Де і коли насправді відбулася Троянська війна

Сергій Піддубний

 

За версією давніх поетів, Троянська війна спалахнула нібито через дружину спартанського царя Менелая Єлену, яка, закохавшись у царевича Трої Олександра (Паріса), втекла з ним до його країни. Менелай вирішив помститися і, заручившись підтримкою ахейців, вирушив у похід. Однак чомусь не він – ініціатор походу на Трою – командує воєнною кампанією, а цар Аргосу та Мікен Агамемнон. Отже, не виключено, що справжня причина війни інша. Яка?  

 


Олександр Іванченко бачить її в заздрісності й безкультурності ахейців, вони були “крайньою протилежністю Трої, саме ім’я якої є символ, що відображав у собі пізнання основ світотворення... Троя могла створювати неймовірні для тих часів цінності. На них і зазіхнула орда ахейців. Їм здавалося, що, заволодівши скарбами троянців, вони стануть єдиними володарями всього, що тисячоліттями створювалося в Іліоні, і тим піднятися над усім світом. Врешті-решт, плодами праці троянців вони заволоділи, та їм залишились недоступні їхні пізнання, те джерело, із якого все витікало” [53].


І справді, Гомер в “Іліаді” неодноразово називає Іліон найліпшим і найбагатшим містом світу. Неодноразово також висловлюються бажання учасників походу заволодіти саме цими багатствами, а не повернути Менелаєві дружину…


Вже не одне покоління істориків хвилює історія Трої – могутньої Пріамової держави. Достеменно й на сьогодні невідомо, де вона знаходилася і предки яких народів її населяли. Літописні та мітичні джерела дають про неї суперечливі свідчення. Ми ж перед тим, як перейти безпосередньо до розгляду заявленої теми, зробимо невеликий відступ про вправність грецьких географів тлумачити відомий Геродотові світ на свій лад. Всіляко намагалися підтримати та возвеличити їхні фантазії й педантичні німці.


Але якщо уважно розглянути карти держав, які знаходилися нібито на грецькій території в середині І тис. до н. е., ми будемо вражені грубими фальсифікаціями та інсинуаціями. Особливо вони очевидні в німецькому “Словнику античності” (перекладеному і виданому російською мовою в Москві). Лише два приклади. Про такі держави, як Афіни і Спарта, в багатьох місцях Геродот пише, що вони знаходяться поряд на Пелопоннесі (наприклад, кн. I, гл. 56-68), натомість на карті із зазначеного словника (див. с. 236) Пелопоннес разом зі Спартою бачимо доволі далеко від Афін. Те саме стосується й Аркадії. Друге: Іонію всі довідники та карти фіксують на заході сучасної Туреччини, здавалося б, десь тут мало б бути також Іонійське море, але ми його бачимо аж по інший бік Балкан...


Такі приклади викрутасів грецьких та німецьких світил географічної й історичної науки наводимо, щоб підготувати читача до інших сенсацій, до того, як ліпилася історія легендарної Трої-Трояні до чужого тіла.    
На початку „Історій” Геродот окреслює своє творче завдання так: “далі я розповім, однаково описуючи малі та великі міста. Отже, ті з них, що колись були великі, багато таких стали малими, а ті, що за моїх часів були великими, перед тим були малими” [30, І 5]. Тобто, йдеться про те, що історія народів має свій логічний розвиток: піднесення і падіння. Малі приходили на зміну великим і, звісно, щоб возвеличити себе, переписували історію великих на свою користь. Засновуючи нові держави, вони також не гребували можливістю використовувати назви країн та міст своїх попередників, одночасно всіляко знищуючи тих, кого обікрали.


Уважний дослідник Геродотових праць помітить, що вони також зазнали значних сторонніх втручань. Звісно, робили це ті, кому першому пощастило прибрати до рук чужі творіння. Пізніше ловці романтики і слави, не вникаючи в тексти і не вдаючись до глибокого аналізу, шукали “наукові” підтвердження відвертим фальсифікаціям на ґрунті. Так, незважаючи на очевидні афери, історична наука визнала, що в результаті археологічних розкопок у Туреччині Генріх Шліман зробив сенсаційне відкриття, мовляв, він віднайшов справжнє місцезнаходження Трої. Проте мусимо нагадати, що в другій половині ХІХ ст., коли здійснювалися зорганізовані Шліманом розкопки, археологія як наука робила лише перші кроки. Тому знайденими речами успішно користувалися усілякі шарлатани та пройдисвіти. Робилося це доволі просто – купив, наприклад, на базарі якусь стару річ, а потім можеш вдавати, що ти її шукаєш у певному місці, і в один момент вигукуєш “Еврика!”.


