Голованівщина в роки війни

Сергій Піддубний


У 1940 році, як згадував мешканець ст. Ємилівка М. Чиж (1925 р. н., с. Наливайка), відбулася військовопатріотична гра між Голованівською та Межиріцькою школою. Учасникам гри видали майже справжні (з виду і за вагою) дерев’яні гвинтівки, голованівці мали завдання наступати, а межирічківці оборонятися. Микола Арефович, який ходив до Межиріцької школи, також брав участь у грі...



У повітрі пахло війною. Взимку того ж року прямо зі шкільної парти військкомат набирав учнів. Серед таких був Володимир Хало з Голованівська (пізніше Герой Радянського Союзу), Межирічківець Дмитро Тацієнко (пізніше підполковник авіації), наливайківець Іван Харкавенко (штурман, загинув у 1943 р.).


І війна, про яку так часто говорили, почалася – Друга світова. В Радянському Союзі, щоправда, був свій поділ: спочатку польська війна (1939 р.) – приєднання західноукраїнських земель до СРСР, потім фінська (1940 р.). На цих війнах клали свої голови і голованівці. Статистики убитих і скалічених, втім, ніхто не вів – у ті роки смерть від голоду, репресій, війни була звичною справою. Більшовицька будівнича машина нового суспільства перемелювала людей, немов звичайний будівельний матеріал.


22 червня 1941 р. на нашій землі почалася найкривавіша і найтриваліша війна. Її розв’язала фашистська Німеччина. Якщо політичний лідер СРСР Й. Сталін мріяв здійснити “світову комуністичну революцію”, то політичний лідер Німеччини А. Гітлер мріяв про світове панування. Стояло питання – хто кого випередить, чия візьме?


Очевидно, що відстала, заморена голодом і репресіями країна не могла протистояти добре озброєній і ситій армії Німеччини та її союзникам. І це бачили навіть окремі працівники Голованівського райкому партії. Натомість кремлівські авантюристи кричали про неминучу перемогу над фашистами за місяць-два...


“ВИПИСКА ІЗ ПРОТОКОЛА № 71
засідання бюро Голованівського району КП(б)У від 5.07.1941
Присутні члени бюро РК КП(б)У т.т. Полудін, Мажар, Ковпак
члени райкому КП(б)У тт. Безносюк, Гельман, Шевченко
Слухали: про Задорожнього Леонтія Архиповича
(доповідає тов. Безносюк, Задорожній присутній)
Висловились: т.т. Шевченко, Ковпак, Мажар
Ухвалили: Рішення первинної парторганізації при райкомі КП(б)У від 4-го липня 1941 року про виключення із членів ВКП(б) Задорожнього Леонтія Архиповича підтвердити.

За антипартійну вилазку, панікерство, боязнь, які проявилися в тому, що Задорожній зайнявся підрахунком озброєнь і співставленням Червоної Армії і фашистської Німеччини із окупованими нею країнами й прийшов до того висновку, що СРСР буде розбитий фашистами, малюючи на цьому клаптику паперу лейтенанта Червоної Армії в небувалому вигляді і залишив ці підрахунки на столі, де вони пролежали 2-3 дні – Задорожнього Леонтія Архиповича, члена ВКП(б) з 1939 року, партквиток № 2348633, із партії виключити, від роботи виконуючого обов’язки завідувача військовим відділом і штатпропу РК КП(б)У – звільнити.
Начальнику РВ НКВС негайно притягнути до відповідальності Задорожнього Л.А.
Секретар РККП(б)У    Полудін”


