Сергій Піддубний
Про рід наш преславний і великий
Слава Україні! Друзі, я сьогодні скажу багато такого, чого вам ніколи не скажуть світила історичної науки. Бо це не зручна правда для них, вони інше писали в своїх докторських дисертаціях. Будьте приготовленими слухати, розуміти і пізнати справжню історію нашого найдревнішого роду. У стислому викладі. Докладніше про це можна дізнатися із моїх книг: «Кому Боги відкрили свої таємниці», «Книга української слави і сили», «Українська цивілізація. Ведія», «Великий код України-Русі», «Історія прадавньої України», «Хто є хто в античній і біблійній історіях», а також “Ілар Хоругин. Велесова Книга”, яку ми і поставимо сьогодні в основу нашої мандрівки в глибоку минувшину про рід наш преславний і великий.
Спочатку невеликий вступ про Велесову Книгу. Велесова Книга – це не просто історична, літературна та культурна пам’ятка українського (руського, слав'янського) народу. Це наша родова Книга, як казав доктор філологічних наук Валентин Таранець. Перший її видавець Микола Скрипник називав Книгу “скрижалями духу одвічної Русі-України”, а відомий український філософ Володимир Шаян “духовною атомною бомбою”. Наразі цей неймовірно цікавий і цінний твір ІХ ст. не визнається вітчизняною наукою. У Книги багато противників, бо це інший вимір, для багатьох неосяжний і неприйнятний. Хтось її не приймає, бо вона заперечує його докторську дисертацію про колиску трьох братських народів; комусь не подобається з ідеологічних причин, бо вона надто патріотична; комусь із релігійних, бо вона правдиво розкриває суть Орійської або, як її частіше називають, язичницької віри наших Праотців. Багато хто досі вірить вигадкам москвинської ворожої науки, що це підробка…
Ми ж переконанні, що це Книга національно свідомих і відповідальних людей за майбутнє країни. Тих, хто має силу й сміливість не піддаватися навіюванням із чужих столиць та релігійних центрів, і гідність не слухати новітніх месій. Порівняно, наприклад, із Біблією Велесова Книга це як день і ніч, як світло і пітьма. Вона несе ті знання і той налаштунок, що нас можуть врятувати як націю, як народ. Це те, що дасть нам єдність і Божу силу, а також приведе нас до перемоги. Це Книга майбутнього. Її буде вивчати весь світ, бо в ній збереглися істинно божественні знання, які ретельно знищували войовничі християнство та іслам. Бо в ній закладені основи нової людської цивілізації з філософією вільного духу, з філософією творення добра, вміння відчувати та любити зелений і тваринний світ, і бути мирними між родами. Без лукавства, підступності, фальші і брехні. Без зверхності одного над іншим.
“До нас повернулася Велесова Книга – пам’ятка високої духовності, чистих моральних принципів нашого народу. Час прийняти і мудрість Велесових рун, що подаровані слов’янам самим Небом”( Василина Лебідь, газ. “Народне слово”, грудень 2003 р., м. Київ).
Це твір-заклик, твір-заповідь на збереження українського/руського Роду, на відновлення його сили і слави: “Старі часи то наше благо. Дістанемо від них твердості й кріпості, аби ворогам відповідати як належить”, наголошується на д. 6Д.
Автор Книги волхв і вчитель Ілар Хоругин виступає палким патріотом рідної землі, великим прихильником віри рідних пращурів, рідної Мови. Він сміливо відстоює предківські цінності, серед яких і правдиве знання історії: “Пам’ятаймо про минуле завжди, тримаймося правди нашої і здобудемо правду, – так здавна говорили Отці наші і сильні були. Отож маємо повернутися до борозни їхньої і стати до неї” (д. 29).
1.
Розпочнемо з пошуку відповіді на запитання, скільки років нашому Роду-народу.
