Багатство рідної землі... і мови

Багата таужненська земля на природні ресурси. Найперше, звісно, на родючі чорноземи, що дають людям хліб, овочі, фрукти та пашу для худоби. А ще у нас є багато джерельної води. Із джерел долини, де мешкає Мотрона Федорчук, бере початок річка Таужнянка. Друга річка бере початок із “Голубових” криничок – певно, там голуби пили воду і відкрили шлях річці Хвать (притоці Таужнянки). Кажуть, називається річка так, бо в деякі роки ці джерела разом із дощами давали таку воду, що вона хватала все з людських городів і несла в село*. Від неї (в кінці вул. 8 Березня) зробили ставок, де був цегельний завод і чималі запаси глини. З’єднавшись воєдино, ці дві річки понеслись у Синицю, потім у Бог (Південний Буг), Руське (Чорне море) і далі в світ широкий.


Село Таужне


У долині Василя Кобця било джерело, яке називали “Ясоновим”, бо колись тут ніби жив єврей Ясон. І річечка була. Недалеко звідти добували білий пісок, приблизно довжиною в три городи. Прадід Кобця Василя продавав той пісок, коли в Рижавку будували залізничну дорогу. Через розробку пісочного кар’єру річечку замулило і її не стало…


Стосовно “Голубових” криничок Людмила Лихенко-Хитрук, посилаючись на свого дідуся Григорія Ходака, уточнює, що назва їх походить від глини, яка мала голубуватий колір і була дуже шанована гончарами за добру в’язкість. Щоб накопати її, спочатку треба було розмочити. От і знімали верхній шар ґрунту та заливали водою, щоб глей той розмок, тоді легше його добувати. Кожен гончар робив собі таку криничку, а то і декілька, бо глини треба було дуже багато на “черепля”.


А в долині біля Раїси Видойної досі є криниця, яка називається “Хорунжовою”. Вона обкладена камінням і, кажуть, мала чудодійну силу: коли траплялася тривала засуха, з неї виливали воду і після цього йшов рясний дощ. У метриці 1780-1802 рр., до речі, згадується хорунжий (точніше, наймит хорунжого). Може це він викопав криницю? Якщо так, то їй уже понад 200 років і вона заслуговує бути пам’яткою щонайменше місцевого значення...


На подвір’ї Григорія Скрипника росте каміння, а на полі біля Івана Медведя є пласти вугілля. Від таужненських полів у бік Завалля (від конячого цвинтаря) можна знайти запаси графіту...   


Природні особливості отримували й особливі назви, збагачуючи нашу мову: ніде більше нема таких назв річок, як Таужнянка та Хвать. Невідомо, чи ще десь були Голубові кринички і Ясонове джерело, Хорунжова криниця? А ще ми маємо Попове поле, Бербанів яр і куток села Голопузівка (на виїзд у бік Гайворона), де колись жили найбідніші наші односельці. Є куток Перцівка (в сторону залізничної станції). Є куток з назвою Комарівка (за прізвиськом діда Комара). Також кожна гребля мала свою назву: Матеєва гребля, бо на ній своїм “Запорожцем” збив огорожу і ледь не влетів у ставок Вітя Соколюк (Матей); Романова гребля, бо за нею жив дід Роман... Вираз від “Тихонової до Гіліяшової греблі” означав “дуже далеко”, або з одного кінця села в інший. Є Вдовина криниця, бо її викопали вдови. Є Трубінь – частина лісу, що прилягає до пос. Червоні Маяки (де пролягають рельси над трубою). Певно, під час проходження поїзду тут був якийсь особливий звук (трубіння), тому і назвали це місце Трубінь...   


*Як приклад цьому, повінь, що знесла дві греблі, – про неї читайте в додатках у матеріалі “Земельна реформа 1861 року” в листі Таужненського поміщика-орендатора Станіслава Піщатовського.


Із книжки "Таужне"