Заступіться за здоровий глузд

Безлюдною, непривітною стороною бреде, спотикається, а під кінець просто повзе охляла від голоду самотня знесилена людина. А трохи збоку, назирці, тихо крадеться хворий вовк, так само знесилений голодом і вже нездатний уполювати собі нормальну здобич. Вся його надія – витримати, дочекатись, коли людина втратить рештки сил, і вгородити їй у горло свої переможні ікла та напитися ще теплої крові… Обоє прядуть на тонке, але хтось же остаточно ослабне перший, і тоді… Першою втрачає свідомість людина, і вовк зважується напасти.

Цей епізод із Джека Лондона жваво нагадує сьогоднішніх «навіки возз’єднаних братів», рівною мірою виснажених скаженим усесвітнім марафоном технічного прогресу, але безжалісно зведених якоюсь містичною силою до смертельного двобою. І от, чекаємо, хто кому перший пустить ще теплу кров.

Що то за сила? Чому ненавидять і вбивають один одного мільйони розумних живих істот одного й того ж біологічного виду? Я шукаю відповіді на ці запитання, а заодно й опонентів на свою голову.

Я є рідкісним (відвертим) представником того самого атеїстичного матеріалізму, проти якого так визвірився Донцов у роботі «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» ( http://www.yatran.com.ua/articles/679.html ). Робота виявилася передсмертною, тож немає жодних сумнівів у щирості цього непересічного чоловіка. Не мавши собі гідних однодумців для підпори, Донцов подався по аргументи до самого Г. Сковороди. Не міг він посилатися на попів, бо на той час вони вже безповоротно дискредитували й своє «житіє в дусі», й саму ідеологію християнства. А от протиставити клятому атеїзму національного пророка, який не заплямував себе зв’язками зі стовпами неотесаними, а зате так уже назнущався над усім плотським, так возвеличив силу духа, та ще й своєю аскезою подав такий високий приклад практичної реалізації духовного життя, що вже жоден піп його ніколи в світі не переплюне, – це був дуже вдалий вибір бойового побратима. І тепер мені, атеїсту-матеріалісту, випадає сперечатися з ними обома. Хоча йдеться тут насправді не про їхній (безперечний) авторитет і не про мої філософські амбіції, а про те, хто все ж таки кому перший горло перегризе. Саме так, ось читайте-но далі.

Чому Донцов не взяв собі в поміч Т. Шевченка? Тобто ніби й узяв, і цитує доречно, та все якось більше для годиться. А такий же велетень. І в часі ближчий, і авторитету більше, і в попівські ризи вбрати Кобзаря так само легко, як і зробити з нього революціонера-демократа чи навіть антихриста (прецедентів Донцову вже тоді вистачило б). А от не взяв. І саме тому й не взяв (це вже моє особисте переконання), що надто кидається в очі незбагненна «безпринципність» Шевченка: великий поет був воістину і революціонером-демократом, і боголюбцем, і антихристом, і селянською душею, і світовим пророком, а водночас ще й малярем, співаком, майстром анекдотів, знаним діячем народного мочемордія… перелік дуже довгий, спинімось, бо так і в бузину недовго заїхати. Ця позірна суперечливість, «мерехтливість» Шевченка очевидна, але ніхто (крім хіба О. Забужко) про неї відверто й врозумливо не насмілюється казати. Страшно. Страшно – тому що незрозуміло.

А от із Сковородою ніби легше. Архіви зберегли нам бездоганного чоловіка. Не тільки не одружився, а й у думці нічого такого не мав. Не тільки не пив, а й іншим заказував (ну, було раз, набрався, як чіп, аж не помітив, що його в інше село завезли, але ж то так, друзі підневідили, ще й з благородним наміром). А головне – Сковорода абсолютно богослухняний і всю свою філософію… та таки ж із Святого Письма виводить! Хіба посмів би він заїкнутися, наприклад, про природне зачаття Господа нашого? Та він же, аскет, про таке й подумати не міг. А от Шевченко, на жаль, дозволяв собі… дуже прикро про це згадувати… але ж дозволяв…

Отже, озброївшись незаплямованим авторитетом Учителя, який не тільки чуму в Києві, а й смерть свою передбачив, Донцов рушає в бій! Проти кого? Ворог означений чітко в першому ж абзаці:

– «Сковорода … виступав проти тих „учених”, які, кажучи словами Шевченка, хотіли Україну та “повести за віком”, тобто за тими „современними вогнями” Руссо, Вольтера та інших французьких енциклопедистів, які запалили ті смолоскипи матеріалізму, безбожництва, з якими їх духові правнуки – Маркси, Енгельси, Фройди і Леніни – заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію.»

