Сергій Піддубний
Геракл – найвидатніша особистість давнини, найпопулярніший персонаж так званої давньогрецької мітології. Його, як і багатьох великих людей, намагалися приписати собі чимало древніх народів – єгиптяни, фінікійці, палестинці, римляни, греки, називаючи на свій лад. Останні вигадали Гераклові біографію, за якою він нібито народився в грецьких Фівах (південь Балканського півострова). Ця версія є найрозповсюдженішою у різноманітних довідниках, в т. ч. Інтернетовських. Щоправда, навіть близько не називається рік чи століття, в якому народився Геракл. На це фантазії забракло. Воно й зрозуміло, вся грецька історія білими нитками шита, а нібито грецькі міти насправді творилися на основі чужих переказів.
Геракл і Кака
Оскільки нами вже доведено, що греків у тій древності, до якої вони себе приписують, взагалі ще не існувало [202, с. 272], пошукаємо справжнє походження цього героя. Збереглося чимало фактів, які можуть пролити світло на виконання поставленого нами завдання і які наука вперто оминає, щоб не порушити догм, встановлених греками, римлянами, німцями та москвинами. Не хоче помічати наука і значно правдивіше джерело, ніж міти, а саме “Історії” Геродота. Зокрема, колись у дуже популярному “Словнику античності”, який вийшов у Лейпцігу і був перекладений на російську мову (Москва, “Прогресс”, 1889), навіть словом не згадується розповідь Батька історії про те, що Геракл був одружений на скитській жінці і мав від неї синів Агатирса, Гелона та Скита. Скромно, аж десь у кінці, згадується про це в “Мифологическом словаре” (Москва, “Советская энциклопедия”, 1990) та у Вікіпедії. Натомість, на передній план виноситься те, що Геракл, нібито, мав дружину Мегару і дітей, яких убив у припадку божевілля. Повідомляється також, що другою його дружиною була Деяніра, від якої мав сина Гілла...
Отже греки і їхні підспівувачі пропустили повз дуже важливі свідчення стародавнього історика й створили свій міт. На основі чого? Звідки взялася Мегара і Деяніра з Гіллом? Що приховується за подвигами Геракла?
Звісно, не все вдасться відгадати. Багато подій і походів (подвиги), назви місцевостей, імена дійових осіб перекручені та переінакшені. Первинне значення окремих слів втрачене, проте дещо нас має вивести на шлях істини.
Цілком очевидно, якщо Гераклові сини стали царями Скитії, значить їхній батько також був царем Скитії, і саме він передав їм у руки країну. Звісно, як цар, як полководець, він здійснював походи на сусідні землі, чи в підвладні йому волості, що намагалися вийти з-під його влади. Мегарою насправді було місто на півночі Кримського півострова. Це попередня назва херсонеського міста Гераклея – Пліній Старший (23–79 рр.) згадує його, описуючи північно-причорноморські землі.
Очевидно, Геракл пішов у Крим, завоював Мегару і, звісно, убив якусь частину її захисників (дітей міста), що й видали творці мітів: Мегару – за жінку, а мешканців міста – за її дітей.
Деяніра з Гіллом теж з’явилися не на порожньому місці. Гілл – це той самий Гелон, один із синів Геракла, цар якоїсь частини Скитії, а Деяніру зробили з Метаніри, яка – увага! – була дружиною елевсинського царя Келея і матір’ю Триптолема. Натомість цілком ймовірно, що “Келей” це лише друга частина імені Геракла – Ора-Коло. Недарма за однією із версій Триптолем значиться сином Геракла.
Багато чого вказує, що Геракл – син скитської (української) землі. Зокрема, навчав грати його на китарі знаменитий музикант і співак Лін (інше ім’я Манерос – “людина рос”). Жив Лін в одній із печер Гелікону, а Гелікон, як доведено нами, це насправді Кам’яна могила [207, с. 61]. Скит Тевтар, писав В. Латишев з посиланням на Геродора Гераклейского (“Известия…“, ВДИ, 1947, №2, стр. 293), навчив Геракла стрільбі із скитського лука…
Амазонки, до яких Геракл ходив за поясом їхньої цариці Іпполіти, мешкали на північному березі Чорного моря (сучасна Херсонська область). Геракл також переміг Антея (сина скитської богині Геї, засновника роду антів), і Бусіріса – Буса руса (за грецькою версією нібито мітичний цар Єгипту – що не набрешеш, щоб наблизити Геракла ближче до своїх кордонів). Убив Каку, який вкрав у нього корів (чи не є цей Кака тим, хто і сьогодні “штокає й какає”, засіхає на наші землі та добро?)... Всі ці події, як бачимо, відбувалися на скитській землі.
