Емілія Ільїна
Переднє слово перекладача
Росія – країна не для розумних людей. Як писав Федір Тютчев «Умом Россию не понять, Аршином общим не измерить: У ней особенная стать – В Россию можно только верить». Не віриш царю-батюшці, який в Росії уособлював (і нині уособлює) всю Росію, геть з країни Або в тюрму, чи в психічку.
Емілія Ільїна (1926-2016) з тих, хто не хотів тупо вірити Росії (Совєтскаму Саюзу) і її керманичам. І опинилася за кордоном. Блискуча публіцистка, прогресивна мислителька нині в забуті. Навіть у вільному від цензури Інтернеті не знайти її біографії і фотографії – Росія зробила все для цього. Представляємо її статтю без портрету, цитатою з неї. Прикро, що цю, надзвичайно актуальну і дуже важливу для України публікацію, досі не було перекладено українською мовою. Усуваємо цей недолік – бо вона варта того. Коментуючи її, не можна не зауважити, що якби в Росії прислухалися до таких людей, як Емілія Ільїна, Валерія Новодворська тощо, не нажила б вона такої ганьби і не посіяла б до себе ненависті по всьому світу.
Хоч і називається стаття «Читаючи Велесову Книгу», насправді у ній йдеться про несправедливість, яку чинила Росія по відношенню до України, української культури і літератури, приписуючи її надбання собі. Емілія Ільїна сміливо називає імена тих, хто фальшував історію і «перетворив її на пустелю». Вона одна з небагатьох росіян, яка визнає, що український народ дуже древній, і справедливо ставить запитання: «Дозвольте, а де ж пам'ятники стародавньої літератури українського народу, адже він живе тут же, в Україні, на берегах Дніпра від часів «створення світу»?
Вона не боїться заявити: «Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, «Повість временних літ», Нестор, Київська Русь, Київ – все це належить Україні». І, здається, ще жоден із російських мислителів так принципово не вимагав: «Добровільно відмовитись від цих скарбів, награбованих нашою розбійницькою російською силою – наш обов'язок». Однак «Умом Росію не понять». Росія успішно йде до свого краху. Замість того, щоб прислухатися до голосів здорового глузду вона розпочинає новий загарбницький похід проти України – військовий. І це буде її останній похід. І слава Богу!
Стосовно ж Велесовї Книги, то Емілію хтось не правильно проінформував, що Юрій Миролюбов був її перекладачем. Насправді він тільки переписав її текст на папір. Але про це, як і про безсумнівну автентичність Велесової Книги, можна прочитати в моїй праці «Велесова Книга – веди України-Русі» .
.
Сергій Піддубний
ЧИТАЮЧИ ВЕЛЕСОВУ КНИГУ
Вчений світ сприймає «Велесову книгу» цілком серйозно. Про це можна судити як за статтями російських учених, так і з робіт західних істориків. Однак, не виключено, що ми маємо справу з черговою талановитою фальсифікацією, як у випадку з «Піснями південних слов'ян» Проспера Моріме, якими він свого часу ввів в оману літературну Європу, в тому числі й А. Пушкіна.
«ВК» виявив Юрій Миролюбов, він переклав її з якоїсь допотопної слов'янської мови в напрочуд короткий термін. «ВК» - це пам'ятка дохристиянської, давньоруської культури, у тому випадку, якщо вона не спритна підробка, бо перекладач – великий знавець Російської старовини, і водночас великий російський патріот, непримиренний ворог усього антиросійського, в тому числі і так званої «нормандської ідеї».
То що це таке – це диво, що виникло з темряви століть, що насправді є ця «ВК»? Вирішення цієї проблеми – справа вчених, яку можливо можна буде вирішити за допомогою комп'ютера, із застосуванням високих технологій.
Ми ж поміркуємо про те, які історичні асоціації навіює «ВК» в автора, що її коментує. «ВК», нібито, оповідає про дохристиянський, варварський період східних слов'ян. Добре. А що ми знаємо про ранньохристиянський період східних слов'ян? Як трактує цей період російська історія – ми знаємо. Достатньо розкрити будь-яку брошуру, статтю будь-якого автора-історика – дореволюційного, радянського і навіть емігрантського, пишучого в умовах духовної свободи Заходу, і в наявності приголомшливе однодумство: історія Росії скрізь і в усіх починається з XIV століття. А раніше? Коли йдеться про те, що було раніше, всі без винятку описують і розглядають історію України, Київську Русь.
