Сергій Піддубний
Наука брехала і продовжує брехати навіть не зважаючи на те, що є джерела, які здавна доводять протилежне. Геродот ще в V ст. до н. е. писав, що Галія знаходиться на правобережжі Скитії (сучасної України), Плутарх це підтверджував у ІІ ст. н. е. Проте сучасні науковці продовжують діяти в стилі греків – приписувати чиєсь іншим. Ось що зокрема читаємо про галів у найпопулярнішому сучасному довіднику – Вікіпедії, дослівно:
“Галли – кельтські племена на території Галлії (відповідає сьогоднішнім Франції, Бельгії та Швейцарському плато). Достоту відомо, що етнонім «галли» пов’язаний із давньоірландським gal – «лютий, відважний» (а зовсім не з лат. gallus «півень», як це часто стверджується у популярній літературі). Він зберігся у сучасних ірландській та шотландській мовах, які власне й називаються гальськими, а також у топоніміці. В Європі, на землях, де так чи інакше зафіксовано перебування стародавніх кельтів, збереглися численні назви, похідні від цього етноніму: Гелтахт в Ірландії, Галлія, як історична назва сучасної Франції, Галац, місто в Румунії, Галісія в Іспанії тощо. Після Галльських воєн Цезаря (58 – 51 роки до н. е.) розрізняли:
• аквітанські галли, з територією між Піренеями та Гаронною (фр. Garonne)
• бельгійські галли, або белги; територія від Сени до Рейну
• кельтські галли, або кельти з територією між Гаронною та Сан-Марном”.
Вождь галів Борен
У главі “Крим, Рим, Галія і Цезар” ми висловили інший погляд на галів (з одною “л”, хай з двома залишається для тих, хто перекручував і добріхував історію). А тут подаємо уривок із праці Плутарха – звідки пішли гали і хто вони такі. Заодно виправляємо ім’я їхнього провідника – Борен, а не Бренн, бо наші пращури передавали його на письмі як БРН. Чужинці вставили голосні так, як їм було вигідно. Натомість Борен, племена борів (згадуються у Велесовій Книзі) і бог Борей (який, може навіть отримав ім’я від непереможного Борена) – це все наші імена.
Уривок із розповіді Плутарха “Камілл”
15. Гали – народ кельтського походження – покинули, кажуть, свою землю, яка через їх численність, не могла прогодувати всіх, і відправились на пошуки нових володінь. Їх було багато тисяч молодих, здатних до війни чоловіків і ще більше дітей та жінок, які тягнулися слідом за ними. Частина їх, переваливши через Ріпейські гори1, ринула до берегів Північного Океану і зайняла крайні області Європи, інші, осівши між Піренейськими і Альпійськими горами, довго жили по сусідству із сенонами і битуригами. Через багато років вони вперше спробували вина, доставленого з Італії, і цей напій настільки їх захопив, що від невідомого раніше задоволення всі, взявшись за зброю, захопивши з собою сім’ї, рушили в бік Альп, щоб знайти ту землю, яка народжує такий чудовий плід, всі інші землі відтепер вважаючи безплідними і дикими.
Першим, хто привіз до них вино і схилив до вторгнення в Італію, був, кажуть, тірсен2 Аррунта, людина знатна і не дурна, а побудило його до такого вчинку ось таке нещастя. Він був опікуном одного сироти, першого багатія серед своїх співгромадян і на рідкість красивого хлопчика; звали його Лукумон. Із самого дитинства він виховувався в Аррунта, і коли підріс, не покинув його будинку, вдаючи, ніби дорожить товариством свого опікуна. Він довгий час приховував, що спокусив його дружину (або, можливо, був спокушений нею). Коли пристрасть їх зайшла так далеко, що вони вже не могли ні упокорити її, ні приховати, юнак увів жінку від чоловіка, щоб жити з нею відкрито. Аррунта звернувся до суду, але так як у Лукумона було багато друзів і він щедро витрачав гроші, позивач програв справу і покинув батьківщину. Почувши про галів, Аррунта прибув до них і повів їх до Італії.