Греки називають Геракла мітичним героєм, сином бога Зевса та земної жінки Алкмени. В Геродота походження героя прибрали зовсім.
Греки вважали, що Геракл був засновником Олімпійських ігор, а це нібито сталося 776 р. до н. е. Натомість у другій книзі (гл. 145) Геродот зауважує, що Геракл “був за 900 років до його часу”, тобто жив він у ХІV ст. до н. е. Отже, греки безсоромно зробили Геракла приблизно на 700 років молодшим.
Правдивість саме Геродотової версії підтверджується і тим, що він викладає династію Гераклідів, зокрема царя Спарти Леоніда – сучасника історика, починаючи сином Геракла Гіллом: “У всіх цих були свої стратеги від кожного міста, але той, хто користався з загальної поваги і хто був проводарем усього війська, це був лакедемонець Леонід, син Анаксандріда, сина Леонта, сина Еврікратіда, сина Анаксандра, сина Еврікрата, сина Полідора, сина Алкамена, сина Телекла, сина Архелея, сина Гегесілея, сина Дорісса, сина Леоботея, сина Ехестрата, сина Егія, сина Еврістена, сина Арістодема, сина Арістомаха, сина Клеодая, сина Гілла, сина Геракла” [30, VІІ 204].
В той самий час, родоводи, що продовжили два інших його сини Агатирс і Скит, маловідомі. Вдалося простежити династію (на жаль, не в повній мірі) по Скиту, який в Геродота міг бути також Алкеєм [30, І 7]. Алкей мав сина Бела, Бел – Ніна, Нін – Агрона. Певно, з цієї лінії також Мірс, Кандавл, Даскіл, Гіга, Ардій, Садіатт, Аліатт і Крез, яких Геродот теж називає нащадками Геракла.
У переносному розумінні Геракл (рим. Геркулес) є символом богатирської сили і нездоланності. Він уособлював мужність і відвагу; спасителя, що звільнив людей від страждань і бід; поборника за справедливість і добро. Вважався носієм нової культури, богом здоров’я та атлетизму. Певно, саме з ним треба пов’язувати поняття орійська культура, бо основою, нібито грецького Геракл, є Ора (Орій). Відома навіть одна ольвійська монета із зображенням воїна, що стріляє з лука, та написом “Ора”.
Відомий польський дослідник мітології Ян Парандовський зауважував, що Геракл “будував міста, знищував потвор, а розбійників вішав на гілляках”, “Він став символом роботящого й страждального людства, символом праці й незламної витривалості… Він шанував Богів і, де міг, споруджував храми й жертовники. Він приносив жертви із щирістю людини, яка весь час потребує допомоги небес. Він був справедливий… Жорстокі випробування облагородили його душу, розкрили її перед найрізноманітнішими проявами життя, поглибили його вроджену доброту… Він викорінював усяку беззаконність і жорстокість, мріючи про той день, коли вовк, побачивши спляче ягня, не насмілиться скривдити його”.
Всі ці риси характеру не притаманні грекам – хитрим, підступним і підлим. І, до речі, найвірогідніше саме тому Геракл зображувався голим, що був відкритим, щирим, щедрим і добрим, що не турбувався про власну вигоду. Як іншому богу Сонця, Світла і Тепла Апол Олу, йому також не потрібен одяг.