Однак Київська Русь «прописана» на території України, там жили та творили свою історію предки нинішніх українців. А де історія російського народу, наша історія до XIV століття? Чим займалися наші пращури, якими вони були? Хто нам скаже, якщо ми не маємо власної історії до XIV століття, якщо ми не маємо власного історичного минулого?
Особливо, з наукового погляду, прекрасна «історія СРСР». Починається вона з розповіді про державу Урарту на озері Ван. Урарту – це давня держава вірмен, але ніде в «Історії СРСР» ви не знайдете згадки про Вірменію, хіба що згадаються її пасивність чи активність за часів революції 1917 року.
Така сама логіка переважає і щодо історії України та українського народу, а також щодо Білорусії та білоруського народу. Згадується там Білорусь, оскільки неможливо проігнорувати Велике князівство Литовське, (де, до речі, білоруська мова була державною) і як сторінка російської історії, а далі – тиша, ніби білоруський народ зник подібно до скіфів.
Ми, росіяни, всі з будь-яким рівнем освіченості краще-гірше, але добре знаємо історію Київської Русі. Але що там було далі? Як Київська Русь перетворилася на Запорізьку Січ? І як Запорізька Січ – це своєрідне, єдине та неповторне в історії людства державне утворення з демократичними законами, високою освіченістю громадян – як ця Запорізька Січ перетворилася на РУЇНУ, а саме так українці називають той період історії своєї батьківщини, після якого така блискуча історія України була перетворена на «витоптаний пустир історії». За наказом Катерини II столицю Запорізької Січі на острові Хортиця генерал Текелій зрівняв із землею, просто переорав; останнього «президента» Кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського заслали до Соловецького монастиря, де він після двадцятирічного ув'язнення осліп і помер, а всю вищу старшину (адміністрацію) Запорізької Січі вислали до Сибіру. Так перестала існувати Запорізька Козацька Республіка. Цю сторінку історії українського народу російські історики чомусь ігнорують, як і, власне, і докладні відомості про Київську Русь: про Олега, Ігоря, Ольгу, про Ярослава Мудрого та його «Правду».
Апологети та ідеологи Російської імперської ідеї перейменували Україну на «Малоросію», а українців на «малоросів». Як поводяться російські історики з історичним матеріалом? Ми нічого не можемо сказати про істориків попередників Карамзіна. Але перед нами «Історія Держави Російського» Карамзіна. Під заголовком «Стародавні відомості про Росію» Карамзін пише про таврів, кіммерійців, гіперборейців, про Ольвію, Пантікапею, Фанагорію, скіфів, готів, сарматів, оленів, венедів, про латинські народи (наче передбачав СРСР!). Немає тільки Урарту та озера Ван.
Але, вибачте, що з усього цього стосується нашої історії, історії Росії, хоча б територіально? Чи, може, наші (росіян) предки ставили форпости за тисячу кілометрів на південь для зв'язку із сарматами? Карамзін посунув історію Росії на Південь і привніс у нашу російську історію, так би мовити, чужий елемент. Лише трохи торкається він, власне, нашої історії часів сарматів: «…так звані слов'яни, які після Різдва Христового заснували Новгород». Все. А далі викладається історія Києва та Київської Русі. Чим керувався великий історик, створюючи свою Священну книгу? Переконано писав неправду, або ж, бажаючи догодити імператору, вихваляв справи царів «дома Романових», нібито «Рюриковичів», але Романови доводилися Рюриковичам, як то кажуть «десятою водою на киселі» - Анастасія Романова вийшла заміж за Івана Грозного – ось, власне , і вся спорідненість, «нашому паркану двоюрідна тріска».
Фізики та математики, чомусь прагнуть абсолютної точності у своїх розрахунках, адже будь-яка неточність, навіть найменша – не там кома, не той знак – призводять до помилкового результату. Як, власне, і у граматиці. Не там поставлена кома і виходить - «стратити не можна помилувати» - тобто. змінюється зміст. Наслідки ж історичних неточностей, погано навмисних чи випадкових, призводять до спотворення всієї картини те, що називається історією.
