ВІРИВ В ОБУДЖЕННЯ КРОВІ Євген Маланюк в роки Другої світової

І ще одна преамбула до основної розповіді: цитата з мемуарів Уласа Самчука «На білому коні»: «…ми відрізняємося від европейців…, які люблять біографії, які їх мають і з яких часто роблять добрий вжиток для свого інтелектуального розвитку. Ми ж не маємо біографій взагалі. Що ми знаємо про особисте життя Петлюри, Винниченка, Донцова, Маланюка? Нічого. Рішуче нічого». За майже півстоліття, що минули після написання цих рядків, дещо таки змінилось – у незалежній державі за чверть століття написані й видані життєписи згаданих вище провідників нації та багатьох інших. Але чи прочитане все те суспільством?

Тема велика, простора, не вкластися і в серію лекцій. Можна звузити, скажімо, до «Історія одного знімка», на якому зображені видатні українські письменники ХХ століття у тяжку добу поневолення України совєтами й фашистами: Улас Самчук, Євген Маланюк, Аркадій Любченко – Львів, червень 1943 року. Як доля звела їх тут, дуже різних, немолодих уже, амбітних і знаних на цю пору, фактично тоді вже класиків?

Святослав Гординський, Улас Самчук, Євген Маланюк, Аркадій Любченко – Львів, червень 1943 року.


Взагалі фашистсько-більшовицька (офіційно Друга світова, а для мого покоління подана як Велика Вітчизняна) війна мене цікавила з дитинства. Бо, правду писали тоді газети, не було сім’ї, в яку б вона не постукала своїм смертоносним пальцем: на тій війні загинув у серпні 42-го під Воронежем мій 25-річний дядько, сержант, танкіст Іван Демидович Сидорчук; загинув необмундированим у березні 44-го на Хмельниччині 27-річний мамин перший чоловік Іван Ананійович Бондар, батько моїх старших брата Івана й сестри Галі; а мій батько, Василь Павлович Паламарчук, влітку 42-го 20-річним був забраний у Німеччину як остарбайтер і кілька років тяжко працював на металургійному заводі Бундесверу в містечку Буцбах поблизу Франкфурта-на-Майні, визволений американцями. Всього моє село Теліжинці на Київщині віддало тій війні 177 (!) молодих життів (за «Книгою пам’яті», 1996). Офіційно 177 – одне середнє село в Україні! Ось цим мене цікавила війна. А ще й тим, що про ту війну розказували, хоч і нечасто і пошепки, всяке, чого не прочитати було в книжках: що, наприклад, дід моєї однокласниці гарячого липня 1941-го зустрічав німців у коловороті села з хлібом і сіллю на вишиваному рушнику – не сам, а чималим сільським гуртом; що понад два десятки молодих теліжан пішли служити в німецьку поліцію й дуже по-різному несли цю службу… І ще чимало чого. Тому й досі та війна мене цікавить.

В даному випадку в долі Євгена Маланюка. Не знаю чому, але найкращий дослідник творчості поета Леонід Куценко цей період якось обминав, ледь-ледь торкався. І не тільки в долі Маланюка, а й у інших: наприклад життєпис Наталі Лівицької-Холодної він простежує від самого народження аж до пори власного знайомства та листування з нею, але період війни в цій долі – біла пляма.

І ще одна преамбула до основної розповіді: цитата з мемуарів Уласа Самчука «На білому коні»: «…ми відрізняємося від европейців…, які люблять біографії, які їх мають і з яких часто роблять добрий вжиток для свого інтелектуального розвитку. Ми ж не маємо біографій взагалі. Що ми знаємо про особисте життя Петлюри, Винниченка, Донцова, Маланюка? Нічого. Рішуче нічого». За майже півстоліття, що минули після написання цих рядків, дещо таки змінилось – у незалежній державі за чверть століття написані й видані життєписи згаданих вище провідників нації та багатьох інших. Але чи прочитане все те суспільством? І чи засвоєне? Ось тепер я сам прочитав багато книг, про які тільки мріяти міг у молодості, коли й імена їхні якщо й чув, то хіба у негативному контексті. Прочитав, однак тільки-но кинувся пунктирно накидати життєпис Маланюка у 1939-1945 роках, то й осікся: мало мені десяти сторінок із монографії Куценка « Dominus …», мушу обкластись багатьма книгами, насамперед поетовими «Нотатниками» (К., «Темпора»), що живуть у моїй квартирі майже десятиріччя, іноді я в них заглядаю, а тепер мушу ретельно, з олівчиком, прочитати; а ще супутню лектуру близьких до Маланюка в те грізне шестиріччя письменників: мемуари, щоденники, листи зображених на знімку насамперед, а ще Григорія Костюка, Аркадія Любченка, Олени Теліги, ще Володимира Міяковського, ще… Роман можна про Маланюка писати: яка доба, які постаті, яка географія, які пристрасті!..

