Б’є – значить любить?

Вийшов 25-й номер літературно-художнього, культурно-просвітницького та історико-публіцистичного журналу «Зоря вечорова» (м. Комінтернівське, Одеської обл). На його сторінках читачі можуть прочитати уривок з роману Сергія Піддубного «Таємниці останніх дажбожичів», оповідання Василя Мороза «Ясуни», публіцистичні виступи Володимира Гонського, Ігора Лосєва, Леоніда Залізняка, Олександра Горобця, ознайомитися з новими книжками тощо. А увазі читачів пропонуємо передову статтю із журналу його редактора Дмитра Мартинюка.

Насильство в сім’ї – проблема, що існує впродовж століть, а нині набуває загрозливих масштабів. Тобто це біда давня. Інша річ, як до цього ганебного явища ставилося суспільство в різні періоди свого розвитку. Не наважуся стверджувати, що в українських родинах в давні часи жінки вважали це нормою. Але таким тоді було їх безпросвітне життя, і вони, жінки, будучи фактично безправними, часто виданими заміж проти своєї волі, мусили з цим змиритися. Навіть, для власного втішення, вигадали оцю приказку, що, мовляв, б’є – значить любить...

Але нині – хіба тільки труднощі життя (які насправді є!) зумовлюють родинне насильство? Віддавна кажуть, що вдача людини закладається ще в лоні матері. Це правда. Але правда й те, що характер, стиль поведінки, уподобання можуть змінюватися залежно від умов, у які вона потрапляє після народження, в дитинстві й навіть у дорослому віці. Хіба мало ми знаємо випадків, коли гарний хлопчик, який у результаті загибелі батьків потрапляє в дитбудинок, виростає малолітнім злочинцем? Або навпаки, – коли дитина “з підвалу”, відігріта в родині, стає порядним громадянином? Отже, варто поміркувати про зовнішні, так би мовити, фактори впливу.

Проаналізуймо, шановний читачу, що, наприклад, показує нам (а значить, і нашим дітям) наше всепроникне і всюдисуще неукраїнське телебачення. Жахіття, насильство, згвалтування, убивства. І трупи, трупи, трупи... Прочитав недавно в Інтернеті виступ одного обуреного кінопрокатника, який просторікував, що коли комісія з питань моралі заборонить показувати трупи й фізіологічні подробиці вбивств, то прокат... втратить величезні суми грошей. Ось що їх хвилює, а не моральне здоров’я нації! Так само в пресі не раз виступали провідні педагоги, психологи з аналізом дитячих мультиків – вони, за невеликим винятком, засновані теж на насильстві, жахіттях, а головні герої їх – монстри й чудовиська. І що? Ці фільми все одно закуповують.

Тим часом фахівці-психологи небезпідставно стверджують, що людина будь-якого віку, а дитина особливо, на рівні підсвідомості засвоює те, що бачить на екрані – як приклад позитивний! І можна скільки завгодно наголошувати, що батьки (знову, як бачимо, батьки!) не повинні дозволяти дітям і підліткам дивитися шкідливу кінопродукцію. Та це заклинання скоріше нагадує своєрідний фіговий листок для прикриття чиновної бездіяльності чи байдужості. Бо, по-перше, це не завжди можливо в технічному сенсі, а по-друге, хлопчик чи дівчинка запросто можуть піти до друга чи подруги подивитися “заборонений” фільм. Так само можна скільки завгодно говорити про авторитет батьків, про необхідність виховання в дітей поваги до батьківської заборони, і т. д., і т. п. – але на дітей на кожному кроці чигають спокуси, і батькам важко їх переборювати.

Висновок очевидний: суспільство, держава мають усунути ці спокуси, щоб не піддавати непотрібним випробовуванням незрілу дитячу психіку. Та де там! Коли бал править його величність капітал!..