Російські історики забувають (чи вдають, що забувають), що слова «Русь», «руські» за часів Київської Русі мали відношення лише до території навколо Києва і, отже, це історія України, а не Росії. І що лише через кілька століть, коли на території Київської Русі вже забули саме слово «Русь», воно ожило раптом у Московському Царстві. Історики не можуть цього не знати, адже працюють на історичному матеріалі.
Французи не претендують на територію та середньовічну культуру Баварії на тій підставі, що баварці колись називалися франками. Те саме сталося і з Нормандією – де нормани, а де Нормандія? Там все ясно – жодних претензій, жодних непорозумінь не виникає.
А подивіться, що пишуть про нашу російську ранньохристиянську історію європейські історики? Візьмемо солідне видання «Історія людства», роботу багатьох об'єктивних німецьких істориків, видану на початку XX століття Санкт-Петербурзі. Там ви знайдете вигадані, фальсифіковані тлумачення, стереотипні, великодержавні штампи, які колись спеціально були створені істориками імперської Росії і звідти засвоєні всіма істориками, зокрема істориками, що писали «Історію людства». Ці стереотипи-штампи використовують повсюдно. Ось приклад: «Включення Росії до балтійської торгівлі стало особливо важливою і визначною подією. Воно відноситься до XII століття. Щоправда, ще за часів Генріха II та Салійців рейнські та верхньонімецькі купці вели торгівлю з Києвом, Великим Центром Південної Росії. У Києві концентрувалася російська торгівля з припонтійськими державами та грецькою імперією». Це яка ж Росія у XII столітті?
Чомусь щодо європейських держав дотримується історична точність їхніх історичних назв, наприклад: Стародавній Рим, Римська імперія, міста-держави – Мілан, Генуя, Венеція та ін. І лише щодо Росії та її колоній ця точність не є обов'язковою?
У Києві XII сторіччя концентрувалася «російська» торгівля! І це пишуть історики? Плутають два різні слова «руський» та «російський». Останнє слово, як термін, що означає нашу, росіян, національну приналежність, виникло нещодавно. Ще за часів царя Олексія Тишайшого не було «росіян», а були московити, рязанці, новгородці. Слово «руський» не є ідентичним сучасному російському слову «російський», у сенсі самопозначення росіян. Це слово «руський» – зі словника старої, вже мертвої церковно-слов'янської мови та має відношення лише до Київської Русі.
Німецьким історикам такі помилки ще можна пробачити, але коли такі «помилки» зустрічаються у сучасних російських істориків знайте: такий історик або невіглас, а значить не історик, або так званий великодержавник, що також не сумісне з наукою. Наука це – умоглядна істина, згідно з Далем, і наука не сумісна з політиканством, до якого прямо і безпосередньо належить великодержавство.
Росіяни часто, і найчастіше не доречно, повторюють фразу Олега: «Матір усіх руських міст нехай буде Київ». Можна з упевненістю сказати, що Олег не знав жодних інших «руських» міст, окрім Києва, Вижгорода, Чернігова та Новгорода-Сіверського. Новгород Великий не був «руським», це було місто новгородців. Далі німецький історик в «Історії людства», хоча це може бути лише переклад російського перекладача, пише: «тільки в IX і X століттях Християнської ери ці країни, йдеться про Східну Європу, стають для нас освітленішими. У цей час ми вже бачимо дві побудовані держави: Російську (Russish) та Польську». Ось – цей математичний знак – плюс чи мінус. Написано "російське" і звідси висновок - це "Історія Росії".
Якщо поставити інший знак, тобто, написати «руське», так, як і писали в листах та документах тих часів, ми матимемо інший результат, а саме – «Історію України». Тому що все, що відбувалося на території України, все, що було написано на території України – «Слово про похід Ігорів», Літопис – все це належить Україні та українському народу.
На цій самій сторінці «Історії Людства» німецький історик говорить про Україну: «жоден народ не створив такої поетичної творчості, як український». Ось як! Виходить – на території «Росії» жили колись таки українці і це вони створили свій прекрасний героїчний опус, свої поетичні думи? Так воно й було насправді – усі жили на своїх місцях і не звертали уваги на майбутні інтерпретації істориків. «Руські» (росіяни-московити) жили на території В'ятської, Тверської, Орловської та ін. російських губерній, українці – на своїй землі та все щось творили: українці свої думи, росіяни – казки та билини. Тільки чомусь російським історикам цікавіша історія українського народу і вони «привносять» ці чужі сторінки в історію російського народу, ігноруючи при цьому свою рідну історію (я маю на увазі історичні події до XIV ст.).