Так само діяв німець Шліман. Почув від когось про давнє поселення Гісарлик в Передній Азії і подався копати. Однак “свої” безцінні знахідки він показав лише в Німеччині. Незважаючи на те, що в розкопках брало участь до сотні людей, ніхто не бачив, як і в якому місці він їх відкопав. Потім із його слів стане відомо, що зробив він це разом з дружиною, яка нібито одразу замотала цінні артефакти від сторонніх очей у свою хустину і непомітно винесла. Згодом з’ясується, що в цей час його дружина була далеко від Туреччини – аж в Італії, але й це не завадить ученим славити Шлімана за його відкриття. Варто також нагадати, що згідно з угодою все знайдене на місці уявної Трої Шліман мав передати урядові Туреччини. Натомість він цього не зробив і нібито вивіз контрабандою до Європи...


Насправді, зять одного багатого петербурзького адвоката, торговець селітрою Генріх Шліман усі ті золоті, бронзові та інші давні цінності придбав у Криму в грабіжників древніх курганів і контрабандою вивіз їх до Німеччини. Там він задумався, як легалізувати незаконно вивезене. Досвідчений лихвар відчув тогочасну кон’юнктуру – світова громадськість захоплено читала Гомера і дискутувала: чи справді легендарна Троя – історичне місто? Маючи чималі заощадження, Шліман не прогавив нагоди прославитися. Прочитавши “Іліаду”, він вирішив, що Трою необхідну шукати в Малій Азії, за яку вважали Туреччину, і зробив своє велике відкриття. Утім “відкриттям Трої” його “внесок” в археологічну та історичну науку не обмежився. Згодом у грецьких Мікенах він “знайде” знамениту маску Агамемнона і знову жодним чином це не буде зафіксовано на місці. Тобто, те, що він робив називається не наукою, а науковим шулерством.  


Що пагорб Гіссарлик зовсім не Троя, як це навіяли вченому світові шахрай Г. Шліман та підкуплені ним журналісти, довів у своїй книзі “Мимо острова Буяна” мій земляк Павло Гарачук. Додамо до його висновків ще один доволі серйозний аргумент: події, описані Гомером, відбувалися в місті, що знаходилось на березі моря і великої річки, а турецький Гісарлик лежить за 30 кілометрів від моря.


А тепер займемося пошуком справжньої Трої. Наші доводи мають опиратися на свідчення давніх істориків, мовні та літописні джерела, а не на припущення і вигадки заанґажованих учених.


Найпершою підказкою, де треба шукати легендарну Трою, на яку чомусь досі ніхто не звертав уваги, є ось це зауваження давнього історика та географа Страбона: “У гомерівську епоху Понтійське море взагалі вважали наче другим Океаном і гадали, що ті, хто плавав у ньому настільки далеко вийшли за межі землі, як і ті, хто мандрує далеко за Геракловими Стовпами. Адже Понтійське море вважалося найбільшим з усіх морів у нашій частині населеного світу, тому переважно йому давалось особливе ім’я “Понт”, подібно до того як Гомера назвали просто „поетом” (“Географія”, 1, ІІ-10).


Отже, якщо в гомерівську епоху Понтійське (Чорне) море уявляли Океаном і вважали найбільшим у частині відомого поетові населеного світу, чи не є це доказом того, що події Троянського циклу відбувалися десь у межах Чорного моря, а не Егейського?


Цілком очевидно, що саме так. Навіть у вже не раз редагованій і перередагованій “Іліаді” знаходимо чимало свого. Наприклад, “Іліада” (2,537-538) згадує багату на виноград Гістею, що біля моря, і Дія „високе місто”, а саме однією з назв Чорного моря було Гостинне, відтак Гістея, назва якої має однакову основу з назвою Гостинне, знаходилося на березі цього моря. “Високе місто Дія” – історично зафіксоване місто в гористій місцевості Криму...


До речі, як пише російський дослідник А. Абрашкін (“Тайны Троянской войны и средиземноморская Русь” - Москва, “Вече”, 2006, с. 264), ще задовго до Гомера хетти називали Трою за іменем бога Велеса Вілусією, а Велес, як відомо, бог давніх укрів і росів.


