ЖИВИ І СЛАВСЯ, РІДНЕ ВІЛЬХОВЕ!

Ця публікація спочатку задумувалась як історія мого рідного села Вільхового, яке народ називає - Вільхова. Але я дуже швидко зрозумів, що історію треба залишити історикам. Історія - це голі факти. Я ними володію далеко не повною мірою. Та й тяжію до іншого стилю.

Колись я написав про своє Вільхове:

У безмежнім степу загубилось.

Ніби зернятко, рідне село.

Грозовії над ним прокотились,

А воно все живе, як жило

.

Село моє, у вербах і тополях,

У вечорових трелях солов 'я,

Одквітувала у твоєму полі,

Одколосилась юна моя доля,

Тут вечір мій і пристань тут моя.

Коли і звідки почалося моє село? «Історія міст і сіл Кіровоград­ської області» відносить його до XIX століття. Очевидно, її автори опирались на якісь писемні джерела. Та мені завжди не давала спокою дивна і дзвінка назва північної частини села - Ґардова, яку виводили і від граду (опади), і від гряде, але ж і малій дитині зрозуміло, що в такий спосіб можна пояснити походження якого завгодно слова, хоч би й Москви - від моськи.

Наука ж тим часом доводить, що місцеві географічні назви - річ дуже консервативна. І якби колись була Градова, то так би вона і залишилась. Швидше незрозуміла Ґардова змінилась би в зрозумілу Градову, але не навпаки.

Ось чому для мене, наголошую - для мене, було абсолютним відкриттям і поясненням усіх непорозумінь, коли я прочитав, що південніше від нас, на річці Південний Буг, стояло козацьке укріплення Ґард, а паланка Запорізької Січі тут називалась Буго-Ґардівською.

Я одразу ж пригадав добре відомий і вам факт, що козацькі зимівники будувались за межами Січі і лінія Ґард - Ґардова стала для мене ясною і незаперечною. Просто я переконаний, що якщо десь і є писемні свідчення, то вони підтвердять мою правоту, а поки що це - тільки моє припущення, яке ґрунтується на консерватизмі топонімів.

З усього цього виходить, що початок села треба відносити щонайближче на кінець ХУП століття, коли ще існували Січ і Ґард. Та й значна частина нинішньої території району звалась не як, а - Вільхівський маєток Потоцьких.

Від Ґардової до південних околиць, так званого Свердлова (колись тут був колгосп його імені) село простяглось на цілих 10 кілометрів обабіч лівої притоки Південного Бугу річки Синиці, на берегах якої росли і ростуть тисячі хлоп'ят, телят і гусенят кількох десятків сіл Вінницької, Черкаської і моєї - Кіровоградської областей.

«Ой ти річко-невеличко, кучеряві береги...» На таких річках-невеличках зросла чи не половина України. Біжить річка селом, наповнює водою три ставки, а колись ще й крутила колеса кількох млинів.

Один із них - у Ґардовій, будували три Петра - Бажатарник, Фарина і Яремчук. А біля млина - вільхи, які, можливо, й дали назву селу. Петрів уже нема. Це сумно, але природно. А от чому нема млинів і вільх — хто зна...

А ще моя річка була надзвичайно мальовничою через кам'янисто-скелястий лівий берег: місцями скелі були казково-великими, дві з них, наприклад, як гігантські квасолини, схилялись над річкою, а з іншого берега до них тягнулись дві тополі, ледь-ледь вищі від скель.

До північної частини села притулився ліс, що зветься Чаплоузький, а чому - хто скаже? Архіви чи попалено, чи десь лежать, як непотріб, серед документів Потоцьких... Чекає моє село, як і більшість сіл України, свого історика, якщо не Геродота, то хоча б геродотика. Чи діждеться?

Тому й не пропоную вам історію. Просто пройдіться зі мною вулицями села і послухайте, коли ласка, мої...

РОЗМОВИ З МАМОЮ

Певно, для кожного з нас значна частка сучасної історії розкривається через конкретні біографії тих. хто поряд із нами. Для мене історія мого села XX століття - в маминому житті, бо все воно у неї - від першої світової до становлення суверенної України -пройшло тут таки, у Вільховому. І всі етапи його існування -руйнації, відбудови, нові згубні реформи - були етапами маминого життя, та й хіба тільки її? То - доля України.