В одній книжці «Дєтіздата», де йдеться про давньоруську зброю, посилаються на Суздальські літописи. Цілком очевидно, що і на інших російських територіях писалися літописи, проте російська історія промовчує. Поруч з існуванням Київської Русі існували і якісь громадські утворення наших, тобто, російських предків, крім Пскова і Новгорода, хоч і їм у російській історії приділяється мало уваги. А все тому, що нашим історикам блиск Київської Русі затьмарив світло!
Відомо, що рід бояр Романових простежується з XIII століття – отже, збереглися якісь документи. Ось вони й мають стати основою Російської історії, а не «Повість временних літ». Ця «Повість» могла б стати лише паралельним матеріалом, оскільки там згадуються і наші, російські предки та події на нашій, російській землі.
В іншому місці німецький історик пише: «Ще до IX століття Росію перетинав живий торговий шлях від Фінської затоки через озеро Ільмень до Двіни і нижче Дніпром через Чорне море до Греції. Цим шляхом «з варягів у греки» розташовувалися старовинні дерев'яні міста, прообрази майбутніх торгових портів». Це наші, російські предки жили у тих дерев'яних містах між Фінською затокою та Двиною. Але що ми знаємо про них? Хтось із них займався торгівлею, отже, зважаючи на це, умів рахувати. Ймовірно, стародавнім купцям доводилося писати, скажімо, записувати борги або перелік своїх товарів. На цій тендітній, але досить переконливій основі можна припустити, що в цих дерев'яних містах у наших предків існувала писемність. Припустимо, що не всі грамотні жителі цих дерев'яних міст займалися торгівлею, у когось із них були й інші покликання, отже, і вони могли залишити якісь письмові свідчення, записані загальноприйнятими на той час знаками. І такі пам'ятки давньоруської писемності виявлено! Такими, власне, є новгородські берестяні таблички, і пізніші пам'ятники, літописи, як, наприклад, вже згадане суздальське джерело. Дрібниці? Немає такого блиску, що Київська Русь? Але це – наше. Поки ще не чути про пожежі в російських бібліотеках, «історики» в цивільному ще не дісталися (чи дісталися тихо і без вогню?) до Суздальських, Тверських, Вятських та інших літописів, їх не спіткала доля Української бібліотеки в Києві. Щоправда, у всіх уцілілих церквах та монастирях зараз знаходяться склади та стайні. Якщо десь ще й збереглися монастирські архіви, їх за 70 років «прогресивної Радянської влади» давно з'їли щури та знищила волога.
І все ж таки земля наша російська така широка і багата («порядку, правда лише в ній немає»), що є підстави сподіватися, що десь щось збереглося, що воно буде зібрано і ляже в «Історію російського народу», «Історію російського права» і в «Історію російської держави» - без чужих «приєднань», хоч би якими яскравими ці запозичення з народу-сусіда не були. Наші діти зі своєї рідної історії мають вивчати у школах те, що відбувалося сторіччя за сторіччям на нашій історичній території, те, що творили наші предки. Нехай мало збереглося відомостей, але це нічого, зате це буде наша власна спадщина.
«Народ має певну індивідуальність у разі, якщо він не тільки володіє набором назв, тобто, синонімів для позначення тих самих слів і понять, багатством мови, а й коли він здатний розглядати природу речей під своїм особливим кутом зору і створювати нові поняття, нові інститути. З цього випливає філософський світогляд народу, його духовна діяльність. Недопрацьовані думки часто й відважно промовляються щодо делікатних та дратівливих питань щодо національної особливості; при цьому доводиться повсюдно натикатися то на самолюбство, то на незаслужене приниження сусідів». Це пише німецький історик начебто спеціально для нас, росіян. Пишуть наші російські автори про щось давньоруське – чи то історія, література чи історія Православної Церкви – і одразу переносять діяльність російського народу на територію України, зовсім забуваючи, що на цій землі живе, реально існує, а не абстрактно мається на увазі, 50 мільйонний український народ.