Уважне ж прочитання “Історій” Геродота з картою в руках взагалі дає вражаючі результати. Причому диву даєшся, як цього досі не помічали вчені? Або всі вони перебували під гіпнозом якихось сил, або просто сліпо виконували чиєсь замовлення дурити нас з вами. Читаємо: „Перси мешкають у країні, що простягається до Південного моря, званого Червоним; на північ вище від них живуть мідяни, за мідянами саспіри, а за саспірами колхи, країна яких сягає Північного моря, що в нього впадає ріка Фасіс. Ці чотири народи мешкають від моря до моря. Звідси на заході знаходяться два півострови і опускаються в море; їх зараз описую. Один з півостровів починається від Фасіса й тягнеться вздовж Понту й Геллеспонту аж до Сігея в Троаді. А на півдні той самий півострів починається від Міріандінської затоки поблизу Фінікії й тягнеться морем аж до Тріопійських гір. На тому півострові (тобто, вже на Кримському. – С.П.) живе тридцять народів” [30, ІV 37-38].


Наведемо грецько-німецькі тлумачення цих місць: Фасіс – річка в Колхіді (тепер Ріоні); Понт – Чорне море; Геллеспонт – протока між Егейським морем і Пропонтидою; Сігея – місто на північному заході Малої Азії (територія сучасної Туреччини); Міріандінська затока – в Середземному морі; Тріопійський мис (а не гори) – на півдні Малої Азії; Північне море дуже неохоче тлумачиться, хоча в деяких джерелах все ж можна знайти, що це теж Чорне море.


Але зауважте, в Геродота йдеться не про один, а про два півострови на одному, тобто цей один півострів був роздвоєний. Нічого подібного ми не бачимо на прикладі земель Туреччини, яка насправді є Передньою, а не Малою Азією. Натомість саме Таманський  півострів роздвоєний, і саме він був Малою Азією. Маємо всі підстави засумніватися в наукових висновках греко-німецьких географів і запитати про таке: як  можна пов’язувати Колхіду з Егейським морем та річку Ріоні із Середземним морем, що розташовані на різних полюсах? Або: чому Геллеспонт, тобто, очевидно, щось таке, що має бути поруч із Понтом (Чорним морем) перенесли аж до Егейського моря?


Розгадка таємниці доволі проста. Перси, як читаємо в наведеному уривкові, займають територію, що на півдні сягає Червоного моря. Сміємо заявити, що саме так за Геродота називалося Середземне море, бо в іншому місці читаємо, що “всі моря, на яких плавають елліни, навіть і те, що є за Геракловими стовпами, так звана Атлантида, як і Червоне море, з’єднуються між собою”. Тим часом сучасне Червоне море не могло єднатися з іншими, де плавали елліни. Ще один аргумент на користь цього підказує 3-тя кн. Геродота, гл. 93, яка згадує про Дарієвих засланців на островах Червоного моря. А таких островів на справжньому Червоному морі немає – отже, це було Середземне море і острови ці мали виразно українські назви: Сам(ос), Род(ос), Коса, Тіло(с), Карпат(ос) і т. д.


 На північ землі персів пролягають до країни мідян, далі живуть саспіри (очевидно, каспіри/каспійці), а за ними колхи, країна яких сягає Північного моря. Тут варто зауважити, що найпівнічнішим морем, яке знав Геродот, було сучасне Азовське (Азійське) море, і саме воно називалося Північним, а не Чорне. “Ці чотири народи мешкають від моря до моря, тобто від Червоного до Північного”, – читаємо далі в Геродота. Один із півостровів починається від річки Фасіс, яка впадає в Північне (Азовське/Азійське) море. Очевидно, що тут йдеться зовсім не про Ріоні, що вливається в Чорне море, а про Кубань, яка справді впадає в Азовське море і мала відповідну з ним назву – Фасіс/Азіс. Натомість річка Ріоні в Геродота – це Галіс (Галія), вона перетинає майже всю долішню частину Азії від Каспійського моря (в тексті від моря насупроти Кіпру, що є повною нісенітницею) до Понту Евксіну, що є найвужчою частиною всієї країни [30, І 72].


Цей півострів тягнеться на захід уздовж Понту та Геллеспонту, тобто вздовж Чорного моря і Азовського, яке греки називали Меотидою, а місцеве населення – Геллепонтом (без “с”), бо воно впадало в Понт і на його берегах мешкали елли-оли, від яких і отримало море свою назву. Півострів тягнеться аж до Троади (Трояні) міста Сігеї (в межах сучасної Керчі). На півдні той самий півострів, як зазначено в Геродота, починається від Міріандінської затоки (нині Таманська затока) поблизу Фінікії (Фанагорії) й тягнеться морем аж до Тріопійських гір (тобто, в напрямку Кримських гір).


