АМОРТИЗАЦІЯ БІЛЬШОВИЦЬКИХ УДАРІВ (відгук на книгу Миколи Ременюка «Півстоліття на Обухівщині»)

Цю книгу спогадів Миколи Ременюка, колишнього першого секретаря Обухівського райкому КПУ і голови Обухівської райради, я прочитав одним духом, відклавши тимчасово грубезну книгу Галини Хитенко. А чого ж це? Просто Микола Андрійович був моїм учителем, а згодом я за його ж визначенням «став політичним опонентом». І мені було цікаво простежити, які зміни відбулися за минулі більш ніж 20 років у світогляді автора.

Рецензована книга свідчить про те, що і як може зробити цілеспрямований і сильний духом чоловік, облаштовуючи і перетворюючи світ навколо себе. І не полишає мене тужлива думка про нереалізованість його великого потенціалу: якби ж то було його «термоядерну енергію» та застосувати в мирних цілях від початку здобуття незалежності Україною…

Про це та ще про дещо й хочу вам розказати.

Для чого такі книги пишуться?

Коли людина не розлюбила себе остаточно, коли вона не розчарувалась навіки у собі і в світі, то вона намагається згадати про свій життєвий шлях. Іноді ці рідкісні спогади радо читають онуки і правнуки у запилених і пожовтілих зошитах у клітинку, коли вже нема ні діда, ні баби і в нікого розпитати, яким же було насправді їхнє життя. Як не страшно, то можна про своє життя написати і книгу. Бажання в авторів мемуаристики таке: пояснити собі і читачам про своє життя і бажано, щоб читачі їх зрозуміли, виправдали і схвалили. Особливої ціни набуває така книга спогадів тоді, коли вона написана щиро самим автором. Відмічаю, що пан Микола є винятково щирим із читачами своєї книги.

Мої свідчення.

Це справді так, що цей високий білявий парубок босим топтав краснянську грязюку, жаліючи свої перші імпортні туфлі. Це він стояв півстоліття тому розпашілий із дівчиною під стріхою, а злива була така, що перед ними була дзюркотлива водяна завіса. І красняни сприйняли його, такого чемного і трудолюбивого, за свого, а ревниві парубки не побили його хоч би за те, що не п’є, не курить і не сквернословить.

Два роки Микола Андрійович був моїм учителем і це він тактовно вчив мене стругати рубанком і орудувати стамескою і у свої 12 років я зробив свого першого стільчика. Доти мені слухняними були лише сокира, пилка і молоток.

Потім наші життєві шляхи розійшлися так років на 20. І лише весною 1981 року, коли буйно цвіли сади, я зайшов в Обухівський райком, щоб похвалитися своєму вчителю, що я вже кандидат хімічних наук. А він, перший секретар, щиро хвалився мною перед райкомівцями. (Тоді мене вразило, що Микола Андрійович, знайомлячись з кимось, сказав: «Ніколай!»). Я заходив до нього ще і він таки допоміг мені із працевлаштуванням на ККПК. Це я вдячно згадую для того, щоб читачі книги повірили, що Микола Андрійович таки пише правду про те, що він допомагав дуже і дуже багатьом людям, бо це було його життєвою потребою.

Його мрія збулася.

Ще із свого голодного і холодного дитинства, коли його обідом у школі була четвертинка печеного буряка, хлопець мріяв стати головою колгоспу. Чого це? Автор не пояснює, а я гадаю тут спрацювало корінне, генетичне бажання українця бути господарем на землі хоч в такій перекрученій більшовиками формі. А друге – це ідеалізм і максималізм юнака, який після критики злочинів Сталіна Хрущовим, мабуть, сказав собі: «…все правильно! І радянська влада, і колгоспи – це добре! Варто лише вернутися до ленінського плану будівництва соціалізму…».

Після роботи в райкомі комсомолу автор опиняється в Трипіллі в якості заступника голови колгоспу і за сумісництвом секретарем парткому. Згодом він вже повноцінний голова колгоспу в Долині. Що це була тоді за робота головою? А просто – з п’яти ранку і до десяти вечора, а то й до півночі на ногах і без вихідних. «Суцільний робочий день тривалістю в рік, хіба з перервою на відпустку і то неповну» - пише автор і я цьому вірю. Хто може витримати таке життя, й не життя, а суцільну гарячку, роками? Про таких людей російський поет написав: …Гвозди бы делать с этих людей –

Не было б в мире крепче гвоздей!

