ГОЛОД І СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Ось образ чужоземного корабля, вантаженого україн­ським зерном: «Тут широкими струмнями ллється залізне черево чужоземця хліб, а там, далі від города й від річки, на необмежених просторах мруть люди з голоду… Завтра він рушить додому, і люди чужого краю будуть їсти отой хліб, що так щедро наділено йому за кілька пригоршень золота, і будуть з того хліба ситі, будуть сміятися з тих дивовижних людей, що вміють на убогих нивах і широких панських ланах викохувати хліб і не вміють його їсти».

Література недержавної визискуваної України присвя­тила, як мало яка інша світова література, багато своєї уваги звичайним злидням, постійному або періодичному недоїданню, чи т. зв. переднівку, незаможних народних верстов. Майже всі визначніші письменники поклали тут свою цеглину, сповняючи обов'язок носіїв громадського сумління. Квітка, Шевченко й Маркович, Франко з його «Місією», Мирний, Грінченко, Чернявський, Коцюбин­ський і, нарешті, Стефаник зо своєю «Новиною». Інших не згадуємо.

Та в творах усіх цих авторів, як згадано, змальована біда одиниць чи нижчих суспільних шарів або голодове нещастя як наслідок посухи й неврожаю. Момент загаль­ності та постійності голоду в країні самодержав'я, кріпацтва та пізнішого буржуазного визиску — в нашій літературі відсутній.

Треба було чекати аж до 1918 р. або, затримуючи міс­цевий колорит, «переходу доби фінансового капіталу в епоху соціалістичного будівництва», щоб голод в Украї­ні став чимсь невідлучним від неї.

Як тягле явище він, розуміється, дає багату скалу від­тінків, ступнів та місцевих відмін.

З літературного становища, певне, найсутнішим був би поділ за ознакою легальності: голод часів воєнного кому­нізму та непу, про який можна писати, звалюючи вину на сонце, куркульню, автокефалію і спекуляцію, та голод нелегальний, «доби рішучого соціалістичного наступу», голод, що до нього можна займати тільки два становища: як К. Поліщук на Соловках або як Хвильовий, стріляючи собі в голову.

Проте доведеться узгляднити поділ інший, що одночасно є реверансом у бік науки про літературу як вислід гос­подарчих відносин: голод постійний, це є голодування міст від самого 1919 р., не виключаючи непу, після якого в голодування втягнено також село, та голод загостре­ний, викликаний спеціальними господарськими заря­дженнями, що дав два головні приступи — в 1921-1922 та 1932-1933 роках. Кожний рік голоду знайшов своїх мистців, що так чи інакше в умовах «соціального замов­лення» й літературної Чека пробували підійти до його проблеми.

Найліпшими, без сумніву, є психологічні оповідання В. Підмогильного «Собака», «Проблема хліба», «Син». У двох перших досить легковажно віддається голод непу, в третьому з шляхетно простим натуралізмом при­ступ 1921 р. (Вийшли під спільною назвою «Проблема хліба»).

В психологізмі з Підмогильним змагається О. Слісаренко, що в оповіданні «Тварина» відбиває порівнюю­чи рожеві часи спокійної соціалістичної творчості («Літер. ярмарок» ч. 2 , 1929).

Крикливий лубок з неясною метою дає М. Куліш. Це його побутова драма «Дев'яносто сім», про 97 незаможників «героїв революції» і жертв 1921 р. Поза тим озвалися на голод ряд інших авторів: Іван Ле, О. Досвітній, Бушля та інші.

Твори радянських українських письменників є, розу­міється, особливо цінні, хоч, правда, тільки під оглядом пасивно описовим. Психологія голодного, завдяки бага­тому досвідному матеріалові, знаходить таких знавців, що і Європа, й Америка дійсно лишаються позаду. Та й самоспостереження все було до послуг авторам.

«Ще й їсти не дуже хотілось, але зналось, що через дві години голод відчується. Робилося тоскно. Почало зда­ватись, що він ніколи нічого не їв і звідси був голодний» (Підмогильний. «Собака», с. 173).

Об'єкт і сам процес споживання знаходять свою поезію, власну естетику і навіть філософію. «Він нахилився над паляницею й понюхав її зблизька. Розкішні, п'янючі струмки поставали над нею» (Підмогильний. «Син», с. 75). Або другий опис: «Його руки, великі, як рукавиці боксера, любовно брали хліб і клали на стіл. Які прекрасні ці хлібини! Він ніколи не відчував своєрідної краси зви­чайного житнього хліба, а тепер вдихає ту красу широко ніздрями, і всмоктує очима, і відчуває на смак. Один, два, три, чотири хліби... Аж цілих чотири хліби! Таких ру­м'яних, запашних і теплих, що дивно стає, як то можна було їх міняти на золотого годинника та ще давати на додачу цілу сулію справжньої сметани! Що то за дурні люди, що можуть такі багатства міняти на якогось золо­того годинника!» (Слісаренко. «Тварина», с. 101). Це вже образ з постійного голоду на 10 році пролетарської революції.

