Чиєї відзнаки заслуговує радіопроект «Історія Християнської Церкви»?

Багатосерійний цикл «Історія Християнської Церкви», що є проектом Національної радіокомпанії України, висунуто на здобуття Шевченківської премії 2014 року. Проект є журналістським, і той факт, що консультації в ході його підготовки проводили не історики, а священнослужителі (http://www.telekritika.ua/radio/2011-09-23/65964?theme_page=2290&), про що красномовно свідчить зміст усіх випусків цього проекту, наводить на певні роздуми.

Треба зазначити, що проект Українського Радіо (Перший канал) стосовно історії християнської церкви реалізований авторським колективом, безперечно, на високому професійному рівні і тому заслуговує на відзнаку. Разом з тим, прослуховування цього радіопроекту не може не викликати у слухача думки про певний спосіб висвітлення історичних подій, пов’ язаних із церквою. Позаяк одні події (особи) висвітлюються яскраво, їх опис супроводжується різноманітними цитатами (переважно з праць отців церкви), інші ж згадуються одним реченням, словом, натяком… А про деякі події, в тому числі важливі, насамперед для УПЦ, взагалі не йдеться.

І якщо таке висвітлення церковної історії поставити поряд із ім’ям Тараса Шевченка, то одразу пригадується сподівання Великого Українця стосовно того, що «Церков-домовина/Розвалиться… і з-під неї/ Встане Україна» («Стоїть в селі Суботові»). І після цих шевченкових слів виникає слушне запитання – запитання з глибоким світоглядно-філософським підґрунтям і проекцією на майбутню духовність українців: ДЛЯ ЧОГО САМЕ ЦЕРКОВНІЙ ІСТОРІЇ ПОТРІБНА НАЦІОНАЛЬНА ПРЕМІЯ УКРАЇНИ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА?

Відповідь на це запитання не є простою і має починатися з того, що Шевченко чудово розумів суть християнства і бачив відмінності між Ісусовим Вченням та тими догмами, котрими керується церква. Звісно, у проекті – ні слова про це, як ні слова про ті чисельні людські жертви, якими супроводжувалось утвердження християнства, в тому числі серед наших пращурів.

Історичні довідки подані в проекті вибірково, посилання – лише на тих авторів, котрі є безпосередньо причетними до церкви чи є лояльними до неї. Нема жодного посилання на дослідницькі праці українського генія мислі Івана Франка! Чому, зокрема, в проекті не прозвучало його твердження стосовно того, що «в кінці Х в., в часі заведення християнства, та староруська культура, тобто суспільна та політична організація, не починалася, а була вже близька до зеніту свого розвою» (Франко І. «Киево-Печерский монастырь как культурный центр домонгольской России». Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Видавництво "Наукова думка". Київ - 1982, т.37)?

Чому в проекті відсутня інформація про те, як перекладалася Біблія – основа із основ християнської церкви? Адже така інформація є – і не лише в сучасній дослідницькій літературі! Про хиби перекладу (і не лише про них, а й про інше, що так ретельно приховує церква) вів мову також і Франко.

Так, досліджуючи роботу над перекладом Біблії вченим Єронімом (389 р.), Франко цитує висловлювання цього давнього, шанованого церквою перекладача стосовно перекладів святого письма, зроблених його попередниками: «…кожен за своїм бажанням або додавав, або відбирав те, що йому хотілося», переклад зроблений «несправжніми перекладачами або недосвідченими дослідниками». Книги Старого завіту довелося Єронімові перекласти заново, за словами самого Єроніма, «поправляючи лише те, що, як бачилось, змінює й саме значення слів» ( Франко І. «Сучасні досліди над святим письмом». Зібрання творів у п’ятдесяти томах . Видавництво "Наукова думка". Київ – 198 2, т.3 8). А от ще один приклад із цієї ж статті Франка – приклад стосовно докладання рук до «творчого» перекладу святого письма іншими «святими отцями»: папа Сікст, «опираючись на своїй непогрішності» та «грозячи гнівом божим усякому, хто би важився змінити його текст» (видання Біблії 1590 року), сам наробив майже дві тисячі помилок, із яких п’ятдесят прийшлося заклеювати шматочками паперу...

