Сергій Піддубний
Найдавнішою нашою літературною пам’яткою українські літературознавці називають “Слово про Ігорів похід” (більш сміливі – Велесову Книгу), і зовсім не зважають на той факт, що кількома тисячоліттями раніше на нашій землі була написана, можливо, найперша в світі поема...
Утім, повернемося до “золотого руна”, вивезеного з Причорномор’я, яке й стало, за нашими переконаннями, основою для започаткування грецької писемності. “Руно” те символізує щось значно більше, ніж просто письмена. Адже Овен, за шкуру якого ризикували життям аргонавти, – це священний символ Першосвятителя Рами, того (за Е. Шуре), хто дав світові знання, ліки, календар і чимало іншого, що полегшувало життя людини. Давні люди вірили: якщо лягти на шкурі принесеної в жертву вівці в священному гаю, то можна отримати відповіді на запитання, що не дають спокою. А щоб нам відповісти на запитання, що насправді приховується під руном, звернемося до археологічних знахідок, які були виявлені на нашій землі, тобто там, звідки свого часу греки поцупили його.
Зупинимося на знайденій відомим українським археологом Борисом Мозолевським знаменитій золотій пекторалі, яка, на жаль, досі належно не вивчена. Центральною, тобто головною сценою пекторалі є зображення овечої шкури в руках двох скитів. Порівнявши свою знахідку з іншими подібними зображеннями, які свого часу були виявлені в Ірані та Подунав’ї, Борис Миколайович вирішив, що в цій сцені відображено пошиття ритуального вбрання. Учений навіть помітив голку в руці одного з майстрів. Але, на нашу думку, сам процес шиття не є таким таємничим та священним, щоб його зображувати аж на царській пекторалі. Не інакше, тут зафіксована якась містерія, що була на той час малодоступною широкому загалу. Вчитаймося в залишений ученим опис однієї придунайської свинцевої таблички: “двоє чоловіків на ній обома руками розтягують баранячу шкуру, за якою на пласкому камені навколішках стоїть ще один персонаж. Загальні контури шкури збігаються із обрисами хутряного вбрання пекторалі. Ліворуч від каменя у землю вкопана амфора. За спиною лівого чоловіка з піднесеною до рота рукою стоїть жінка”.
Цей опис більше нагадує дещо інший процес, ніж пошиття: двоє чоловіків тримають натягнуту шкуру перед волхвом, який щось пише на ній, а в амфорі, мабуть, було чорнило для цього. Жінка (можливо, жриця-ясновидиця) з піднесеною до рота рукою, найвірогідніше, надиктовує текст...
Не випадково наш геніальний поет та провидець Тарас Шевченко у вірші “На вічну пам’ять Котляревському” назвав руни “божою мовою”.
Отож, найімовірніше, на пекторалі зображено момент нанесення відповідних письмових знаків-оберегів, щоправда, дещо в інший спосіб – вишиванням (згадаймо традицію прикрашати кожушки вишивкою, яка й нині існує в українців Прикарпаття).
...Міт про золоте руно, до речі, вперше повідав світові не хто-небудь, а глава знаменитої Александрійської бібліотеки Аполлоній Родоський (найвірогідніше, він її і створював на прохання імператора Птолемея І Сотера). Однак, зважаючи на явні поляно-українські основи його імені та прізвища “пол” і “род”, Аполлоній Родоський розумів необхідність збереження для нащадків правди про те, як скитські руни опинилися на берегах Африки. Свою таємницю він закодував у мітові про аргонавтів.
Ми не знаємо оригіналу цього тексту і невідомо, чи дізнаємося колись – Александрійська бібліотека була спалена, не виключено, тими, хто хотів переписати історію під свою ідеологічну й релігійну догму. Але навіть за текстами, що збереглися, бачимо авторське спрямування твору. Судно дістало назву “Арго”, а головний герой – ім’я Ясон. Ті, хто читав Велесову Книгу, з подивом зауважать, що вони навдивовижу збігаються з іменем Бога-творця наших предків Сварга і головного символу Овена, якого називали Ясуном.
І це ще не все. В команді, що пливе на скитську землю за руном, значаться сини Борея й Орифії (певно, Бористену та Хортиці) близнюки Калаїд (Кола) та Зет (Зот), а також співець, син Аполлона Орфей, який, очевидно, співав праукраїнські пісні, щоб морська стража сколотів-козаків прийняла корабель “Арго” за свій і пропустила його у води Скитії. Певно, не випадково на шляху аргонавтів на одному з півостровів зустрічається і цар Кизик, який неабияк нагадує давньоруського князя Кісека, а також козаків, які з давніх-давен контролювали входи і виходи Чорного моря. Що руно стерегли таври, свідчує те, що воно було десь у північному Причорномор’ї або Приазов’ї.
Найцікавіше, що захопивши руно, аргонавти повертаються в Африку обхідними шляхами, де немає і не може бути судноплавства. Але це не головне – Родоському треба було показати маршрут, яким примандрували перекази та літери до Греції. Із землі скитів Евксинським Понтом (Чорним морем) по Дунаю аргонавти добираються аж до Адріатичного моря, а потім річками Еридан і Родан, які були на землях Етрурії і які населяв народ расени (роси-пелазги), вибираються у Тірренське море. Потім вони потрапляють в Лівію (Африка) і лише звідти беруть курс на Грецію.