«Кант і борщ. Ніцше і ковбаса». Такі своєрідні асоціа­ції мають місце в радянського громадянина. «Декарте, ти голодував коли?» «Рація життя в тому, щоб їсти». «Ми душу досліджували, ми в мізку копирсались. Та ось при­ходить голод і спиняється у шлунку як знак питання. І ми без вагання даємо відповідь. Раптом бачимо, що ми ссавці, забуваємо про наш могутній мізок та лише ди­вуємося, що так довго не вбачали найважливішого» (Все з Підмогильного. «Собака», с. 174-175).

Приходять такі моторошно спеціальні життєві теми, що й не снилося західному письменникові, зданому на свою наївну фантазію. Та десь у середині першої п'яти­річки жінка радянського урядовця-ботаніка «Тіна довгі ночі передумує свої тяжкі матерні думки. То вона бачить свою майбутню дитину без пальців унаслідок голоду під час вагітності, то в уяві постають тупі очі рахітичного 1Діота, що цілими роками буде мучити її молоде життя. І як починала матерня думка кружляти навколо майбут­нього дитяти, то вже не було сну Тіні. Вона вишукувала причин, в силу яких голод не відіб'ється на дитині, вишукувала безнадійно, як умираючий од спраги шукає в пустельних пісках крапель води» (Слісаренко. «Тварина», с. 97).

Улюбленим мотивом є пес. Йому, як предметові раціонального плекання на випадок голоду, присвячує своє оповідання Досвітній («Сірко»). Він же, цей справжній герой революції, стає одною з перших жертв голоду: «Сірка нашого вкрадено, знаю й хто: Зінченки прокляті з'їли його, сама бачила його хвоста в їх за клунею!» (Підмогильний. «Син»). Дехто взагалі скептик і на пораду завести пса відповідає: «Пхі! Ще що видумаєте, собаку... Укра­дуть, з'їдять, і не почуємо. Он наш сусіда Гаврило зарізав учора свого собаку і засолив, неначе кабана» (Куліш. «Дев'яносто сім», с. 51). Нарешті — боротьба пса з лю­диною за буханець хліба, як рівного з рівним у Слісаренка («Тварина»). Ця деградація людини є взагалі «закріпле­ним здобутком» радянського побуту і складається й собі на її сумну оригінальність.

Власне з цього факту родяться такі прості погляди, як у Бушлевого Харька, мовляв: «Тепер і здоровим хлі­ба нема, не те що тим, що вмирають», або вистраждана мудрість Підмогильного Марійки: «Матір Бог кличе, а ти її нагло на світі держиш. Не просить вона їсти, а ти її за­пихаєш» («Син», с. 72).

Чи не екзотикою Соломонових островів звучать слова Кулішевого куркуля Гирі: «Колись маху даси з секретним замком, не пригониш його як слід, от тобі й капут буде. Влізуть, заріжуть, хліб і барахло позабирають» («Дев'я­носто сім», с. 51). А що вже говорити про обов'язковий у нашому письменстві мотив капіталізму!

Вкладом до світової скарбниці є також мотив смерті від сапатини, як наслідок зараження м'ясом здохлого коня, внесений, правда, емігрантом К. Поліщуком («Інший світ»), але зовсім життєвий.

Та в цій дійсності і жива людина, і письменник здобу­ваються навіть на традиційний гумор. Ось ославлена ра­дянська статистика: «Єрунду питаєш! Хіба можна тепер статистику кончить? Вже тиждень як б'юсь над составленіем... Затребували списки голодающих... в двадцять чотири часа. Тольки составлю і перепишу — один помер, другий помер, п'ятий, десятий... Чортзна-що робиться. Всю статистику мертві перевертають догори ногами» (Куліш. «Дев'яносто сім», с. 53).

Ці дотепи в стилі козака на палі є дуже часті. «І коли мені амба буде?» — питає один з жартунів Підмогильно­го. «Таке стерво і черви не їстимуть», — сміється другий («Син», с. 80). Нудних і песимістично настроєних смерт­ників обурено посилається гинути на самоті.

