ЧОМУ ТАК ВАЖКО ЖИТИ НА СВІТІ І ЗВІДКИ БЕРУТЬСЯ НЕЩАСЛИВІ ЛЮДИ

...в умовах сучасного надзвичайно технологічного і тому дуже затишного, а проте вкрай паразитичного суспільства ілюзія розвивається й набуває всіх ознак патологічної впевненості. Зіткнувшись із якоюсь природною проблемою, сьогоднішні люди й гадки не мають вирішувати її природними способами, а відразу вдаються до своїх улюблених технологій – механічних, аграрно-промислових, електричних, хімічних, атомних, ядерних… що там далі?

Ой світе ясний, світе прекрасний,

Як на тобі тяжко жити,

А іще тяжче молодесенькій –

Не нажившись умирати.

Народна пісня

1. Філософська преамбула

Кожній людині зокрема і всім людям разом справді важко жити на світі. Всі спроби заперечити це виявляються або шарлатанством, або страусячим небажанням дивитися правді в вічі. Але я не пам’ятаю, щоб хтось серйозно й переконливо пояснив причини цього трохи дивного феномену. Невже таки людина не створена для щастя, як ото птиця для польоту?

Давайте припустимо, що людина створена саме для щастя, але здійсненню цієї функції щось перешкоджає. Що? Зокрема, що заважає Українцям бути щасливими? Вороги? Паразити? Ой, куме, не смішіть. Без ворогів і паразитів ніщо на цій планеті довго не живе. А Українці живуть уже багато тисяч літ. То що ж їх (і не тільки їх) тримає в такому нещасті?

Я пропоную свою відповідь. Вона має ощасливити все людство. Якщо цього не станеться, значить моя відповідь хибна (то тоді я сподіваюсь від когось почути, де моя хиба)… або ж хибним є наше припущення, і мав рацію Будда («Життя – це страждання»), і людина створена для страждань, і нема чого й на що нарікати.

Отже, моя відповідь така: важко жити на світі тому, що люди а) не розуміють Законів Природи; б) не поважають Законів Природи. Можна зауважити, що ця відповідь ні до чого: знати, а тим більш розуміти всі Закони Природи неможливо, а в такому разі який сенс їх поважати?

Що ж, я тоді відповім, що неможливо знати всіх вовків у лісі; проте кожен із нас, опинившись самотою в тій частині лісу, де, кажуть, є вовки, сповнюється до них найщирішої поваги, навіть не бачивши жодного в вічі. А от на Хрещатику людина про вовків навіть не згадує. Так само, опинившись на цьому світі, та ще в теплому, впорядкованому суспільстві, людина дуже мало переймається законами Природи , бо, закутана в свій пластиковий комфорт, не розуміє їхнього справжнього значення та авторитету. Так можна сидіти в затишній хаті й не тільки не боятися, але навіть не згадувати ні про холод надворі, ні про вовків у лісі.

Помилка поглиблюється ще й тим, що закони Природи, на відміну від вовків, не агресивні й не хижі. Природа не нападає, не карає і навіть не борониться від свого кривдника. Щоб одержати ґулю на лобі, людина сама має врізати головою об одвірок або певним особливим чином наступити на граблі. Оця неагресивність і безборонність Природи породжує в людей непошану до Її законів, ілюзію безвідповідальності й безкарності. Далі, в умовах сучасного надзвичайно технологічного і тому дуже затишного, а проте вкрай паразитичного суспільства ілюзія розвивається й набуває всіх ознак патологічної впевненості. Зіткнувшись із якоюсь природною проблемою, сьогоднішні люди й гадки не мають вирішувати її природними способами, а відразу вдаються до своїх улюблених технологій – механічних, аграрно-промислових, електричних, хімічних, атомних, ядерних… що там далі?

Про те, що там далі, більшість людей ніколи не задумується. Впевненість роду людського у всесиллі вчених, у невичерпності технічного прогресу, у доброті й щедрості Природи-Всесвіту воістину схожа на впевненість маленької дитини в безмежних можливостях тата й мами. Що ж, поки дитина маленька, ті можливості справді перевершують усі її сподівання. Але доводиться швидко рости. Не рости не можна.