16. Вторгнувшись в її межі, гали негайно захопили область, якою колись володіли тірсени: вона простягається від Альп до обох морів, про що свідчать і їх назви. Справді, море, яке лежить на північ, іменується Адріатичним, від тірсенського міста Адрії, а південне, що розташовується у протилежній стороні, звуть Тірренським, або Етруським. Вся ця земля рясніє лісами, пасовищами і повноводними ріками. У ній було вісімнадцять великих красивих міст, пристосованих для всіляких промислів і для розкішного, заможного життя. Гали, вигнавши тірсенів, зайняли їх. Але все це сталося значно раніше подій, про які йде мова у нас.
17. Тепер гали облягли інше місто тірсенів Клузій. Клузійці, звернувшись за допомогою до римлян, просили направити до галів послів із письмовими умовляннями. З Рима були послані троє з роду Фабіїв, люди поважні і наділені високими повноваженнями. З поваги до слави Рима гали зустріли їх привітно і, припинивши бої біля стін, вступили в переговори. У відповідь на питання послів, яку образу нанесли клузійці галам і за що вони напали на них, цар галів Борен3 засміявся і відповів так:
– Клузійці чинять несправедливість тим, що зорати і засіяти можуть мало, а хочуть мати багато і ні клаптиком землі не поступаються нам, незважаючи на те, що нас багато і ми бідні. Чи не так точно і вам, римляни, чинили несправедливість спочатку альбанці4, фіденці, ардейці, а останнім часом – війці, капени5 і багато інших з племен фалісків6 та вольськів7? І за це ви їм оголошуєте війну, якщо вони не уступають частини своїх володінь, навертаєте в рабство, грабуєте їхню землю і руйнуєте міста. І при цьому ніби не робите нічого жахливого або несправедливого. Ви слідуєте лише за найдавнішим із законів, законом, на основі якого майно слабкого належить сильнішому – починаючи від бога і закінчуючи тваринами: навіть звірі від природи такі, що сильні прагнуть володіти більшим, ніж слабкі. Киньте-но краще жаліти обложених клузійців, інакше ви навчите галів м’якосердю і співчуття до тих, хто терпить несправедливості від римлян!
З цієї мови римляни зрозуміли, що Борен не схильний до примирення. Попрямувавши в Клузій, вони намагалися підбадьорити громадян і вмовляли їх зробити разом з ними вилазку – в намірі чи дізнатися про доблесть обложених, чи то показати свою власну. Клузійці зробили вилазку, і коли біля стін зав’язався бій, один із Фабіїв, Квінт Амбуст, погнав коня на красивого велетня гала, що скакав далеко попереду інших. Спочатку стрімкість сутички і блиск зброї приховували риси обличчя римлянина, і він залишався невпізнаним, коли ж його здолали і з убитого почали знімати обладунки, Борен упізнав його і, закликаючи в свідки богів, закричав про порушені шановані встановлення і звичаї, що прибувший послом діє як ворог. Він припинив битву і, забувши про клузійців, повів військо на Рим. Аби не думали, ніби гали раді нанесеній образі і тільки шукають привід до війни, Борен відправив у Рим вимогу видати Фабіїв, а сам тим часом, не поспішаючи, просувався вперед.
18. У Римі зібрався сенат, і багато хто засуджував Фабіїв, у тому числі і жерці, яких називають феціалами. Вбачаючи в тому, що трапилося, пряме блюзнірство, вони наполягали, щоб відповідь за злочин сенат призначив тримати лише винним і тим позбавив від прокляття інших. Цих феціалов Нума Помпілій, самий лагідний і справедливий із царів, поставив бути охоронцями миру, оцінювати приводи початку справедливої війни і ручатися за її правильність. Але коли сенат передав справу на розгляд народу і жерці повторили свої звинувачення проти Фабіїв, натовп з такою нечуваною зухвалістю, з такою насмішкою поставилася до божественних законів, що навіть вибрала Фабіїв у військові трибуни.
