Віктор Полянецький
У моєї бабусі Лаври (маминої мами) так затишно – прибрано, вазони на вікнах, пахне смачними стравами. Це ж вони, видно, наготували і печені з кролика, і наварили холодне, і спекли запіканку... Перчик, лавровий листок б’ють у ніс. Їсти мені таки добряче хочеться: бодай і снідав трохи вдома, а дорога – сім кілометрів понад річкою - втомила, то встиг виголоднітися. На вигаптуваній скатертині я аж три купки пшениці насипав – добірної, чистої, перед цим мати заставила добре провіяти зерно, щоб бабусі та дідусеві на Новий рік “родилося краще, ніж уторік”.
В. Полянецький
Бабуся Лавра по-святковому вбрані: в картатій спідниці, в синьому джемпері, хустка нова з гарними візерунками, і вираз їхнього кругловидого обличчя піднесений, святковий, кожна борозенка, здавалося, випромінювала радість, хоч власне достоїнство теж проглядалося скрізь. Бабуся завжди любили підкреслювати свою значимість: і перед матір’ю, коли та інколи навідувалась до них у гості, а особливо перед батьком, якому вони оддали свою дочку. І кому? Як вони кажуть, голодранцеві, який тільки й бігає, аби його хтось десь нагодував та напоїв надурняк.
Бабуся мене за стіл одразу не садовлять, розпитують як завше: чи не сваряться батьки, чи тато не п’є горілки? Як завчив я ще змалку, відповідаю їм напам’ять, наче урок, що в нашій сім’ї все гаразд. Батьки на фермі, постійно біля корів, усе в нас ладиться, батько постійно тверезим приходить з роботи, я вчуся в шостому класі – оцінки гарні. Хоча насправді в нас зовсім не так. Батько часто припізнюється, і коли його не дочікуємося, то ходимо удвох із мамою зустрічати – з калюж витягувати або забирати з якихось гульок. Звичайно, ніхто за так випити батькові не дає, і він мусить красти на фермі корми, за що його й пригощали чужі люди. Мати, мов та голубка об шибку, билася одна: жом та силос на своїх плечах носила, щоб підтримувати наше хазяйство А воно чомусь не велося: корова приводила мертві телята, поросятка завжди купували на базарі як не хворі, то глистяві й, доводилося, доки вони виздихають, тримати тих хирлявок у хаті біля печі, нюхати їхній сморід. “Де смердить, там і пахне, синку” – заспокоювала мене мати, але до пахучих ковбас справа так і не доходила. І картопля в нас чомусь не родила ніколи, як в людей. І не вдавалася мені учоба: в початкових класах ще були четвірки-п’ятірки, а потім з’їхав на трійки, бо не хотілося сидіти над тими уроками– як не старайся, як не відповідай, а вчителі не ставили більше трійки, проте бригадировому чи головишиному синкам не шкодували п’ятірок. Я й перестав голову сушити над задачами. Книжки зі шкільної бібліотеки не тільки вдома, а й на заняттях читав – цікаві, тільки чомусь не писали в них правди, бо в житті завжди по-іншому. В цій чверті одхопив і двійку: з алгебри. Синки ж потішили своїх керівних батьків подяками за гарне виховання та відмінне навчання. А які там вони в дідька гарні, коли щоденно курять на перервах та матюкаються?
У бабусі й ковбаси м’ясні завжди смачні, вони заливають їх у каструлі смальцем, й бабка запечена добра в них (локшина з яйцями) – в матері не виходить така.
Перцем і лавровим листям пахне. Бабуся люблять у печеню класти цю заморську рослину,в борщ чи суп кидають її. Видно, не випадково їх й іменням таким нарекли – Лавра.
У вікно видивляюся: річка як на долоні – лід на сонці виблискує, а сніг, здається, випав тільки один раз, та й то малесенький. Хлопці он катаються на ковзанах. Дід Устим вже скільки літ обіцяє мені ковзани в місті придбати – “снігури” або “дутиші, ” але так і не купили, хоча часто їздять на станцію за пальним. А може, тепер вже й мають, передавали ж, щоб на Новий рік приходив на гостини...
Мовчимо, бо вже все перебалакано. Їстоньки – живіт зводить судомою, та бабуся не збираються мене частувати – чекаємо діда. Вони на роботі – розвозять до тракторів солярку та мастило і завжди пахнуть машиною та степовим вітром. Дідові Устиму вже давно на пенсію час, а вони при здоров’ї, і голова тримає їх у тракторній бригаді. Баба Лавра кажуть, що шанують їх через те, що язик за зубами вміють тримати. А без роботи в селі не проживеш. Як тоді хазяйство втримаєш? Дід возять на машині додому все, що на колгоспних полях виросло, і живність домашня, мов з води, росте, звідси, як бабуся кажуть, і гроші, і благополуччя.
Я сьогодні поспішав на гостини і не встиг нікого посіяти у своєму селі, треба було зайти хоч би до баби Семенихи, я ж їй все літо корову пас, не пожаліла б синенької, а може б, ще й червоненьку дала. А в нашому сільмазі чимало грубих книг, та й зошитів загальних накупив би, щоб виконувати уроки, - за вчення треба братися. Семениха, може, ще й нагодувала б мене пиріжками з печінкою. В неї добрі! В бабусі так само пиріжками пахне й печенею.
Лавровий лист гірчить з чорним перцем... Коли ж то приїдуть дід? Аж піднебіння в роті боліти зачинає... Нічого, скоро так наїмся, що аж до Паски вистачить отих спогадів.