***
“Секретарю РК КП(б)У тов. Полудіну
Пояснення
1.    Розрахунок по чисельності армії узяв із населення, яким володіє наша країна і фашистська Німеччина разом із союзниками і окупованими нею країнами – 250 мільйонів чоловік.
2.    По флоту. Припустимо, ми маємо бойових кораблів у Балтійському і Чорному морях 250 штук. Німеччина із союзниками і загарбаним флотом в окупованих країнах зможе виставити до 500 кораблів.
3.    По літаках. Німеччина у війні з Францією мала 14 000 літаків, як це повідомлялось у газеті після поразки Франції та її союзників. До цього літаки союзників і окуповані країни можуть виставити до 40 000 одиниць. Радянський Союз може виставить на першу лінію до 10 000.
Так само з танками.
Цей підрахунок взято з повідомлень Інформбюро про втрати наших військ і фашистської Німеччини – саме тому німецькі війська вклинились у нашу територію, ще вони зосередили сюди всі свої сили, намагаючись нанести блискавичний удар.
За цими моїми глупими підрахунками виходить, що у противника удвічі більше технічних сил. Але я не мислив собі і не можу мислити, що фашистській Німеччині вдасться розбити Радянський Союз. Я думаю, що наш народ, наш уряд і партія, коли цього треба, підуть на будь-які жертви людські й матеріальні, а Гітлер і його банда будуть розбиті. Перемога буде за нами!
Задорожній
Резолюція на поясненні: “т. Безносюку. Розібратись на позачергових партзборах.
3.07.1941.    Полудін”
(ДАКО, фонд 5907, справа 3954. арк. 12).


Що сталося після притягнення до відповідальності РВ НКВС із Задорожнім Л. А.  невідомо, але його передбачення збулося. Німці наступали блискавично, війна зятягнулася на чотири роки. І якби не американська допомога, Радянському Союзу перемоги не бачити.


Добре вишколена, до зубів озброєна німецька армада, яка до цього вже завоювала майже всю Європу і яка не вела війни шляхом голодомору та репресій із власним народом, легко розбивала здеморалізовану, ослаблену репресіями Червону армію. Вже 30 липня Голованівськ був окупований німецькими військами. Щоправда, не встигли німці ще й придивитися до місцевих обставин, як їм було завдано відчутного удару. Його нанесли червоноармійці (до 1000 чоловік) зі складу 6 і 12 Армій, які проривалися з оточення у Зеленій Брамі в напрямку через Голованівськ. 6 серпня сміливці увірвалися до Голованівська, знищили понтонномостову частину ворога, вивели з ладу автомашини і пішли до Синюхи, через яку їм вдалося благополучно переправитися і пробитися до своїх. Про цей подвиг розповів у листі автору книги “Оточення вогневе” Миколі Ковальчуку учасник подій, голова ради ветеранів 6 і 12 армій у 1980 р., полковник у відставці Леонід Козлов. Він також згадував, що того дня червоноармійці “під єдиний двоповерховий яскраво розфарбований будинок” Голованівська підклали вибухівку, але з якоїсь причини не спрацював детонатор. Очевидно, йшлося про панський ігровий будинок, нині пам’ятку архітектури...


Через кілька днів у Голованівськ в глибокий яр поруч із цвинтарем німці почали зганяти радянських військовополонених, яким не вдалося вирватися з оточення. Яр обнесли колючим дротом, влаштувавши таким чином концтабір. Протягом серпня сюди було зігнано не менше десяти тисяч військовополонених – це були залишки розбитих у Зеленій Брамі 6 і 12 армій. Майже щодня в яру лунали постріли. Фашисти розстрілювали командирів, комуністів, важкопоранених. Роботу цю переважно виконували військовополонені. Німці знаходили таких, хто за шматок м’яса і чарку шнапсу розстрілював своїх колишніх побратимів. Підтвердженням цьому є знімок німецького фотографа, зроблений саме в Голованівському тимчасовому концтаборі.


Умови утримання військово-полонених, як розповідали очевидці, були жахливими – під пекучим серпневим сонцем, без води і їжі вони мерли, як мухи. Голованівці, як могли, допомагали їм, носили їжу і перекидали її через огорожу, декого вдалося забрати з табору, видаючи себе за їхніх батьків чи сестер... Разом з тим у людській пам’яті зберігся і такий випадок, коли дві сердешні учениці 8 класу Віра Мельницька і Ганна Непотенко вирішили подати змученим військовополоненим хліба і кілька огірків, як тут же були розстріляні вартовими з автоматів.
Важко сказати, скільки загинуло в Голованівській ямі військовополонених. Хоча в районній газеті “Будівник комунізму” від 3 липня 1965 р. в статті “Нескорені” називалася цифра – 2704 чоловік. Може бути. Бо німці педантичний народ і не виключено, що вели рахунок. Про нього якимось чином знав і автор тієї статті Л. Пєшков. Восени залишки Голованівського тимчасового конц-табору було переміщено в Умань, звідки їх переправляли до концтаборів у Німеччину, Австрію, Польщу та на будівництво ставки Гітлера під Вінницю, але й багато було відпущено на волю, оскільки німці не готові були утримувати стільки полонених – лише в Уманській ямі було до 70000.    