Дізнавшись про це, гали порахували себе ображеними. Ніщо більше не зупиняло їх: колишня неквапливість зникла, тепер вони рухалися з усією швидкістю, на яку були здатні. Народи, через володіння яких пролягав їхній шлях, жахалися, побачивши їх численність, пишність їх спорядження, їх силу і гнів, і всю свою землю вважали вже загиблою, а міста приреченими. Але, всупереч очікуванням, гали нікого не чіпали і нічого не забирали з полів, мало того, проходячи поблизу міських стін, вони кричали, що йдуть на Рим; що ворогами вони вважають тільки римлян, всі інші їм друзі.
Назустріч ворогам, що стрімко наближалися, військові трибуни повели римське військо, числом значне, – важкої піхоти набралося не менше сорока тисяч, – але погано навчене: здебільшого ці люди взялися за зброю вперше. Крім того, полководці з повною зневагою поставилися до священних обрядів: вони не дочекалися щасливих знамень при жертвоприношеннях і навіть віщунів не питали, що слід зробити у випадку небезпеки чи перед битвою. А найбільший безлад вносила велика кількість командирів. Раніше навіть у менш небезпечних ситуаціях вибирали єдиновладного командувача (римляни називають його диктатором), добре знаючи, як корисно в хвилини небезпеки, виконувати єдиний задум, коритися і виконувати команди однієї особи з необмеженою владою і правами. Величезної шкоди завдав справі також несправедливий вчинок, завданий Каміллу: було небезпечно, маючи владу в руках, не догоджати народу.
Відійшовши від міста на дев’яносто стадій, римляни розбили табір біля річки Аллії неподалік від впадіння її в Тибр. Тут вони дочекалися появи галів і, вступивши з ними в безладний і тому ганебний для себе бій, були звернені на втечу. Ліве крило римлян гали відразу скинули в річку і винищили; ті ж, що займали праве крило, очистивши під натиском ворога рівнину і піднявшись на пагорби, зазнали набагато меншої шкоди. Головна їх частина вислизнула з рук супротивника і втікала в напрямку столиці, інші, скориставшись тим, що супротивник втомився від різні, рятувалися вночі втечею у Вейю, – вони вважали, що Рим упав і все в ньому знищене.
19. Ця битва відбулася після літнього сонцевороту, близько повного місяця, в той самий день, в який колись сталося страшне горе роду Фабіїв: триста мужів з цього роду були порубані тірсенами. На згадку про повторну поразку день цей досі зберігає ім’я “аллійського” – за назвою річки.
Стосовно того, чи дійсно деякі дні “нещасливі” – чи Геракліт справедливо гудить Гесіода за те, що одні дні він вважає “щасливими”, а інші “нещасливими”, хоча насправді всі дні за природою однакові, я говорив в іншому творі. Але і тут, мені здається, буде не зайвим навести кілька прикладів. Так, фіванці в п’ятий день місяця гіпподромія, який афіняни звуть гекатомбеон, здобули дві найславетніші перемоги, які поклали початок свободі Греції, – одну при Левктрах, а іншу (більш ніж двомастами роками раніше) – при Керессі, де вони розгромили фессалійців на чолі з Латтамієм. Своєю чергою, перси шостого боедроміона потерпіли від греків поразку при Марафоні, третього – одночасно при Платеях і при Мікале, двадцять п’ятого при Арбелах У тому ж місяці близько повного місяця афіняни виграли морський бій при Наксосі (в цьому бою ними командував Хабрій), приблизно двадцятого числа – при Саламіні, про що я писав у творі “Про дні”. Таргеліон8 теж доставляв варварам біду за бідою: Олександр при Гранику переміг перських полководців в місяці таргеліон, і карфагеняни в Сицилії понесли поразку від Тімолеонта двадцять третього числа того ж місяця – в день, на який, як вважають, приблизно припадає взяття Трої (тут ми слідуємо Ефору, Каллісфену, Дамасту і Філарху).