Захисники російської імперської ідеї стверджують, що за часів Київської Русі (часи написання старослов'янських літописів) існувала єдина загальнослов'янська мова. Є у цих твердженнях якась фальш. З якого дива на величезних наших просторах, за такої розсіяності слов'ян від Чорного і Адріатичного до Балтійського і Північного морів, за тієї замкнутості та відгородженості лісами існувала одна мова? І хоч ніхто цього не може пояснити, всі твердо стоять на своєму – була одна мова і все тут.
Але починають чутися і голоси моїх однодумців. "У своїй статті про «Велесову книгу» російський історик О. Скурлатова пише: «Навряд чи можна судити про письмову пам'ятку «ВК» з позиції існування єдиної нам відомої слов'янської мови, на якій писали християнські автори. З іншого боку, є багато аргументів на користь того, що писемність на Русі існувала задовго до прийняття Християнства. До наших днів збереглися діалектизми та місцеві говори, властиві жителям різних областей, що теж побічно свідчить про можливість багатомовності в Стародавній Русі».
Читаючи словник церковно-слов'янської мови, мимоволі звертаєш увагу на те, що в цій мертвій мові дуже багато слів, закінчень, дієслівних форм живої української мови. Сучасні російські слова теж зустрічаються, але незрівнянно рідше, а російські закінчення і дієслівні форми практично відсутні. Чи не означає це, що церковно-слов'янська мова була староукраїнською книжною мовою? А той факт, що у всіх російських монастирях використовувалася ця староукраїнська мова анітрохи не дивний, тому що в середні століття у володіннях Рюриковичів вся грамота походила з Київських монастирів. Бо в ті часи ця мова була мовою культурних людей, – подібно до того, як у XIX столітті російські дворяни користувалися французькою мовою замість рідної. Досить згадати російську літературу на той час, що засуджувала (і тим, до речі, славилася) мораль російських дворян, які не знають російську мову. І пушкінська Тетяна не знала російської грамоти.
Ось приклад, як наші російські історики будують свої наукові концепції: «цього не могло бути, отже….» - і далі йде якесь історичне твердження, подане, як аксіома, що не потребує доказів. Такі фрази часто зустрічаються у російській історичній науці. Ось, наприклад, радянський академік А. Орлов у книжці «Володимир Мономах» (видання АН СРСР 1946 р.) пише: «У цьому історичному ряду знаходять собі місце і наші власні погляди на Мономаха, вони виражаються у визнанні його, Мономаха, великих заслуг перед нашою Батьківщиною». Радянський академік вважає своєю Батьківщиною, звичайно, СРСР, невід'ємною частиною якого є і Україна. Але все ж таки росіяни вважають своєю батьківщиною Росію і, як сказав один молодий історик: «я теж за велику і неподільну Росію, але до чого тут Україна?». У книзі А. Орлова 190 сторінок і скрізь він пише «Русь» так, як вчив Маяковський: «Ми говоримо «партія» маємо на увазі – «Ленін»». Так і він, каже "Русь", маючи на увазі "Росія". Забув «академік» (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна Руссю почала називатися лише з XVII століття, а до XIV століття Руссю називалася територія України.
Нещодавно померлий професор-історик Ульянов пише таку ганебну для нормальної людини, а тим більше для вченого фразу: «З часів Гердера на захист місцевих діалектів написано так багато книг і статей, що якось непристойно заперечувати їхнє узаконення. Проте, всебічно освічені поборники цієї ідеї, подібно до нашого Драгоманова, з давніх-давен ставили одну умову…». Далі слідує зовсім безглузде твердження (багатослівне, на півсторінки), що Драгоманов, нібито, вболівав за «державну цілісність Російської імперії».
Нашим, тобто, російським, Драгоманов ніколи не був. Адже це наш, імперський уряд «царя-визволителя» припинив діяльність цього «польського революційного агента» і спонукав його залишити Київ, запропонувавши йому посаду в одному з північних російських університетів – таким було покарання для українських патріотів. А коли Драгоманов відхилив цю «привабливу пропозицію», він був звільнений, поїхав за кордон і до Росії більше ніколи не повернувся. Драгоманов був великим громадянином України. Залишивши Росію, відомий вчений став професором Софійського університету в Болгарії та написав багато наукових праць – загалом понад 630 аркушів друкованого тексту.
Еміграція Драгоманова випала на час, так званого «Емського Указу» Олександра II. Цей указ забороняв українцям писати та друкувати книги, відповідно і читати їх і навіть співати (у театрі) рідною мовою. Професор Ульянов називає українську мову «місцевим діалектом», і це мова 50 млн. народу, народу з найбагатшою історією, своїми звичаями, із приголомшливим фольклором, піснями і, безперечно, своєю окремою мовою та своєю багатою літературою.