Те, що Тріопійські гори – це вже територія Криму, свідчать згадувана Троада і міти про Одісея, в яких Крим – острів бога Геліоса – названий Тронакрією. Між іншим, чомусь Тріопійські гори і Міріандійську затоку історики теж не дуже охоче згадують у своїх коментарях, мабуть, важко ліпляться вони до Передньої Азії чи до Греції. Водночас у кн. І (144) Геродот згадує Тріопійське святилище і Тріопійського Аполлона, на честь якого проводили Тріопійські ігри, а переможці в нагороду отримували бронзовий триніжок. У гл. 174 тої ж книги згадується частина суходолу Тріопій, де мешкали карійці та елліни (елли/оли), а це також територія Криму, який, як випливає із наведеного вище уривка, входив до складу Троади/Трояні.


Отож маємо достатньо свідчень, що Троя – це щось більше, ніж місто. Наукові довідники подають дві назви міста: Троя та Іліон. Але якщо це місто-держава, вона мусила б мати одну назву. А якщо їх дві, радше одне з них є назвою міста, а інше – держави. Щоб вияснити, що було чим, потрібно повернутися до засновників міста, враховуючи принцип Сократа: “стосовно імен, то тут насамперед треба мати на увазі, що до того слова, яким ми хочемо що-небудь назвати, ми часто додаємо одні літери, відкидаємо інші, а також міняємо наголоси”. Тобто, ми подаватимемо варіанти назв та імен, які могли бути до виправлення Сократовими послідовниками.


Як відомо, засновником міста був Іл (Ол) – правнук Дардана, сина Зевса  і плеяди Електри (зверніть увагу на складові імені Електра – “ел/ол” та „три”, що слідують в парі досліджуваних нами понять). Дардан прийшов до Теукра – першого царя Трої з Аркадії. Теукр віддав Дардану в дружини свою доньку Мирину, а в придане дав йому частину своєї землі, на якій було засноване місто Дарданія (за коментарями істориків, воно нібито знаходилося на території сучасної Туреччини, натомість Плутарх вказував його біля Азовського моря [108, 2, с. 124])... Уже з цього видно, що Троя не місто, і що цар Теукр володів великими територіями, які міг дарувати у володіння своїм зятям. Внуком Дардана був Трос (Рос), а сином Троса – Іл/Ол. Саме останній став засновником міста, яке отримало його ім’я – Іл (іон – авторська чи редакторська причепа) або Ол. Варта уваги також роль ще трьох божеств: Афіни Паллади (Атена Пал-Лада), дерев’яна статуя якої була знайдена на місці будівництва міста; участь у спорудженні мурів навколо міста бога Аполлона (Апол Ола, який опікувався землями від Дунаю до Дніпра) та бога Посейдона (той, що жив по сей бік Дону, а отже і володарював над землями від Дону до Дніпра). Це свідчить про те, що в споруджені міста на березі моря (лиману) в Аполлонії, яка, за Геродотом, знаходилася над Евксинським Понтом [30, IV 90], брали участь мешканці обох частин давньої української держави.  


Висновок очевидний: Троя (Троянь) – це величезне державне утворення, яке на гомерівські часи (а тим паче, до нього) займало територію усієї тогочасної східної Європи – щонайменше від Дунаю до Дону (за Доном уже була Азія). Підтвердженням цьому десятки топонімів, що донині збереглися на українських землях: Троянка, Трояни, Троянівка, Трикрати, Трипілля, Ятрань...


Усьому світові також відомо, що саме на півдні нинішньої України п’ять тисяч років тому було приручено коней, а Гомер саме троянців називав їх “упокірниками” (“Іліада”, 7,361). Помпей Трог несподівано теж підказує, що Троя була в Надчорномор’ї, пишучи, про те, що “венеди були вигнані Атенором із Трої”. А в тому, що старослов’янське плем’я венедів мешкало на території України, ніхто не сумнівається. Влескнига навіть підтверджує свідчення Трога, що вони перейшли жити на захід.


