Доленосний 91-й

Сергій Піддубний


Період кінця 80-х, початку 90-х років двадцятого століття був доленосним для всього світу, не кажучи вже про Радянський Союз. Ініціатором усіх змін, виходу із затяжного економічного застою на 1/6 частині світу, яким був Радянський Союз, став Генеральний секретар ЦК КПРС. М. Горбачов був у всіх на устах. На нього молились. Всі думали, що його наміри побудувати справді нове, справедливе суспільство не залишаться порожніми словами...


Син української жінки і ставропольського селянина, Михайло Сергійович, безумовно розраховував на інший результат. Але історія розпорядилася по-своєму. У 1991-му на політичну арену почали виходити інші гравці з власними амбіціями та намірами. 12 липня Верховна Рада Росії оголосила Декларацію про Незалежність Росії, через чотири дні таке саме зробила і Верховна Рада України. Радянський Союз тріщав по швах. Причому ініціатива в основному виходила з російської сторони, яка ще недавно цементувала одну з найбільших у світі імперій. Національно-демократичні сили України активно включилися в боротьбу за повну незалежність України.


Вересень, 1991 р. Голованівськ. Мітинг у парку. З прапором стоїть В. Караташ,

ліворуч від нього В. Марчак і В. Луценко, в центрі С. Піддубний і В. Чеберяк


Літо 91-го в нашому спокійному краю було тривожним. Розпочиналися жнива. Комуністи, найбільші противники змін і незалежності України, одну за одною пускали плітки про те, що, нібито, “емісари з Західної України” їздять по селах і агітують селян палити хліб. Сам перший секретар Кіровоградського обкому КПУ Є. Мармазов по обласному радіо заявив про те, що: “В Новоархангельском районе удалось предотвратить попытку поджога хлебных массивов заезжими гастролерами из Западных регионов республики”. Туди одразу виїхали кореспонденти обласних газет і виявили, що то була чистісінької води вигадка.


У Голованівському районі також загуляли чутки про тих же “емісарів із Західної України”. Я особисто провів журналістське розслідування. Хтось чув що такі емісари були в Наливайці, а хтось – в Журавлинці. Запитав у журавлинців про це, а ті кажуть, що чули, що такі факти, нібито, є в Наливайці. Запитав у Наливайці, там кажуть, що чули що такі були в Журавлинці. Цікавився в голів колгоспів, але жоден з них не підтвердив “наїздів” “емісарів-екстремістів”. А голова колгоспу “Україна” (с. Свірневе) Семен Харитонович Тацієнко додав: “Хліб – це ж святе. Не вірю, що знайдеться людина, яка підбиватиме селян палити хліб”.


Було очевидним, що комуністи, рятуючи себе, прагнуть створити образ ворога із західноукраїнців, на яких усі рівнялися в боротьбі за самостійну Україну і проти панування на нашій землі більшовицької влади.
Напруга наростала. Ось-ось щось мало статися. На Спаса, 19 серпня раптом всі проснулися при новій владі. Скориставшись відсутністю Президента СРСР М. Горбачова у Москві, владу захопили прем’єрміністр СРСР Павлов, міністри – оборони Язов, внутрішніх справ Пуго, транспорту і зв’язку Тізяков, начальник комітету держбезпеки Крючков та віце-президент СРСР Янаєв. Вони назвали себе “Государственным комитетом чрезвычайного положения” (ГКЧП) і оголосились рятівниками СРСР. Згідно рішень цього комітету скасовувались Декларації про незалежність колишніх республік, проголошувалось верховенство законів СРСР і вводився надзвичайний стан терміном на 6 місяців.


Тривожний день. До 16 години не працювали радіо і телебачення, крім перших програм. Якось навіть тихіше і малолюдніше стало на вулицях. Всі чекали чогось страшного. Боялися чи не проллється кров, чи не піде “чрезвычайка” по селах вимітати продукти, як це не раз робили комуністи “рятуючи країну”.


Самозвана влада обіцяла навести порядок. Але люди справедливо запитували: а чому ж ці хлопці до цього не наводили його, адже вони не з неба звалились і не перший день у міністрах ходять?..