Академік Д. С. Лихачов пише: «Національне – нескінченно багате. Тут суперечки немає. Та й ще такий багатомільйонний народ, як російський. Навіть якщо взяти російське багатство тільки в одній сфері – літературі, навіть у сучасній літературі – ну який народ має ще таке багатство?» Але ні нам, росіянам цього мало. Нам потрібно перехопити багатство ще й наших молодших братів. Фінську «Калевалу» ми не внесли до «давньоруської» літератури та грузинського «Витязя у тигровій шкурі» - теж, а ось українське «Слово про похід Ігорів» - це наше! «Слово» написано старовинною, мертвою мовою. «Коні іржать за Сулою, дзвенить слава у Києві, труби трубять у Новгороді (Сіверському, 100 км від Києва), стоять стада у Путивлі». Путивль – це Сумська область, Новгород Сіверський – Чернігівська, Київ – столиця України, Сула – річка в Україні, ліва притока Дніпра… Що ж тут російське, «давньоруське»? Можливо, «давньоруський» письменник побував у відрядженні в Київській Русі, написав «Слово про похід Ігорів» і залишив його там на згадку?
Д.С. Лихачов знає про існування України та українського народу. Хотілося б від нього почути, чому «Слово про похід Ігорів» твір «давньоруської» літератури, а не давньоукраїнської? Але в нас навіть такого поняття-терміну не існує, як давньоукраїнська література. Все "російське"!
Д.С. Лихачов пише («Заметки о России», издательство «Советская Россия», 1984 г.): «Ми не знаємо про себе найпростіших речей. І не думаємо про ці найпростіші речі». Ці дві фрази з'явилися в тексті якось несподівано і не пов'язані ні з тим, що було написано вище, ні з тим, що було за ним. Можливо, це і є відповідь на запитання, чи російські вчені замислюються над російською історією: а що ж було у нас до XIV століття? Архітектура була – церкви та живопис були – є ікони, фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до XIV сторіччя? Невже й далі нам слід вести відлік існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім Київська Русь, потім Велике князівство Литовське і тільки потім Московське царство? Якщо в нас до XIV століття не було ні історії, ні літератури – не так це й страшно, тому що за XVII, XVIII, XIX століття ми стільки всього створили і придбали, то розбагатіли і на історію, і на літературу, що багато народів нам можуть позаздрити. Навіщо привласнювати чуже?
Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, «Повість временних літ», Нестор, Київська Русь, Київ – все це належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, награбованих нашою розбійницькою російською силою – наш обов'язок. Академік Д.С. Лихачов у «Повчаннях» пише: «Приємно робити подарунки». А повертати господареві власність, колись відібрану у нього, має стати ще приємнішим. Ось «Хрестоматія Давньоруської літератури». У ній по порядку, під рубрикою «Пам'ятники літератури Київської Русі» наступне: «Слово про закон і благодать», «Повість временних літ», «Ізборник Святослава», «Повчання Мономаха», «Сказання про Бориса і Гліба», «Життя Феодосія» Печерського», «Слово про похід Ігорів», «Києво-Печерський Патерик». Наступні рубрики: «Пам'ятники літератури періоду феодальної роздробленості» і тут зустрічаються наші рідні теми. «Повість про руйнування Батиєм Рязані», «Житіє князя Олександра Невського». Потім – «Пам'ятники літератури часів об'єднання північно-східної Русі та утворення російської централізованої держави». Тут уже душа радіє - все чисто російські твори: "Про Задонщину", "Про Стефана Пермського", "Про Дмитра Донського", "Про Сергія Радонезького", "Про Афанасія Нікітіна", "Про Псков і Новгород". І далі йде вже література, хоч і давньоруська, але суто російська, на наші російські теми.
Дозвольте, а де ж пам'ятники стародавньої літератури українського народу, адже він живе тут же, в Україні, на берегах Дніпра від часів «створення світу»? Він народився, хрестився, створив блискучу культуру, нікуди не переселявся – і дотепер історична наука не виявила, щоб українці в якомусь там столітті звідкись прийшли та окупували Київ, як турки Константинополь.