З початком Другої світової Маланюк мав 42,5 роки, жив у Варшаві (з 1929-го), працював на різних роботах (викладачем російської мови Академії Генштабу армії Польської, інженером водогосподарського відділу Варшавської округи, як професор Варшавської православної семінарії викладав математику, перекладачем текстів до кінохроніки), придбав земельну ділянку, посадив сад, збирався будувати дім, мав другий шлюб і 5-річного сина Богдана, був автором 5 книг поезії; попереду лежало 28,5 років життя в Польщі, Чехії, Німеччині (табори біженців ДіПі), еміграція в США ( VI .1949), тяжка фізична праця, інженерна, останні 5 років на пенсії – 6 поетичних видань (враховуючи й вибране) та 5 есеїстичних книг.

За три дні до 1 вересня 1939 року Євген Маланюк зафіксував поетичне передбачення не просто майбутньої війни, а «планетарної катастрофи» (Л.Куценко):

Пломінь злиже життя, і вітри розвіватимуть попіл,

Що сідатиме сіро на вилицях мертвих облич,

Тільки сурми Останнього Суду по димній Європі

Просурмлять свій – від краю до краю – розлючений клич («Напередодні»).

А ще на два місяці раніше занотував: «В небі зимна синь Страшного Суду. Апокаліптична тишина».

Передчуття його не зрадили.

Сьогодні «Вікіпедія» пише: «Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році». Це може стати окремою розвідкою підтвердження чи спростування. Я цього факту ні в «Нотатниках», ні в інших працях про поета не зустрічав.

Звісно в окупованій німцями Варшаві Маланюкові не було затишно. До цього, у 1938 році, німці, як відомо, анексували за мюнхенською змовою й Чехію, де пройшла поетова молодість і почала писатись справжня творча біографія. Хоча… Багатьма українцями європейського зарубіжжя (першої й другої еміграції) хода фашизму по Європі сприймалась навіть позитивно – як шанс для України відновити свою державність (зокрема на це покладали особливі надії дві, на той час, гілки ОУН: мельниківці й бандерівці). Власне, й Польщу поет не дуже жалів, бо вважав її такою ж захланною до України як і Росію, з єдиною різницею: «там [у Росії] є часом потреба сильного варвара, тут [у Польщі] заздрісна злість імпотента» («Нотатники», 14.07.39).

Але як людина совісна й відповідальна за своє призначення на землі, він переживає свою маскулінну аморфність, до якої привела його доля на чужині. Ось що він записує в зошиті рівно через тиждень від початку Другої світової: «Безчинність мужчини під час війни є неможлива до довшого витримання. Сьогодні вночі мені здалося, що в мене атрофується penis і виростає vagina …» (Сьогодні, до слова, і нам, сучасним, можуть такі сни привидітись).

Сни сняться, а життя триває. Поет в записниках мало залишив нам видив того трагічного часу. Ось один із них: «Від полудня – спокій. Але який: мертве місто. Вночі розбиті гранатами доми дивились дірками вибитих вікон. При повнім місяці то була несамоаита картина, варта якогось місячного Гойї. Черепи домів. Кістяки домів…» Це про Варшаву, звісно. Більше роздумує над характерами своїх непутьових сучасників, медитує над долями російських геніїв (Тютчев, Пушкін, Некрасов), і раптом (у Шляхтинцях, де він не раз у житті зупинявся, в тому числі й тепер, на початку лютого 1940-го, по дорозі в Заліщики), і раптом: після іменин йому запраглось побачити рідний край – а тоді вже можна й умерти! «Де зустрінуть Мама, Дід, Бабуся, Батько, стара фіртка і старі стіни. Липневий день, квітник пашить. Вони всі вбрані по-святочному. “ Приїхав, нарешті, ми так чекали” . Навколо голів у них – світляні перстені (а може, лише сонце) – оце єдине надприроднє. Хто й мав бути – смерть. Поворот до дитинства, родини. Дому й роду. [ нрзб.] замикається. Знаю – то буде тільки в хвилину кінця».

В роки війни Євген Маланюк мав можливіть відвідувати західні терени України, часто бував у Львові, на Тернопіллі. Чому не спробував одвідати Синюху, коли фронт посунувся ще далі на схід? Питання не з легких. Існує тільки легенда. Яка поки що нічим і ніким не підтверджується. Але що Синюха йому пекла і зоріла все життя – це однозначно.