Пройдіться вулицями навіть невеличкого районного містечка – побачите чи не за кожним рогом генделик або шинок (що їх чомусь на іноземний манір називають “барами”). Ці заклади пригощають до ранку! Та не думайте, що в них сидять тільки дорослі, – туди вчащають і підлітки, юнаки й дівчата. Прилучаються, так би мовити, до “дорослого” життя: триповерхові матюки, нелюдський регіт за кожним словом і – горілка та пиво рікою. Й не тішмо себе ілюзіями, що оті хлопчаки, які зараз так палко пригортають своїх подружок за пивничними столами, – одружившись за кілька років, забудуть свої набуті звички. Що тоді, причвалавши з чергового генделика додому, вони не влаштовуватимуть домашніх бійок. Оточення виховує...

То чому ми, суспільство, так поводимося і так до цього ставимося? Варто було деяким місцевим органам самоврядування в країні обмежити продаж алкогольних напоїв у нічний час, як зчинився нечуваний гвалт: власники алкогольних торговельних мереж залементували про перешкоджання їх підприємницькій діяльності; юристи (вочевидь, відпрацьовуючи щедрі гонорари від глитаїв) кинулися доводити, що це порушення прав громадян; навіть один нардеп у Верховній Раді, облишивши свою бурхливу “діяльність” на ниві захисту прав “русскоговорящіх”, затято доводив, що “у нас законом не запрєщєно употрєблять спіртниє напіткі”...

Так і заглухла добра справа під гнітом захланної влади й “золотого тільця”. Як і починання, теж окремих місцевих рад, щодо обмеження перебування дітей і підлітків на вулиці у вечірній час. “Аргументи” ті ж: “ніхто не може обмежувати свободу дітей та їх право на відпочинок”. Отож “діти”, збираючись групами, “відпочивають” у дворах багатоповерхових будинків – галасуючи, голосно регочучи, зрозуміло, пересипаючи все це матюками. Юристи пояснили: міліція може затримувати підлітків уночі, тільки “при явному порушенні закону”. Оскільки голосний сміх і галас до явних порушень не відносяться, людям, які кличуть правоохоронців на допомогу, відповідають: “Порушень закону не встановлено”.

Ліберальна ідея, яка вкорінюється в наше суспільство дедалі глибше (до того ж, у викривленому, спотвореному вигляді), проголошує як першочергове надбання свободу особистості. Всі, хто побажає “засвітитися”, починають активно “захищати “ права дітей, підлітків, молоді. Але чомусь не право на навчання, працю, змістовне дозвілля, всебічний гармонійний розвиток, прилучення до української духовності, історії і культури, – а право жити в суспільстві, не рахуючись і не зважаючи на інших людей: “право” грубіянити, порушувати спокій містян чи односельців, “право” пиячити ночами в пивницях, “право” безкарно бити менших або слабших. Пригадую, кілька років тому з подачі районної влади в містечку Комінтернівському (Одещина) відновили роботу відкритого танцмайданчика, збудованого ще в радянські часи посеред жилого кварталу. Здавалося б, добра справа. Якщо не брати до уваги, що нині молодь, якій за 18, дискотеками практично не цікавиться, а технічні й акустичні можливості звуковідтворювальної апаратури зросли в десятки разів, – і от на танцмайданчику у цілковитій темряві, під оглушливе 100-децибельне ревище двометрових колонок звиваються, ніби в конвульсіях, півтора-два десятки 12-14-річних дівчаток і хлопчаків. До другої години ночі...

З депутатом селищної ради ми побували в кількох оселях у розташованих неподалік будинках. При наглухо зачинених вікнах, кватирках і дверях (а надворі – липень!) рівень звуку від танцмайданчика, як показав спеціальний вимірювальний прилад, був вищий від допустимого вдвічі! Коли ми сказали про це чиновниці, яка мала безпосереднє відношення до дозвілля дітей, вона обурилась: “Что вы здесь проверяете? Что, будет лучше, если они ( діти — авт.) будут шляться по барам?” Повз нас, ховаючи руки за спинами, пробігли дівчатка-школярки з пивними пляшками – бар поряд...