Українська влада, а саме Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, теж очевидно злякався, бо не скоро відповідно відреагував на заяви “комітету”. Натомість демократичним силам, звичайно, не було доступу до мікрофонів. Того ж дня я зателефонував у “Вечірню газету” до С. Запорожана, голови обласної організації Демократичної партії України, щоб довідатись про реакцію демократичних сил на цю ситуацію. Сергій сказав, що демократи не визнають ніякого “ГКЧП” і готуються до акцій непокори. Але найцікавіше те, що відповідні служби вже прослуховували телефони. На початку нашої розмови я почув, як хтось підключився, і чоловічий голос сказав щось про касету (слово “касета” чітко прозвучало) і зник. Було очевидно, що наша розмова записувалася на магнітофон. Але ми не зважали на це. Навмисне говорили бадьоро і сміливо. Хай знають, що ми не боїмося. Хоча, правди нікуди діти, було лячно. Досвіду КДБ, як розправлятися з вільнодумцями, не бракувало.


22 серпня вийшов черговий номер газети “Сходи”. У статті “Що сталося 19 серпня” все називалося своїми іменами, надруковано першу подачу викривальної праці А. Авторханова “Империя Москвы. Украинский вопрос”.
У Києві збирається надзвичайна сесія Верховної Ради і 24 серпня вона проголошує незалежність України. Того ж дня ми обдзвонюємо один одного і домовляємося з нагоди такої події назавтра провести урочисті збори Голованівського осередку ДемПУ і Побузького осередку Руху.


25го числа в неділю вранці до мене додому завітав член нашої організації колишній член ОУН, в’язень сталінських таборів Віссаріон Іларіонович Луценко. Взявши пару десятків примірників газети “Сходи”, пішов на базар. Він роздавав їх людям і запрошував узяти участь в урочистому зібранні з нагоди прийняття Акту про незалежність України. Я тим часом написав невеликий транспарант “Слава Вільній Україні!” і приготував фотоапарат.


У другій половині дня святково одягнені, урочисті, з національними прапорами ми зібралися на центральному майдані Голованівська. Тут були також колишній воїн УПА, багатолітній політв’язень Володимир Караташ, Борис Пташко, Віктор Гончарук, Олег Коверко, Галина Мельничук, Олександр Тумачов, Світлана Марчак з дітьми і племінниками (на фото вони на передньому плані), Ольга Патик, я із синами та інші. Ми вітали один одного, обнімалися, раділи вистражданій волі. Ми позбувалися загрози чекістських катівень, “соловків”, голодоморів, яких довелося пережити нашим батькам і нашим старшим побратимам, натхненникам у боротьбі за волю Володимиру Караташу та Вісаріону Луценку...


Починалася нова епоха в нашому житті, в житті України... Втім, ми ще не знали, що справжню Україну, справжню українську  владу нам доведеться виборювати ще не один рік.


У жовтні-листопаді 1991-го відбулися мітинги в Голованівську, Побузькому і районний форум інтелігенції на підтримку рішення Верховної Ради України про проведення 1 грудня виборів Президента України і референдуму про незалежність.


...І в Голованівську, і в Побузькому учасники мітингу одноголосно вимагали негайної відставки прокомуністичного райвиконкому в повному складі, відставки редактора газети “Вісник Голованівщини”, яка займала антидержавну позицію. Вимагалось також змінити прапори вже неіснуючої радянської держави на українські, змінити назви вулиць, що носять імена комуністичних вождів і т.п.


Влада  відмовчувалась, спостерігала за мітингами здалеку і не спішила покидати насиджені місця. Також нікого не збиралася відправляти у відставку. Всі тримались один за одного і своїх крісел, як воші кожуха. Тактика вичікування згодом дасть свої результати. Всі, за рідкісним винятком, залишаться на своїх місцях, і будуть потихеньку проводити далі свою лінію, дискредитуючи незалежність, Президента і, звичайно, себе, як владу.