Жоден з інших прадавніх героїв чи богів не був наділений такою увагою, як Геракл. У мітах йому відведено найбільше місця, його іменем називалося десятки міст та святилищ. Лише на території України давній географ і картограф Клавдій Птоломей показував три міста – на правобережжі, лівобережжі та в Криму. Геракл був дуже популярним персонажем в мистецьких творах – скульптурах, малюнках на посуді, на золотих і срібних пластинках тощо. Його зображення з шоломом у вигляді голови лева, де він натягує на лук тятиву, можна бачити на одній із перших ольвійській монет, щоправда під загадковим іменем Емінако. Дуже часто його зображували на священних свічадах (які наука вважає звичайними дзеркалами) вихідці з наших земель тірсени – “то росени” (етруски). Мало хто знає, що згадується він, під іменем Гора-богатир, і в староруських переказах, які називаються “Сказаннями Захарихи” [204, с. 57].
Все говорить про руське (скитське чи давньоукраїнське) походження Геракла. Доволі переконливі доводи знаходимо і в Геродота. Ось що збереглося після численних редакцій в його “Історіях”: “Геракл, коли він гнав Геріонових бугаїв, прибув до цієї країни, де тепер мешкають скіфи і яка тоді була пустельною. А Геріон, кажуть, мешкав поза Понтом, на острові, що його елліни називають Ерітея, десь поблизу Гадейрів, які розташовані далі за Геракловими стовпами на узбережжі Океану. Океан, як твердять, починається на сході і обтікає всю землю. Так кажуть, але для цього не наводять ніяких доказів. Звідти повертався Геракл і щойно він прибув до країни, яка тепер називається Скіфією (бо його там застала зима і мороз), як витяг свою лев’ячу шкуру, загорнувся в неї і тут на нього найшов сон, а його коні, що паслися, запряжені в колісницю , тим часом зникли з божої волі.
Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і нарешті прибув до країни, яка називається Гілея. І там в одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче - зміїним. Він побачивши її здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з’єднається. І Геракл за таку ціну погодився з’єднатися з нею. А вона весь час відкладала повернення йому коней, бо хотіла якнайдовше жити з Гераклом, а він хотів забрати коней і піти геть. Нарешті, вона віддала йому їх і сказала: «Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала твоїх синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?» Так вона його запитала, а він, кажуть, так їй відповів: «Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не спроможеться зробити так, як я тобі кажу, того ти прожени геть із цієї країни. І коли ти так зробиш, ти і сама будеш задоволена і виконаєш мої вказівки».
Так він узяв один із своїх луків (бо до тих пір Геракл носив із собою два луки) і показав, як слід оперізуватися поясом і передав їй і лук, і пояс, які носив на тому боці, де було припасовано золоту чашу, а передавши їх, відійшов. Коли народилися сини, вона спершу дала їм імена: першого назвала Агатірсом, другого Гелоном, а останнього - Скіфом. Згодом, коли вони стали чоловіками, вона згадала про доручення Геракла і виконала його. І сталося так, що двох з її синів, Агатірса і Гелона, які не спромоглися виконати запропоноване матір’ю, вона вигнала з країни і вони пішли світ за очі. Проте молодший із них, Скіф, виконав запропоноване йому і залишився в країні. І від Скіфа, Гераклова сина, походять ті, що стають царями скіфів. І на згадку про ту чашу скіфи і до цього часу носять підвішану на поясі чашу. (Оце, власне, зробила для Скіфа, і саме лише для нього, його мати). Це, про що я розповів, переказують елліни, які мешкають на берегах Понту” [30, ІV 8-10].
Перед тлумаченням Гераклових Стовпів, про які тут йдеться, наука пасує. Припускається, що так у давнину “називалися передгір’я Абіди (нині Сеута) на африканському і європейському берегах Гібралтарської протоки. Геракл, нібито, знайшов їх на шляху до велетня Геріона або, за іншою версією, сам спорудив їх” [108].
Однак Геродот підказує, що Гераклові Стовпи знаходилися за Північним морем [30, ІV 42], а таким могло бути лише Азовське море, бо згідно того ж історика, Геракл гнав Геріонових волів і забрів у скитську землю, де й мешкав цей велетень. Давні історики і коментатори доволі часто плутали моря. Наприклад, римський історик Амміан Марцеллін, пишучи про гунів, які мешкали біля Дніпра, стверджував, що “Гуни живуть за Меотичним озером поблизу Льодовитого океану” [20]. Отож Гібралтар сюди аж ніяк не клеїться.