Тифозний 1918-ий забрав її батька, Саву Михайловича Дубенчука, і в «нову еру» вона вступала вже напівсиротою. Таким чином, моя бабуся, Уляна Гнатівна, в дівоцтві Шарандак, залишилася з трьома дорослими дітьми «на порі» та чотирирічною донькою. Звідала всіх «радощів» того буремного часу, як і всі її односельці.

Про Жовтневу революцію дізналась вона на 48-му році життя, тож, хоч і була абсолютною ровесницею Леніна, ідеї його не сприйняла. Стягувалась на посаг двом старшим дочкам і самостійне господарство синові, з усіма перестраждала і громадянську війну, і голод, і хвороби. Каторжно працювала на своїх десятинах землі -аж тут 1929 рік з ідеєю поголовної колективізації.

Скільки разів я чув все це від мами! Ніби сам там був. І не вірити цим розповідям у мене нема ані найменших підстав.

- Мамо, а чого ж ви одразу не пінти в колгосп?

- Чи ти чудний? Мама, твоя бабуся, вік звікувала по-іншому. А я - дівчук п’ятнадцятирічний. Що я там тямила. Приходять до хати:

- Бабо Оляно! Припиши вас у колгосп записувати! Йдете чи ні?

- Хіба я знаю, діти... Що ж воно хоч таке? Може, хай хто другий, а мені воно вже нащо? Старші подружені, а нам з Ганькою і того, що є, вистачить. Якось я й боюся...

- Значить проти?! Заодно з куркулями? Глядіть, бо й вас розкуркулимо!

- Ой, не смішіть і не сердьте мене! Я ж вдова. У мене, ондо, сирота. Ледве старшим стягнулась, щоб подружити. В обійсті ні хвоста, крім собачого... Ну, беріть... Он-о лавки голі, бо рядна дівкам віддала. Чи скриню спорохнявілу. Або рушники зі стін знімайте.

- Не дуже, не дуже, бабо! А в скрині - що?

Відкрили. Там пара сувоїв домотканого полотна, пара ряден. І єдина коштовна річ: велика яскрава квітчаста хустка - квіти по червоному полю (у нас у селі такі хустки іноді звали «терновими»). І забрали хустку. «Розкуркулили»! А ввечері до сільського клубу в тій хустці прийшла жінка одного з активістів...

60 років пройшло з того часу до моменту цієї розповіді - а у мами з очей сльози! Бо за все своє гірке і многотрудне життя вона так і не спромоглась на велику тернову хустку. Як і десятки її ровесниць у моєму селі.

Але колгосп організувався. І не один. Пішла в нього й бабуся. У багатьох таки була віра, що гуртом батька добре бити. І так же гарно розповідали про перспективи. І наводили приклади, як уже добре там, де раніше почали разом землю обробляти. А головне - техніку ж дали! Це тобі не шкапа!

Були ентузіасти, був ентузіазм, була й радість від того, що ніхто не може мене змусити наймитувати - я ж такий, як і всі, захищений державою. До освіти схиляють, щоб не темним жив. На сцену запрошують: живи цікаво.

А далі... Не дай, Боже, нікому того далі...У тридцять другому, як вимели ж у нас весь хліб... Страшний сон чи страшніш суд... Я вже й не вірю, що то було. Десь мама в полі була без мене, а мені ж 18, а я ж їстоньки! Ой, як це страшно і тяжко! Полізла на горище, замела його, перевіяна. Знайшла ложку пшениці і 18 квасолин! Як я ж його наварила, як я ж наїлася! Я ж такою ситою, либонь, і не була вже. Ще ж і мамі трошки лишила. А тут кажуть, що у Москві не голодують. Якось я тими поїздами - і це ж нікуди із села за 18 років не виходила - добралась до Каломни (так мама по-московськи називала Коломну), то там півроку якось перебилась. Набідувалась! Але ж хоч так тяжко не голодувала. А вже напровесні 1933-го і там не можу бути, бо за маму ж душа зболілась. Як я вже добиратись. ..Аз Умані - то 50 кілометрів пішки, в драних, але модельних туфельках по талому снігу і бездоріжжю. А дома мама уже лежать. І через дорогу вся сім 'я вимерла, і поперед нас, і через дві хати позад нас...Мамо! То це ж, виходить більше, ніж загинуло у війну? А ти що, не знав?