   
Війна принесла нові муки і страждання місцевому населенню. З наближенням ворога з колгоспів району на територію Росії, республік Азії було евакуйовано худобу та сільськогосподарську техніку. Відступаючи, влада також давала наказ палити вже дозрілий хліб, щоб не дістався загарбникам, незважаючи на те, що на окупованій території залишалися старики, жінки, діти.


Утім до осені 1942-го життя в містечку на перший погляд протікало, як і раніше. Як не дивно, але в багатьох селах, в тому числі Голованівську, майже безперешкодно жили й трудилися деякі колишні радянські військовополонені, які втекли з полону, або ті, кому не вдалося вирватися з оточення (підполковник Червоної Армії Іван Проценюк, навіть, був головою громгоспу в с. Люшнювате). Відновила богослужіння закрита в 1931 році церква. Продовжували діяти колгоспи, щоправда нова влада називала їх “громгоспами” (громадські господарства). Якщо раніше хліб забирався на “будівництво соціалізму”, то тепер “на великий Рейх”. Людям залишалася квасоля, кукурудза і то в обмеженій кількості. Окрім сільськогосподарських робіт, мешканці району залучалися на ремонт доріг, залізниць і навіть будівництва нової залізничної гілки. Німецька влада планувала з’єднати залізничною колією Голованівськ з Уманню, про що мріяв ще межирічківський поміщик О. Абаза. Але, крім кількох кілометрів насипу в Голочому, німцям більше нічого не вдалося зробити. Війна вимагала ресурси на інше. До речі, участь у будівництві залізничної гілки також брали приблизно до трьохсот німецьких

солдатів-дезертирів, які дислокувалися в сусідньому селі Грушка Ульяновського, нині Благовіщенського району...


Здавалося, що статус головного міста в регіоні в період окупації Голованівськ почав втрачати. В Межирічку було переведено лікарню, друкарню... Але швидше за все німці мали якісь інші плани. Незважаючи на те, що резиденція гебіткомісара знаходилася в Гайвороні, Голованівськ все-таки був центром гебіту (повіту чи округу). Тут знаходилася Gebitlandwirt – окружна сільськогосподарська комендатура (комендант фон Дрескі) і поліцейська управа. У мальовничому місці, в прибережному гаю біля центрального ставка, де сьогодні знаходиться Товариство сприяння обороні України, за німецьким стилем будувалося адмінприміщення для гебіткомісаріату. Все це, а також будівництво залізничної колії до Умані вказує на те, що німці Голованівську надавали особливого значення. Але зміни на фронті не на користь німців завадили здійснити задумане.


Все було більш-менш спокійно поки німці не оголосили набір молоді на роботи в Німеччину. Спочатку це мало відбуватися на добровільних засадах. Але добровольців, не зважаючи на обіцянки “золотих гір”, виявилося небагато. Тоді окупанти почали хапати колишніх оточенців та тих, хто якимсь чином завинив перед новою владою. Згодом до кожного населеного пункту було доведено план, скільки необхідно направити молодих людей в Німеччину. Хлопці та дівчата переховувалися, завдавали собі каліцтв, втікали з поїздів, щоб тільки не їхати на чужину. Серед людей ширилося невдоволення, почали створюватися підпільні групи опору, осередки Організації Українських націоналістів і партизанські загони.


Підпільники, а це найбільш активна частина молоді, займалися збором зброї, поширювали інформацію про події на фронтах, вели спостереження за дорогами і попереджали односельчан про наближення каральних експедицій. Завдяки їм вдалося врятувати багатьох хлопців та дівчат від німецької неволі.


Активізувалася й національно свідомі сили. 1 вересня 1942 р. на базі Межиріцької середньої школи відновила свою діяльність агрошкола. Заслуга в цьому місцевої влади – районного старости І. Я. Радиуцького та старости Голованівської сільуправи М. К. Грицюка, а також  члена ОУН Ф. Хоменка, який став директором агрошколи. Це унікальне явище на той час для всієї України. Місцева влада зуміла не тільки відкрити середній спеціальний заклад, а й домоглася, щоб учнів школи на період навчання не забирали на роботи до Німеччини. Тобто, агрошкола була організована з метою збереження молодих людей і підготовки кадрів для майбутньої української держави. Майже всі викладачі цієї школи були членами ОУН, до осередку входило також чимало старших учнів агрошколи. Націоналістичні осередки також було утворено в Роздолі, Лебединці та інших селах району. Хлопці і дівчата поширювали літературу, газети, листівки, які пропагували ідею незалежності України і закликали до боротьби проти німців та виступали проти повернення в Україну московського більшовизму.  