Не може не рости й людство. І доросло воно до того, що всьому сущому на Землі і самим людям стає тісно. Тісно, брудно, холодно й голодно. Безстороння, безжалісна, аморальна й безсовісна наука фізика формулює один із фундаментальних Законів Природи в такий спосіб: всяка жива система може існувати тільки за рахунок руйнування зовнішнього світу – інших складних систем – і споживання енергії від зовнішніх джерел. Як же гарно вирішила цю проблему – проблему існування – земна біосфера! За кілька мільярдів літ еволюції вона так геніально структурувалася в своїй неосяжній складності й незбагненній простоті рішень, що навіть я, глибоко віруючий атеїст, схиляюсь перед нею як перед Богом. Ні, я вірю, я твердо переконаний, що ніякого бога не існує – ні як істоти, ні як вищої сили, ні навіть як моральної категорії; але в Природі, особливо в Живій Природі, а тим більше в Людській Природі, стільки непостижимої мудрості, що кожна людина мусить благоговіти перед чудом життя. Це чудо – Природа, Життя, Людина – єдине, що варто назвати Богом; але попи узурпували поняття Бога, перетворивши його на щось трансцендентне, недосяжне і принципово незбагненне (хоча не соромляться нам про нього щось розказувати). Нехай залишиться на їхній совісті претензія на роль посередників між людьми й Незбагненним, а я буду собі благоговіти перед Природою, в якій немає нічого трансцендентного, яка нічого від мене не приховує, нічого мені не нав’язує, не карає й не милує, але я вже й сам розумію свою й свого розуму мізерність перед Нею.

А все ж таки спільними зусиллями люди зрозуміли багато чого, і отой згаданий вище Закон – у тому числі. І як Життя примудрилося існувати – ніби всупереч цьому законові? Ні, звичайно, на те він і Закон Природи, щоб ніколи не бути порушеним. Серед найповнішого хаосу, і саме завдяки хаосу, у Всесвіті хаотично й безупинно виникають острівці порядку – а значить є принципова можливість утворення й підтримання – завдяки руйнуванню таких зародків порядку – ще більш упорядкованих структур, і для цього не потрібен Творець (та й хто б його створив?), бо утворення вищого порядку можуть виникати так само випадково, хаотично, як і первинні; а зважаючи на безконечність простору й часу (хоча для таких подій досить і просто великого відрізку), вони не можуть не виникати. Ще, правда, для цього потрібне джерело енергії – і воно є! Це наше любе, оспіване всіма дітьми Сонце.

Оце й уся філософія виникнення життя. У неосяжному часо-просторі, очевидно, не можуть не з’являтися структури настільки складні, що виділяються серед інших здатністю навчатись. Сучасна фізика саме це й називає виникненням живої системи. Здатність навчатися – це здатність змінювати свою структуру (а значить і діяльність, функцію) під дією зовнішніх чинників. Якщо внаслідок таких змін система зміцнюється й поліпшується, а її діяльність посилюється, значить навчання йде успішно, система розвивається. Неважко здогадатися, що не розвиватись ніяка жива система не може, бо швидко загине. Та навіть коли розвивається, це ще не гарантує їй виживання.

Оце й уся принципова фізика (тобто природа) життя. Принципи, як бачите, дуже прості. А от життя – складне. І воно все на світі так: в основі складнющих речей лежать прості принципи.

2. Конкретна реальність, або Страждальці дитячих гулагів

З простих принципів випливає й страждання як необхідний атрибут живої матерії. Власне, страждання в його філософському сенсі (як зміна, переміна) притаманне будь-якій матерії, але наші філософи затягали й заялозили його до того, що воно перетворилося на відображення: «Процес пізнання як відображення навколишнього світу…». Ото, значить, є об’єкт, а ото – суб’єкт, і коли той об’єкт якось того суб’єкта дістане, то суб’єкт обов’язково порозумнішає, тобто відобразить у своїй свідомості якийсь аспект того об’єкта. І ніяких тобі страждань. Та що там, можна організувати, запровадити й контролювати процес радісного відображення! Так була створена всесвітня Система страждання (аж до самознищення), названа школою або, в державному вимірі, системою освіти. Сутність цієї Системи полягає в тому, щоб років на 10–15 відлучити людину (зазвичай ще в дитячому віці) від природного розвитку та піддати якнайінтенсивнішому «процесу пізнання», тобто примусити «відображати» масу аспектів навколишнього світу. Секрет же Системи в тому, що в ній зовнішній світ зводиться до програм – упорядкованих масивів добірної, корисної, цікавої та цілеспрямованої інформації. І навіщо тоді той зовнішній світ? Він тільки заважає процесу відображення. Інакше сказати, природний процес навчання – пізнання реальності через прямий контакт із нею – школа замінила побудовою інтелектуальної моделі реальності шляхом масової інсталяції «навчальних програм» у свідомість учнів.