Між тим, медики, педагоги, психологи б’ють на сполох, занепокоєні масовим використанням у розважальних закладах і побуті т. зв. “музики”, яка руйнує людську психіку, особливо в дітей та підлітків. Маються на увазі, зокрема, віртуальні пристрої, які відбивають ритм при повній відсутності мелодії. При частоті два удари на секунду, та ще з рівнем сили звуку, який переважає допустимий у рази (що властиво для нинішніх “барів”), людина швидко деградує: вона стає безпричинно агресивною, духовно й культурно обмеженою, байдужою до чужого горя, проблем чи труднощів. Хто сумнівається – нехай поспостерігає за підлітками в громадських місцях чи в транспорті...

І виникає закономірне запитання: то може, це комусь потрібно, щоб дорослі спивалися, підлітки і діти змалечку поринали в алкогольний та тютюновий дурман (сигарети вже продають у кіосках прямо біля шкіл!), а сім’ї розпадалися через нестерпні умови, створені тиранами-чоловіками?

І ми хочемо, аби за таких умов молоде покоління з повагою ставилося до старших, допомагало молодшим, аби не було знущань у школах і насильства в сім’ях? Давно відомо, що безкарність, відсутність реакції на викличну поведінку окремих індивідуумів та брак суспільного виховання призводять лише до ескалації антисоціальних явищ. Не варто дивуватися, що хлопчики, вирісши в обстановці побутової вседозволеності, тотальних розгуляїв, нав’язуваних агресивною чужою рекламою, сумнівних розваг, телевізійних убивств і реальних “розбірок” у численних генделиках, зомбовані чужоземною бездуховною “музикою”, – нерідко навіть у гарних родинах втрачають повагу до батьків, розходяться з ними в поглядах на життя. Й водночас стають чудовим “матеріалом” для різноманітних каральних підрозділів, що призначені для захисту діючого режиму. Звичайно – не всі. Звичайно – не всюди. Але загроза така є. І вона нині значно більша, аніж за часів комуністичного режиму.

Громадські організації, ЗМІ, психологи повідомляють про зростання рівня жорстокості серед учнів загальноосвітніх шкіл, юнаків, котрі вже школу закінчили (у пресі торік наводилися такі дані опитування: з шести школярів тільки один готовий прийти на допомогу скривдженому. Значно почастішали знущання старших школярів з молодших, причому старші з якимось садистичним задоволенням ще й знімають це на мобільні телефони. Почастішали випадки доведення школярів до самогубства). А минуть роки, й нинішній школяр одружиться, стане батьком...

Ясна річ, що дитяча й підліткова агресія не виникає, як кажуть у народі, на рівному місці. І тут, на жаль, дуже багато причин. Зрозуміло, що моральну (а часом і не тільки моральну) відповідальність за виховання власних дітей несуть батьки. Цілком можна погодитися з педагогами, працівниками інституту уповноважених з прав дітей, представниками органів влади, – що саме в родині дитина отримує перші вказівники суспільної поведінки, саме в родині має закладатися у свідомість маленького громадянина почуття поваги до інших людей, шанобливе ставлення до старших, до тата й мами, дідуся й бабусі, братика й сестрички, до інших родичів, прагнення чинити добрі справи. Все так. І українське суспільство віками дотримувалося цих шляхетних приписів (узятих, між іншим, зі Святого Письма).

Насторожує інше. Представники поважних державних інституцій, не втомлюючись повторювати прописні істини щодо виховання дітей і підлітків у родинах, якось ніби не помічають, що батьки (маю на увазі насамперед порядних, турботливих і свідомих свого призначення батьків) у нашому хворому суспільстві залишилися сам-на-сам з виховними проблемами (бо держава не тільки не допомагає їм у цьому, а навпаки, створює труднощі, часом непереборні. Або потурає тим, хто в гонитві за наживою не гребує нічим). Більше того, ці представники нерідко цілком переконано кажуть, що негатив у сім’ях – то проблема не суспільства, а батьків. Таке враження, що вони й не прагнуть дошукатися глибинних причин: їм зручно й комфортно переводити стрілки на родини...