Навпаки, для греків був несприятливим метагітніоном, який беотійці звуть панем. І справді, сьомий день цього місяця, коли вони були розбиті при Кранноне Антипатром, був днем їх остаточної загибелі, а раніше приніс невдачу в битві з Філіппом при Херонеї. У той же самий день того ж року греків, які переправилися під керівництвом Архідама в Італію, винищили тамтешні варвари. Карфагеняни остерігаються двадцять другого метагітніона – це число, за їхніми словами, частіше, ніж будь-яке інше, може викликати найгрізніші лиха. З іншого боку, мені відомо, що приблизно в той час, коли справлялися містерії, Олександр стер з лиця землі Фіви, а згодом афінянам довелося прийняти до себе на постій македонський гарнізон. Подібним чином римляни в один і той же день раніше – на чолі з Цепіоном – позбулися свого табору, який захопили кімбри9, а потім – під начальством Лукулла – перемогли вірменського царя Тиграна. Цар Аттал і Помпей Великий померли в день свого народження, та й взагалі можна сказати, що для багатьох один і той самий день був і щасливим, і сумним. Як би там не було, день, про який у нас іде мова, римляни вважають одним з найнещасніших, а через нього – і два наступні дні кожного місяця, бо після того, що сталося при Аллії страх і марновірство розлилися ще ширше, ніж зазвичай. Більш ґрунтовно про це я говорив у “Римських дослідженнях”.
20. Якби гали відразу після битви пустилися слідом за втікачами, ніщо б, ймовірно, не врятувало Рим від цілковитої руйнації, а всіх, хто залишився в ньому, чекала смерть – таким жахом наповнили втікачі з поля бою тих, хто зустрів їх у місті, в такому шаленому сум’ятті були вони самі. Але гали не відразу усвідомили всю велич своєї перемоги, до того ж ніяк не могли натішитися перемогою і ділили захоплене в таборі добро; таким чином вони дали можливість наляканим натовпам безперешкодно залишити місто, а тим, хто залишався в ньому, підбадьоритися і приготуватися до зустрічі ворога. Кинувши місто, римляни зміцнювали Капітолій і запасалися зброєю. Перш за все вони перенесли на Капітолій деякі предмети культу.
Вогонь Вести забрали весталки, які поспішили як швидше покинути місто. За словами деяких письменників, єдиний їхній обов’язок – підтримувати невгасимий вогонь, який цар Нума велів шанувати як початок усього сущого. Адже в природі ніщо більше не володіє такою здатністю до руху як вогонь. Буття є рух або те, що пов’язане з рухом. Інші частинки матерії, які позбавлені теплоти, лежать марно, подібні трупам, і жадають сили вогню, ніби своєї душі. Коли ж вогонь торкнеться їх, вони починають невідомо чому рухатися і отримують можливість відчувати. Тому Нума, людина незвичайна і навіть, як кажуть, спілкувався по своїй мудрості з музами, на цій основі зробив вогонь предметом культу і наказав зберігати його невсипно, як символ вічної сили, що керує вселеною. На думку інших, вогонь цей підтримується як і в греків, перед храмом, натомість всередині нього відбувається щось таємниче для всіх, крім незайманок весталок.
Дуже розповсюджена думка, що в Капітолії зберігається троянський “палладій”9, доставлений в Італію Енеєм. Третє сказання стверджує, що Дардан привіз в Трою із Самофракії статуї богів, встановивши їхній культ, а коли Троя опинилася в руках ворога, їх сховав Еней і, врятувавши, тримав у себе до тих пір, поки не оселився в Італії. Четверті, хто претендує на глибші пізнання у цій справі, кажуть, що в Капітолії зберігаються дві невеликі бочки: одна відкрита і порожня, інша – повна і запечатана; але бачать їх тільки весталки. П’яті вбачають тут помилку, викликану тим, що більшу частину храмового начиння дівчата повкидали в дві бочки, які потім закопали під храмом Квіріна, через що це місце й тепер називається “Бочками”.