В Москві складалися плани забезпечення міст велетенської країни і п’ятимільйонної армії продовольством, а колгоспники під тиском мусили своїм потом і кров’ю те добувати. Не було б насилля, не стало б і колгоспів. З Кремля цілилися і били по селянах, а голова мусив те насилля ще й виправдовувати. Як повести себе? Виконувати все, що велить партія іноді на зло людям, і тоді тебе начальство помітить, а може й похвалить?

(До прикладу, голови колгоспів Кабанець і Берда, маючи можливість, відмовилися проводити газ у свої села!) Чи «крутитися», підставляючи себе під удари, і тим полегшувати життя людям у сподіванні, що начальство цього не помітить і не накаже? До честі Миколи Андрійовича, від умудрявся іноді бути амортизатором того партійного тиску і ударів з Кремля, наражаючись на пряму загрозу своєму життю.

В Трипіллі колгоспний водій утік на роботу на будівництво Трипільської ДРЕС. Партія вимагала таким обрізати город, щоб інші не тікали з колгоспу. Микола Андрійович й прибув із трактором переорати той город, а сміливий чоловік став на порозі й націлив на нього рушницю: крок вперед і ти труп! Що робити? Певно він відступив же, раз остався живий, а трипілець теж остався живим та ще й свою землю захистив.

Вже головуючи в Долині, керівник колгоспу часом думав: випустити чи ні цього чоловіка з села, давши йому довідку на отримання паспорту? Дасть – і кадри розбіжаться, а начальство за це по голівці не погладить. Прийшов мій брат в Долину за такою довідкою:

- Миколо Андрійовичу! У нас є в есесері свобода?

– Є! – відповідає.

– То чого ж тоді я не можу робити і жити, де захочу?

– Живи! Хто тобі не дає?

– Так ви ж не випускаєте мене з колгоспу, а я ж навіть заяви в колгосп не писав! Дайте довідку, щоб мені видали паспорт!

– А нащо він тобі?

– Я хочу вчитися!

– Так давай ми тебе направимо від колгоспу на учобу! От хоч би і в сільськогосподарську академію! Я сам там учився!

– Так я там вивчуся, а мене знову направлять до вас, а я не хочу жити в селі! Дайте довідку!

Подивився голова оцінююче на парубка:

- Не дам!

Мій брат мало стола не завалив, кинувшись до голови. А той густо почервонів, але самовладання не втратив:

- Ти тут не метушись! Он бачиш у кутку двопудові гирі, це я ними бавлюся! У мить заспокою! Так і не дав довідки і не лише йому.

Москва йому не повірила.

Знаючи теперішню владу, читач може й не повірити, що автор книги не брав хабарів, а йому таки підносили; що він 19 років жив у приймах і не мав власної квартири, хоч вже 7 років був першим секретарем райкому. Тоді першому секретарю до всього було діло: і до того, як доять корів у п’ять годин ранку; як будуються дороги, ферми і зернотоки і чи вкладаються вони в графік; як висвітлює процес соцбудівництва райгазета; як ведеться робота з листами трудящих і з анонімками. І ще до тисячі справ пану Миколі було діло.

Його компетентність, вимогливість і непоказна близькість до людей дозволили так організувати роботу району і добитися таких успіхів в с/г, що це було оцінено Москвою врученням перехідного червоного прапора ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦСПС і ЦК ВЛКСМ і не раз, а так разів із 10.

Та й сам він став «дважды краснознамённый». Спостерігаючи за успіхами свого вчителя, я гадав, що десь на 1985 рік його мають перевести працювати на рівень області, а ще через п’ять років – на рівень республіки. Не сталося… Йому не повірила Москва, що він «свой до мозга костей». Там до всього придивлялися. Я не думаю, що причиною було те, що батько Андрій на війні пропав безвісти. Скоріше за все одною з причин блокування його кар’єрного росту було те, що він не хотів іти по трупах і не мовчав обласному начальству, ( потенциаль ный вольнодумец). Вони мабуть передбачили, що в час «Х» тов. Ременюк не відбере в людини останній шматок хліба і не запакує вагони «ворогами народу» на Сибір.

А все могло бути по- ін шому.

