ВІЙНА І «МАТЬ РОДНА» (з циклу «Війна і бізнес»)

Text...

Один із цих дезертирів вирізав фальшиву печатку неіснуючої військової частини – і Павленко запропонував стати «штабом». Всі погодились. Потім десь поцупили ящик свинячої тушонки. З цією тушонкою Павленко з’явився в місцевій друкарні. Там йому надрукували бланки з реквізитами неіснуючої військової частини. Як заповнювати радянські папірці, Павленко знав добре. З тими, вже заповненими, бланками наш герой прибув у місцевий воєнкомат. І там набрав у свою будівельно-монтажну військову частину солдатів. Хто з них відбився від своєї частини, хто вийшов із госпіталю, кого навіть підозрювали в дезертирстві.

Забравши цих невдах, Павленко позбавив воєнкома зайвих клопотів.

Далі Павленко оформив і відкрив рахунок у банку. І почав зі своєю командою відбудовувати зруйновані споруди й шляхи. Павленко сам жорстко наглядав за виконанням робіт. Не допускав найменшої халтури. Водночас організував і постачання «частини», і грошові виплати бійцям-будівельникам. І тепер уже не Павленко шукав людей – вони самі потяглися до нього, а місцева влада просила про допомогу. Коли в частині з’явилися гроші за виконані роботи, Павленко одержав можливість вирішувати всі питання не тільки «офіційно», а й за допомогою хабарів. Тут він виявився блискучим психологом – безпомильно визначав, кому, за що і скільки давати. І збою в цій справі ніколи й ніде в нього не було.

З кривавими боями, жахливими людськими втратами діюча армія рухалась на захід і відбивала в німців окуповані землі. І скільки було всього зруйновано на звільненій землі – не перелічити. За визволителями рухалась і «фірма» Павленка. За що б не брався Павленко зі своєю командою, все виконувалось якісно й своєчасно. Заробляли добрі гроші. Себе не кривдили подільники Павленка, але й рядових бійців не забували, і це підтримувало високий авторитет керівника.

Так, усе збагачуючись і міцніючи, частина Павленка ступила на німецьку землю. Отут уже свій господарський хист Павленко виявив на повну. Для своїх будівельників прихопив добрі трофеї – бульдозери, екскаватори, скрепери, грейдери… Не кажучи вже про вантажні машини та легкові авто для своїх друзяк офіцерів. І все це вивіз до Союзу. І продовжив будувати й прокладати шляхи. Ще вдатніше, з більшим розмахом і більшим наваром.

А накрився Павленко через одного свого підопічного, бо мусив, збільшуючи об’єм робіт, набирати нових людей. І от цей офіцерик не заплатив цивільним будівельникам за виконану роботу. Пішли скарги в контрольні органи, почалося розслідування. І виявилося, що немає такої військової частини. Тут Павленка і його подільників загребли. Кілька років велось розслідування. І вже після смерті Сталіна Павленка розстріляли.

Давно все було, більше півстоліття тому, як розстріляли великого бізнесмена. А по дорогах, збудованих «фірмою» Павленка, ще й сьогодні мчать новітні авто, про які великий комбінатор не міг і мріяти. І Павленка я без лапок називаю великим бізнесменом. Бо на відміну від ахметових, єфремових та фірташів, Павленко не захоплював уже збудовані заводи та фабрики, не накладав лапу на відлагоджене виробництво.

Друга історія – про співробітництво німецького офіцера-інтенданта, українця-поліцая, совєцького(?) і слідчого гестапівця. Історія про цей дивний альянс почалась із спекуляції сіллю на київському базарі – Євбазі. Зі стаканчиків звичайної харчової солі NaCl. Коли оголосили війну, люд кинувся по магазинах, крамничках, базарах скуповувати сіль, сірники, гас. І то не дивлячись на шалену пропаганду, що ми переможемо ворога за місяць-два. Це тобі, любий читачу, часом чогось не нагадує?

Коли війна почалась, ми були в Сорочинцях. За роки по війні, з якихось уривків розмов про війну, я зрозумів, що з маминої голови на той час ще не вивітрилась віра в реальність заяв влади. І вона не запаслась ні сіллю, ні сірниками, ні гасом. Першого удару по її вірі завдала місцева влада, коли кинулась тікати з усіма своїми партквитками, перинами й фікусами.

Зрозуміло, що для мами місця серед їхніх скарбів не було.

Як прийшли німці, не пам’ятаю, бо мені на той час було два роки.

А от що відбувалося наступного року, коли я гинув від чиряків і кашлюку, пам’ятаю добре.

Тоді моє тіло від тімені до стоп покрили гнояки. Одні лопали й стікали липким гноєм, інші набухали багряними ґулями. І це сталося тому, що в нас закінчилася сіль. Бабуся розповідала, що старий фельдшер, який мене оглянув, вирік, що я проживу не більше місяця. І тоді моя мама, переконана комсомолка, пішла до настоятеля Спасо-Преображенської церкви. Тієї самої, де хрестили малого Гоголя.

Про що говорили старий сивобородий панотець з моєю мамою, не знаю. Тільки пам’ятаю запах ладану й тепло руки старого. І ще, весь той час, що ми були в селі, мене не мучили напади кашлюку. Коли ми полишали батюшку, мамі була дарована малесенька торбинка солі, не більша за кисет для тютюну.

І за два тижні якась убога юшка, рідка й прозора, але підсолена, врятувала мене. Не лишилось на мені жодного гнійника. Ось такою була для мене окупація в Сорочинцях. Згодом якось переглядав я довідник по Полтавщині й прочитав, що в Великих Сорочинцях німцями закатовано 86 чоловік, вивезено в рабство до Німеччини понад 500 людей. Там же зазначено, що під час Голодомору сконало 1200 чоловік. У Великий терор знищено більше 30 чоловік.