Не знав. Не задумувався. А хто ж мені про це й казав? І тільки коли мати вже була за крок від смерті, в 1997 році, коли втрачала, часами, розсудок і якось о третій годині ночі молодим і дужим голосом заспівала: «То не ветер ветку клонит», хоч перед цим лежала практично нерухома від безсилля, я з усією жахливою ясністю зрозумів, чим були для неї ті роки, бо історію пісні чув, принаймні, два десятки разів. А вона така.

Через дорогу від хати, де жила мама в 1933 році, уже помирала з голоду остання з сім'ї жінка. Вона лежала опухла посеред хати, зігріта травневим сонечком, але до всього байдужа, а в день смерті заспівала: «То не ветер ветку клонит». Це й бачила моя, тоді 19-річна мама. Яке ж потрясіння вона пережила, як же глибоко і беззагойно була вражена її юна душа, коли саме це видіння прийшло до неї за три дні до її власної кончини!

...Бабуся Уляна дочекалась осені, хліба, але вже вижити не змогла, хоч мала всього 63 роки. А мама зійшлася з таким же 19-річним круглим з чотирьох років сиротою - і з'явилась нова сім'я. Без усяких весіль. І це - теж типове явище для мого села тих часів.

Працювали в колгоспі. До 1932 року закінчили лікнеп. Славили Сталіна, бо так треба було. Та й вірили, що він таки святий, що то вороги людям лихо роблять. Але ж якось і чудувались, коли чули про деяких ворогів, бо щось вони не такі й вороги... (В селі репресованих були одиниці). Займалися в гуртках художньої самодіяльності. Батько опанував духовий інструмент. Син народився. Хліб уродив. Тільки жити. А тут - війна.

Важким котком прокотилась вона по моїй землі і людських долях. Іноді бентежусь, що для теперішньої молоді вона - не трагедія, не біда, перепущена через серце, не зойк знівеченої душі, а просто сторінка історії. Що ж, час - дуже цікава категорія. Добре, що він лікує.

Війна забрала з Вільхової на свою криваву роботу 540 моїх односельців. 320 із них уже ніколи не ступили на рідну землю, а вернулись до неї обеліском. Можливо зранені душі тих, хто лишився жити, він і лікує. Та хіба замінить він сироті батька, вдові - чоловіка, матері - сина? 218 нагород принесли переможці з війни. І застали занедбане господарство та могили ще 22 розстріляних. Мамо! От одні кажуть, що була в селі підпільна група «Червона зірка», а інші - що ні...

А ти ж як хотів, щоб все село знало про підпілля? Хороше було б підпілля! І я не знаю. А коли ото одна «сліпа» бомби упала до Івана Тарасовича на город, а це ж за сто метрів від нас, то я тікала із старшим, йому ж шість рочків, тікала до тьоті Дуні - в клуні від бомби ховались! - і чула на свої вуха, як там десь чи в ямі, чи де стукотіла друкарська машинка. Ти ж знаєш, що її брат, Лука Давидовим був у тій групі. То вже ж вона не даром стукотіла. І пізніше сама бачила листівки проти того, щоб їхати до Німеччини на роботу. Тільки ж мене про те піхто не питав. Оце ти. А вже за тиждень до звільнення села вбили Германа Занадворова з його жінкою Марією Яремчук, то всі говорили про підпільну групу. От тільки смерть їхня - діло темне, бо вроді його викликали надвір їхнім умовним стуком, виходить - свої... І так я чула серед людей, що в тій групі наче одні стоячи за Союз, а інші ні. І ці, що були проти, їх і вбили...

Не хочу, шановний читачу, тривожити нічию пам'ять. Ніхто уже не скаже нам, як же було насправді. Одне тільки вимальовується для мене з цієї розповіді: розмови про ідейну неоднотипність українського підпілля 1941-44 років - не просто розмови. Це факт.