І 20 червня 1941 року, перед вторгненням диктатора Гітлера на терени, зафрактовані за диктатором Сталіним, поет знову фіксує дар передбачення – у продовженні поезії, написаної в серпні 1939 року, «Повернення»: «Отже знов, Поручнику, на нашу батьківщину війне вогонь вже близької війни…» Як почувався в ці дні-місяц і поет? Коли з західних теренів Європи (Німеччина, Польща, Галичина переважно) «на зов Києва» рушали похідні групи Організації українських націоналістів, аби відновлювати й розбудовувати своє незалежну державу. Про неї мріяв, їй присвятив свої найкращі рядки, заради неї жив Поет. Про це далеко згодом, наприкінці життя, відповість сам поет у спогаді «Андрій Мельник»: «Року 1941-го, в розпалі літа, мене розбудив телефон у моєму варшавському помешканні. Знайомий голос сказав: “ Почалось. Пане сотнику, ваше місце в Києві” . Відповісти було трудно й незручно. За двадцять літ еміграції я зовсім інакше собі уявляв поворот до Києва. Прийти туди ніби півлегально, але разом з чужим військом і з чужою силою, якої цілі були надто одверті, – це не вкладалося в мою, хоч би тільки вояцьку, свідомість. І тому я не був у стані відповісти».

Як чітко закарбувались в поетовій пам’ яті фрази укра їнського вождя (так і не інакше означали тоді статус Андрія Мельника)! Коментувати через чверть століття легше, ніж було реагувати тоді, влітку 1941-го. Десятки, сотні, тисячі зреагували на зов інакше, ніж Маланюк. Улас Самчук, Олег Ольжич, Юрій Липа, Олена Теліга, Микола Чирський – з того грона. Але чи маєм право нині дорікати Поету, який «зовсім інакше уявляв поворот»? Навіть за постановку цього питання, відчуваю, як летять в мене стріли… Однак, не сумніваюсь, що й сам поет до кінця життя не раз про це думав і начеб як виправдовувався. Підтверджень є кілька в «Нотатках»: наприклад, запис за 29.11.1941 «То що з нами, як з народом, зараз роблять: кастрація нації, з нас вирізають мужеськість, ми не воїни, не господарі, не батьки родин – нас “ висвобождають” (румуни etc .) від всього М[о сковського?] . Це одна із причин “Чому не їду”»; а посеред тієї війни йому приснився сон, який він зафіксував 11.03.1943 із прикінцевою фразою: «З жахом устежив, що в револьвері моїм вже немає набоїв (типово емігрантський мотив, що часто бував)». Часто бував: тобто, був нав’ язливим у снах поета. Скінчились набої – метафора дуже проста, але й дуже точна для унаочнення позиції.

Суттєва різниця у світоглядно-практичному трактуванні відновлення державності між позицією, скажемо узагальнено, авторів і організаторів похідних груп і позицією філософа Маланюка. Перші бачили цей процес у практичній площині: розтлумачити несвідомим їхню історію, їхні пріоритети національні – і, просвітивши істиною, підняти на боротьбу за своє, утвердження українського в державних строях. Маланюк же відкидав апріорі просвітянство як засіб: він вірив лиш в обудження крові. Наприкінці 1941 року записав: «В дійсності ж національна свідомість – це своєрідна пульсація крові, це серце, а не голова. Нац[ іональну] свідомість можна обудити, але ніколи не можна “ прищепити” чи “ вмовити” ».

Цю філософію можна було б, знову ж таки, списати на виправдання поета своєї неучасті в повороті, тим більше, що наступна фраза цього запису наче як підтверджує його («Причини моєї нехіті до “сусп[ільних] справ”»), але наша сучасна, післямайданна, чотирирічна історія таки підтверджує правоту Поета: путінське разове «обудження» дало українській справі більше, ніж 25 років національного просвітництва.

Ось у цьому, як на мене, також дуже явно проявився геній Маланюка.

Творчість цього періоду. Час війни – не найкращий для творчості. Маланюк писав мало – по три-п’ ять віршів у рік. Це з публікованого в пізніших, після війни книгах. Але й непублікованих поезій, залишених у записниках, небагато. Під час війни видав лиш одну книгу під назвою «Вибрані поезії» (1943, Львів). Назва говорить сама за себе. Отже, що стосується поезії, то як точно сформулював Леонід Куценко, «лежить відбиток спорадичності».: тобто, від нагоди до нагоди – наприклад, у 1943 році дружина з сином відїздять до Чехії, поет лишається сам і з’являються три січневі поезії, ще два в лютому: оце й увесь ужинок за рік.