Враховуючи те, що над “Історією” Геродота добряче почаклували грецькі редактори, цілком очевидним є той факт, що Стовпи стояли на українській землі. І не обов’язково вони мають стосуватися якоїсь протоки, скелясті береги якої б видавалися за Стовпи.
Навіть відомий фразеологізм “дійти до Геркулесових Стовпів”, що означає “дійти до межі”, підказує, де треба шукати ці Стовпи. Межі після Гібралтарської протоки немає – далі йде океан: пливи куди хочеш. А от по Дніпру вище Гераклових Стовпів не можна було пливти, шлях перетинали пороги.
Тому в розповіді Геродота насправді йшлося про те, що Геракл був на чолі тих, хто пас скитську худобу поблизу Азовського моря, а потім гнав їх додому до Гілеї (правобережна частина Скитії) через дніпровський брід, що був трохи вище острова Хортиця. Оскільки зненацька наступив холод, цілком можливо, що тут Гераклу довелося переховуватися в печері зі своєю коханою, де вони й зачали своїх синів. Що “наполовину вона була дівою, а наполовину змією”, звісно, це казка, але доля правди в ній є. Змія була тотемом скитських жінок, про що свідчать чимало артефактів. Тому греки, побачивши, наприклад, золоту пластинку із зображенням жінки, де верхня частина жіноча, а нижня зміїна, вигадали нову породу істоти – наполовину жінка наполовину змія.
Досі збереглася й Змієва печера, яка нині знаходиться в межах м. Запоріжжя [207, с. 58].
Яким було ім’я жінки, що нагородила Геракла трьома синами, невідомо. В розповіді Геродота воно відсутнє, а грецькі міти (фольклор) творилися так як було вигідно грекам. Утім є доволі цікава зачіпка. Збереглося зображення одного срібного тірсенського (етруського) свічада, на якому викарбувана сцена з Гераклом в оточенні чоловіка в шоломі та жінки, якій Геракл передає лук зі стрілою.
Тут треба нагадати, що тірсени це плем’я давньо-українського походження й означає воно ”то росени” (расени). Засновником племені був Тірсен, який, ймовірно, жив ще в ХVІ ст. до н. е., і згадуються Геродотом тільки як тірсени, а не етруски [30, І 57]. В кінці І тис. до н. е. були винищені римлянами. Після них залишилися численні пам’ятки з написами, мова яких досі не ідентифікована, хоча в ній дуже помітні давньоукраїнські основи [202, с. 419].
Так от, на цьому Колі-Свічаді, як бачимо, всі три дійових особи сюжету підписані. Ліворуч вже згадуваний нами “Манерос” – він же Лін і навіть Олен, як зауважувалося в словнику “Українська цивілізація. Ведія”, на що вказує накинута на ньому шкіра оленяти з головою та ногами. Що це саме поет Лін-Олен говорить зображення голови людини з виставленим язиком – так передавали образ тих, хто володів неабияким поетичним і ораторським мистецтвом. Місія Манероса (Ліна) була оспівувати подвиги свого воєводи.
Посередині стоїть Геракл із булавою. Ім’я його тут читається буквально як Беркле, а в моєму рідному селі донині можна почути слово “берко”, яким називають справних, міцних, спритних і завзятих хлопців. Вирушаючи в похід (у супроводі Манероса), Геракл прощається з дружиною і передає їй лук зі стрілою, певно, говорячи те, що зафіксував Геродот: “Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні” (швидше всього, він сказав таке: тому бути царем країни).
Читаємо ім’я цієї жінки – Туран. І як тут не згадати богиню-берегиню нашого роду Оранту – чи не від Турани походить це ім’я?..
До речі, голову з виставленим язиком, що ми бачимо на грудях Манероса, зображували на ольвійській монеті нпочатку VІ ст. до н. е. – за кілька століть до того, як тірсени почали виготовляти і гравірувати свої священні Кола. На іншій її стороні викарбувано орла, що несе в кігтях дельфіна, і напис “АРІХ”. Аріх, найвірогідніше, це і є той самий Ора (Геракл), бо А колись читалося також як О (і навіть І), а Х могло читатися також як К і слугувало за символ божественної особи рівної Хорсу.
