Гіатус, йотація чи просто профанація

Віктор Радіонов


За природну красу рідної мови


Настав час дати бій прихильникам суцільної йотації запозичених слів. На жаль, українську мову ті горе-діячі бачать десь у такому світлі: «варіЯнт», «діЯспора», «колоніЯлізм», «нюЯнс»; «інтерв’юЄр», «проЄкт», «ріЄлтор», «силуЄт»; «соціЮм», «траЮр», «тріЮмф»...



Усе це підкріплюється посиланням на те, що нашій солов’їній нібито не властивий збіг голосних, тому і в іншомовних словах такого явища не повинно бути. Мовляв, вихід один — йотація.


Утім, аби сміливо говорити про те, що мові властиво, треба спочатку її глибоко, всебічно вивчити. Та й навіть побіжний перегляд словника дасть змогу побачити там такі одиниці: «поАркушний», а не «поЯркушний»; «поАхкати», а не «поЯхкати»; «орфоЕпія», а не «орфоЄпія»; «поЕзія», а не «поЄзія»; «воІстину», а не «воЇстину»; «заІскритися», а не «заЇскритися»; «поОдинокий», а не «поЙОдинокий»; «проОбраз», а не «проЙОбраз»; «заУтреня», а не «заЮтреня»; «наУка», а не «наЮка»…


Звичайно, здебільшого йдеться про збіг голосних на межі приростка та кореня, але таких утворів — тисячі, тому неправильно говорити, що це рідкісне явище.


Воно дістало назву «зяяння» («роззів»), по-латині — «гіатус». І прикметно, що вже саме слово «гіатус» є прикладом того-таки гіатусу. Якось проморгали любителі всього йотованого, бо, за їхнім підходом, мало би бути «гіЯтус».


Якщо ж почати розбиратися, то виявиться, що іменник «роззів» — галицького походження. Саме там якраз найбільше й полюбляють оту саму йотацію та здіймають хвилю.


Коли ж копнемо глибше, то побачимо, що «роззів» — то українізоване польське слово rozziew {роззєв}. Тобто це суто польське бачення — уважати, що збіг голосних — небажане явище, а йотація — вершина милозвучності.

Ну а ті, хто до пуття не знає української мови, хто ніколи не цікавився її минувшиною, просто мавпують польщизну, намагаючись поширити й на українську мову ляські роззіво-йотаційні підходи.


Тим часом загальновідомо, що наша мова з’явилася задовго до часів Івана Котляревського, а її попередницею на літературній ниві була староукраїнська. Остання виробила свої закономірності в запозиченні слів і здебільшого обходилася без йотації. Ці закономірності дістались у спадщину новоукраїнській мові, свідченням чого є твори представників красного письменства.


А далі — приклад. Ним слугуватиме «Діаріуш, албо Список дієв правдивих...» (1646) Афанасія Филиповича (Берестейського) — українського письменника-полеміста, священика Київської митрополії, одного з найпалкіших противників церковної унії.

Див. першу сторінку цього твору. Показово, що написано на ній саме «Діаріуш». Без юсів малого та великого. Тобто йдеться аж ніяк не про «діЯріуш» чи «діЯріЮш».


Отже корабель суцільної йотації, як і московське судно, зазнав пробоїни. І він так само спершу піде слідом за тим судном, а потім — на дно.