лейтенант Дмитро Онуфрійович Яремчук стали Героями Радянського Союзу.

Зруйноване господарство піднімали в основному жінки, старі люди і діти. Це була страшна картина. На посівну 1944-го вийшли жінки, впрягали в плуги корів (бо майже всі коні також були забрані на фронт), а то й самі впрягалися в ярма і тягли. За плугом йшли діти або старики. Всі трудилися, з останніх сил прискорювали перемогу над фашизмом. Молилися, щоб швидше повернулися додому чоловіки та сини.

Такими ж важкими були жнива і наступна посівна. І лише на літо 1945 року після капітуляції фашистської Німеччини почали повертатися додому з фронтів грушани. Поверталися як герої, з орденами і медалями. Поверталися і одразу бралися до роботи. Сподівалися, що тепер вже все буде по-іншому. Ворог розбитий і можна налагоджувати нове життя. Та московській комуністичній владі на чолі з лютим ворогом українського народу, вірним ленінцем Сталіним мало було мук, яких зазнала Україна під час німецької окупації. Літню засуху і недорід сталінське бюро використало, щоб до кінця “дотиснути” українського селянина, головного носія української національної самосвідомості. Замість того, щоб надати необхідну допомогу хлібом та фуражем, Україні збільшили плани заготівлі. Знову все було виметено з колгоспних комор, забрана остання копійка на позику. Знову люди їли знайдений під снігом мерзлий буряк, макуху та лободу, знову були людські втрати від голоду. Сильніші їздили за шматком хліба в Одесу на дахах поїздів або в Західну Україну.

Втім, цього разу померло менше, ніж 1933-го. Але скільком грушанам було підірвано здоров’я, скільки жінок народило хворих і слабких дітей, скільки взагалі не народили... Москва всіляко намагалася знищити український генофонд, вбити в українцеві українця, зробити з нього злодія, злочинця (бо голодна людина на все здатна), щоб потім казати, ось які вони українці – злодії, зрадники і т. ін.

Але яким би ворог не був підступним, український народ має велику силу від Творця для протистояння, самозбереження та відродження. Не маючи ніяких людських прав – ні на паспорт, ні на справедливий захист – він був рабом на колгоспній землі. Але жив, трудився і народжував працьовитих та талановитих дітей. Сотні вихідців із Грушки закінчили вищі навчальні заклади, стали лікарями, вчителями, інженерами, військовими. Випускниками місцевої школи є член Спілки письменників України, літературний критик Микола Трохимович Равлюк, професор Київського медінституту, доктор медичних наук Борис Давидович Черпак, професор Одеського медичного інституту, доктор медичних наук Володимир Клеонтійович Напханюк, доктор технічних наук, професор фізико-технологічного інституту металів та сплавів НАН України Володимир Петрович Гаврилюк, доцент Київського Національного університету культури і мистецтва, кандидат філологічних наук Антоніна Іванівна Гурбанська, заслужений учитель України, директор Перегонівської школи Валентина Федорівна Капелюшна, а Василь Михайлович Червоній, один з чільних діячів національно-демократичних сил, вже вчетверте підряд обирається народним депутатом України.

Грушани завжди прагнули жити яскраво і заможно, невтомно примножуючи кращі здобутки своїх пращурів та дідів. Їм вдалося створити одне з найкращих сіл району. Особливо пишаються вони пам’ятником Тарасові Шевченку (скульптор Фішер), який було встановлено з ініціативи секретаря парторганізації Володимира Івановича Крижа-нівського в 1972 році на кошти колгоспу імені Т. Шевченка (голова С. П. Мороз, ) при в’їзді в село з боку Ульяновки. Подібного пам’ятника не має не те що жодне інше село області, а й жоден райцентр. Окрім цього, в 60-80 роки було збудовано Будинок культури, двоповерхову школу, адміністративний будинок контори колгоспу та сільської ради, один з кращих в області фельдшерсько-акушерський пункт, монумент загиблим воїнам-односельцям у Велику Вітчизняну війну, торговельний центр, асфальтовано майже всі дороги.

Більше сотні грушан нагороджені трудовими нагородами колишнього СРСР, а механізатор Д. Ф. Маковійчук, бригадири Т. Л. Прушинський, С. Ф. Вербецька, П. М. Червоній, П. В Смульська, М. Т. Кравець, голова колгоспу І. Г. Драчук, ланкова Л. С. Томашевська відзначенні найвищою відзнакою – орденом Леніна. Влада не могла не відмітити заслуг селян, які домагалися найвищих врожаїв сільськогосподарських культур та надоїв молока не лише в районі. Саме завдяки їх зусиллям в Грушці було створене показове господарство імені Т. Шевченка, на базі якого відбувалися навіть республіканські семінари.

З 1991 року після того, як Україна добилася незалежності, в Грушці багато чого змінилося. Важкий спадок залишився нам від СРСР, від безбожної комуністичної партії. Скориставшись безладдям, яке творилося в перехідний період, ті, хто був при владі, розграбували ферми, майстерні, автопарк господарства, сільський історико-краєзнавчий музей. Навіть невеликі кошти, які на початку 90-х збиралися на святу справу – відбудову церкви, були привласнені нечистими на руку людьми.

Зараз, по суті, доводиться починати все з нуля. Втім, нашому народові не звикати до таких поворотів долі. Тільки б ніхто не заважав йому, щоб не диктував свою волю чужинець, і він збудує собі гідне життя. Сьогодні на місці одного колгоспу успішно діють чотири приватних господарства ТОВ “Лужанка”, “Тарас”, “Добробут” і в Станіславовому – “Урожайний”. Зареєстровано ряд малих підприємств, 4 магазини, 2 кафе. На автомагістралі Київ-Крим, яка проходить через Станіславове, побудовано 5 барів, сучасну автозаправну станцію.

Пам’ятаючи своє сумне історичне минуле під московською владою, місцева релігійна громада вийшла з підпорядкування УПЦ Московського Патріархату і перейшла під омофор Київського Патріархату. У 2002 році в центрі Грушки освячено хрест і місце під будівництво колись зруйнованого більшови-ками православного Покровського Храму. Така подія сталася завдяки народному депутатові України, члену Вищої Церковної ради Української Православної церкви Київського патріархату В. Червонію. 1680 мешканців “Коблівщини”, “Сиваківки” та “Бурдеївки” (так називаються окремі кутки Грушки), а також сусіднього села Станіславового вірять: якщо за справу взявся Василь Михайлович, церква відродиться. А отже відродиться село, відродиться і житиме у віках наша вільна Україна.

2003 р.