А втім вони були лише виконавцями чужої волі. І звинувачувати в чомусь, наприклад, того ж голову райвиконкому (пізніше представника Президента у районі) В. Чеберяка особисто я зараз не наважуюся. Йому було куди складніше. Він знаходився в ті дні, так би мовити, між молотом і ковадлом. Знизу тиснули “революційно” настроєні маси, тобто ми, демократи, а зверху на них давили старі догми і керівництво, яке хотіло реформ приблизно за таким принципом “іди сюди стій на місці”. Необхідно віддати належне Василю Романовичу, його витримці і навіть гнучкості у тій непростій для нього ситуації. Згодом він навіть допоможе мені видати “Енциклопедію Голованівського району”, при його підтримці газета “Сходи” проведе кілька “круглих столів” з керівним складом району, а також перший і єдиний в області конкурс шкільних творів на тему “Чому я люблю Україну”. У ті роки стільки акцій не проводила жодна газета області, як приватні “Сходи”, що засвідчувало і авторитет газети, і можливість співпрацювати з владою.    


Мітинги давали результат. Перш за все вони показали готовність людей відстоювати свої інтереси, демократичні сили району в цих акціях проявили своє вміння організовувати і проводити подібні заходи, їх симпатиків і прихильників явно більшало. У мітингу в Голованівську взяли участь і виступили: народний депутат України Володимир Ігнатенко, авторитетні люди з Кіровограда, з Одеси. Зі Львова зокрема приїжджав засновник першого в Україні осередку НРУ, відомий художник, професор Інституту декоративного та прикладного мистецтва, наш земляк Валерій Марчак. Всі вони переконливо говорили про необхідність участі у референдумі та ствердній відповіді під час голосування про незалежність України. На честь газети “Сходи”, яка відзначала в жовтневі дні свою першу річницю, вокально-інструментальний ансамбль з Побузького заспівав чудових українських пісень, в тому числі, донедавна заборонених. Соліст ансамблю В’ячеслав Бомба незабаром очолить Побузький осередок Руху. Я вів мітинг і кілька разів запрошував до мікрофону представників влади, на адресу яких лунало чимало критики та звинувачень, але їм не було що сказати.


Демократичні сили району активно готувалися до виборів першого Президента України і референдуму. Ми були переконані, що якщо зуміємо вибороти незалежність і вибрати Президентом кандидата від демократичних сил, Україна вже через років два призупинить економічне падіння і створить надійний соціальний захист для свого народу.


Найбільшу роботу проводили Побузький осередок НРУ (голова В. М. Караташ) і Голованівський осередок ДемПУ, який очолював автор цієї статті. Володимир Михайлович, колишній член ОУН, в’язень сталінських таборів, заводив свого “Жигуля”, брав ще когось із Побузького осередку – найчастіше це був Ярослав Цяпута – заїжджав за мною і ми зі стосами  листівок, газет їхали в люди. Їздили не тільки по селах нашого району, а й Ульяновського, де на той час не було демократичних осередків. Зупинялись біля магазинів, заходили в кафе, роздавали і розклеювали листівки, закликали всіх взяти участь у референдумі  і проголосувати за незалежність України. На конкретних прикладах, цифрах, таблицях ми доводили: якщо ви проголосуєте за незалежність і оберете своїм Президентом В’ячеслава Чорновола, вже незабаром наше життя зміниться на краще.


Зараз мені дехто нагадує: де ж твоє обіцяне поліпшення добробуту народу? Таким я завжди відповідаю: ви підтримали нас, демократів, в одному – проголосували за незалежність. А президентом обрали не В. Чорновола, як ми закликали, а комуніста Л. Кравчука. Я й досі переконаний, що В’ячеслав Максимович зробив би набагато більше для України, ніж Л. Кравчук. На той час конче був необхідний добрий зачин, і він зі своєю сміливістю, завзятістю, відданістю українському народові зробив би його. Люди отримали б поштовх до справжньої живої роботи. Сповнені великою вірою, силою та надією вони були готові до великих звершень. Тим часом Л. Кравчук, який став Президентом, забалакав, приспав своїм красномовством прагнення до тих звершень. Маючи величезні повноваження, Леонід Макарович затвердив на місцях своїми представниками компартійних висуванців, а ті, як і раніше, бездіяли, чекали, яку вказівку їм спустять зверху. Було вбито всіляку ініціативу, підірвано віру народу в його спроможність самостійно будувати своє життя!