Офіційна наука стверджує, що перша згадка про Україну (а отже, звісно, і про українців), належить до 1187 р. н. е. Натомість у Велесовій Книзі знаходимо свідчення про двадцятитисячолітнє існування Русі: “Казали хазари: «Куди підемо від них? Де життя вільне знайдемо? Ми великі сироти, рука божеська од нас одвернулась. І за двадцять тисяч літ не змогли сутворитися до Русі»” [д. 4Б]. Ілар Хоругин дуже правильно визначив вік Русі, а отже і українського роду. Саме українського, бо в цій же Книзі читаємо, що окри (укри) були дідами русів.
Давнезна древність нашого роду підтверджується іншими джерелами. Наприклад, артефактами Мізинської культури ХХV-ХХ тис. до н. е., де на кістках мамута наші Пращури вже різьбили Мати-Славу Птицю Небесну, яка виступає серед найголовніших божеств у Велесовій Книзі. На животі одного такого зображення бачимо знак Х, як позначення небесного світла. Через 15 тисячоліть такий самий знак буде уміщено на відомій глиняній фігурці Мати-Птиці Небесної із с. Березівка, нині Голованівського району на Кропивниччині. На животі цієї Мати-Птиці в ромбі поміщено знак у вигляді літери Х як символ світлового схрещування двох начал – місячного й сонячного, жіночого (місяць – міс це) і чоловічого (сонце – син це). А на одному з глечиків ІV тис. до н. е. цей знак уже виступає і в ролі літери, і ми прочитуємо, що у вигляді двохтілої істоти зображено Бога Хора/Хорса, де він тримає хоругву з літерою О (сонце), у середині неї Х, а держак хоругви з О дає літерою Р. Ці літери: О, Р, Х були найпершими нашими оберегами і нашим ім’ям.
Беремо книжку староруських переказів “Сказання Захарихи” і читаємо в сказанні про царя Сварга (або СварХа): «І зібрав цар Райців своїх (тобто, радників) і сказав їм так: “Сім тисяч років ми звемося Оріями-Русами на землі нашій, і ніхто ще не міг здолати силу руську». В іменах і назвах тут ті самі літери, що на глечику Х, О, Р… Літера Р взагалі була як пароль, бо багато хто з інших етносів не міг її вимовляти.
Отже на перше питання ми відповіли – нашому Роду не менше 22 тис. років. Хоч і каже Сварг про сім тисяч років, проте невідомо, коли це він сказав.
2.
Як ми називалися у ті далекі часи?
Певно, тоді, коли цвіла-розквітала Мізинська культура, ми ніколи не дізнаємося свого ймення. Може так і звалися за іменем села, біля якого виявили цю культуру – мізинці. Тобто, перші, бо рахунок на пальцях ми починаємо з найменшого – мізинця. А може – маси, був такий колись народ, згадується Геродотом і Біблією. Натомість як ми себе називали щонайменше з ІV тис. до н. е., ми вже знаємо – оріями. І це не тільки свідчення “Сказань Захарихи”, а й Ілара Хоругина, який писав: “Од отця Орія походимо, а той час од часу народжується серед нас і пов’язано це до самої смерті” (д. 4Г). Отже, ми орії-орійці з давніх-давен. Хоча, звісно, ми мали багато імен. Як і маємо сьогодні, до речі, – галичани, волиняни, подоляни, поліщуки, слобожанці… Що не рід – то ім'я: окри (укри), пеласги, венедці, анти, роси (руси), будини, карпени, агатирси, голунці, скити, сколоти, кімерійці, колани, оли (ольвійці) і т. д. За шість чи дев'ять тисяч років мали ми імен не один десяток. Серед них і “слав'яни” (або слов'яни) і нібито образливе “хохол”. Слав’яни від того, зауважує Ілар Хоругин у Влескнизі, “що славимо Богів, що Божі внуки і Сварга нашого, і Дажба” (д. 36Б). Натомість у назвиську “хохол” немає нічого образливовго, бо “хох” (або гог) – це високий, великий, сильний, а “ол” – це Ор, Бог і Отець…
3.
Як звали наші Пращури свою країну.