Справжній відмінник – це той, хто зумів побудувати в своїй свідомості модель реального світу, користуючись тими відображеннями (навчальними програмами), якими його забезпечила система освіти на чолі з відповідним міністерством.

Я поки що нічого не казатиму про ціну такої моделі й такого відмінника. Я дуже хочу звернути увагу шановного читача на інший бік цієї катастрофи. Відображення – це все ж таки брехня. Брехня в тому сенсі, що відображення є тільки побічним продуктом куди суттєвішого акту страждання. Гегель добре розумів суть усякого страждання, але не знав різниці між стражданням живої й неживої матерії. Цю різницю вказала сучасна фізика (Пригожін, Матурано, Варела, Маргуліс, Бейтсон та інші): нежива матерія під дією зовнішніх чинників просто страждає, тобто змінюється, а жива – не просто змінюється, а змінює свою структуру, і не тільки змінює свою структуру, але водночас змінює й функцію, тобто діяльність. Якщо внаслідок цих змін така система зміцнюється й поліпшується, а її діяльність посилюється, значить процес іде успішно, система розвивається.

Ні, я не випадково повторив цю думку: вона справді ключова. Здатність не просто відображати, а навчатися, пізнавати і, як наслідок, розвиватися, змінювати свою сутність, є природною для всякої живої системи. І, як усе природне, ця здатність давно стала предметом бездумної експлуатації з боку гомо сапієнса. Система освіти, школа в її найширшому розумінні – така сама помилка, як осушення річкових заплав, створення штучних морів, вирубування лісів, виснаження земних надр та багато інших погромів Природи (все, зауважте, для блага людини). В школі, як у фокусі, зібралася докупи вся людська брехливість, жадібність і нерозважливість. Примушуючи дітей будувати в їхній свідомості модель примітивно поляризованого світу, схожого на шахову дошку, де все – окреме, все – визначене, все – протиставлене, все взаємодіє за якимись уявними простими правилами, де найстрашніша й найзгубніша поляризація – «я – і все інше» (або, в соціалістичному варіанті, «ми – і все інше»), де людина мусить розраховувати кожний свій крок, не розуміючи того, що це неможливо, – чинячи всю цю наругу над дітьми, ми не тільки завдаємо їм марних страждань, але й прирікаємо їх і себе на безконечне повторення й помноження цієї дурості.

Дітей не можна навчати! Нікого не можна навчати! Діти навчаються самі, і ніякий учитель їм не потрібен, а потрібен Майстер, від котрого вони самі переймуть усе, що їм треба. Пізнання – це священний процес, іманентний живій матерії, еквівалентний самому життю. Це сама жива Природа в своїй незбагненній мудрості… і повній беззахисності. Ні, кожна жива істота має тисячу механізмів захисту від насильного навчання, але коли вже сапієнс заповзявся перемогти Природу, то це їй так собі не минеться! І ось він придумав ШКОЛУ. Ще не скоро вчені приступлять до оцінки жахливих втрат, завданих роду людському системою масової освіти. Яка там оцінка. Найпотужніші уми працюють над подальшим удосконаленням школи. І мало хто бачить, що вона тим часом (дякувати законам Природи) неухильно хиріє й занепадає.