Та незважаючи на всі оті жданики, мене весь час гріла якась думка, але, видно з голоду, я ніяк не міг її згадати, вона ніяк не могла прорватися з пам’яті – мабуть, і тій безтілесній думці їсти хотілося. І оте хороше щось не згадувалося вперто... Може, як пообідаю в бабусі Лаври, вона й спаде на ум.
Нарешті двері у веранді рипнули, видко, приїхали дід Устим, хоча не було чути, як гуркотів мотор.
Взагалі дід хороші, не скнара, лише мовчазні: часом не добереш – сердяться вони чи просто не сприймають тебе.
Баба Лавра промайнули до кухні – подавати на стіл.
А це зовсім не дід – Тонька, посівальниця. До сьомого класу ходить, вже велика, а посіває. Довгообраза, худа, з ластовинням, зате очі в неї сині-сині – найкраща серед усіх каленських дітей. Бо їх аж шестеро у родині, й вони завжди чубляться поміж собою. Смішно сказати: дівчата малі й здорові тягають одна одну за коси та розмахують кулаками. Великі кулаки мають через те, що вся чоловіча робота на господарстві і здійснюється ними – нікому більше, адже батько з колгоспними телятами на вигулі всеньке літо. А дівчата й риби ловлять більше від чоловіків. Ще братик у їхній сім’ї найменший – кволенький: під носом взимку і влітку висять два незмінних “борозняки”, ніхто його не доглядає, і лише Тонька про нього піклується, хоч і їй кортить до дитячої компанії.
- А можна посівати?
Тонька мене побачила й так зашарілася, аж ластовиння стало коричневим.
Я знизую плечима: мовляв не господар я.
Вгледівши бабусю Лавру, защебетала:
- Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю!
Рясно так посипала збіжжям бабині рядна: і ячменем, і кукурудзою, і соняшниковим насінням... Потім довго насипала величезні купки з відвійками та лушпинням.
- Що ж ти, дитино, так насмітила на підлозі і взутою зайшла до хати... – Бабуся відказували наче лагідно, але їхнє обличчя аж перекосило од невдоволення. Свої губи тонко-тонко зліпили, аж поховалися борозенки зпересердя, очі враз звузилися, як у китайця.
Тонька хутко вибігла в сіни і стояла в господі без чобіток. Чекала на бабині дарунки, а шкарпетки в неї обидва діряві.
Я дружив з Тонькою влітку, коли інколи приїжджав до бабусі, - з нею пролазили через віконечко в сільбуд, щоб подивитися безкоштовно кіно, обносили кавуни та дині з баштанів, ловили верховодку на річці. Дівчата не брали її до свого гурту, бо у здоровуль були вже свої секрети. Мати Тоньчина завжди називала мене зятем. А чом би й не зять? Гірший од інших? Чи не роботящий? А ще коли вивчуся на шофера, то хазяїном буду й на всю губу.
Тонька намагалася не дивитися на мене, а бабуся Лавра чомусь довго порпалися на кухні і з’явилися нарешті.
- Не знаю, дитино, що тобі й дати... Яєчок, може, двійко візьми або цибулі, якщо хочеш, дам. Цибулю вдома маєте?
- Маємо. Та нічого мені й не треба, бабусю... – А очі слізьми зайшлися.
Та й у сіни, а там скочила в чоботи й побігла навпростець по снігу, поміж вишняками. Я ледве наздогнав її.
- Осьо, - простягаю їй зашмульганий папірець, - передали бабуся Лавра..
- Не треба...
- Бери, бери...
Тонька вагається, одвертає од мене очі й бере...
- Ти приходь до нас посівати, пригощу медяниками... солодкі, сама пекла...
Шморгає носом, і на її рожевому личку знову оживає ластовиння.
Зимна хмарина затулила сонце, стало темно й холодно, а я лише в піджачку й без шапки вибіг на вулицю. Серце стискувалось якось щемко, наче баба Лавра не з дівчиною, а зі мною негарно обійшлися...
-Добре, Тоню, прийду...
Побрела, грузнучи в кучугурах... Ще раз оглянулася:
- Прийдеш?!!
Голос дівчини потонув у холоднім вітрі – таке, наче зривалося на сніг.
Хотілося страшенно їсти.
Бабуся Лавра, звичайно, й не думали Тоньці давати гроші, то я свої
приніс. Мати, як проводжала мене край села, дала карбованець, бо не годилося Новий рік стрічати без грошей... Мовляв, як поведеться...
А діда щось і не видно від тракторної бригади – мабуть, заїхали до когось посівати.
Заходжу до хати, одягаю своє вутленьке пальто, чіпляю шапку на голову.
- Куди ти? – питаються бабуся, а очі в них чужі якісь, байдужі, чомусь я раніше не придивлявся, наче вперше такі побачив.
- Діда стрічати...
- Біжи, біжи...
А в горлі в мене так гірко – надихався в баби гірким перцем і лавровим листом.
... Я Тоньчиними слідами навпростець – та в долину, а там понад Бугом, поміж верболозами – і вдома. На голодний шлунок добіжу швидко.
Сніг дедалі густішає й густішає, дороги не видко.
А в улоговині мерзла калина – зовсім не гірка, я ковтаю її з насінням, аби наїстися швидше.
Враз так солодко стає на душі, й солодка думка докочується до мене (як довго довелося чекати): вчителька математики переказувала, щоби прийшов до неї перездати двійку.
І від того мені не лише солодко, а й тепло-тепло.
Додому шлях завжди коротший.