Та повернімося до Євбазу – найзнаменитішого київського базару часів окупації.

Тут відбувались і копійчані оборудки, і неймовірні за розмахом спекуляції, нелюдські злочини й шахрайства. Сюди тягся весь люд Києва та близьких селищ і сіл з надією на порятунок. Ніхто не знав, що його чекає, але це торжище було останньою надією для нужденних. Бо народна влада, яка кликала всіх на захист «страны великой, огромной» , подбала, щоб водогони були виведені з ладу, а запаси продовольства, які не встигли вивезти, – спалені або зіпсовані. Це я чув від свого батька, який переможно тікав на схід від Миргорода. Він розказував, як горіли вагони цукру, навмисне перекинуті на колії й підпалені енкаведистами. Багато чув подібних історій від різних людей і в різний час. Останню – в жовтні 2014 року від співпалатника в лікарні 87-літнього росіянина Кравцова. Він розповідав, як енкаведисти підпалили елеватор у Ростові на Дону і відганяли людей, поки не впевнилися, що все добре прогоріло. А тоді вшилися геть. Малий Кравцов з іншими хлопчаками ще не один день ходив на величезне згарище, щоб доколупатися хоч до якихось залишків недопаленого зерна. Так рятувався простий покинутий люд.

У Києві під німецький чобіт потрапило 400000 городян. Їм треба було якось виживати. Бо на другий день після Бабиного Яру всі гарно усвідомили, що від німців нікому нічого доброго не можна чекати. Ні-чо-го.

Отут і розбухає Євбаз. І зразу ж на Євбазі – поліцай Шумейко. Він був інтендантом 114 шуцманського батальйону. Почав він зі списування солі, яку продавав спекулянтам. Ті вже вроздріб, «стаканчиками» (100 г) збували її по 160 крб. Коли все це пройшло без проблем для Шумейка, почав він списувати всяке батальйонне добро й припаси. Особливо великим попитом користувались списані шинелі. Якби когось зловили в такій шинелі, то просто б розстріляли. Тому кияни перефарбовували їх, пришивали коміри з якогось кролячого чи собачого хутра. Такий кравецький витвір цінувався від 600 рейхсмарок, або 6000 окупаційних марок, і вище. На той час, коли торгівля шинелями розквітла, Шумейко був уже в спілці з офіцером німецької комендатури Ральфом Шефером. Той прихопив Шумейка на злодійських ґешефтах. Та замість того, щоб здати поліцая до гестапо, запропонував йому співпрацю. Домовились, що Шефер передаватиме Шумейкові товар, куплений у Берліні. А Шумейко реалізовуватиме через своїх людей. З Берліна почали надходити списані медикаменти, одяг, гвинтівки, пістолети… І на цей небезпечний крам знайшовся на Євбазі покупець – такий собі агент Поляков, залишений для підпільної діяльності в Києві. Він кимсь там працював у залізничному депо. А також був зв’язківцем з партизанами Коростеньського угрупування. І треба ж було, щоб у цей час два вагони з добром Шефера злетіли в повітря під Коростенем. Для Шумейка й Шефера це були величезні «бойові втрати». Якимсь чином Шумейкові вдалося схопити на Євбазі Полякова. Допитували, тобто мордували Полякова на таємній «хаті» Шумейка. Він і Шефер. Після «допиту» Шефер запропонував купити в нього вибухівку. За це партизани повинні були без перешкод пропускати ті ешелони, в яких везли товар для Шефера.

Тріада Шумейко-Поляков-Шефер діяла майже до кінця окупації Києва.

Але сталось непередбачене. Полякова припутали з листівками в депо. І загримів він на Короленка 33 в гестапо. Там, до речі, до останнього дня здачі Києва в 1941 році містилось НКВД. Один мій знайомий, знаменитий київський лікар Вилегжанін потрапив туди в перші дні війни й сидів в одній камері з Агатангелом Кримським. За кілька днів перед окупацією Києва їх обох вивезли аж у Казахстан, де Кримський і помер від голодного виснаження.

Для наших ґешефтсменів усе закінчилося щасливо – Шефер викупив Полякова у слідчого гестапо Хернікорна. Тут би керівництву агента Полякова вжити заходів – перевести на іншу роботу, змінити адресу, припинити розповсюдження листівок. Всі втратили пильність, бо золото, рейхсмарки та камінчики текли Шеферові без збою. Звичайно ж, і Шумейко мав з цього свій навар. А Поляков безперешкодно одержував усе потрібне для НКВД.

Надходив час німцям драпати з Києва. На той час обсяг ґешефтів сягнув 1,5 млн рейхсмарок!

І ось у вересні 1943 року пожадливий хабарник Хернікорн попався на оборудках. Його взяли і педантично вивчили справи, які він вів. Звернули увагу на справу Полякова. Вирішили його брати. Арешт Полякова закінчився перестрілкою. Поляков загинув. У його помешканні знайшли вибухівку й листівки. За маркуванням вибухівки встановили, звідки вона і як потрапила до Києва. Думаю, що деталізувати справу далі немає сенсу.

За місяць до втечі гестаповці розстріляли Шумейка і Шефера. Чи поставили до стінки Хернікорна – не знаю.

Ось такі дві історії тих легендарних часів про підпільний «бізнес» Павленка і про ґешефти Шумейка та Шефера. Прочитайте, може щось вам нагадає?

Юрій Логвин, Київ, 2015