До нашого сорому ми не знаємо імені своєї країни півтори тисячолітньої давності, не кажучи вже про шеститисячолітню. Виходячи із відкриття Вікентієм Хвойкою нової археологічної культури, якій налічувалося не менше чотири тисяч років до н. е., вчені назвали її іменем села Трипілля, що на Київщині, де було зроблено те відкриття, – Трипільська культура. Заодно сьогодні називаємо Трипіллям й тогочасну країну, бо інших варіантів наука нам не пропонує. Але якщо ми вже знаємо, що наші праотці часів Трипільської культури називалися Оріями, то не складає особливо труда, щоб знайти й ім’я країни – або Оріяна, або Оратта, країна Ора-тата. Після відчитання на Ольвійському пам’ятнику ІV ст. до н. е. (див. “Українська цивілізація. Ведія”) імені країни Перірата на Ніпері (Дніпрі), я не сумніваюся, що правильно Оратта, де перша складова “пер/пар” – земля, а друга Оратта.
Це справді Божа земля, що й підтверджують так звані грецькі міти. Казкову країну богів Гіперборею вони розміщують на півночі, а Велесова Книга підтверджує: “І була держава та Руська од русів і борусичів – то бо Борія Велика” ( д. 6А). Натомість як греки тлумачать свою приставку “гіпер”? Велика, найбільша. Тобто, бачимо, що Велесова Книга та міти, а також напис на Ольвійському пам’ятнику, де в назвах країни маємо однакову основу “ор/ер» взаємно засвідчують правдивість одне одного і що міти ті зовсім не грецькі, а приписані їм...
4.
Чи державницький ми народ? Чи мали свою державу, коли і як довго?
Відповіді на ці питання знаходимо на дощечках 6А і 8/3. На першій із них читаємо, в яких умовах доводилося творити незалежність: “Великі сніги, холоди, голод мучили наших людей, але стояли твердо. Лишаючись безо всього, вони немало натерпілися, бо незалежність хотіли мати і творили її”. А на другій – скільки літ зберігали святощі, серед яких, безумовно, і незалежність та державність: “Тисячу і триста літ зберігали СВЯТОЩІ НАШІ, а тепер жони наші кажуть, що ми благі і втратили розум. Як овча мале, перед ворогами тремтимо. Боїмось одягтися в броню і мечем вразити ворогів”… Микола Чмихов писав, що стала державність утвердилася з епохи бронзи, тобто, приблизно з початку ІІІ тис. до н. е. А отже вона могла тривати значно більше, ніж 1500 чи 1300 років, як про це писав автор Велесової Книги.
За рахунок чого могла протриматися вона стільки років? На яких підвалинах стояла? Назвемо два головних чинники.
Перший: народовладдя. Якщо нам досі втлумачують, що демократію, як форму правління, вперше було запроваджено в середині І тис. до н. е. греками, то з Влескниги бачимо, що наші Предки користувалися народовладдям набагато раніше: “...правили п’ятнадцять віків через Віче. А збиратися на нього і судити всякі відносини належало чесно. Так правили наші Отці: всяк міг слово сказати і те було благом” (д. 3Б).
Другий. Дощечка 3Б: “Не чужа кров є свята, а наша, – про те мовили старотці наші як обирали князів” (д. 3Б). Тобто, не довіряй кермо держави чужородцю. Не може правитель, у якому тече інша кров, перейнятися болем, що відчувають його підвладні. Не може правитель, вихований на чужій мові і вірі, традиціях і звичаях, до кінця зрозуміти душу іншого народу. Такий правитель рано чи пізно обов’язково збочить і поведе не туди. Тому старійшини (старотці) наполягали обирати князями єдинокровців: “Мусимо свою худобу водити в своїх полях злачних. І вибирати маємо князів від своїх старотців, од роду до роду, і так правити” (д. 4Б)...
5.
А тепер вияснимо, звідки взялися українці і що означає це ім’я?