Не всі бачили майбутнє України в Союзі, хоч всі щиро прагнули збутись німецької біди і всім серцем були на боці радянської армії. Однак «соціалістичні перетворення» впродовж 20-40 років у багатьох викликали внутрішнє розчарування. Та сила є сила: багатьох вона змусила мовчати, багатьох - одягти примирливу маску, більшість, втім, за одвічною нашою ментальністю просто йшли, куди їх ведуть. А хіба сьогодні інакше?

Правих і неправих в тому часі розсудять Бог і час. Ми ж тримаймося того, що пролита кров - неосудна. Тим паче, що лилась вона в боротьбі з людиноненависницькою навалою. Смію думати, що підпільна група в селі таки діяла. Про це ж свідчить і «Щоденник розстріляного» (щоденник Германа Занадворова). Він - не вигадка. Як не вигадка і мамина розповідь і про листівки, і про чутки навколо смерті цих людей: для чого б людям таке вигадувати? Щоб догодити нам, сьогоднішнім, і віднайти в нашому минулому державницькі устремління?

Мама ж тим часом продовжує:

- Піднімали колгосп. Без чоловіків, без техніки, без насіння, без тягла. Самі, як худоба. Дуже всі плакали в селі, як почули про Перемогу, бо зійшлись докупи радість велика і журба не менша. Почали трохи чоловіки вертатись. А тут недорід 46 року. А в 47-ому ти народився...

- Але таки недорід, мамо? Бо про цю голодовку теж чомусь розказують і оглядаються, як і про ту.

- Навчили, синок, нас оглядатись. І ти не дуже пащекуй. Знати - знай. Та при собі май. Справді недорід. Тільки ж не скрізь! Але кому ми там треба були? Ну й державі таки здавали.. Правда, цей раз попід хати не ходили хліб шукати, та й де б йому взятися? Не було нам надії ні па кого. Дякувати, живі лишилися. Бо не всім і таке щастя.

Щастя... Чи ви його бачили, мамо? Як мільйони ваших сільських ровесниць...

ІСТОРІЯ ВЛАСНИМИ ОЧИМА

50-ті роки уже пам'ятаю сам. Спогадів раннього дитинства чимало. Але, з огляду на тему розмови, виділю два.

Пізньої осені 1952-ого провели нам радіо. І перша передача, яку я слухав з «чорного капелюха», була про Конституцію, бо було це за тиждень до 5 грудня. Батьки мої й односельці з надією дивилися в завтра: затягувались воєнні рани, туманом брались спогади про голод, родив хліб, заводилося щось у хліві, а їм же ще ледь поверх тридцяти. На тобі - радіо! Радість же яка! Поінформованість. (Хто відав, що була вона тенденційною і однобокою?)

Другий спогад - той же «чорний капелюх». Мама тримає на руках десятимісячну мою сестру і спливає сльозами, а з динаміка - траурна музика, а хто в хату не зайде - сльози: «Ой, Ганю, Сталін же помер!». Плакала мама, плакала сестричка, ховав очі батько, плакав і я на печі за компанію. (Дивні діла Твої, Господи! Це ж треба так справді всенародно оплакувати того, хто стільки цього народу вигубив!)

Всупереч всьому село ставало на ноги. Надходила техніка. Зникали перелоги. Працювали школи, клуби, бібліотеки, і не просто працювали, а щоразу краще. Кіно почали щотижня привозити (про це можна писати повісті: як дивились того часу кіно в сільському клубі). Частіше і різноманітніший крам надходив до лавки. Був ріст, був рух вперед.

Ким і чим виживало село? Як усі села України: працьовитими руками селян і невідь-чим підтримуваним невичерпним оптимізмом.

Тільки на ближніх шести кутках було сім (чи й дев'ять) жіночих рільничих ланок по 15-20 осіб. Тихе надвечір’я. Сиджу на порозі. Призахідне сонце освітлює дорогу через видолинок, що, ледь спускаючись, веде до села. По дорозі з інтервалами до сотні-півтори метрів вертаються жінки із сапами на плечах.

Десь там і моя мама. Від мене це якихось півкілометра. Але то йдуть не ланки. То йде сім неповторних хорів. І по всіх дворах для усієї малечі - це близька зустріч з мамою, що отам десь виспівує, ніби й не вимахувала цілісінький день сапою під спекотним сонцем, а для старих - гадання: котра ж то так виводить - Горпина чи Наталка?