Вийшло кілька номерів газети „Наш клич”, в якій публікувалися статті націоналістичного характеру. Друкувалися листівки, які повідомляли про становище на фронті і закликали до боротьби з ворогом. У грудні 1942 р. поліція заарештувала друкаря Миколу Кіндратовича Ковбасюка і по дорозі до Гайворона в гебіткомісаріат його було застрелено. Приблизно тоді гестапо заарештувало редактора газети та автора більшості листівок Івана Савовича Рудника. Його розстріляли на початку 1943 р.


Голованівщина піднімалася проти фашистів. Почали гуртуватися і колишні оточенці, які залишилися на території району після розгрому 6 і 12 армій. Про партизанський загін “Южний”, який діяв у районі, писалося чимало. Проте уважний аналіз папки “Матеріали партизанських загонів, які діяли на території Голованівського району Кіровоградської області” (заведена 3 червня 1944 р. Голованівським РК КПУ і передана до Голованівського краєзнавчого музею в роки незалежності України), викликає багато запитань. Наприклад, чомусь підозріло довго втрясалися списки тих, хто входив до загону.


Більше того, спочатку їх було аж два. Один список учасників загону “Южний”, інший – ім. Сталіна. На жаль, не вказано, коли ці списки складені, але ні в тому ні в іншому списках чомусь немає прізвищ командира “Южного” Івана Лісняка та начштабу Петра Граматчикова (обидва родом з Росії), а ординарець Лісняка Іван Петренко (родом з с. Ємилівка) значиться серед членів загону імені Сталіна. Петро Ніколайчук (родом з Бабанського району, до оточення в Зеленій Брамі комісар полку Червоної армії) за одним із цих списків розстріляний німцями, хоча з подальших документів стає відомо, що його розстріляв сам І. Лісняк, нібито, за невиконання бойового завдання. Натомість партизан Дмитро Кучеренко, який добре знав Ніколайчука, у листі стверджував, що Ніколайчук вимагав покарання командира групи І. Лісняка за те, що він утік з поля бою біля Борщової. Ніколайчук також називав Лісняка “барахольщиком і злодієм”, але Лісняк повернув справу в інший бік і вбив Ніколайчука. Цікаво, коли після війни І. Лісняка було рекомендовано на посаду секретаря парторганізації красногірського колгоспу, колгоспники дружно виступили проти цього призначення з такими ж звинуваченнями: “не хочемо злодія”. Серед красногірців, до речі, була думка, що Лісняк убив також Граматчикова, який не хотів визнавати його за командира. Після невдалої спроби стати секретарем парторганізації колгоспу Лісняк взагалі був змушений покинути район.


Довго дебатувалося питання командира загону – Оксентій Побережець чи Іван Лісняк? Лише 5 червня 1968 р. остаточно крапку поставив Кіровоградський обком КП України. Він віддав перевагу Лісняку. Голованівський РК КПУ змушений був переглянути своє попереднє рішення від 4 червня 1962 р., яким командиром загону затверджувався О. Г. Побережець (родом з с. Ємилівка). По тому, як коригувалися списки можна сказати, що їх підводили під конкретні ідеологічні та національні вимоги. Якщо в уже згадуваному списку “Южний” налічував 35 членів загону, ім. Сталіна – 80, то в 1968 р. ім. Сталіна зовсім не згадується, а загальний склад членів загону “Южний” вже налічував 85 осіб. У той же час в Одеському обкомі партії під грифом „Сов. секретно” зберігався “Именной список отряда “Южный” Голованевского района Одесской области” в складі 44 осіб, до якого теж є багато запитань. Наприклад, чому до нього не увійшов партизан Іван Табунчик із Молдовки? До списку 1968 р. вже було долучено закатованих “спартаківців” і навіть націоналіста Івана Рудника, які вперше засвітилися в матеріалах 1962 р., коли командиром загону було визнано О. Побережця. Ні в ранніх, ні в пізніших списках також чомусь не знайшлося місця Михайлу Франчуку і Григорію Опалюку, яким приділив чимало добрих слів автор “Повісті партизанського зв’язкового” (Голованівськ, 2001) Григорій Табунчик. Перший, нібито, був зв’язковим “Южного” і розстріляний німцями, другий – офіцер Червоної Армії. Через нього підпільники не тільки отримували інформацію про перебіг подій на  фронті, бо він мав радіоприймача, а й підтримували зв’язок із партизанським загоном, допомагали продуктами, людьми. Після звільнення села Г. Опалюк пішов на фронт і загинув у бою.  