З яким піднесенням всі ми зустріли проголошення незалежності! Люди були сповнені ентузіазмом і бажанням трудитись, взялися за створення кооперативів, власних малих підприємств, майстерень, але все це незабаром було поховано всілякими бюрократичними перепонами. При Л. Кравчуку густо пустили коріння корупція і злочинність. При ньому почалося тотальне розкрадання державного добра. Не дивно, що й сам він був втягнутий в низку афер, як, наприклад, по незаконному розпродажу Чорноморського флоту.


При цьому, до речі, всі негаразди в державі переводились на рахунок рухівців, демократів. Мовляв, у всьому винні вони. Хоча жодного рухівця – чи то в Києві, чи в Кіровограді, чи в районі  у владних структурах не було. Все робилося, щоб скомпрометувати демократичні сили, нашу незалежність, довести всьому народові, що “ви нічого не варті без нас, апаратників, що вам ще рано жити при демократії”. Ми втратили дуже сприятливий момент для піднесення держави, віддавши ініціативу тим, хто ніколи й не хотів вільної України.


Але повернемося до референдуму. В листопаді 1991 р. ми побували в кожному селі. У Клиновому один чоловік (мешканець Голованівська) ледь не побив нас молотком: “Ви агітуєте за Чорновола, за цього “бандеру”! Та знаєте скільки вони людей винищили!”, – кричав він з піною на губах. Одурений комуністичною брехнею, цей чоловік не знав, що всі ті злодіяння проти власного народу на Західній Україні, приписувані бандерівцям, насправді здебільшого творились руками комуністів-енкаведистів або провокувались ними.


Подібний опір і різноманітні погрози доводилося витримувати не тільки в Клиновому. Але вже ніщо не могло зупинити нас. Ми були твердо переконані в своїй правоті. Тим більше, що в багатьох селах знаходили чимало своїх прихильників.
З агітпоїздками, здається, не побували лише в селах Перегонівського цукрокомбінату. Ми добре знали, що тут має спрацювати авторитет його директора, народного депутата України В. Ігнатенка, який у Верховній Раді послідовно голосував спочатку за декларацію про незалежність України, потім за Акт проголошення незалежності і за постанову про заборону діяльності Комуністичної партії. В інтерв’ю газеті “Сходи” від 5 вересня 1991 р. на запитання “Ви голосували за незалежність за переконанням, чи під впливом тих страшних подій, що стались 19-20 серпня у Москві?” Володимир Володимирович відповідав: “Під впливом того, що це треба було робити ще раніше. Адже було очевидно, що Горбачов готував Союзний договір під себе, щоб врятувати центральні структури. А коли після невдалого перевороту Горбачов і Єльцин стали розставляти на перші пости своїх людей, заявили, що прем’єр-міністром СРСР повинен бути прем’єр-міністр Росії, а віце-президентом хтось із Середньої Азії, то стало зрозумілим, яка роль  відводиться Україні. Ми, депутати, не могли з цим миритись. Ми мусимо захистити честь, гідність і права українського народу...”


Володимир Володимирович не раз піддавався нападкам комуністів, керівників різного рангу, прихильників Союзу, але він спокійно робив свою справу. Без зайвого галасу і показухи. І, безперечно, ніхто з них стільки не зробив на Голованівщині для району, для України, як він. У 1995 році наша рухівська організація, навіть, зверталась з проханням до голови Голованівської райдержадміністрації Д. Запорожчука, щоб той поклопотався про присвоєння йому хоча б звання “Заслуженого працівника сільського господарства України”, але комуністи, а ним був і Д. Запорожчук, не могли вибачити В. Ігнатенку те, що він голосував у Верховній Раді за заборону Компартії і порівнював комуністичну радянську систему з фашистською.