Необхідно, панове-товариші, розібратися і поділити давню літературу та давню історію по-братськи – чуже повернути, своє залишити в себе. Нехай пам'ятки літератури Київської Русі називають давньоукраїнською літературою. А ми маємо десь Суздальський літопис, пісні Кірші Данилова та ще 60 найменувань давньоруських творів, навіть після вичленування пам'яток літератури Київської Русі.
Війни Олега та Святослава, хіба ж це наша історія? У цих воєн є власний господар, але він сидить із кляпом у роті. А що було за часів воєн Олега та Святослава на нашій землі? З ким воювали в'ятичі, кривичі та «руси», сусіди Булгара Великого? Цих «русів» описує арабський мандрівник Амад-Бен-Фадлам, який прибув 11 травня 922 (!) до столиці Булгара Великого. Він пише: «Після цього спалення» присутні спорудили на цьому місці щось схоже на круглий курган, посадили посередині велике букове дерево і написали на ньому ім'я померлого поряд з ім'ям князя «русів».
З цього уривка видно, що деякі містичні «руси», ще в дохристиянські часи знали грамоту і жили не племенами, оскільки мандрівник згадує «князя русів». В архівах Європи є старовинні документи, де, як і у наведеному вище уривку з описів арабського мандрівника, згадуються «руси». Зібрати всі ці відомості разом – завдання істориків, нехай їх небагато, але вони є цінними для нас.
Професор Колпакова, фольклорист, пише, що на Півночі ще до Петра існувала жвава торгівля, систематично приходили іноземні кораблі, розквітало ремісництво і навіть існувала кольорова металургія. З появою Петербурга все це занепало, і на час фольклорних експедицій Колпакова від тодішнього кипучого життя залишилися лише спогади.
У 70-х роках в «Комсомольській правді» було опубліковано цікаву інформацію. Молодь, студенти і молоді спеціалісти, здійснюючи похід берегами Північного Льодовитого Океану, десь між Мезенню і Печорою натрапили на сліди російського міста, колись колись дуже розвиненого. І там було виявлено сліди металургії. Вочевидь туди теж приходили Європейські кораблі. Ось де була наша російська торгівля, а не у Києві.
Нинішня еліта історичної думки, вчені-історики по той бік залізної завіси, служать окупантам поневолених народів, як і свого власного народу. А з цього боку залізної завіси – еліта російської науки спочиває на лаврах, пишаючись величчю «Великої та Неподільної Росії». А в естонців, у татар, у «литви», у вірмен і в українців і там, і тут справжні представники народної культури всіма способами виборюють національну свободу.
Панування російської сили над Україною завдало українській культурі величезних, але не непоправних втрат. Незважаючи на всі ці втрати, український народ має свою літературу, мистецтво, музику, науку. Український народ дав світовій культурі, науці та техніку багато геніїв. А білоруський народ, сусід та брат росіян та українців? Він такий підкорений, такий задушений, що жодної сторінки історії, крім Великого князівства Литовського (де білоруська мова була державною), та ще й Кастуся Калиновського йому не залишилося. Однак культурний потенціал білоруського народу не може бути настільки низьким, щоб ні в історії, ні в культурі, і в цілому жодних історичних імен він не залишив. Ось до чого доводить Російське Великодержавство!
Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну і ось уже чотири століття чіпко тримаємось за неї, висмоктуючи всі національні цінності українського народу. Пограбували українську історію, витоптали, перетворили її на пустелю. І одночасно спустошили свою власну історію. Якби Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до XIV століття, то скільки б він та його послідовники могли б знайти та зберегти у своїх працях! Однак ми цікавилися Київською Руссю, і залишилися, як то кажуть, «з обмилком у руках». Скільки згоріло документів у згарищах «великої жовтневої»? А скільки знищено, як «антирадянська пропаганда та агітація», скільки з'їли миші? Що залишилось? Невже так і сяятиме біла пляма російської історії?
Протягом століть ми грабували українську історію. Все – «російське»! Російська культура називає Григорія Сковороду "російським філософом". Українець, жив постійно в Україні, хоч і бував у Пітері, співав там у церковному хорі, писав старовинною книжковою українською мовою, він і помер, і похований в Україні – син української землі. Так, ні – «російський філософ»! А річ у тому, що в нас, росіян, на той час не з'явився жоден власний філософ, тож – давай сюди Сковороду! А ще й така фраза зустрічається у російських літературознавців: "Шевченко хотів бути російським письменником". Пишуть це на тій підставі, що Тарас Григорович писав також і російською. А чому б і ні? Сковорода писав і латиною. Можливо, це означає, що він хотів бути «латинським» письменником? Пушкін писав і французькою, а він яку мету переслідував?