В зазначених матеріалах про партизанський рух збереглася виписка із протоколу засідання Голованівського РК КП(б)У від 3 червня 1944 р., на якому було затверджено звіт про дії партизанського загону “Южний” (доповідач І. Лісняк, співдоповідач зав. воєнним відділом РК Кп(б)У т. Рижов). Тут можна знайти цікаві думки членів райкому. Ось коротенькі витяги з протоколу (цитуємо мовою оригіналу). Ільїн: “Действия партизанского отряда были фактом, но нужно уяснить один вопрос: знал ли штаб Южного фронта о существовании этого партизанского отряда?”. Литвин: „Из рассказов колхозников видно, что партизанский отряд проводил свои операции. Но сейчас трудно уяснить – какой из отрядов проводил свои операции. Отряд Стройкова* или Лесняка... Недостаток в составлении отчета заключается в том, что мало указано фамилий бойцов участвующих в боевых операциях... Существенным недостатком является также выдача в большом количестве справок о принадлежности к партизанскому отряду”. Петухов: „Тов. Лесняк неправильно константирует, что большинство народа не верили в силу и мощь Красной Армии, в результате чего отряду было трудно работать”.


Незважаючи на ці зауваження, звіт Лісняка було затверджено. Окремим пунктом тов. Литвину та Лиференку доручалося “освобождать от занимаемых должностей лиц, которые мешали деятельности партизанского отряда”. Про кого тут йдеться, хто в умовах війни (окрім німців та поліції) заважав “деятельности партизанского отряда” і був при посадах, не вказується. Але, очевидно, це стосується тих, хто не визнавав Лісняка командиром. Тим часом О. Побережець, якому найбільше ставив в заслугу організацію партизанського загону ще живий на період написання цього дослідження колишній боєць загону, ординарець Лісняка Іван Федорович Петренко, не шукав винних зовні. В своїх споминах (до речі, ні разу ще не опублікованих, в той час як спомини Лісняка друкувалися неодноразово в різних інтерпретаціях) він зазначав: “Ми не зуміли вже створений загін зміцнити організаційно, що привело до розладу в загоні, поділення його на багато дрібних груп, які були розкидані по лісах та селах, не маючи зв’язку між собою...”. Тобто, виходить, що як такого єдиного партизанського загону і не було, а його подвиги – одна з багатьох легенд радянської пропаганди, в якій українцю Оксентію Германовичу Побережцю не знайшлося місця. Воно й зрозуміло – кому бути командиром “Южного” визначали Ільїни, Рижови та Пєтухови...


До речі, якщо за даними Лісняка, партизанський загін на Голованівщині було засновано в 1942 р., то Побережець пише, коли насправді це відбулося: “Початок організації партизанського руху в нашому районі – 1943 р.”. І називає навіть місяць – квітень.    


Починаючи з осені 1943 року, порядок у районі забезпечували переважно вояки “Русской освободітєльной армії”, більше відомі як власовці. Зокрема, Пилип Кирилюк писав (книга „Красногірка”, 2006 р.): “У грудні в село прибули козаки-власовці, на лівому рукаві  емблема РОА (Русская освободітєльная армія). Їх було приблизно 300-350. Знаходилися в школі, начальство по квартирах. Але над ними були старшими німецькі офіцери. Школа була огороджена плетеним тином у два ряди, перед ним викопана траншея, земля з якої вкинута між плетеними стінами. Так само були викопані три дзоти, один – через дорогу на майданчику – західна сторона, ще один на городі школи, а третій на городі Панченка Тодосія – зі східної сторони. Все це було з’єднано ходами траншеї”. Цілий полк черкесів цієї армії було розквартировано у селі Молдовка. У Вербовому – осетини, на ст. Ємилівка і в Красногірці – росіяни, у Свірневому – козаки карачаївці...  