Розказують про якихось дивовижних «нових» дітей; хто називає їх «тефлоновими», хто «індиго», хто – «самыми умными». Мовляв, ці діти нечувано талановиті та вільні духом, загадка для батьків і вчителів і т. ін. Насправді це наслідок корупції, послаблення й розпаду традиційної системи освіти. Спадають пута, і вільна дитина починає вільно вчитись! На жаль, у цьому процесі більше постраждалих (безліч безпритульних не тільки на вокзалах та базарах, а й удома), а все ж багатьом сильним і талановитим дітям сьогодні легше уникнути тупого «засвоєння програми», ніж сто чи навіть п’ятдесят років тому. Батьки та вчителі не тільки не доклали до цих перемін ні зусиль, ні розуму, але навіть і не помітили їх. З’ява «індиго» для них є абсолютно незбагненним дивом, і вони шукають їй пояснення в знаках зодіаку або в Біблії, а більш раціональні та практичні ніяких пояснень не шукають, а гарячково обдумують, як же його тепер реформувати систему освіти. Бо ці малі паразити скоро на голову сядуть…

Усю цю діалектику не так уже й важко зрозуміти, але заважає древня партійна звичка: а яка ваша конкретна пропозиція? Не може сучасна людина ні думати, ні діяти, ні навіть сидіти мовчки, якщо немає конкретної пропозиції. Конкретна пропозиція – це таке велике полегшення для рабської душі, запряженої в науково-технічний прогрес, що заради неї, пропозиції, ця душа відмовляється від будь-якої самостійної роботи та здорового глузду. Аби лиш хто прийшов та вказав правильний шлях, а ми вже докладемо всіх зусиль, ми підемо вперед, ми наздоженемо й переженемо, виконаємо й перевиконаємо… Нам головне аби знати, хто винен (аби зігнати на ньому своє нещастя) і що робити (хоча робити нічого не вміємо й не хочемо).

Люди, виховані сучасною школою, вже забули, що існує природний хід речей. Він, між іншим, не заперечує й конкретних пропозицій, але лише за умови, що вони, оті людські ідеї, не заперечуватимуть природного ходу речей. А служитимуть йому.

Ось де корінь страждання. І не просто страждання, а страждання безглуздого, безплідного, протиприродного. Людські ідеї вийшли з-під контролю й давно вже не служать природному ходові речей. Довіра до авторитетів, вождів, учених, політологів, попів тощо тягне за собою дедалі глибше ігнорування законів Природи. Є конкретна пропозиція, вона схвалена авторитетами, а то ще й освячена богом, – значить уперед, треба її втілювати. Люди не хочуть бачити, що цей спосіб життя, за всієї його спокусливості, веде до прірви. Ну, що ж поробиш. Не хочуть – то матимуть прірву. Але дехто шукає порятунку. І, можливо, навіть від мене чекає конкретної пропозиції.

А єдина моя конкретна пропозиція – припинити поклоніння конкретним пропозиціям.

Бо конкретна пропозиція – це завжди людська ідея, яка ще не пройшла й не могла (за визначенням) пройти перевірку практикою. Це інтелектуальна сировина, з якої ще чи буде користь. Але автор ідеї, завжди в неї закоханий і зацікавлений в її реалізації, робить усе, щоб вона оволоділа масами. Він навчається риторики, психології, історії, математики, астрології й чорта лисого, аби лиш переконати своїх слухачів у геніальності своєї ідеї. І, дивись, таки досягає свого. Бо слухачі не мали причин того всього навчатись, і їхні неспокушені душі охоче приймають нову ідею, розцяцьковану, розфарбовану, ще й усебічно обґрунтовану. А далі все як завжди: ідея, оволодівши масами, стає матеріальною силою. Раби прагнуть ідей, тобто конкретних пропозицій. Нездатні вільно спілкуватися з буттям, вони чекають розпоряджень від свого авторитета, аби мати ілюзію діяльності, життя.

Саме в такий спосіб здійснено всі найбільші, найзгубніші, а то й найкривавіші проекти, в які втягувався народ за свою історію. Перевірка ідей практикою й наступне розуміння того, що сталося, приходить (якщо приходить) лише після того, як воно сталося. Розуміння вистачає ненадовго, бо ті, кому воно дано, – немолоді люди, вони невдовзі вимирають, а молодим читати про якісь там масові вбивства чи голодомори аж ніяк не цікаво, навіть неприємно.