Зі зміною суспільно-політичного устрою в Україні змінилися й чинники, що впливають на мікроклімат у сім’ї. З’явилися такі з них, які за інших критеріїв функціонування нашої держави (тут мається на увазі держава як сукупність владних інституцій і установ, що діють від її імені або бездіють, прикриваючись її інтересами) не могли б проявитися взагалі, чи, принаймні, були би зведені до мінімуму. І саме держава, її владні й законотворчі інституції мають нести свою частку відповідальності за зростання агресії в нинішньому суспільстві.

Протягом останніх десятиліть на різних рівнях усе частіше піднімаються питання про боротьбу з насильством у сім’ях та про гендерну рівність, про захист прав дітей і підлітків. Держава до цієї боротьби долучається теж, хоча й у вельми оригінальний спосіб. Десять років тому було прийнято Закон України “Про попередження насильства в сім’ї”, який, цитую, “визначає правові і організаційні основи попередження насильства в сім'ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї”. Цей розлогий документ передбачає функціонування цілої низки спеціальних державних органів, кризових центрів, центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї, а також містить положення про спеціальні заходи з попередження насильства в сім’ї та про відповідальність за вчинення насильства. На цьому – головний акцент. Та попри все, проблеми насильства в сім’ях відокремлені як від глибинних першопричин, так і від інших проблем життя суспільства.

Існує чимало громадських організацій і створених ними органів, які покликані викорінювати насильство. На жаль, повідомлень у ЗМІ, в Інтернеті про випадки насильства в родинах більшає. І злочини ці стають усе жорстокішими.

А тепер пригадайте, шановний читачу: скільки разів ви чули і, мабуть, самі погоджувалися з тим, що треба жорсткіше карати злочинців! Звичайно, карати треба. Та коли тільки виявляти й карати – це вочевидь шлях в нікуди, адже боротися треба найперше з причинами. Нерозумне виховання дітей у родині, або байдужість до цього процесу з боку суспільства й держави неминуче нагадають про себе, коли діти виростуть, здобудуть професії, підуть на службу чи заснують власну справу. І тут, на моє переконання, слід брати до уваги не тільки схильність конкретного індивідуума до насильства в сім’ї – треба завважувати його схильність до агресії взагалі. Наші ж “фахівці з проблем насильства”, на жаль, обирають інше – розглядають поведінку, скажімо, чоловіка й батька в родині окремо від іншої частини його життя й ситуації в суспільстві, країні. Чи це логічно?

Давайте поміркуємо. Нині точиться жорстока боротьба не на життя, а на смерть поміж різними олігархічними кланами, злочинними угрупованнями, які їх обслуговують. То невже ви повірите в те, що озброєні до зубів молодики, які вдень захоплюють підприємства, “розбираються” з конкурентами своїх панів, “вирішуючи питання” з незговірливими, – увечері, приїхавши додому, будуть лагідними і чуйними до членів своїх родин? У них, чиї руки по лікоть в крові, вже давно інша ментальність...

Або – ви повірите, що нелюди, які топталися, немов коні, по живих людях у наметі донецьких “чорнобильців”; які заливали пічки водою, аби намет наповнився їдким димом, і через яких помер похилого віку протестувальник, – що вони, після своїх “подвигів”, удома перевтілилися в турботливих чоловіків і батьків? Чи кремезні молодики з різних “Беркутів”, “Соколів”, “Грифонів” (та інших спецпідрозділів, що давно вже перетворилися на каральні загони), які вдень, з перекошеними від люті обличчями, по-звірячому гамселять кийками мирних демонстрантів, труять їх сльозогінним газом, волочуть бруківкою і кидають, немов мішки з піском, до “автозаків”, – вони що, з приходом додому знімають свою ”упокорювальну” машкару? Ні. Та навіть коли б комусь із них це вдалося б, то ненадовго, бо не може аморальний виконавець чужої злочинної волі на службі бути жорстоким садистом, а вдома – зразковим сім’янином. І з роками – між іншим, досить швидко – виконувана робота може змінити характер, життєві принципи, впливати на інтелект. Дехто з “силовиків” назавжди обирає собі образ “господаря життя”, якому має коритися ввесь світ. Дехто стає байдужим зомбі, який тупо виконує свою жорстоку роботу і не замислюється про сенс свого існування, ба навіть задоволений ним. (Зустрів колись, ще в радянські часи, на вулиці однокурсника, з яким не бачились понад двадцять років. Як завжди в таких випадках: де ти, як ти, що робиш, де живеш? Виявилося, що мій співбесідник, закінчивши технікум і маючи за плечима роки служби в армії, вступив на службу до пенітенціарної системи і весь цей час був наглядачем в колонії. Він безупину говорив тільки про свою роботу, про “шмони” й упокорення в’язнів, про “спецзасоби”, про вбивства й втечі, про облаштування тюрем... Спинити його було неможливо, не допомагали й намагання перевести розмову на інші теми. Мій колишній однокурсник ні про що інше говорити не міг – його інтелект так і застиг на рівні тюремного наглядача, й він просто не знав і не хотів знати нічого іншого...)