21. Але найважливіші і священні предмети культу весталки забрали із собою і побігли берегом річки. Серед втікачів цією дорогою виявився Луцій Альбіна, людина з простого народу; він віз у візку маленьких дітей, дружину і найнеобхідніші пожитки. Побачивши одиноких і змучених весталок, які несли в руках статуї богів10, швидко зсадив з воза дружину і дітей, вивантажив речі і запропонував їм сісти. Вони могли втекти до будь-якого міста Великої Греції11. Замовчати благочестя Альбіна, що проявилося у важких обставинах, було б несправедливо.
Інші – жерці і старійшини, а також колишні консули і тріумфатори, не хотіли покидати міста. Одягнувшись у жрецький або найкращий свій одяг, помолилися за порадою понтифіка Фабія богам, прирікаючи себе в жертву за батьківщину, в цьому урочистому вбранні сіли на форумі в крісла зі слонової кістки, чекаючи своєї долі12.
22. На третій день після битви Борен із військом підійшов до міста і, виявивши ворота відкритими, а стіни позбавленими варти, спочатку подумав, що це засада, військова хитрість – йому здалося неймовірним, щоб римляни відмовилися від якого б то не було опору. Але коли переконався в цьому, то увійшов через Коллінські ворота13 в Рим, який налічував трохи більше трьохсот шістдесяти років з дня заснування (якщо тільки можна вірити в точність обчислення подій тих часів, так як плутанина у визначенні дати інших, навіть новіших подій, викликає сумнів). Певно, невеселі чутки про нещастя, що трапилося з Римом, швидко досягли Греції. У всякому разі Гераклід Понтійський14, який жив невдовзі після цього, пише в книжці “Про душі”, що із Заходу докотилася чутка, ніби здалеку, від гіпербореїв15, прийшло військо і захопило грецьке місто Рим, що лежить десь на Великому морі16. Я не дивуюся, що такий вигадник, як Гераклід, скористався справедливою звісткою про взяття Рима для того, щоб похвалитися, що знає про гіпербореїв і Велике море. Точні відомості про те, що Рим взяли гали, певно, знав філософ Арістотель, однак рятівника Рима він називає Луцієм, між тим як Камілл був Марком, а не Луцій. Сказано це навмання.
Зайнявши місто, Борен розставив караули навколо Капітолію, а сам, прийшовши на форум, з подивом побачив там багато одягнених людей, які мовчки сиділи в кріслах і при появі ворогів жоден не піднявся з місця і навіть не змінилися в лиці. Тримаючи в руках свої жезли, вони незворушно мовчки дивилися один на одного. Це надзвичайне видовище до того здивувало галів, що вони довго не наважувалися доторкнутися або навіть наблизитися до сидячих, роздумуючи, чи не боги перед ними. Нарешті, один з них зібрався з духом, підійшов до Манія Папірія і, боязко доторкнувшись до підборіддя, потягнув за довгу бороду, і тоді Папірій ударом палиці ранив йому голову. Варвар вихопив меч і зарубав Папірія. Тут вороги накинулися на інших і перебили їх, а потім стали винищувати всіх підряд, хто попадався під руку, і грабувати будинки. Після багатьох днів грабежу вони спалили і вщент зруйнували весь Рим – у злобі і гніві на захисників Капітолію, які не тільки відмовилися здатися, але, обороняючи стіни, наносили відчутної шкоди нападникам. Через це гали розорили місто і стратили всіх бранців – чоловіків і жінок, старих і малих, без розбору…
(Переклад з російської С. Піддубного)
Уривок з книги «Великий код України-Русі». Книгу можна замовити через наш сайт (адреса: yatran@gmail.com), в автора через ФБ та за тел.: 068 994 63 63