Радію, що не таке уже моє село стріхо-серпасте і сапо-босоноге. Тільки куди ж із нього поділась та пісня? Невже вона справді живе тільки у парі з бідою?

А село трудилось і співало. Десь - маківка літа. Я, п'ятирічний, спускаюся з гори до ставка. Спускаюсь - і стовпію: синє плесо ставка внизу, синє-синє небо і золоте сонце над ним, сліпучо-зелене татарське зілля, а в ньому... сотня вишиванок. Жінки в підібраних сорочках жнуть зілля на перевесла. Де ви, художники?!

А за хвилину моє остовпіння змінюється онімінням, бо десь із середини тих вишиванок злинув до неба прекрасної сили альт: «Калина-мали-и-на» - і сотня голосів підхопила його, щоб не впав у воду «хили-и-ла-а-ся-а», а понад усіма - дзвінке сопрано, вище од ластівок: «Молодая Га-а-лочка жури-и-и-ла-ся-а». Де ви, композитори, кінорежисери? Нема. І пісні нема...

Я не буду гудити моє півстоліття. І тому, що воно геть усе - з бідами і радощами - моє і ніхто мені іншої юності вже не дасть, і тому, що не все в ньому було тільки чорно-сірим.

Я і мої односельці таки справді рік від року жили краще і заможніше. І гроші почали в колгоспах давати, і дороги впорядкували, і електрику провели, і стріхи почали помаленьку зникати, і техніка з'явилась в колгоспі і у людей, і хімікати надходили, і про землю дбали: сівозміни, угноєння, і освіта з медициною таки були доступні кожному і справді безкоштовні, і в вузи таки пробивалися власним розумом, а не батьковою кишенею, і совісливість шанувалась, і.., і.., і...

Не будьмо Іванами-безрідними. Ми вийшли з того часу і багато чим йому завдячуємо. Не плюймо в криницю, з якої пили воду.

Та чи все було рожево і справедливо? Ой ні! Але хто нам давав інформацію, приміром, про Хмару чи Чорновола, а пізніше - про Стуса чи Симоненка? І чи знали ми того Тичину, що писав про Крути? І що нам говорило прізвище Маланюка?... Мислячу інтелігенцію нищили, ми ж, звичайні люди, раділи, що стаємо заможнішими, а що не все по правді... Чи нам звикати? А сьогодні, правдолюби, все по правді? Чи про все ми знаємо?

Якби сьогодні мене запитали, що треба було б змінити в недалекому нашому минулому, відповів би: «Запровадити обмежену державою приватну власність, дрібне та середнє товарне приватне виробництво. По совісті вирішити національне та релігійне питання, цивілізовано реорганізувати імперію в співдружність справді самостійних держав. Не переслідувати інакомислячих і ввести політичний плюралізм. Не втручатись у внутрішню світоглядну сферу людини. Визнати за кожною людиною повне право діяти за своїми уподобаннями і світовідчуттям, аби це не шкодило іншим».

Але ні мене, ні розумніших від мене не питали. І знову в моєму селі, як і в інших селах, державне засилля: тоді гнали в колгоспи, тепер - із колгоспів. Тоді лікнеп, а тепер - «плоднеп», плодимо неписьменних (ну, може ще не зовсім, лукавлю, а що, далеко до цього?). Тоді лікуватись даром - це даром лікуватись, тепер - не лікуватись, бо ой, недаром! Тоді - трудова повинність, а тепер - поголовне безробіття, тоді - жорстка цензура абсолютно на все, а тепер - повна, якби то безцензурщина, а то ж - нецензурщина. тоді такий вже державний захист, що не знати, де від нього й сховатись, а тепер, ніби й держави нема, бо закони й непогані, а елементарні права людини порушуються, тоді обікрали, киваючи на ворогів, тепер - ні на кого не киваючи.

Українонько моя, руїнонько! Село моє рідне! Та хіба ж ми сподівались такої незалежності? І де ж та - «в своїй хаті своя правда»? Я не хочу в минуле, в імперію, у диктат. Я хочу своєї державної України з усім багатоманіттям господарським, політичним, духовним, але України чесної, з людським обличчям. Чи й це теж утопія, як і комуністична ідея?