Особливу роль виконувала в ті дні газета “Сходи”. Це був своєрідний центр боротьби за вільну Україну у районі. Навкруг неї гуртувались національно свідомі люди, сюди стікалась найцікавіша інформація з історії краю тощо.
Районка, деякі інші офіційні газети здебільшого відмовчувались про референдум, або й, навпаки, вели агітацію проти незалежності. “Сходи” ж з першого дня існування займали послідовну позицію у відстоюванні інтересів України та її народу. Вони виходили два рази на тиждень, їх зачитували до дірок. Читали потайки навіть ті, кому було заказано брати її в руки. А було тут чого декому боятись. Газета публікувала матеріали про зловживання керівників району, викривала злодіяння КПРС, розкривала істинну суть імперської політики Кремля, значне місце приділяла програмам кандидатів в Президенти України від демократичних сил, знайомила з програмами та статутами партій демократичного спрямування. Ні в якій іншій газеті мешканці району не могли знайти такий згусток необхідної їм інформації, як у “Сходах”. Єдину на той час незалежну, приватну газету “Сходи” замовляли і розповсюджували в Кіровограді, смт Олександрівці, Світловодську. До неї надсилали свої “гарячі” матеріали журналісти із Знам’янки, Олександрії, Малої Виски, письменники з Кіровограда Володимир Кобзар та Василь Бондар, відомий гуморист Олександр Перлюк. Голова облвиконкому В. Желіба існування газети “Сходи” навіть ставив у заслугу обласному керівництву. Якось про досягнення в демократичних перетвореннях на теренах області, виступаючи по радіо, він серед іншого назв діяльність “першої незалежної приватної газети “Сходи”. Газета мала своїх читачів у Західній Україні, в Луганську, Одесі, Москві, і, навіть, у Канаді.  


Надавали фінансову допомогу для її видання чимало людей, господарств, заводів та підприємств, навчальні заклади, як от Дрогобицький нафтовий технікум, брати Коробки – Григорій Якимович голова колгоспу та Микола Якимович директор підприємств громадського харчування, Аркадій Гнатович Муштін – голова колгоспу з Межирічки, Володимир Леонідович Кузько – директор Побузького плодоконсервного заводу...


Географія добродійників сягала далеко за межі України. Допомагали українці з Англії, Німеччини. Але, звичайно, основний фінансовий тягар доводилося нести засновнику газети. Окрему подяку необхідно скласти директору Голованівської друкарні Івану Дмитровичу Гладенькому. Незважаючи на тиск з боку райкому, райвиконкому, він ніколи не відмовляв, як це робилось в інших районах, друкувати газету. Велику допомогу в розповсюдженні газети надавали добровільні помічники Володимир Патик із села Олександрівки, Олександр Осьмак з Троянки, Микола Скоробрух з Кіровограда, Едуард Білий з Одеси, В’ячеслав Бомба з Побузького, Віссаріон Луценко зі станції Голованівськ та багато інших. Досить тісні стосунки були з Голованівським благочинним, священиком Василем Гдешинським. Він підтримував ідеї Руху не тільки про здобуття Україною політичної і економічної  незалежності, а й створення в Україні незалежної церкви.


Ідеї, які несла газета, розділяло дуже багато людей. І в тому, що 1 грудня 1991 року майже 93 відсотки мешканців району проголосувало за незалежність велика заслуга демократичних сил району та газети “Сходи”. Люди проголосували того дня за волю і цивілізований розвиток своєї країни. Це був свідомий крок. Ми всі хотіли добра своєму народові. От тільки досі далеко не всі усвідомили, що мало проголосувати за незалежність – щоб наше життя поліпшилось, необхідно докласти в справу ще чимало сил, волі та знань. Проте:


Хвалити бога ми живі й не кволі.
Ми перли плуга на страшному полі,
каміння корчували і корчі –
тепер би полю добрі сіячі!


бажає в одній із своїх поезій наша славетна Ліна Костенко. І ці сіячі вже є. Засів іде. А врожай буде!              
                   
С. ПІДДУБНИЙ,
редактор газети “Сходи”,
перший голова районної організації Народного руху України
і голова Голованівського осередку ДемПУ.
1999 р.