Коріння цього імені також сягають глибоких віків і тисячоліть. У Велесовій Книзі вони згадуються як окри лише один раз, проте першими навіть за скитів, антів і як діди русів: “А тоді, будучи окра-венці і скити-анти, роси-борусень і сурожці, стали діди русове” (д. 7Є). Знаходимо їх і в “Історіях” Геродота під іменем тевкри (теукри). Зокрема, у 13 гл. 5-ої книги такі собі Пірг і Мантій у розмові з перським царем Дарієм називають себе теукрами, “які переселилися з Трої”. А з книги 2-ої (гл. 113–119), де йдеться про викрадення дружини володаря Спарти Менелая – Олени (Гелени), що згодом спричинить війну між ахейцями та троянцями, дізнаємося, що закоханий у неї викрадач Олександр (Паріс) був теукром…
У Каратепських написах (VІІ ст. до н. е.) вони - окри - називаються вищими, певно, тому що стояли на чолі усіх: “Вищі ж ми бо є – укри, оли та ори наші”. Немає сумніву, що це ймення – укри-українці – походить від імені верховного Бога – Акрая (як ще називали Зевса – сина Крони) і означає “божественні”, що підтверджує компонент КР. Він міститься у багатьох священних термінах - наприклад: Покрова, Кришень, Криве-Кривейте, чакра, скрижалі, крижма… Аналогічне санскритське “ugra”, до речі, означає “дужий, сильний, могутній”; “великий, високий, благородний”; “суворий, грізний, гнівний”; “силач, велетень, богатир, герой”. В індійській мітології зустрічається чимало божествених імен із компонентом “Уґра”.
Проте не маємо права відмовлятися і від імені «руси/роси», відоме, щонайменше, із VІІ ст. до н. е. Більше того, мусимо доєднати і цю назву до своєї нинішньої – Україна-Русь. Ніхто не має право на неї, крім нас.
6.
Наступним пунктом нашого розгляду мова українців. Із самого початку скажемо, що слово МОВА згадувалося ще в VІІ ст. до н. е. у Каратепських написах: “по Мові уміти”. Є воно і у Велесовій Книзі): “Як і отці наші, очистимося мольбою в Мові”. Тобто, ця мова спочатку могла бути жрецькою, священною мовою.
Світ здавна визнавав велич української мови. Арабський мандрівник і вчений Ельвія Челебі ще в ХVІ ст. зазначав, що “українці стародавній народ, а мова їх багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші”. 1685 р. в шотландському м. Едінбург вийшла книжка Олександра Тайлера, яка в перекладі з англійської мови називається «Спогади про життя та дії Яна III, нинішнього короля Польщі”. У цій книжці багато уваги приділено “нації козаків”, де серед іншого можна було прочитати таке: “Мова українців відзначається особливою делікатністю і багатством на здрібнілі (демінутивні) звороти, як також манерами чепурної і елеґантної річи”.
На початку ХІХ ст. навіть російська “Элементарная география для гимназий” (Петербург, 1902 р.) визнавала, що мова українців “м’якіша і співучіша великоросійської, і живуть вони заможніше та охайніше великоросів”. Тобто культурніша українська мова формувала відповідно і людину – дбайливішу, охайнішу, відповідальнішу та толерантнішу.
Тарас Шевченко справедливо називав українську мову “Господа слово”, бо ця мова творилася за законами творення світу – природно і гармонійно. Це справді відображення суті Всевишнього, мова душі і серця всього Людства. У кожний архетип українського слова вкладено відповідний астральний і світоглядний задум, відповідну життєву та моральну силу. Навіть єврей поет Мойсей Фішбейн визнавав, що (цитата): “Українська мова – божиста, богодана, богообрана”.
7.