Але цей час був плідний для Маланюка-есеїста, літературного критика, історика. Саме тоді (1940) він запланував писати історію української літератури і писав (про це відомо з листування), написав монографію «Гоголь», яка теж пропала у вирі Другої світової, часто друкується в періодиці з рецензіями, оглядами творчості – переважно еміграційних поетів у «Краківських вістях» (для українського читача газета виходила у Кракові 1940-44 та Відні 1944-45), багато листувався (з Володимиром Дорошенком, Святославом Гординським, Аркадієм Любченком, Петром Одарченком та іншими – до речі, слід би було видати епістолярій поета всіх десятиріч). В роки війни Маланюк, можна сказати, готувався переходити у нову якість – історіософа, мислителя, обсерватора нашої минувшини і порадника прийдешніх розбудов держави. Що й сталося, як відомо.

У ці шість років (1949-1945) поет немало подорожував Україною: Львівщина, Тернопілля (зокрема Заліщики, де відпочивав на Дністрі 1943 року – нині, від травня 2016, про це сповіщає меморіальна таблиця, встановлення якої ініціювали кіровоградські письменники 2012), Волинь.

Цікава сторінка тієї доби – спілкування українських еміграційних і материкових, якщо можна так сказати, письменників. Ми знаємо тепер, що не всі радянські письменники виїхали на воєнний період у Башкирію та Казахтан (от як радянська влада піклувалась про підручних партії!) – чимало їх згодом опинились на еміграції, рухаючись зі сходу на захід іще до відступу німецьких військ. Отож Маланюкові дуже хотілось бачитись і говорити з тими, хто вийшов із радянського пекла. Це Аркадій Любченко, Григорій Костюк, Тодось Осьмачка. Петро Одарченко, Олекса Веретенченко… Розповідь про ці зустрічі могли б стати темою окремої розмови. Мене особливо зацікавили стосунки із Аркадієм Любченком: і через те, що останній мій земляк (учасник і організатор уенерівського повстання в Тетієві 1920 року), і тому, що Маланюк з якоюсь особливою увагою ставився до Любченка – рафінованого новеліста, найближчого друга Миколи Хвильового, автора спомину про Хвильового «Його таємниця» – відомі шість листів Маланюка до Любченка 1943, 1945 років. Ось як починається один з них: «Шановний Пане і Земляче! Спасибі за листа, що впав у мою самоту, як подув Батьківщини» (1.06.1943). І ще в одному: «Ви для мене – все одно, що Хвильовий, що справжня наша література, що дійсна наша Батьківщина, що мій замучений брат» (14.01.1945)

Побутове життя поета – майже таємниця, його дуже мало в записах воєнної доби. Але трапляються дуже зримі, наприклад: як 9-річний син Богдан загнав у коліно голку й робили «поважну операцію, що тривала коло 40 мін.». І в кінці запису: «Дружина д[ уже] змучена. Плаче, сумує за хатою…» (11.03.1943 «Нотатники»). У Польщі їм було терпимо жити, але з наступом більшовиків мусили зриватись. Дружина з сином першими подалась із Варшави до родичів у Кунштаті (село в Моравія, Чехія) вкінці 1944-го, а потім і поет слідом – весною 1945-го. А вже в травні змушений був покидати й Чехію (чеський поліціянт переказав, що радянська військова комендатура має список українських емігрантів, яких негайно збирається арештувати, у списку – ім’я Маланюка). Найняв авто до Праги – сам, бо – поспіх і син захворів. «Так розчахнулось дерево родини…» – напише він пізніше. Хоча ще в Празі сподівався й молився: «Боже, що воскрес, заховай мені дружину й сина. Та не розлучи нас!» (7.05.1945, «Нотатники»). А через три дні – останній запис у період війни: «Невидане обличчя Праги. [ …] Сьогодні – це щось жахливо незнайоме. А головне – люди, натовп, “ вулиця” . Місто Рільке – зникло. Порожні віконні рами… Білий попіл…»

І останні записи в «Нотатнику» періоду війни: про тяжку скарлатину посеред липня 1945-го, про «атомну бомбу на Гірошиму», про перемогу Драгоманова («реалізм в штуці і атеїзм в релігії»), сумнів стосовно «могутніх рухів широких народних мас» у Галичині й на Волині… Але це вже в Реґенсбурзі, знову в таборах («гарячкове шукання приватного кутка») – можна сказати, поза межами моєї теми.