Коли описово-психологічна сторона радянської голодової літератури є справді цінною і багатою, то освітлення, ідеологічний бік є смішно слабий, та іншим він бути і не міг. Щодо голоду 21-22 р., хоч з кількамісячною бю­рократичною затримкою, але все ж врешті владою дозво­леного, то радянська література, треба сказати, вияви­лась досить одвертою. Це, само собою, відноситься тіль­ки до змалювання об'єктивного стану речей, розміру та прояву голоду, безчинності влади і т. д., а ніколи — до питання відповідальності за нього.

Маркович колись писав, як то за неврожаю «люди ко­ней позапрягали, самі посідали, подалися на Херсонщи­ну, де Бог хліба дав, одні подались аж у Миколаїв, другі поїхали аж у Київщину» («У найми»). В державі Совітів це тяжче. Раз що й Херсонщину й Київщину доведено до того ж стану або, як пише Тичина:

Прийшли сюди, а голод з нами,

Нема людей поміж людей;

Друге, що находять інші, зовсім не передбачені Марковичем, труднощі: «А тут оточили нас червоноармійці и одібрали все, що ми, спекулянти, мали тут. Був якраз час збирання харч-податку, і не можна було вільно вози­ти харчі. Але дивно не те, що через годину дехто дістав свої харчі собі назад. Я знаю, як то скоїлося: там блага­ли, жінки віддавалися чи принаймні погодились оддати­ся» (Підмогильний. «Проблема хліба», с. 160).

Де ж рятунок? На це знаходяться в Кулішевого незаможника слова аж надто іронічні: «А совєтська власть на що? Совєтська власть — це тобі така штука, що вона й голоду ребра полома... Ну, а поки що в мене ґава є» («Дев'яносто сім», с. 66).

Та це тільки бадьоре переконання класово свідомого незаможника. Бо минулися часи, коли старому солодко­му Квітці можна було з чистим серцем писати, як то: «Зараз наїхав справник з панами й попереписували скільки в кого є сім’ї душ, скільки є в кожного хазяїна хліба, і розщитали, на скільки його стане, та й дали на всяку сім'ю бумагу, щоб як у кого не стане свого хліба, так вольно йому брати з гамазеї по стільки і по стільки на місяць» («Добре роби — добре буде»). Не можна написати бодай так, як Маркович, що «Члени земські тричі приїздили, привозили гроші, приїхали аж три валки з хлібом, але той хліб на новий посів, а їсти... їсти Бог дасть («У найми»). Гамазеї, як знаємо, випорожнила радянська влада ще 1918 р., не стало, розкуркулили й добродійних тихонів брусів. Кулішеві незаможники себе потішають: «Потерпай, братухо. Є чутки, що нам привезуть зимою хліба з Москви. — Та ну? — От коли б не вмерти до зими! Еге, Мусію? — Не помрем, братухо, а коли й помрем, то не всі. — Це правда. Коли б хліб був, а люди будуть...» («Дев'яносто сім», с. 31).

Дійсно вимріяних «три хурі хліба» з Волвиконкому, «117 пудів під розписку» (і на посів, бо «земля не должна гулять!») приходять не раніше голодової смерті 97 неза­можників.

Але більше як виявлення фактичної правди від радян­ської літератури вимагати не можна. Суспільної причини голоду вона викрити не сміє. Ба, коли накажуть, вона сповняє навіть певні адвокатські завдання. Цікаве є в голодових творах користання з рецепту «лови злодія!», очевидно, за партійною інструкцією по літературному фронту, бо стріваємо це в багатьох авторів. Випробуваний спосіб царської влади, що колись все окошувався на жи­дах. В занадто делікатній ситуації совавтор відвертає ува­гу читача від жахів голоду. Напр., до явищ релігійної екстази (Іван Ле. «Новоявлення») намагається вину за все звалити на Бога або принаймні на автокефального попа. «Ікони, бач, поновлює, а кому з того тепло?» (Підмогильний. «Син», с. 78). «От якби він замість духа та лантух борошна з неба кинув! Духом ми вже давно живемо, мамашо» (Куліш. «Дев'яносто сім», с. 30). Матеріалістичний підхід, як бачимо, є, хоч все звучить натепер досить неблагонадійно, бо чим, як не духом святим, годують вже другу п'ятирічку радянського громадянина?

Можна крикнути таке ж «лови куркуля»! «Бач, яка гладка, — виявляє брат класову свідомість відносно сест­ра —до кісточки не вщипнеш» (Підмогильний. «Син»). А на куркульське обвинувачення незаможника-людоїда комуніст Серьога Куліша відповідає таким чисто власни­цьким аргументом: «Я питаю у тебе: він твоїх дітей поїв? А ти... ти скільки за свій вік людей зажер?» («Дев'яно­сто сім», с. 72).