А тепер зупинимося на ще одному націєтворчому елементі, на якому трималася сила і слава українського роду. Боги і віра. Це дуже важлива тема і її не розкрити в кількох абзацах. Ми зупинилося на найважливішому. Хто такі наші прадавні Боги? “Усяк рід мав Щурів і Пращурів, які померли перед віками цими. То їх, Богів наших, почитати повинні, бо од них радощі маємо”, – говориться на одній із дощечок Велесової Книги. Тобто, у наших Праотців богами були їхні Праотці. Наприклад, Плутарх у розповіді про другого царя Нуму згадує, зокрема, реальну історичну особу на ім’я Велес. Він – нащадок Татія – просив Нуму стати царем римлян, хоча і сам був гідним претендентом на цю посаду. Цей факт про Велеса, до речі, підтверджує те, що наші предки не тільки були засновниками Риму, а й стояли на чолі римлян. Тепер читаємо уважно, хто такий Дажбог? Дажбог (або Дажбо), за Велесовою Книгою, це “душі Пращурів суть, які світять нам зорями од Ірію”. Тобто, це згусток енергії тих святих наших Праотців, що зійшли на небо і стали зірками…
Проте, найголовнішим був Бог-Творець: “Корінь хліба нашого – Сварг, що створив світло” (д. 15А), “Дід Божий, який тому Роду Божеському є началом і всенькому Роду криниця вічна” (д. 11А). Вважається, що саме Сварг через скитів передав людству плуг, ярмо, сокиру та ріг Слави. Він Бог Прави, Яви і Нави, яких: “маємо за істину, і ця істина наша переборює сили темряви і до блага веде”. Він уставив: “Мовинства та купалища, і вказав, що не сміємо їх занапащати” (д. 26) та крутить “Кола до нас” (д. 36А). За “Сказаннями Захарихи”, Сварг – перший цар Оразької (Орової) Землі, тридцять років також управляв Єгипетською землею, бо “там усе непорядно було”. Також Бог шлюбу, Бог Роду, бо він “перший Пращур” і джерело “роду Рожаниць” (д.15А). Батько Дажбога, дід Перуня… У деяких пізніших джерелах – його ім'я передають як Сварог, але у Велесовій Книзі читаємо переважно Сварг, Сварго або Свар. Давні українські топоніми підтверджують правильність саме такого прочитання: Сваричів, Сваркове, Сваром’я, Свариж, Сварині, Сварицевичі; прізвища – Сварин, Сваринюк… У жодному з них немає “ріг”. У московській мові від імені Бога Сварга збереглося слово “сварґаніть” (створити). Індуська мітологія, яка бере початки з українських земель, саме в значенні Неба має Сварга…
І все ж серед найголовніших божеств у Велесовій Книзі найбільше місця відводиться Мати-Славі Птиці Небесній. У Книзі вона має різні імена – Магура, Зоря Сонця, Зоря Красна, Ясна, Божеська Птиця, Красна Птиця, Перуниця, Берегиня, Мати Свята, Леле... А ще вона – Лада, про яку говориться на д. 7Г “Народе мій од Лади”. Тобто, вона є нашою Першородителькою, нашою Ненею. Вона – Світоч і Провідниця: Та, Хто зійшов згори, з неба і: “вогонь дала Пращурам нашим” (д. 29) і “несе Ріг Слави нам” (д. 8/3). Коли приходив ворог, клялися саме їй, а не Перунові чи якомусь богові війни – його у нас взагалі не було: “Клянемось Матері Небесній, що будемо боронити землю нашу краще венедів, які пішли на захід Сонця і там піддалися ворогам, і землю орють, хибної віри тримаючись” (д. 36А). При цьому, треба зауважити, ні разу в Книзі не згадується Мокоша, яку дехто тулить до пантеону наших Богів. Є в Книзі “мокошани” – гриби, тобто те, що росте в мокрих місцях. Мокоша ж, на думку моквинського дослідника Євгенія Анничкова, це фінська богиня, а його старший співвітчизник Олександр Вельтман писав про Мокошу як про пастуха, що мав дружину Ягу. Тобто, по чоловікові баба Яга і є Мокошою. Але комусь дуже хочеться нав’язати її і нам, українцям. Не треба ліпити горбатого до стіни – у нас є своя Мати-Слава, і тисячі підтверджень цьому за тисячі років у різних фігурках і зображеннях.