Російський слід знаходимо і в деяких каральних операціях на території району. Той самий П. Кирилюк стверджує, що розстріл сім’ї старости села Красногірка Захара Волощука за участь в підпільному русі (листопад 1943го) здійснили люди в німецькій уніформі, що говорили російською мовою. Відоме також прізвище командира однієї козачої частини РОА. Воно згадується в справі Очеретного Василя, уродженця с. Розкішного, який проживав у Голованівську. Заарештований він 27.03.1944 Голованівським РВ НКДБ за те, що “в роки війни мав власний ресторан, був у близьких стосунках із командиром козачої каральної частини власовців Масловим – у грудні 1943 року завербований Масловим для виявлення партизанів та осіб, вороже налаштованих до окупаційної влади” (Кіровоградський облархів, П – 13926).


Збереглися свідчення про перебування на нашій території загонів УПА. Зокрема, основою для створення УПА-Південь стали заго­ни, що розпочали свою діяльність вже навесні 1943 р. у холодноярських та уманських лісах. Ці військові об’єднання отримали відповідні назви – “Холодний Яр” та “Умань”.


Улюбленою тактикою за­гонів УПА були рейди. Під час одного з таких рейдів, у жовтні 1943 р., коли велике з’єднання УПА, ма­ючи на своєму шляху збройні сутички, пробива­лось через Трансністрію (область між Бугом і Дністром, що відійшла до Ру­мунії) на терени Вінниччини та Кам’янець-Подільщини, біля села Семидуби від­бувся запеклий бій. Про нього є побіжна згадка в “Історії Українського вій­ська” (Торонто, 1953 рік). Після бою відділ пропаган­ди з літературою відходив у напрямку Семидубів. Про події,  що  відбулися потім розповідає донесен­ня від 18 жовтня 1943 р: “УПА в Уманщині. 14 жовтня 1943 року ла­нка УПА з п’яти чоловік – Смішко, Тарас, Олівець, Невідомий і Граніт, приїха­ли в село Семидуби Голованівського району і, від­найшовши підводу, хотіли їхати до Голованівська. Але, за порадою місцевого поліцая, що був симпатиком УПА, група заночу­вала в селі. Староста села повідомив жандармів і ті­льки хлопці розмістилися спати, прибула машина з поліцаями і жандармами в кількості 30 чоловік. Обсту­пивши хату і перевіривши документи (четверо хлоп­ців були в німецькій фор­мі, один в цивільному), забрали в машину і повез­ли до Голованівська. Але речей і самих повстанців не перевірили. В Голованівську, при вивантаженні з машини два повстанці кинули гранати в поліцаїв. Вибух убив одного і поранив одинадцять поліцаїв, троє німців і два повстан­ці. Троє повстанців втекли, а поранені разом з літера­турою потрапили в руки німців (Смішко і Олівець). Німці від поранених на допиті нічого не добились, їх катували, їм вирвали нігті, різали паси з шкіри, але це їх не зламало”.


Обоє сміливці були розстріляні. Де знаходиться їх могила, на жаль, не відомо.


Примітно, що саме після цієї події протягом листопада-січня жандармерією і власовцями була розбита Лебединська агрошкола, яка в цей час була осердям націоналістичного руху в регіоні, розстріляний один із керівників оунівського осередку села Роздолу Михайло Караташ і члени підпільної організації в с. Красногірка, яку називають комсомольською “Спартак”. І те, що  юних красногірців знищили під час каральної операції направленої саме по ліквідації націоналістичного руху, а також зізнання на суді колишнього начальника поліцейського куща в с. Розділ Г. Луценка про те, що він бив і “изоблечал в патриотической деятельности” мешканку села Манжурка Палагею Самчишину (дані з вироку воєнного трибуналу Червонопрапорного Київського воєнного округу від 29 лютого 1972 р. у відкритому судовому засіданні  над зрадниками Григорієм Ісаковичем Луценком та Семеном Федоровичем Заболотним), дає підстави говорити, що “спартаковці” також були пов’язані з націоналістами.