Якось запитали Бразаускаса – колишнього першого секретаря ЦК КП Литви і її президента, чого це він в час радянської окупації заохочував литовців працювати в партійних органах. А він відповів, що литовці мали навчитися управляти державою, а не захотіли б, то Москва прислала б своїх. Як у воду дивився: прийшла пора і національно-свідомі литовці, які пройшли вишкіл у литовській компартії, легко відновили незалежну литовську державу.

Я чекав чогось подібного і від українських компартійців в 1989 році, коли творився РУХ, адже ж я зумів за 20 років до розпаду СРСР передбачити цю подію, чому свідок моя дружина. (Це ж не важко було зрозуміти, що рівень творчості вільної люди перевершує рівень творчості людини підневільної, а значить тоталітарна країна не витримає конкуренції з демократичними країнами і впаде). Не дочекався… Щось там трохи сказав на користь РУХУ Салій – перший секретар Подільського райкому Києва – оце і все на всю Україну! Гарно ж потопталася вража сила по українцях, що навіть кращі з них, як от Микола Ременюк, не розпізнали, що надходить пора боротьби за незалежну українську державу.

А варто було б Миколі Андрійовичу 12 березня 1989 року на тих установчих зборах Обухівської районної організації РУХУ, коли я надав йому слово, заявити, що він за єдність РУХУ і Компартії, що він вступає до РУХУ і закликає це зробити усіх чесних комуністів. Його вигнали б і з кабінету, і з партії, його б розпинали на всіляких зборах, а зате він став би бойовим і кваліфікованим творцем нової української організації. У 1990 році його обрали б люди до Верховної ради, а через рік він вже працював би в українському уряді. Він би наполіг на аудиті господарства України і не було б у майбутньому його розкрадання. А ще через 10 років він увійшов би в історію як прем’єр-міністр України, а не як перший секретар райкому при УРСР.

Ось звідки моя туга: від того, що такого не сталося в нашій новітній українській історії, як це відбулося в литовській. Світогляд визначає життєвий шлях.

Найперше, що нам усім слід затямити, це те, що всі події на Землі не відбуваються самопливом, а цим усім хтось управляє. І те, що за 20 років шановний Микола Андрійович так і залишився, мабуть, як це видно із книги, матеріалістом, атеїстом та інтернаціоналістом, - це комусь треба. (Проте з атеїзмом я мабуть поспішив, помітивши релігійну нагороду автору від УПЦ Московського патріархату). Як і те, що він жалкував за втратою монополії КПРС на владу і сприймає «незалежну Україну як данність» - це теж комусь треба.

Марксистсько- ленінське вчення завело на манівці не лише п. Ременюка, а й чи не третину людства! Багато людей визволилися з цієї пастки і я на собі переконався, що це може зробити і кожна тверезо мисляча людина. Дивно, що відійшли в небуття КПРС, СРСР і весь соцтабір, а «розбір польотів» на теоретичному рівні так і не відбувся. Треба вияснити: в чому ж помилявся Маркс, раз комуністичний експеримент над людством виявився невдалим? Ставте схожі запитання, а відповідь обов’язково вам надійде:

- що первинне, Дух чи матерія?

Матеріалісти відповідають, що Матерія породжує Дух. Насправді сучасна неортодоксальна наука доводить, що вони нерозривні, бо Дух є для Матерії інформаційною матрицею, а Матерія забезпечує Дух енергією;

- що є основою додаткової вартості (усякого багатства)?

Марксисти відповідають, що праця людини. Насправді Подолинський і пізніше Микола Руденко науково довели, що такою основою є енергія Сонця і природна родючість Землі, а людська праця має лише коригуюче значення;

-що є рушієм історії людства?

Марксисти відповідають, що боротьба класів. Насправді всі великі війни є боротьбою націй і народів між собою. Польська нація в 1920 році зупинила «російську РККА на шляху до світової революції»;

- що таке інтернаціоналізм?

Марксисти-ленінці відповідають, що це є принцип міжнародної солідарності пролетаріату і всіх трудящих у їх боротьбі за соціалізм і комунізм. Насправді інтернаціоналізм було введено в міждержавні відносини вражою силою, як спробу зруйнувати національні організми народів зсередини на користь народів, які абсолютно його не визнавали. Іван Дзюба написав дослідження “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і довів, що під прикриттям інтернаціоналізму провадилася русифікація України;

-чому українці є найбіднішими людьми в Європі при тому,що наша країна є потенційно найбагатшою?.