Точне визначення місцезнаходження центру Трої належить древньому енциклопедисту Аполлодору: “Троя знаходилася близько Тенедоса, коло могили Тенедоса”, де Тенедос, найвірогідніше, це Тендрівська коса в гирлі рік Дніпра і Бога. Тобто очевидно, що місто Іліон це була столиця Трояні і справжня його назва Ольвія. Підтверджує це і карта Бористену (див. с. 248-249), де лиман, на якому знаходилося місто Іл/Ол, називається “Ільмен озеро”, та ольвійський напис на мармуровій плиті VІ ст. до н. е. – див. с. 419. Є згадка про Іліон і в давньоруських переказах, зокрема в билині “Ілля Муромець і Святогор”, в яких святі Елєонські гори ніщо інше як могили іліонських царів...  


Однозначно вказує на те, де покояться загиблі завойовники Іліона також Гомер. В Пісні 11 поеми “Одіссея” її головний герой Одісей потрапляє в царство мертвих саме біля Океан-ріки (Дніпра) і зустрічається з тінями Агамемнона, Ахілла, Патрокла, Антілоха та Еанта...  


На те, що Троя знаходилася не в Азії, а в Європі надибуємо і в драмі Евріпіда “Іфігенія в Авліді”: “Чула я, бачила ту могуть морську. Хто б супроти неї став, той уже б не вернувсь до азійських берегів!” [172, 287-291]. В “Історії об Аттилі, королі гунському”, згадується один із наймудріших мужів Трої Антенор, який після поразки під Троєю завоював Італію [216]. Чи міг він сюди прибути аж із Передньої Азії зі своїм військом?  


В Геродота можна навіть знайти підтвердження, що троянці – це колишні українці. У четвертій книзі він згадує про землеробів максіїв (маки-сіячі), “які прийшли з Трої” і які стрижуть лише частину голови, та просто маків – ці стрижуться, „залишаючи на тімені чуб”. Тобто, як і недавно ще було в Україні: козаки залишали “оселедець” – символ хоробрості і сили, а селяни стриглися під “макітру”. І недарма Ілар Хоругин у Велесовій Книзі зауважує: “А тому не послабляймося і не дамо землі нашої, як і землі Трояні не дали римлянам” [54, д. 7Б], бо земля Трояні споконвіків була українською (руською). Про це було відомо навіть литовському дипломату Михалону Литвину (ХVІ ст.), який писав, що “Іліон, або Троя, колись знаходились на київській території” (“Про нрави татар, литовців і московитян”). А Олександр Вельтман підмітив, що обряд спалення тіла і захоронення останків Патрокла, описаний Гомером, один і той самий, якому слідували і руси [20, с. 109].   


У пригоді досліджуваного питання стануть також імена героїв Троянської війни. Особливо цікаве ім’я того, чию золоту маску бравий археолог Г. Шліман знайшов аж у Греції на Балканах. Це АГАМЕМНОН – вождь, що очолював згадуваних вище ахейців у війні проти троянців. А чи не є це той Мемнон, який за багатьма іншими джерелами, називається мітичним ефіопським царем, до того ж сином брата Пріама Тифона [83], тобто був племінником троянського володаря? Більше того, чи не він це, але вже під іменем Гога (Ага), згадується в Біблії (Єз. 38) як князь багатьох володінь Росі, Мешеху та Тувалу – та сама Троада: Рось – Правобережна Україна, Мешеху – Лівобережна Україна аж до Волги (за Геродотом, масагети), Тувал – Таврія? Не виключено навіть, що саме він похований на Придніпров’ї в могилі, що її до сьогодні називають Гегилина (Гоголина). Між іншим, на Гогу (Гіга) – сина Даскіла (Скіла – сколота) також надибуємо в першій книзі Геродота (8-15) – це тиран Лідії, яка була однією зі складових володінь Агамемнона.


Схоже на те, що Троянська війна була не протистоянням вигаданих греків і троянців, як нам тлумачать Гомера замовні коментатори, а скорше це була громадянська війна між одноплемінниками. Про це говорить ім’я ще однієї головної дійової особи – АХІЛЛА. Син Пелея (Пала-Палія) і Феміди, доньки Нерея (Орія), який був сином Понта (Чорного моря), Ахілл у цій війні воював на боці данайців. За деякими твердженнями, похований на безлюдному острові Зміїний, проте в гирлі Гіпакірісу (Інгулу) Геродот не випадково згадує Ахіллів шлях, бо Ахілл – син нашої землі! Звідси він вирушав у похід, сюди, на батьківщину – в Царську країну, було доставлено його тіло для захоронення. У Гомера, між іншим, як писав росіянин А. Абрашкін, він записаний АКР (Окр-укр), а Овідій називав його двоюрідним братом Теукра. Ще одна дійова сособа, але вже з іншого табору ЕНЕЙ (або Аней) – син Анхіза (Анха – анта) і Венери (венедки) – теж теукр. Виходить так, що теукри воювали з теукрами... Плутарх, до речі, називає Енея нащадком альбанських царів [108, І с. 56]. А Альби це ті самі Ольви прочитані на латинський манер. Колись в Італії з’явиться м. Альбе, але воно нічого не має до прибулого сюди з Трої Енея.   