Слідів Геракла на нашій, українській землі чимало. Геродот навіть згадує країну Оріка. Греки коментують, що вона розташовувалася на Сицілії. Що це не так, доводить зауваження із тої самої глави Геродотової праці: вся ця “країна Еріка належить гераклідам” [30, V 43]. Тобто “країна Еріка” це те саме, що й “країна Геракла”, яка належала його нащадкам – гераклідам. Як бачимо, навіть ім’я володаря країни відповідає імені його засновника. В тлумаченнях походження цього “Еріка” (нібито сицілійця) відсутнє, зате знаходимо Оріка. А Орік – це син скитського царя Аріапейта, тобто пестливе ім’я Орія. Отже, країна Геракла – це Скитія, де він народив зі скитською богинею трьох синів.
А ось ще одне свідчення Геродота: “біля ріки Тірас (Дністер. – С. П.) на скелі показують слід Гераклової ноги, схожий на слід людської ноги, але він завбільшки у дві стопи. Таке там є...” [30, V 82].
Є всі підстави припускати, що тут, в Україні, він був і похований. Знахідка археологів біля с. Пологи Запорізької області може бути навіть цьому підтвердженням. Зовсім недавно, а саме влітку 2018 р., тут розкопано могилу із захороненням чоловіка двометрового росту і з палицею окутою в бронзу. Цілком можливо, що це останки Геракла. Щоправда, на різноманітних зображеннях ми звикли бачити його з дерев’яною довбнею-булавою, але зрозуміло, що такий герой та ще й цар, не міг не мати зброю (а вона також була символом влади), гідну його високого статусу.
І стосовно того, що Гераклові Стовпи знаходилися на українській землі, маємо чимало доказів. У книжці “Живописная Россия” (1898 р.) навіть є малюнок з підписом: “Геркулесовы столбы на Днепре близ Кичкаса (менонитской колонии, Екатеринославской губернии)”. Це вид на них з північного боку (за Стовпами видно берег Хортиці). Бачимо, що при споруджені за основу брали правий (західний) бік Стовпів. Кожен із них поступово вивершувався за рахунок того, що ліву (східну) сторону будували у формі сходинок, а отже ними можна було піднімати каміння для наступного шару кладки. Найбільш уцілілий на період замалювання Стовпів – крайній правий – має довершену скульптурну форму, її увінчує щось на зразок козацької папахи, найдавнішої корони (слово походить від назви верховного Бога скитів Папая). Кут нахилу стовпів не випадково спрямований зі сходу, адже саме звідти виходить на небо Сонце, а царі здавна ототожнювали себе із ним.
Хто автор цього малюнка і коли він був намальований, невідомо. Однак Я. Новицький у книжці “Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности” (с. 10), пишучи про польського письменника Г. Підберезовського, який, очевидно, не один раз бував на Дніпрі і описував Хортицькі скелі, згадує наведений ним малюнок “далеко уклонившийся от натурального их вида”. Але значно старший за нього Підберезовський, мабуть, застав їх якщо не в першозданному вигляді то в значно кращому, аніж вони дійшли на період життя Новицького.
Ось яку цитату наводить Яків Павлович зі статті Г. Підберезовського: “Сколько могу припомнить, Столбы эти, в особенности первый из них, со стороны реки, представляет сплошную массу гладкого гранита в верхних частях как будто покрытую камнями циклопических размеров, тщательно пригнанных один к другому; со стороны же суши эта скала возвышается уступами из отдельных кусков, видимо устроенными руками человека. Кажется, что основания этих Столбов не искусственны, а природны, верхние же части доделаны человеком”.
Хортиця і Гераклові Стовпи здавна відомі світові. Чимало уваги їм приділено, зокрема, і в нібито грецьких мітах. Щоправда, тут вони приховуються під дещо спотвореними іменами. Одне з них – Геріон. За Геродотом (у перекладі Т. Коструби), Геріон – це істота з трьома тілами, що мешкала “за морем на острові Ерифії, проти Гедейри, за Стовпами Геракла на Океані”, в А. Білецького: “поза Понтом, на острові, що його елліни називають Ерітея, десь поблизу Гадейрів, які розташовані далі за Геракловими Стовпами на узбережжі Океану” [30, ІV 8].