Шевченко – геній та один із найкультурніших людей свого часу. Природно, він писав російською листи своїм петербурзьким і московським друзям (не українською ж було йому писати. Він і щоденник писав російською, перебуваючи в засланні на чужині, в чужому, ворожому оточенні). «Хотів», то чого ж не став? Це ж нікому не заборонялося, навпаки – навіть заохочувалося.
Якби й у ХІХ столітті Київ був би такою блискучою європейською столицею, як і за часів Ярослава Мудрого, пішли б Василенки, Ярошенки, Лівицькі, Горенки, Боровиківські, Артемівські, Достоєвські, Щепкіни, Рєпіни, Капиці до Москви та Петербурга? Хіба емігрували молоді генії з Парижа до Лондона і навпаки? З якого дива? Ні, звичайно, вони задовольнялися добром та можливостями для творчості у своїх рідних столицях. Адже це природне прагнення діяча культури-початківця бути там, де вирує життя – у столиці. Всім вкрай потрібне спілкування з рівними собі, інакше як пізнати, хто ти?
Уславлений у Європі середньовічний Київ до ХІХ століття перетворився на глуху провінцію, заріс травою. Середньовічний мандрівник чернець Алепський писав, що в тодішній Україні навіть жінки були грамотними. А в XIX столітті населення України було підведено до тотальної безграмотності, і саме цього прагнула російська імперська сила. І Петро Великий, і Олександр Визволитель видавали Укази, які забороняли українську мову. І якби не сталося, так зване возз'єднання, тобто, приєднання України до Росії, то Гоголь писав би рідною мовою, і хто знає, до яких би вершин злетів би його геній. Гоголь так рано і так трагічно закінчив життя, можливо, саме тому, що усвідомив: він своїм генієм служить культурі держави, яка поневолила український народ і зруйнувала його культуру. Писав же Максимовичу: «Він не їх, він наш, Київ». Або хто знає, якби Київ був столицею власної держави, можливо й Ганна Горенко (справжнє ім'я Ганни Ахматової) творила б у себе вдома, на землі батьків, і Україна мала б ще одну велику Українку.
Російський історик, автор статей в «Енциклопеції Южакова» пише: «Християнство почало розширюватися серед в'ятичів не раніше XII століття з часів проповідництва святого Кукші». В'ятичі – предки мешканців центральних областей сучасної Росії. І Новгород хрещений у XII столітті. А ми, росіяни, збираємося наступного 1988 року святкувати Тисячоліття «свого» Хрещення. Чи не зарано?
Що означає святкування 1988 року Хрещення «російського народу»? Це неприпустима поведінка щодо історичної істини. У 988 році Володимир, Князь Київської Русі, хрестив своїх підданих – мешканців Києва та своє військо. Це Водохреща російського народу не стосується.
Новгород, який був ближчим до Києва з погляду комунікацій, був хрещений у XII столітті – це ми точно знаємо з літописів. А коли хрестили Суздаль, Устюг Великий, Кандалакшу, Ростов, В'ятку, Нижній Новгород? Нам відомо лише те, що не раніше XII століття. Так почекаємо ще 200 років і святкуватимемо своє Хрещення, а не позичене в іншого народу.
Чому ми, росіяни, забули, що Україна – наша колонія? Цю ганьбу ми зможемо змити з себе лише добровільно заявивши, що ми не хочемо володіти жодними колоніями: ні українським Києвом (жаль, звичайно, перлина ж (!), та ще й «мати міст руських» - але що поробиш), ні білоруським Мінськом, ні латиською Ригою і т.д.
Карл Великий володів усією Західною Європою, на місці його імперії виникли Італія, Франція, Німеччина, і чомусь жодна з цих держав у наш час на жодні території сусідів не претендує. І від колоній в Африці та Океанії відмовилися. А ми, росіяни, не можемо. І лише тому, що імперське зло існує дотепер і прагне утримати «цілісність» Великої та Неподільної на багнетах.
Не вийде.
1987 р.
Переклад з російської