Отже, здається, немає ради. Основу суспільства, його провідні, тобто інтелектуальні, виробничі та силові верстви сьогодні складають випускники наших шкіл і вузів; вони свято вірують у рятівну й переможну силу ідей – наукових, політичних, національних, технологічних… Наробивши дурниць, вони ще гарячіше кидаються до нових ідей, залучаючи до пошуку й молоде покоління. Найвищий пілотаж освіченого молодика – вміння народжувати, формувати та формулювати ідеї. Саме таким людям суспільство вручає бунчуки лідерів, саме на них воно молиться, саме від них очікує конкретних пропозицій. Саме ці люди формують і реформують систему освіти, намагаються забезпечити ще надійнішу її стабільність (консервативність) та монополію.

Чи можна шукати виходу з цього зачарованого кола? Можна, аякже. Потрібна лиш хороша ідея. Конкретна, значить, пропозиція.

Ще раз повторюю: я не даю конкретних пропозицій. Не тому, що в мене їх немає. В мене їх є, ще й багато. Саме це мене й спиняє. Я почав розуміти їм ціну. А може не так їм, як людям, які їх підхоплять. Підхоплять, розвинуть, утілять і понесуть далі. Раби. Самі нічого не вміють, не вчаться, не творять, а чекають конкретної пропозиції – від бога, президента, начальника, лікаря, попа, шкільного вчителя. Бо то, бач, лідери, вони розумніші, вони професіонали, їм і віжки в руки.

Я не даю й не хочу давати конкретних пропозицій. Бо тим самим сприяв би зміцненню, увіковіченню ненависної мені школярсько-християнської традиції «роби, що сказано». А сказано все: напочатку-бо було слово, і воно було бог. Від нього люди й мусять танцювати, не сміючи подумати, що може ж це величезна первісна брехня. І ось узявся якийсь триліс та й каже, що ні, навпаки: напочатку було діло, та й те трапилося випадково, не по чиємусь замислу чи повелінню, а саме випадково – і лиш потім, від неймовірного здивування й захоплення («хочу ще»), людина спромоглася на слово – заговорила.

Дуже довго люди не розрізняли слово й діло, не повертався язик казати те, чого немає. І слово слухняно йшло за ділом та повторювало його, озвучувало. Саме тому, що слово було слухняним, воно було рівноцінним ділу. Перший брехун, безперечно, був геніальною людиною – він зрозумів, що слово не є ділом, що слово від діла відокремлене, а отже можна переставляти їх місцями. Коли він спробував поставити слово поперед діла, вимовити те, чого немає, – успіх приголомшив його самого: люди вірили в те, чого немає! Граючись словами, як наперстками, цей чоловік робився чим хотів, а перш за все – вождем, шаманом, полководцем, імператором, а то й нобелівським лауреатом.

Звичайно ж, розум людський завжди підозрював, що щось тут не так, але, примирившись із первинністю й вищістю слова, вже нічого вдіяти не міг: суспільство очолили професійні шулери слова, а змагання з шулерами має тільки один результат – програєш. (До речі, з чого б це слово «шулер» означає просто «школяр»? По-німецьки, правда.)

Ну не даю я конкретних пропозицій, коли ви вже зрозумієте! Та вони, зрештою, нікому й не потрібні. Все одно, в тяжкій нерівній тисячолітній війні за свободу діти ніколи й ні від кого не матимуть підтримки, але переможуть. Самі переможуть. І то не силою своєї мудрості чи хитрості, а внаслідок бездарності й безплідності шкільної системи, створеної неізчислимими поколіннями рабів, їхніх предків.

Ми, старше покоління, єсть ці раби. Це ми, народивши дитину, збуваємо її якомого раніше «професіоналам» – вихователькам дитячих садочків, учителькам та іншим «висококваліфікованим» педагогам. Це ми, нібито сліпі й глухі до відчайдушного опору, благань, протестів, бунту і, врешті, тихого відчаю дитини, тупо переконуємо її, що «треба вчитися» (вчитися чого? вчитися в кого? вчитися навіщо?). Це ми робимо вигляд, що віримо, ніби наставлені тими педагогами оцінки відображують душу (розум, знання, порядність і честь) нашої дитини.

Але наш час минає. Зледащілі, знесилені абсурдним стражданням – боротьбою один проти одного й кожного проти всіх, – ми поволі ослаблюємо вуздечку з залізними псаліями, і діти, відчувши слабину, тут же таки розбігаються – хто в «індиго», а хто в під’їзди. І вчаться – ну, тут кому як повезе. Але принаймні вільно, не за «програмою».