Діодор Сицилійський писав, що літери потрапили до Греції з Фінікії, хоча “їх можна було б називати пелазгійськими”, Аполлоній Родоський натомість про Фінікію не згадує. Чому? А тому, що Фінікії на час, коли створювалися перші письмові знаки і твори, ще не існувало. Це насправді була Фанагорія (Таманський півострів).
Саме до цього регіону належить міт “Фрікс і Гелла”, який, до речі, теж записав Аполлоній Родоський. У ньому йдеться про те, що син беотійського царя Афаманта Фрікс разом із сестрою Геллою втікає на золоторунному барані-овені до Колхіди, щоб не бути принесеними в жертву. Натомість Овена, що врятував Фрікса, принесуть в жертву. Згодом за його шкурою (руном) вирушить у мандри корабель “Арго”. Зберігся цікавий малюнок на вазі, що зображує політ на Овені брата і сестри. Здається, науковці ще не придивлялися до нього пильно. А між тим на вбрані Гелли зафіксовані літери, певно, також вишиті. Вони зовсім не грецькі – на стегні: К, Л, Х, що можна прочитати як КОЛХИ (Беотія і Фанагорія знаходилися по сусідству з Колхідою), і на грудях: Т, R, И, Х, Г, Л (мабуть, “Трикс і Гела”). Літери й вказують, що золоте руно – це письмо.
Чим насправді було золоте руно, також розповідає українська легенда, яку почула від своєї бабусі Василина Лебідь і переповіла газеті Української народної партії “Народне слово” (№52, 2003 р.): “Корабель для аргонавтів збудував Велес, або Арг (ведмідь), Ясон – це слов’янський Оседень, правнук Велеса, син Двоїна, внук Одина. Він брат Трояна, що разом з ним вирушив у похід по золоте руно. Саме дід їх Один, який приніс себе в жертву собі самому, власним списом проколовши себе на Ірійському дереві, дев’ять днів провисівши вниз головою, ловив руни, що падали з неба. Не якесь загадкове руно, овечу шкуру з золотою шерстю, що аж ніяк не могла бути цінністю, ради якої аргонавти здійснили свій героїчний похід, а священні знаки, якими передавалися звуки мови, тобто букви древнього алфавіту”.
Все стає на свої місця. Грецький герой – правнук Бога Велеса Ясон, плавав на свою колишню батьківщину по якісь писемні таємниці та знаки. У Влескнизі, до речі, Ясуна деякі перекладачі вважають чомусь за князя, не відаючи, що давні українці так називали свій сонячний символ Овен, про що й повідомляє дощ. 7д: “Едін есь в овенде нашо Ясунь”, сучасною мовою це треба читати: “Один є в Овені наш Ясун”. Овен Ясун – це вибілена голова барана (череп), яку вони носили на палиці, що символізувала священне Ірійське дерево...
І все ж хитрі греки та їхні підспівувачі зуміли нав’язати всім, що саме Греція дала світові культуру, Богів, науки, письмо, поезію, мистецтва... Ми лише через них, у їхній інтерпретації дізнаємося щось про Скитію та про наших далеких предків. Звісно, грецькі редактори і богослови так все закрутили, що нам дуже важко знайти свої сліди в давній історії.
Таких прикладів у “давньогрецьких” мітах чимало. Тим не менше, звідки насправді походить писемність, ми з’ясували. Щоправда, постає питання: якщо писемність виникла на нашій землі, чому ж тоді не збереглося хоча б якогось літературного твору? Зважаючи на напис з Ольвійського пам’ятника і міт про золоте руно, у нас є всі підстави вважати, що принаймні Гомер, Гесіод та Геродот писали давньоукраїнською мовою. Для повної впевненості не вистачає оригіналу рукописів.
Не зрозуміло також, з яких причин дослідники історії української літератури не зважають на згадувану Геродотом поему “Арімаспейська”. На жаль, зміст цієї поеми, як і мова написання, поки що невідомі, однак вже з назви зрозуміло, що у ній йдеться про життя арімаспів, котрі мешкали на нашій землі та “панували над усіма, крім гіпербореїв”. Відтак вона мала б зацікавити науковців. Автор цієї поеми проконесець, син Каістробія (Кия?) Арістей жив набагато раніше названих “грецьких” авторів і мав що передати людям, бо прийшов із Гіпер/Ніперборейської землі “на Італійську” разом із самим Богом Аполлоном [“Історії”, ІV 13-15].
Хтозна, може ця поема і не пропала. Наприклад, уважне прочитання деяких творів давнини викликає сумніви як щодо часу їх створення так і місця описаних подій. Біблія теж скомпонована з різних, невідомих нам книг. Велесова Книга (д. 6Д) прямо заявляє, що Веди викрадені у нас. Отже, цілком ймовірно, що серед вивезеного з нашої землі скарбу, який греки назвали “золотим руном”, були не лише “Історії” Геродота, а й твори Гомера, Гесіода, Веди і поема “Арімаспейська”. Після відповідної обробки, вже під іншою назвою, звісно, все це стало “великим культурним надбанням” іншого народу.
Тим часом світ досі шукає ці таємничі книги (оригінали). В тому числі ті, які приховуються під відомою з Біблії назвою кОВЧЕг, тобто те саме руно ОВЕНА... І шукатиме ще довго, бо його вже немає, але є українська мова-скрижалі, що розкриває таємниці цього ковчега.
Уривок з книжки "Українська мова - мова вільних людей".
Книжку можна замовити: за ел. адресою yatran@gmail.com через ФБ в автора, за тел. 068 994 63 63