Розберемося з цими географічними назвами. Океан, у розумінні “давніх греків”, – це ріка, що омивала відомі їм землі. Океаном також називалося Дніпро. Острову Ерифії (Еритію) вчені чомусь не знаходять відповідника. Але якщо в розповіді йдеться про Скитію, то не так вже й важко визначити, який острів розташований за Понтом (Чорним морем) – це Хортиця. Що Ерифія і Хортиця одне й те саме, доводить також міт про Борея й Орифію. Борей – це Бог північного вітру, простішими словами сказати – бористеніт, мешканець Придніпров’я. Орифія – за мітом це нібито донька атенського царя Ерихтея, яку викрав Борей, заніс до себе на північ і взяв за дружину. Але ім’я цієї жінки чомусь збігається із назвою острова Ерифія...
І таких збігів чимало. Звернімо зокрема увагу на собаку Геріона, якого звали Орт (Орф). Він охороняв Геріонових корів і його вбив Геракл, щоб викрасти їх. Очевидно, що під Ортою розумілися захисники тритілого Геріона (Стовпів) – військо Гординів, на яких надибуємо у Велесовій Книзі [54, д. 4Б, 6Д].
Отож Геракл, Геріон, Орт/Орф, Ерифія, Борей, Орифія, Ерихтей мають одну адресу: країну Гора-Ора-Хора Скитію, або нинішню Україну – батьківщину богів та героїв. До речі, за визначенням професора Московського університету М. І. Надєждіна (1804-1856), саме Хортиця була колискою скитів [93, с. 13].
Згадаймо також Першобатька Таргітая, місце перебування Аполлона – гору Парнас, країну Оратту, Геродотовську царську країну – Геррос (Горрось), в які закладено той самий архетип “ор”. І якщо скити мали Геракла за Бога [30, ІV 59], то очевидно, що він був батьком Орієм, засновником орійського роду.
Між іншим, у “Теології” Гесіод, по суті, ототожнює тритілого Геріона з Геракловими Стовпами: “Сила Геракла його (Геріона – С. П.) умертвила біля лінивих корів на омитій водою Ерифії” (за Гесіодом, Геракл викрав не волів, а корів). Тобто бачимо, що ці Стовпи стоять омиті водою, а не як нам пропонують вважати, що вони знаходяться на берегах якоїсь протоки. У Гесіода також знаходимо підтвердження, що Геракл гнав корів “через брід Океану”, а саме в цьому місці колись переходили Дніпро убрід.
Згадував Стовпи у своїй безсмертній “Одіссеї” й Гомер, який творив приблизно в той самий час що й Гесіод: “На острові в обіймах хвиль, де пуп знаходиться моря” (І 50) живе німфа Каліпсо, “богиня богинь” (І 14), онука титана Іапета, брата Крона і донька Атланта, “якому відомі безодні моря всього і який наглядає за стовпами, що між землею і небом стоять, їх розсуваючи” (І 52-54). А Страбон, між іншим, писав: “У гомерівську епоху Понтійське море взагалі вважали другим Океаном і думали, що плаваючі в ньому настільки далеко вийшли за межі землі, як і ті, хто мандрує далеко за Геракловими Стовпами. Адже Понтійське море вважалося найбільшим з усіх морів у нашій частині населеного світу, тому переважно йому давалось особливе ім’я “Понт”, подібно до того як Гомера назвали просто “поетом” (Кн. 1, ІІ-10). Тобто Гомер не знав іншого моря, окрім Чорного.
Тепер вчитаймося уважно в наведені вище цитати Гомера і запитаймо себе, чи є в Чорному морі острів, щоб його можна було прийняти за пуп (центр) моря? У народі, між іншим, “пуп” завжди стосувався землі. Втім, те, що тут йдеться зовсім не про море, підтверджує зауваження про стовпи, які стоять між небом і землею “їх розсуваючи”, а не між морем і небом. Безсумнівно, в оригіналі була річка Океан (Дніпро), а стовпами були Гераклові Стовпи, залишки яких понині можна бачити поблизу Хортиці і які розсували землю (береги). “Пупом моря”, тобто центром цивілізованого світу, була Хортиця. В ролі Атланта, “якому відомі бездни моря всього”, тобто проходи в дніпровських порогах, і “який наглядає за стовпами”, здавна були анти – як ще називалися наші далекі предки. І тут попутно натрапляємо на можливе розташування легендарної Атлантиди – ту саму Хортицю.