Незрозуміло, правда, про яких „учених” ідеться; жаль, немає й посилання, як і де саме Сковорода проти них виступає. Бо якось незручно бачити французьких енциклопедистів в одному сміттєбаку з наперсточниками (набагато пізнішими) – і слухати далі, що каже наш войовничий автор, та ще й нібито вустами Г. Сковороди.

А що, власне, він каже? Що такого нового, вагомого й неочевидного каже Донцов, що мусить собі в поміч Сковороду гукати? Чи, може, нічого особливого й не каже, а лиш нагадує Українцям науку Сковороди, підбілює, відсвітлює його потьмянілий за пару століть «дороговказ»? На жаль, ні те, ні друге.

Донцов «наче сьогодні пише» – а це означає, що він пише переконливо, але тільки те, що сьогодні вже й їжаку видно. А от Сковорода йому потрібен зовсім не як Сковорода, бо той таємничий сфінкс як був, так і залишається розгаданим-нерозгаданим. І жодних спроб розгадати, зрозуміти внутрішню «суперечливість», «мерехтливість» Сковороди у Донцова немає. Навпаки, є беззавітне прийняття – і використання – сковородинської думки. Для чого? Та ж написано: оті сякі й такі матеріалісти «заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію». Отже треба тих матеріалістів спинити, затаврувати й знищити. Яким чином? А беззаперечним авторитетом Г. Сковороди.

Подивимося, як автор це робить. (В квадратних дужках після кожної цитати з Донцова – мої короткі зауваження, а потім я спробую це все звести докупи.)

– «Розум людський поставлено над Божественною мудрістю, якою тримається лад всесвіту…». [ Ким поставлено? Хіба це можливо? І чи розумів автор, що він сказав? Чи мав він поняття, скільки у всесвіті неладу?]

– Розум той «привласнив собі право краяти і перекраювати все в суспільстві, незважаючи на одвічні космічні закони». [Які ще одвічні космічні закони в людському суспільстві?]

– «Замість “Духа Істини” і його волі - поставили волю необмежених людських інстинктів обездушеної людини.» [Що таке Дух Істини, а тим більше – його воля? Що таке «необмежені інстинкти»?]

– «Сковорода учив, що помиляється матеріаліст, думаючи, що існує тільки видимий, сприйманий нашими фізичними помислами світ.» . [ Видимий світ сприймається органами зору, а не «фізичними помислами». Якщо в часи Сковороди й був десь такий дурний матеріаліст, то вже давно вивівся.]

– «“Дух животворить. Душа це „мобілє перпетуум” - непереривний рух. Її крила - це думки, погляди, переконання.”» [Думки, погляди, переконання – це ознаки саме розуму. То розум – це крила душі?]

– «…думки Сковороди про примат духу над матерією („плоть нічтоже. Дух животворить!”), невидимого над видимим, Бога - над плоттю, видаються абстрактними, занадто сухими? Але ж бо з них випливає ціла страшно актуальна наука про суспільність, етика Сковороди, його жадання і дороговкази щодо тутешнього земного життя…» [ Про примат духу над матерією Сковорода не каже. Над плоттю – так, але теж треба трохи оглядатися на контекст. Сковорода зовсім не був «умертвителем плоті» – бо чим же тоді «турка бити»?]

Фактично з усього тексту статті криком кричить бажання автора захистити « всю нашу християнську культуру і цивілізацію». Як не Євангелієм, то наукою Сковороди. А щоб надати значимості цій не надто логічній споруді, Донцов виходить на кардинальну свою ідею:

– «Такі народи, які розледачились й розбрехались, які втратили охоту до власної правди, або зусилля до її оборони, — падали жертвою варвара-завойовника, може й менше культурного, але противника більш твердого у своїй правді і більш дисциплінованого. Так було за старих цивілізацій — за Вавилону, Персії, за Греції, за Риму. Так є і тепер.»