Я не маю конкретних пропозицій. Я тільки прошу у вас трохи милосердя до дітей. Не попівського милосердя, за яке треба платити безперервним рабством (св. Миколай обдаровує тільки слухняних, а церква приймає тільки смиренних, а партія терпить тільки дисциплінованих, а суспільство вбиває інакодумців); ні, я прошу милосердя природного, а нехай навіть тваринного: подивіться, тварина теж навчає своїх дітей, але ніколи не примусом, а лише прикладом. І в цьому залишається розумнішою й добрішою за людину.

Що вже казати про повернення до звичаєвого виховання, або, як тепер по-вченому формулюють (прикриваючи чужим слівцем свої духовні злидні), до етнопедагогіки? Може таки нічого й не казати, щоб не ставити слово поперед діла? Ні, я скажу обов’язково, бо це слово якраз не поперед діла, а далеко позаду, і он скільки доганяти («Ой, ще де батько, а де заєць!»). Моє слово – про те, що вже є, і є давно, тільки дуже забуте, а ще дужче знехтуване. На жаль, це не буде конкретна пропозиція, бо всі сучасники переконані, що як пропозиція ця думка нереальна, нездійсненна, а вже ж тим більш неконкретна й неконструктивна.

3. Слово до молодих батьків

А думка проста. В здоровому Українському селі (ідеальному природному організмі, що вже кілька тисяч літ живе в бездоганному симбіозі з Природою) споконвіку діти виховувались і навчалися при батьках. З віком родинне коло розширювалося до родового, а далі поступово все село підключалося до виховного й навчального процесу. Ще пізніше дитина, а насправді доросла людина, йшла в світ – і тоді вже світ продовжував і завершував виховання. Формування свідомості (читай: особистості) не припинялося, рухаючись природним шляхом – від самоусвідомлення до усвідомлення свого боргу та обов’язку перед родиною, родом, народом, усім світом.

Цей природний шлях стає неможливим, якщо зламати першу його сходинку – виховання при батьках. Саме цей злам здійснює система масової освіти.

Жодна тварина й жодна людська мати доброю волею не віддасть своєї дитини в чужі руки, доки те дитя не навчиться забезпечувати своє існування. Жодне незріле звірятко чи дитятко своєю волею не піде від родинного гнізда – це суперечило б найглибшим його інстинктам. Як же треба спотворити родинне життя, щоб матері своїми руками волокли дітей до дитсадка, а пізніше виганяли до школи! Як же треба скалічити дитячу душу, щоб воно саме тікало з дому! Але ці титанічні задачі, як і інші «перетворення природи», були успішно вирішені й завершені більшовиками. Успіхові сприяло й те, що світ чогось подібного вже чекав. Західні країни, тупуваті на власні соціальні проекти, давно перейняли від Росії геніальну систему масового соціального забезпечення та страхування, а далі й масову середню освіту.

Головні функції системи масової «освіти», хоче того суспільство чи не хоче, такі:

1) відлучити дитину від батьків, і то якомога раніше;

2) завантажити дитину непотрібною їй, безглуздою роботою «засвоєння програм»;

3) привчити дитину до звичних у суспільстві форм брехні й лицемірства;

4) відучити дитину цікавитись, тобто вільно навчатись;

5) не дати дитині досвіду свідомої корисної праці;

6) не дати дитині досвіду реального життя.

Все це рівнозначне глибокій духовній кастрації людини в дитячому віці, створення з неї робочого (або й неробочого) вола з людським інтелектом – запрограмованого (з передбаченою можливістю швидкого перепрограмування), слухняного й дурного раба.

І тепер ми звично спостерігаємо, як кожна мала дитина всім цікавиться, хоче все знати, хоче все робити своїми руками, ще й батькам допомагати… і як за кілька років садочка та школи ці її очевидні властивості десь щезають і вона майже неодмінно перетворюється на брехливу й ледачу істоту, байдужу до всього, крім пива й сексу. Чи ж може бути щасливою така істота, якщо їй ще в дитинстві вирвали й викорчували головні залози щастя – потребу вільного навчання, щирого спілкування та творчості?

Це я запитую в батьків, що мають або матимуть малих дітей. І не даю жодної конкретної пропозиції.