Теперішні комуністи пояснюють, що це є результатом експлуатації народу місцевою олігархією і глобальним капіталом. Насправді проти України ведеться економічна й інформаційна війна, метою якої є довести українцям, що вони недолугі люди й не здатні управляти країною, а для виходу з бідності їм треба зовнішній поводир. Кінцевою метою ворогів України є доведення її до банкрутства, зменшення чисельності українців і заселення нашої землі іншим народом;

- яка ідея може об ’ єднати українців?

На це комуністи лише здвигають плечима. А ми кажемо, що лише ідеологія україноцентризму здатна нас об’єднати, коли всьому українському надається перевага (в межах здорового глузду) перед неукраїнським: ОЦЕ ОСЬ МИ, А ОТО – ВОНИ;

- який світогляд сприятиме формуванню із українців повновартісних Людей? Цей світогляд лише формується і він об’єднає Людину, Націю, Людство, Землю, Космос і Творця в одне ціле.

-який спосіб життя матимуть українці, як повновартісні Люди?

Відповідь: природовідповідний, а не паразитичний! (Перелік таких запитань і відповідей ви можете продовжити!)

Помічені недоліки книги.

115 сторінок тексту - це дуже малий об’єм для опису такого тривалого життя у півстоліття людини і країни, наповненого боротьбою. Гадаю, що Микола Андрійович є таким відомим і заслуженим чоловіком, що все, ним написане, було б опубліковане. Мало, зовсім мало написано про свій рід, навіть про батька Андрія, а варто було б кілька рядочків написати і про своїх дідів і бабів. Про свою улюблену тещу автор написав більше ніж про рідну матір. Варто було більше написати і про свого сина та онуків, наприклад, чи стали вони українськими патріотами, як батько і дід?

Варто було б докладніше написати автору і про свою боротьбу з Рухом Обухівщини. Наприклад, розказати, хто і за чиєю командою спиляв 12 березня 1990 року Козацький Хрест на горі Пидині в Обухові, встановлений рухівцями. (Це так своєрідно відзначалася річниця створення Руху Обухівщини!). Читачу було б цікаво більше дізнатися про приховану технологію управління партії людьми, районом і країною, особливо при ГКЧП у серпні 1991 року.

Автор пишається своєю участю в 28 з’їзді КПРС і повідомляє читачам, що він день простояв коло мікрофону, просячи слова. То варто було б хоч зараз подати в книзі ті не промовлені слова. А чи узгоджувалися вони тоді з делегацією України чи Київщини? Авторитету автору добавило б описання своїх помилок, їх виправлення, а також те, як змінилося його світосприйняття за останні 20 років.

Багатий ілюстративний матеріал автору можна було б доповнити світлинами його власних комсомольського і партійного білетів. Чому це в книзі нема світлини такого красивого готелю «Гостинний двір», зведеного автором - основи сімейного підприємництва?

Також варто було б подати перелік людей, згаданих в книзі і обов’язково подати список використаної літератури. Адже автор читав книги хоч би про Обухівщину. Відмічаю хорошу коректуру тексту і помічаю роботу редактора, однак прізвище його в книзі не вказано, а варто було б.

Побажання автору.

Врахувавши перераховані зауваження і поради інших людей, автору варто доопрацювати і перевидати книгу і тоді вона матиме не лише місцеве, а й всеукраїнське значення. Обухівчани не забувають за добро, яке їм зробив п. Ременюк за півстоліття, і вони ще раз обрали його на недавніх виборах депутатом облради, з чим ми його і вітаємо.

Я бажаю Миколі Андрійовичу, як і собі та іншим, позитивного і ясного мислення, при якому відступають хвороби і людина молодшає.

Висновки для українців.

Загроза втрати незалежної української держави є реальною і одною з причин цього є втрата українського патріотизму і спадкоємності між поколіннями. (Ось картина з життя. Дід помітив у дворі онуки бур’ян і каже їй: «Візьми сапу й виполи, щоб не було соромно перед людьми!» Але чує від улюбленої онуки: «Ну, дєд! Будєш пріставать – закатаю зємлю в асфальт!»).

Перед такою загрозою особливо актуальною є єдність між українцями. Тому я – колишній рухівець, і Микола Ременюк – колишній комуніст, подаємо один одному руки.

Хай же буде таке і поміж вами!