...Село моє впорядковувалось далі. Електрика, асфальт, новосели, гроші в Ощадбанку, будинок культури, адмінприміщення, тваринницькі корпуси, тракторний стан, високі врожаї - все це було. Було. А внутрішній голос мені нашіптує: проти 45-47-го років ми жили блискуче, а проти інших народів, хоч би й тієї Болгарії чи Чехословаччини (про фіннів і не згадую)? Вони ж за той же час, не рвучись у космос, людей забезпечили он як! Ще й нашим газом гріються. Істинно, як написали люди в однім селі на забутій там газовій трубі, (а село не газифікували): «Людям газ, а нам труба».

І всі, хто сьогодні лукаво каже про той добробут, хай скажуть, чого ж ми так рвались хоч би солдатами в Німеччині послужить? Інша справа, що сьогодні в масі своїй ми й того не маємо і, великі переможці, ходимо в недохідках переможених. Та рватись назад? Хто нас там жде? Це всеодно що спробувати вернутись у молодість. Тому не треба ілюзій, що от союз верне нам все. Не верне. Не шукаймо правди в Москві, Варшаві чи Вашингтоні. Робімо правду дома. Хоч кожен резонно мені скаже: «І багато ти і її дома зробив? ». Не знаю...

Але моє мудре село на кожних виборах має не чужу, а власну думку. Дяка йому. Більше б таких сіл, швидше б у нас правда була.

Ніхто в моєму селі не «боровся» за мову - ми просто говорили українською. Не вихолощеною, не кабінетною, але українською, без іншомовного сміття, привнесеного в сільську мову «інтелігентами», що, не знаючи власної мови, півроку повантаживши тару на уманському базарі, уже казали тільки «щяс», «нада», «даже», «крильцо» і т.і. То була така дика «проньківська» говірка, що її соромилився і українець, і росіянин.

Дуже боляче бачити сьогодні новітніх яничарів, які б'ють на сполох: «Рятуйте російську мову!» Від кого її рятувати? Що їй загрожує? Культурна людина однак її знатиме, а некультурній вона і вчора була десь, і сьогодні там само. А не бачать, що українська конає, бо її як не пускали в державну, господарську сферу, так і не пускають.

Депутат України, виконуючи державну роботу, не бажає говорити українською. Він буде відстоювати інтереси народу, законність, якщо він перший порушує Основний закон в частині про мову? Той, хто сьогодні не знає російської, найчастіше не знає ніякої, а спілкується на рівні вигуків. От за що треба битись: за інтелект, за інтелігентність. Але «Рускій блок», напевно, і не уявляє, що інтелігентність може уживатись із українською мовою... От тільки помиляється він, а чи просто не бажає чути і розуміти?

Дорогий читачу! Я не буду казати про те, як нас русифікували: церквою, армією, технікою, фінансовою сферою, медициною, вищою освітою, перекладною літературою, російською школою і дитсадком, перетасовкою кадрів і зросійщенням технічної інтелігенції аж до такого ступеня, що в споконвіку українських голованівських степах з'явилось російське Побужье, бо, бачите, як же там говорити українською, коли завод союзного значення і головне керівництво прислали з Росії? (Отже, правильніше зрусифікувати тисячі українців, аніж десяток росіян обмежити в їх правах, бо це ж дискримінація...)

Я не буду говорити про Крим, де насильно записували українців росіянами, і про масові добровільні і не зовсім добровільні переселення росіян в Україну та нахабне запровадження Росії тут,

про антиукраїнську мовну державну політику - про це можу написати трактат. Я поставлю запитання.

Як ви гадаєте, де опиниться українська мова, якщо завтра в Україні буде проголошено другу офіційну мову? (А, може, саме цього й прагнуть деякі сили, бо гагаузи і караїми, чиїй мові справді загрожує вимирання і чиї зусилля не витіснятимуть українську мову з ужитку, мовчать, а російськомовні панове, які побачили три вивіски на ненависному для них «наріччі» б'ють тривогу).

Відповідаю. Це буде смертним вироком українській мові, бо що тоді для неї залишиться? І «чи будемо зватись тоді ми народом, коли зникне вона, голосна? »

Втім, якщо вам байдуже, то так нам і треба. Півторамільйонна Естонія себе поважає - і її поважає світ, а тридцять мільйонів українців жахаються, що про них скаже Європа, як вони, раптом, заговорять рідною мовою. Але, якщо людина згодна бути, даруйте, бидлом, то хіба ж їй заборониш?