Критикувати владу може письменник дозволити тіль­ки класовому ворогові, куркулеві чи підкуркульникові, взагалі негативним типам. І не хто, а тільки глитай Го­дований у Куліша мав очі і вуха, щоб могти сказати: «Слу­жив я в солдатах, був у Туркестані, в Сибіру, під Китай ходив, а не бачив і не чув, щоб люди людей їли» («Дев'я­носто сім», с. 71). І комуніст Удовенко Підмогильного, тільки взявшись за спекуляцію, додумується: «Чого це ви, люди добрі, не зберетесь та не всипете мені гарячих коло зборні за те, що я вас з пантелику збивав?» («Син», с 76). Тож просту формулу: «Якби не забирали хліба оті комуністи, то хватило б на ввесь год» — знаходить в Куліша найтемніший та невідповідальний елемент — задурена сільська баба («Дев'яносто сім», с. 33).

Ось образ чужоземного корабля, вантаженого україн­ським зерном: «Тут широкими струмнями ллється залізне черево чужоземця хліб, а там, далі від города й від річки, на необмежених просторах мруть люди з голоду… Завтра він рушить додому, і люди чужого краю будуть їсти отой хліб, що так щедро наділено йому за кілька пригоршень золота, і будуть з того хліба ситі, будуть сміятися з тих дивовижних людей, що вміють на убогих нивах і широких панських ланах викохувати хліб і не вміють його їсти». Та це слова не пролетарського письменника, а старого «буржуазного писаки» Чернявського («Хліб наш насущний»). В час здійснюваного со­ціалізму нема ні суб'єктивних, ні об'єктивних передумов для такого вияву громадської мужності.

Радянська література на голодову тему, як на багато інших, позбавлена змоги вийти за межі описовості. Глиб­ша аналіза та висновок, що давав би емоційно-психоло­гічну та суспільно-національну розв'язку голодової проблеми, їй заборонені. Це завдання стоїть перед мистцями правого берега Збруча та Дністра. Сьогобічна література, зрозуміло, так само відбила голод на Україні, і то вже приступ 21-22 р. Згадати хоч би «Інший світ» К. Поліщука, голодовий цикл віршів Олеся ( XI книжка), поезії Стефановича («Гей там недобрими хмарами горне!..»), Гомзина («Жаль тихострунний») та інших.

Проте характерне явище: всі ці твори позначає назагал тільки психологічно-гуманітарний підхід до теми. Теж лі­берально-гуманне становище є у неокласика Рильського («Я не можу забуть тебе, хлопчику»...). Еміграційна твор­чість цих років з її ідеологічною наївністю становить, отже, паралель до радянської. Це природно випливало з стану загальної політичної свідомості еміграції, коли то сам го­лова тодішнього еміграційного голодового комітету М. Грушевський еволюціонував до зміновіховства.

Якщо голод 21-22 р. знайшов своїх малярів по обидва боки кордону, то сучасний може їх мати тільки тут. За останній рік з'явилося кілька речей західноукраїн­ських та еміграційних авторів, деякі з них, недруковані, були виголошені недавно в рамцях живого журналу «Аполо Мілітанс» у Празі (О. Стефанович, У. Самчук). Ідеоло­гічний бік цих творів відбиває загальний поетизм, який зробила українська політична думка за 10 літ.

Можна застерегтися хіба проти концепції формально досконалої поезії Маланюка («Вістник» 1933):

Ані шаблі, ані ножа

Не схрестити в останнім герці.

Вся голодна й неголодна Україна котрий рік уже схре­щує ніж у нерівній боротьбі, тому не може тут бути мови про тишу «летаргічних століть».

Натомість експресіоністичний вірш Я. Косарича («Самостійна думка», 1933) дає вже емоційно-ідеологічну розв'язку теми — «На сполох, дзвонарю, на сполох!».

Так само широке суспільно-національне тло для хро­ніки життя селянки Марії, символу української людської природи, розгортає в своєму ще не друкованому романі Самчук. Голод, схоплений як плід насильства ворожої доктрини над органічністю української стихії, відкриває вихід — протест і переможний зрив цієї стихії. У поезії Стефановича (недрукована) жертви голоду є жертвами національної боротьби.

Треба сказати, що в голодовій темі найтяжчою є її чут­тєве та ідеологічне розв'язання. Страшна депресія, що неминуче постає в читача, мусить бути якось розв'я­зана, перемінена в свою додатню противартість.

У нашому сучасному стані, в його негативних вартос­тях знайти могутній двигун національної боротьби — ось завдання духового робітника українця, громадянина, пуб­ліциста, письменника. Українська література скрізь, де вона є українською, взяла на себе і виконує це суспільне завдання, те ж зробить вона і з голодом.