Чиста правда. Саме те, що бачать і їжаки. Але до чого тут християнські чесноти й християнська цивілізація? До чого тут Сковорода? Єдине, що справді важливого сказав із цього приводу Сковорода – це необхідність «сродственного діла». Роби всяк свою справу. Кожен по-справжньому реалізує себе, свої сили, тільки коли знайде своє сродственне діло. А беручись за не своє діло, тобто без охоти до самого діла, а лиш у розрахунку на вигоду чи славу, люди неодмінно мусять брехати, ледащіти й вироджуватись. Коли це набуває масового характеру, то вироджується ціла нація. І ніякого значення не має, якому богу та нація молиться чи не молиться. Особливо ж не при ділі тут бог християнський. Якщо крах Римської імперії й не на його совісті, то принаймні він нічим їй не допоміг. А далі, саме після перемоги й утвердження християнства в Європі, почалося таке, що можна тільки дивуватися: як святим отцям не соромно за цю, з дозволу сказати, релігію?

Чи, може, воно на краще йде хоч у наші часи? Не буду аналізувати всесвітній лад і гармонію між християнами й мусульманами чи іудеями. Погляньте краще під ніс: он наші хлопці з однаковісінькими натільними хрестиками кришать одні одним черепи, а священики єдиної віри Христової православної ще їм і помагають. З обох боків.

Такого Донцов ще не бачив. Хоча не сказати, що він не знав про Батурин, Гайдамаччину, Крути чи Соловки. Але то ніби не входило в коло його «думок, поглядів, переконань». А як нам сьогодні читати його стандартні голосіння типу «Бога забули, матеріалісти прокляті!»? Особливим же єзуїтством віє од його щирого панібратства з Сковородою. Якби не був Донцов засліплений з дитинства християнським зомбуванням, то побачив би, що у Сковороди Бог і Природа суть синоніми, так само як Розум і Дух. Щодо гармонії духу й плоті, то тут Сковорода не може бути авторитетом – хоча б тому, що в цій складній сфері діалектики сам залишається нерозгаданим сфінксом.

А тепер дозвольте повернутися до Джека Лондона. Коли вовк кидається на людину, а людина відчайдушним, з останніх сил, порухом, теж хапає його за горло – хто переможе? Насправді – невідомо. У Лондона перемагає людина, але на планеті було безліч подібних сутичок, і результат ніколи не був очевидним. Це вже потім ті, хто переміг, починають розповідати про божу поміч. Бо як же без неї в такій невизначеній ситуації. А переможені такої нагоди не мають. Можливо, саме тому так поширились і такі живучі релігії в світі.

Ви знаєте, звідки така сила у християнства? Від язичників. Тепер це видно з «неперетравлених решток» – обрядової атрибутики всіх церковних свят. А погляньте на ранню історію християнства, на неймовірну моральну силу, ДУХ його перших мучеників – та це ж були вчорашні язичники! З кожним століттям кількість справжніх подвижників стрімко зменшувалась, зростала кількість брехні й безглуздої жорстокості.

Ви знаєте, чому перемогли комуністи в Росії, звідки їхня сила? Від дворянства. Хоч і недоношене, воно дало могутній поштовх думці й будівничому ентузіазму. Але дворян швидко перестріляли, а далі будівничий ентузіазм щодесятиліття стрімко зменшувався, а брехня й жорстокість катастрофічно наростали.

І язичники, і навіть дворяни – це була природна сила, носії знань, умінь, здоров’я. Всі проблеми, які згубили Римську імперію, християнську цивілізацію й московський соціалізм, виросли з розледащіння, з нездатності знаходити своє діло й ним усмак займатися. І якщо й тривали ці зразки цивілізації, то тільки завдяки крихтам простого робочого глузду.

І сьогодні всі реальні проблеми людства вирішує все ж таки матеріалістична наука (якщо спокійно придивитися – це просто здоровий глузд). Погано вирішує, бо можливості її невеликі, а ще й заважає колосальна орда ледачих неосвічених людей, котрі займаються не своїм ділом, крадуть, брешуть і люто ненавидять усе, що є розумного, і вішають на нього всіх собак, бо воно загрожує їхньому буттю, а принаймні комфорту.

І смертельну сутичку двох «братніх» народів вирішить не християнський «Дух божий», не молитви, прокляття, хресні ходи й ланцюжки з прапорцями через мости, а кількість зброї і, головне, запас природної – язичницької – сили з кожної сторони. Силу цю якраз і вважав Сковорода Духом, але то ще треба вміти прочитати. Нічого спільного з релігійними «переконаннями» ця сила не має. А вже гармонії, всесвітнього ладу в ній і зовсім не варто шукати, бо страшна вона й незбагненна.

Добраничівка,

січень 2015 року