Про ці й подібні приклади люди мають знати, щоби робити відповідні висновки. А такі висновки потрібні, бо замовчування фактів викривлення первісних джерел прямо впливає на хід подій, тобто на історію.

Не висвітлює проект і ті події, які вплинули на історію християнської церкви в Україні вже за часів незалежності. Чому ні слова не згадується про проведений на початку листопада 1991 року Українською Православною Церквою Помісний Собор і про рішення цього найвищого керівного органу стосовно автокефалії (Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква: історико-канонічна декларація. – К., 2007. – С.56-57)?

Відсутня також інформація про те, як Московська Патріархія схилила значну частину єпископів, котрі поставили свої підписи під рішенням Помісного Собору 1991 року, таємно зібрати так званий Харківський архієрейський собор у травні 1992 року. Замість того, щоби сприяти в отриманні Українською Православною Церквою повної автокефалії згідно із постановою Помісного Собору, прийнятою в листопаді 1991 року, неканонічний так званий Харківський архієрейський собор прийняв рішення, які фактично є незаконними. Навіщо було скликано в Харкові цей собор? Кому він був потрібен? Українцям? Ні! І підтвердженням тому є одне з неправомірних рішень собору – обрання Предстоятелем УПЦ митрополита Володимира (Сабодана), котрий на той час навіть не був українським архіреєм, що є порушенням прямої вимоги Статуту.

Навіщо був обраний (незаконно) новий Предстоятель? На це запитання відповіддю може слугувати красномовний факт брутальної поведінки Московського Патріарха, Предстоятеля РПЦ Кирила, який цілковито ігнорує митрополита Володимира. Як слушно зазначає професор історії мистецтва Київської Духовної Академії, професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені Дмитро Степовик, абсолютно не є нормальною ситуація, коли патріарх РПЦ приїжджає на територію «незалежної» УПЦ без узгодження з її керівництвом і їде куди хоче. Така поведінка церковних ієрархів не має прецедентів у православному світі. Ініціатива має йти від предстоятеля місцевої церкви - УПЦ. Він, за протоколом, має бути присутнім на заходах за участю патріарха. Але Московський Патріарх приїжджає на запрошення обласних архієреїв, і це є відкритою зневагою до Предстоятеля УПЦ. Крім того, це є брутальним порушенням грамоти, даної УПЦ про незалежність управління (http://gazeta.ua/ru/discuss/9/chomu-v-upc-rozcharuvalis-u-patriarhovi-kirilovi).

Всі ці події є також історією християнської церкви!

І наостанок. Церква протягом усієї своєї історії посилається на головних своїх святих – апостолів. Не будемо давати оцінку трактуванням цими апостолами (та їхніми послідовниками у подальші часи) Ісусового Вчення – трактуванням, на яких побудовані всі церковні догми і завдяки яким історія церкви (і цивілізації!) склалася саме так, як склалася. Лише наведемо слова Шевченка стосовно учнів Ісуса Христа: «Нетвердії, душеубогі, катам на муку не дались,/Сховались, потім розійшлись…» (поема «Марія»). Тож якою може бути історія, у джерел якої стояли такі люди і котрі вже дві тисячі років поспіль є взірцем для християнської церкви? Питання – риторичне. А ось запитання стосовно того, чи заслуговує Шевченківської премії проект з однобоким висвітленням подій, пов’язаних з християнською церквою, є цілком конкретним і відповідь на нього – очевидна.

Є інформація, що радіоцерковною історією зацікавився Ватикан (http://radioukr.com.ua/ua/1034/538726/). Тож цей факт має тішити як авторів проекту, так і їхніх консультантів. Для них така відзнака є, мабуть, найвищою. З нею їх і вітаємо!