Правильне прочитання імен відкриває і справжній час Троянської війни. Хто такий цар Трої Пріам? Кого за ним міг приховати Гомер, чи кого змінили перекладачі так, щоб ніхто нічого не здогадався?


“Історії” Геродота дійшли до нас теж у такому вигляді, що важко звести кінці з кінцями. І все ж тут можемо знайти цікаву підказку. В кн. VІІІ, гл. 137-139 згадується династія, від якої пішов Олександр Македонський (мабуть, Олександр І). Так от, його батьком був Амінт. Чи не він і є тим Пріамом, який також мав сина Олександра? Ми вже писали, про те, що на нашій землі в давнину міг бути титул “пер”, тобто “перший”, “цар”. Отож Пріам це, найвірогідніше, “пер Амінт”, з якого і зробили Пріама. Цікаво, що цей Пріам був сином Алкета, що насправді могло бути як “Ол Кий” – “Ольвійський Кий”, про що підтверджують і “Свинцеві листи” (див. с. 414). Причому життя цього Пріама-Амінта також припадає на VІІ-VІ ст. до н. е. Як, між іншим, і життя царя Мідії АстіАГА – сина Кия (Кіаксара), який міг бути прототипом Агамемнона...   


Що Троянська війна відбулася значно пізніше ніж у ХІІ ст. до н. е., підтверджує ще низка фактів. Наприклад, застосування у війнах лука та стріл стало можливим лише з виникненням металургії заліза, а воно почало набувати широкого застосування лише з VІІІ-VІІ ст. до н. е. Іще одне. Історична наука стверджує, що італійське місто Рим було засноване у VIII ст. до н.е. і що його засновником став один із героїв Троянської війни Еней, який прибув на південь Італії після зруйнування Іліона. Але як могло таке статися, що Еней воював у ХІІ ст., а місто заснував у VІІІ-му, аж на чотири століття пізніше? Але найбільше вражає повідомлення Геродота про те, що він мав розмову із жерцями, які чули про Троянську війну від самого Менелая, через дружину якого нібито і спалахнув воєнний конфлікт. А якщо Геродот застав живими ще тих, хто міг спілкуватися із безпосереднім учасником війни, то її роки треба перенести щонайменше ще на 100 років ближче до нашої доби. Одночасно приблизно на стільки ж років це робить молодшим Гомера та його “Іліаду”.


Отож твердження Геродота, що Гомер і Гесіод жили нібито не більше як за 400 років до нього [30, ІІ 53], найвірогідніше, належить зовсім не йому, а редакторам-фальсифчукам. Саме опираючись на його свідчення, викладені в попередньому абзаці, Троянську війну треба окреслювати періодом не пізніше початку VІ ст. до н. е. Сталася вона, очевидно, через непорозуміння і амбіції наступників Кия – володаря Скитії і Мідії – за багатства столиці Ольвії і за право володіти нею. До підручників історії стосовно Троянської війни потрібно терміново вносити поправку. Але вона буде не єдиною. Вже проситься на світло правда і про похід Дарія на скитів.


 Утім, перед цим маємо дещо зауважити. Якщо йти за Гомером, то Троя (Іліон) могла бути неподалік сучасної Керчі, адже в “Іліаді” союзні війська, очолювані Агамемноном, формувалися в Беотії (Тамань) і саме звідти наступали на Трою. Проте, якщо вірити твердженням, що Крим був колонізований лише в VІІ ст. до н. е., тобто після Троянської війни, причому з півночі, то цілком ймовірно, що гомерівська Беотія – це або вигадка грецьких істориків, або була ще одна Беотія на Кінбурнському півострові, який омивають з одного боку Бузько-Дніпровський лиман (Ільмен-озеро), а з другого – Ягорлицька затока.

 

Уривок з книги «Великий код України-Русі». Книгу можна замовити через наш сайт (адреса: yatran@gmail.com), в автора через ФБ та за тел.: 068 994 63 63