Дякуючи Дажбогу, мені вдалося відчитати те, чого не помітили інші перекладачі Велесової Книги – релігійну систему Орійців-язичників. Вона базувалася на календарному колі і була тісно пов’язана з хліборобством та іншими заняттями. Рік наші Пращури ділили на дві, три, шість і дванадцять частин, кожна з яких мала свого опікуна, а їх всіх утримував Дажбо-Сивий Яр. Ця система в достатній мірі розшифрована в моїх книжках і не будемо на ній зупинятися докладно. Перейдемо, до заповітів наших Богів-Праотців. Але перед тим для порівняння нагадаємо десять біблійних заповідей, якими керувалися хрестоносці в Європі, ляхи в Україні, і якими освячують сьогодні вбивць, ґвалтівників і руйнівників московські православні попи. Отже: 1. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене. 2. Не взивай намарно імені Господа Бога твого. 3. Пам’ятай день святий святкувати. 4. Шануй батька твого і матір твою. 5. Не вбивай. 6. Не чини перелюбу. 7. Не кради. 8. Не свідчи неправдиво на ближнього твого. 9. Не пожадай жінки ближнього твого. 10. Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого.
А тепер увага до заповітів наших Праотців із Велесової Книги. Тут немає того, що само собою зрозуміло, що не обговорюється: “не вбивай”, “не кради”, та інші “НЕ”. Заповіді Велесової Книги, Дажбожі чи Орієві заповіти, це те, що має нас тримати купи, бути на рівні Богів і вести до перемоги. І їх не десять, а значно більше:
1. “Любіть світ зелений і тваринний! Любіть друзів своїх і будьте мирними між родами!”
2. “Сказано здавна ж, аби ми творили добро, як діди наші заповідали”.
3. “Народе мій од Лади, твори любов, йди до стягів наших”.
4. “Боги веліли кожному чоловікові трудитися на хліб свій”.
5. “Знайте, що ви сини Творця, і поводьтеся як сини Творця”.
6. “Будьте синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!”
7. “Старі часи то наше благо. Дістанемо від них твердості й кріпості, аби ворогам відповідати як належить”.
8. “Повчимося старому, зануримо душі в нього, бо то є наше, що прийшло з Колом і творить Божу силу”.
9. “Пам’ятаймо про минуле завжди, тримаймося правди нашої і здобудемо правду, – так здавна говорили Отці наші і сильні були. Отож маємо повернутися до борозни їхньої і стати до неї”.
10. “Правда така, що ми Дажбожі внуки – тримай, русе, в умі це, оскільки ум великий Божий є єдиний з нами. А тому творімо та говорімо з богами воєдино”.
11. “Як і отці наші, очистимося мольбою в Мові – і миємося, мольби творячи за чисті душі свої і тіла, яко Сварг уставив ті Мовинства та купалища, і вказав, що не сміємо їх занапащати”.
12. “Не чужа кров є свята, а наша, – про те мовили старотці наші як обирали князів”.
13. “Маємо наших князів слухати і воювати за землю нашу” (д. 8/3), “стояти чесно, урочисто і добровільно за главу свого”.
14. “Мусимо свою худобу водити в своїх полях злачних. І вибирати маємо князів від своїх старотців, од роду до роду, і так правити”.
15. “Утримуйте воїв своїх, хай зберігають вони силу Русі”.
16. “Кувати будемо мечі наші на ствердження сили і силою божеською вразимо ворогів наших”.
17. “Мусимо діяти, а не казати, що не можемо”.
18. “Ліпше маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві та жертвувати богам чужим”.
19. “Маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену доки не буде Русь вільна і сильна”.
20. І заповідь, якою ми могли б поставити крапку у нашій лекції: “Мусимо битися за внуків наших. Утримаємо ж степи наші і не дамо землю іншим!” Тобто, маємо думати та битися не за себе і навіть не за дітей своїх, а за майбутнє роду, за внуків, за тих, кому передамо свою землю, своє слово і свою славу. Але є ще одна – надважлива:
21. “Знайте, що ви сини Творця, і поводьтеся, як сини Творця”.