“Скити, сини Гіперборейців, – писав Едуард Шуре, – повсюдно ставили своїм предкам дивовижні жертовні камені” [152, с. 32]. І це були не просто камені. Це були великі споруди, в які стародавні будівничі вкладали своє розуміння богів і те, за яким принципом вони спорудили їхнє буття. У такий спосіб скити возвеличували своїх Богів, своїх Предків. І саме це відображено в багатьох пам’ятках, хоча для декого вони видаються чудовиськами, химерами і т. п.
Саме територія України була країною богів – Гіперборея/Ніперборея (або Дніпровська Борея). Богиня животворної Землі, перша матір, прародителька всіх живих істот Гея (Гая) породила із себе Урана-Небо. Її плодом також було перше знане в світі море Понт (Чорне море), а не Егейське чи Іонійське море, на берегах яких знаходиться Греція. Від союзу Геї з Понтом народився морський велет Тавмант, під іменем якого приховується Таврида (Крим). Від союзу з Ураном народився Океан (Дніпро) і батько Зевса Крон (Акрай). Від союзу з Богом Посейдоном, який царював між Дніпром і Доном (по цей бік Дону), народився Антей (Ант). Від союзу Геї та Гефеста народився згадуваний вже цар Ерихтей. Разом з Ураном (Небом) вона народила також “трьох великих і могутніх синів” – Китта, Бриарея та Гієса. На жаль, нам не знайти тлумачень цих імен, але бачимо, що, найвірогідніше, це є Скит, Борей і, певно, той самий Гесіод...
Гераклові Стовпи на Дніпрі знало ще перше покоління богів та героїв. На жаль, нам, мабуть, ніколи не вдасться побачити оригінал “Теогоній”. А в них, між іншим, згадується, що Зевс прикував Прометея не на краю скитської землі до якоїсь Кавказької гори, як переповідається у мітах, а “до середньої колони” [153, 522]. Цілком очевидно, що тут маються на увазі саме Дніпровські Стовпи і що в творі йшлося про ще дві крайні колони, проте фальсифікатори їх прибрали, щоб дурити світ вигаданими теоріями про походження сучасної цивілізації з якихось інших земель.
Про скитське походження богів також свідчить малюнок на вазі, який ми наводимо із книги “Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима” (Москва, “Правда”, 1988). Підписаний він так: “Царство Аїда. В середині сидять Аїд і Персефона, направо Триптолем, Еак і Мінос, над ними Рес і Миртил (насправді їх на малюнку нема. – С. П.), під суддями три Данаїди, наліво від них богиня на чудовиську і Геракл, який зв’язує Кербера. Наліво від Геракла Гермес і Сизіф із каменем, над каменем Ерінея. Над Ерінеєю Діоскури та Орфей з лірою, над ними Геракліди і Мегара”.
Проте уважний розгляд малюнка показує, що ті, хто описував його, допустилися кількох помилок і не звернули увагу на дуже важливі деталі. Зокрема, однозначно бачимо Триптолема (сидить на колісниці), але чи Еак перед ним, то велике запитання. Позаду Триптолема намальовано жіночу постать, а Мінос, як відомо, був чоловічої статі. Теж під питанням людина з лірою – і Орфей був не жіночого роду. Стосовно деталей. Людина на першому сюжеті зі списом у руках, що нібито дає якісь розпорядження Триптолему, зображена в скитському шоломі. Подібний головний убір має жінка, що грає на лірі. Про що це може говорити? Зображення скитів поруч із божественними особами означає, що вони грали не останню роль. Принаймні скити були першими воєводами богів і оспівувачами їхньої слави.
Уривок з книги "Славетні предки українців"
Книжку можна замовити за адреслою сайту, в автора через ФБ, або за тел. 068 994 63 63