Та повернемось у Вільхову. Моє село завжди плекало українську культуру. Все, що я знаю сьогодні з етнографії, я знаю, так би мовити, зсередини, як учасник обрядів, бо і колядував, щедрував та посівав, і вечерю носив, і печених жайворонків, з якими весну закликають, у руках тримав, і як колодку до ноги в'язали, бачив, і свяченою вербою хльоскав, і крашанками ковтався, і стріху гілками квітчав, і не менше десятка купайл відспівав та по городі розкидав, «щоб огірки родили», і калиту кусав, а на весіллях то виріс.

Дякую вам, мої сільські вуличні вчителі, мої сусіди і рідня -голосисті, не лукаві, роботящі, мої шкільні вчителі, що навіть і в ті часи зберегли мудрість віків у своїй пам'яті і дали доторкнутись до неї й мені, що не зробили нас, молодших, просто населенням, атаки зберегли в нас, хай недосконале, але ж - українство.

В моєму селі, чи не в єдиному в Україні, з'явилась дивна і гарна традиція. Ось уже два десятиліття там збираються ті, хто народився в згадуваній уже Ґардовій, так звана зустріч ґардовецьких парубків. Дарма, що тим парубкам і дівкам уже крок до палиці... Традиція з'явилась завдяки, я б сказав, подвижництву Василя Тимофійовича Богачука. Але, гадаю, вона жива ще й тому, що він, як і я, і мої земляки, виростав в атмосфері тієї особливої пісенно-обрядової романтики рідного села.

Сільська боса вулиця зріднила нас, і ми, дуже різні за віком, характером, професіями, освітою, уподобаннями, соціальним статусом, і тепер несемо, як каже Ліна Костенко, наші «потовчені душі» сюди, на цю вулицю, до цього лісу, де на дубових гілках зачаєно сидять наші юні роки і насмішкувато дивляться на нас, сивих, що своїми тріскучими голосами пробують воскресити, уже, на жаль бездиханну, народну пісню.

Скільки ж цих пісень і обрядів, ніким не записаних, навіки одлунали під тими дубами й вербами! Скільки легенд тут замовкло Розповідали старі люди і про дуба-велета в кілька людських обхватів що згорів від блискавки десь після війни, і про нібито гайдамацькі зібрання в нашому лісі напередодні Коліївщини. Хто зна, чи не бачив той дуб козацьких загонів або татарви? Чи не бували під ним гонористі Потоцькі, власники цього краю? Чи не заскакували сюди ватажки гайдамаків? (Уявляю, як зараз кривляться історики, чесні люди, які звикли оперувати фактами, а не романтичними мареннями. От, мовляв, так і народжується дезінформація.)

Я сам люблю факти. Але я втомився від ходульних і брехливих тверджень, що наша історія розпочалась якихось 300-400 років тому, через що і даю собі право закликати і вас до фантазії в рамках реального. Що нереального в моїх припущеннях? Якщо не це, то щось подібне обов'язково мало місце, бо ми почались не вчора. І наша історія творилась не десь, а тут.

Село тривалий час зберігало свій особливий колорит, що свідчило про його західне походження. З тих доказів збереглись хіба-що численні прізвища на -чук. А от решта - мелос, обряди, говірка -втрачені. Але й сьогодні мелодії мого східно-подільського села, вимова, лексика таки істотно відрізняються від, скажімо, добровеличківських, що за 100-150 км від нас і часто-густо схожі з вінницько-хмельницькими, навіть волинськими, які ще далі. Хіба це випадково?

Моє село є. І його нема. Нема тих стежок у долині і тих дерев, серед яких я ріс, (а я їх бачу), нема тих скель і того млина з вільхами, і того клубу. І навіть школа моя не там. Все менше тих людей, для яких я був Володькою...

І все ж, село є. Часи і люди міняються. Село виживає і продовжується. І хай пребуде воно роки й віки! Хай виколисує майбутнє моєї України. Хай це зернятко проросте новими колосками і засіє нові ниви життя. «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».