Отож, коли ми закликаємо громаду на боротьбу з насильством у сім’ях, то, попри шляхетну мету, фактично маємо на увазі боротьбу з наслідками. На жаль. Бо причини лежать набагато глибше, аніж перелічені у відповідному законі заходи чи гарні плани численних громадських організацій.

Прикро усвідомлювати, що Українська держава практично з першого ж дня проголошення незалежності самоусунулась від виховання як молоді, так і суспільства в цілому: як правило, про якісь усвідомлені комплексні, всезагальні виховні заходи чи програми не йшлося й нині не йдеться. Прагнучи якнайскорше позбутися радянської ментальності, вирішили, що негоже когось там виховувати й “обмежувати свободу” – висловів, поведінки, вчинків. Чомусь вважається, що головне – створити “належні умови для дозвілля і відпочинку молоді”. Що буває з молодою людиною, коли все її життя – то суцільні дозвілля й відпочинок (особливо, коли ці постулати матеріалізуються в цілодобових барах і нічних клубах), говорити не варто: ми це знаємо зі щоденних повідомлень про події в країні та з життя на своїй вулиці чи в населеному пункті.

Інакше кажучи, разом з каламутною комуністичною водою вихлюпнули й дитину. І в арсеналі впливу залишились тільки каральні заходи...

Апелювати тут лишень до батьків – марна справа, бо проблему треба вирішувати комплексно. Так само марно намагатися навести лад у родинах з допомогою посилення контролю з боку держави за дотриманням навіть найкращого закону про боротьбу з насильством. У країні, де в міліційних відділках катують людей (торік, за повідомленням Уповноваженого з прав людини у ВР Ніни Карпачової, жертвами катувань у міліції стали 790 тисяч українців – на 186 тисяч більше, аніж у 2009-му. Нині правозахисники підрахували, що протягом 2011 року в міліції через незаконні дії чи бездіяльність правоохоронців загинули 24 особи, 10 із яких скоїли самогубство. У більшості випадків міліціонери заперечували свою вину, намагаючись пояснити смерть людей хворобами, неадекватною поведінкою, залежністю від наркотиків); у країні, де мажори безкарно вбивають машинами людей на вулицях, де кримінальні злочинці розгулюють на волі, а замість них сидять у в’язницях невинуваті (навіть після доведення їх невинуватості Європейським судом); де владці й купка найбагатших жирують, а простий люд гине від голоду (наприклад, в уряді вважають, що інвалідові на харчування вистачить... 440 гривень на місяць); де брутально знущаються з хворих інвалідів-протестувальників під будівлею кабміну; де жорстоко придушуються найменші прояви протесту проти сваволі влади – у такій країні марно сподіватися на гармонійні стосунки в суспільстві, в тім числі й у родині як його невід’ємній часточці. Допоки не змінимо суспільно-політичний, олігархічно-клановий устрій – це чудовисько, витворене диким капіталізмом – на інший, людяний; допоки в Україні не постане насправді правова, соціальна, УКРАЇНСЬКА держава, як це записано в Конституції – всі шляхетні зусилля українського суспільства приречені на поразку.