Раніше чомусь це замовчували, але варто віддати належне і сільським старостам періоду окупації, які врятували багатьох людей від німецької неволі, смерті та надавали різноманітну допомогу як червоним партизанам так і оунівцям. Переважно це були національно свідомі люди, які дорожили своїм добрим ім’ям і всіляко відстоювали інтереси громади. Серед них Микола Борей з Перегонівки, Іван Радиуцький та Матвій Грицюк з Голованівська, Михайло Караташ з Роздолу, Степан Заболотний з Клинового та інші. Вони теж доклали певних зусиль у перемогу над ворогом, хоча радянська влада частогусто навішувала їм ярлики “зрадників”.


Тим часом на сході Червона Армія перейшла в контрнаступ і погнала фашистів назад. Через рік, 13 березня 1944 р. під тиском військ 2 Українського фронту окупанти залишили Голованівськ. Ранком 15 березня в містечко увійшов 223-й кавалерійський полк 63-ї кавалерійської Корсунської дивізії.


Про людські жертви, які поніс Голованівськ у війні, називають різні цифри. “Історія міст і сіл УРСР”, наприклад, пише, що лише протягом шести місяців 1941р. німці закатували 908 місцевих жителів. А голова Голованівської сільської ради тов. Мацєєв 5 січня 1946 р. однозначно повідомляв Одеський обласний комітет партії, що в Голованівську за період окупації “извергами расстреляно 869 евреев”. Декому дуже хотілося створити враження, що це не українське містечко і що зовсім не українці несли головний тягар у війні (Алєксандр Вишневецкий у вступному слові до свого перекладу книги Ісая Клінова “В епоху революції” пише навіть про 1600 загиблих голованівських євреїв). Натомість, згідно “Книги пам’яті України” (Кіровоград, 1994 р). Всього вихідців з Голованівська, котрі загинули на  фронті чи під час окупації, у цих списках 452. Серед них євреїв лише 30, решта переважно українці. У 1943 р. ще кілька десятків євреїв (називають від 30 до 90 осіб) окупанти зібрали по навколишніх селах, привезли до урочища Воловик і розстріляли біля “столітнього” дуба, а трупи повкидали в колодязь. “Книга скорботи України”, яка вийшла 2003 р., додала до списку жертв єврейського населення ще 144. В сумі це лише 174, а не 908, 869 чи 1600... Більшість каральних операцій проводилися під керівництвом начальника Голованівської районної поліції уродженця Псковської області, росіянина Корди Степана Трохимовича (він же – Кураєв Олександр Петрович) та його заступника, осетина Коцоєва Сафарбека Заурбековича (він же – Кацаєв Сергій Захарович та Екізашвілі Михайло Савович)...


Не можна обминути і таку сторінку періоду війни: в березні 1943 р. на Голованівщині (в урочищі Голоче) німцями було розбито партизанське з’єднання М. Наумова, яке здійснювало рейд в тилу ворога, розпочавши його з лісів Сумщини.


828 голованівців воювало на фронтах Великої Вітчизняної війни. За мужність і героїзм у боротьбі з німецькими загарбниками понад 500 чо­ловік нагороджено орденами та медалями. Серед них лейтенант В. О. Хало, який під час визволення Харкова у березні 1943 року командував взводом танків. У цьому бою він знищив два ворожих танки, дві самохідки, станковий кулемет і до сотні гітлерівців, за що був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Уродженець Голованівська Ф. С. Манзієнко був серед керівників партизанського загону ім. Ф. Дзержинського, що діяв у лісах Білорусії. Ще один голованівець – десантник і кулеметник М. А. Штука в 1944 р. на території Чехословаччини сам нищівним вогнем зупинив наступ фашистів, які хотіли несподіваною атакою прорвати оборону червоноармійців, чим врятував свою роту від розгрому і знищив багато ворожих солдат. За це він був представлений до найвищої нагороди – Зірки Героя, але коли дізналися, що він українець і що під час окупації знаходився на окупованій території (де ще міг знаходитися голованівський хлопець, якому на початок війни виповнилося лише п’ятнадцять років?), указ про нагородження не було підписано. Справа в тому, що московська влада всіх українців, які залишались (до речі, з вини тієї ж влади) під окупантами, підозрювала в співробітництві з німцями. За той подвиг Микола Штука отримав лише орден Бойового Червоного Прапора. А загалом на рахунку сміливого солдата ще орден Слави, медаль “За відвагу” та інші нагороди.


Уривок з книжки "Голованівщина від Трипілля до сьогодення"