Величність Росії — не просто міт, а манія, примара, що переслідує росіян



Не було добра від «старшого брата» — і не буде.


Так ось, не зможемо ми жити спокійно не з своєї вини, не з власного капризу. Ми завжди готові з усіма: по-добросусідськи, по-людськи. Росія це дуже добре знає! І Білорусія, Молдова, Польща, Словаччина... світ знає. Ми та гілочка із слов’янського запашного саду, яка: робо­тяща, горопашлива, як бджілка, дбайлива і турботлива, по-солов’їному співуча і страх яка миролюбна. Лихо зов­сім в іншому. В росіян витворився незнищенний міф — з ним вони живуть і цілуються упродовж століть: Украї­на — то моє! Власний город, розкішна фазенда при синім-синім морі і на чорноземах.


Отож у свідомості шовініста навік закоротилося в пам’яті: Україна — покірний васал Росії. Та й нинішні великодержавні демократи навіть не збираються роз­топлювати льоди минулого безправ’я. Вони звикло ідуть дорогою, криваво протоптаною предками.


Словом, навчилось теля ревти, то й у череді реве. От і сьогодні: віддавай Крим під високе покровительство Москви. Ріж по живому, перекроюй і перетасовуй гра­ниці! Що, буде кров? А хіба шовіністові звикати до цього! Імперія кров’ю воздвигалася. Не витанцьовується з Кримом — чіпляйся за Севастополь, відлучай його від України. Флот загарбуй! Не вдається весь — розкрадай, розтягуй по гвинтику, Просто так розкручуй, як чеховський зловмисник.


У взаєминах Росії з Україною історія невблаганно по­вторюється. Як тільки настає крутий поворот, вона (іс­торія) являє світові до болю знайоме обличчя. Здавалось би, життя перемінилося, замість лялькових республік постали держави, та аркан у «старшого брата» старанно налаштований і завше напоготові — у правій руці. «Стар­ший брат» вічно в засаді, вічно на полюванні за чиєюсь свободою. Зазівайся трохи Україна чи оступися на ходу, глядь, а хижа петля смертельно захльоснула шию.


Лише один, але заголовний епізод такого повтору істо­рії. (Повтору із благальною засторогою на майбутнє — для нащадків наших). Наприкінці літа 1917 року Цент­ральна рада направила в Петроград свою делегацію, щоб із Тимчасовим урядом вирішити долю української авто­номії. Для врегулювання територіального статусу Тим­часовий уряд створив комісію професорів. Наша делега­ція висловилася однозначно: Кримський півострів має відійти до України.


Ось як описує В. Винниченко поведінку петроградських світил науки:


«Але характерно, між іншим, що в цій комедії в ка­детських професорів під час захоплення дебатами мимо­волі з-під строгої наукової мантії визирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-класове тіло Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катерино­славське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Уста­новчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного наці­оналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, хай уже й Чернігівщину, це вони мог­ли б признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Євро­пи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсон­щина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна... Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімають­ся Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?»


Звідси всі напасті: яра ненависть до самостійництва в Україні, підступність, лицемірство і азіатська помста, що гірша чуми. Росія витягне з нас останні соки. Розроблена спеціальна стратегія: як саме не йти із Севастополя. Як опиратися, дурити Вкраїну і обкрадати. То шкідливий самообман тішити себе, ніби ми відкупимося від Росії. Все буде поставлене на карту (геть усе!), аби загнати нас у старе стійло під верховенство російських пастухів і ба­тогів російських. Тими нагаями будуть волю з нас виби­вати, як вибивали з дідів і прадідів. Уся наша історія підневільна — в російському ярмі — списана канчуками. На спині народу списана. Тяжкими батожищами, просмо­леними жорстокістю, забито до смерті мільйони безне­винного люду вкраїнського.


Росія яку релігію сповідує? Чим більша територія, тим величніша держава. Величність Росії — не просто міт, а манія, примара, що переслідує росіян. То найстрашніший мікроб, який підточує тіло Росії, і рано чи пізно «дото­чить» до розпаду імперії — федерації. Пора б запитати себе: чи принесла територія щастя Росії? Навіть дітки знають, що потрібні зовсім інші устремління, а саме: ба­гата Росія, добра Росія, миролюбна і милосердна.


Не танки врятують Росію, а мудрість. На жаль, мало хто про це думає... 24 жовтня 1992 року по радіостанції «Свобода» прозвучав схвильований виступ швейцарської журналістки, яка вперше побувала в Москві. Бідність, обшарпаність справили на неї гнітюче враження, і гостя вигукнула:

— Як можна так злиденно і вбого існувати! Довести людей до суцільного жебрацтва... а потім роз’їжджати на танках і вчити інші народи, як треба жити.


Гай-гай, наука не йде в голову! Завойоване царями, встелене кістьми покорених народів Росія не збирається віддавати. Стереотип, що в’ївся у гени росіян: заграбаста­не — наше! Спадкове і непорушне. Якби всі постріляні, порізані, повішені і порубані Росією у всіх землях, загар­баних нею,— та встали! Встали і заплакали. Росія опи­нилася б на дні солоно-кривавого моря. Затопило б на­віть і ліси, і гори.


Уривок з книжки Степана Колесника «Куди пливе ескадра» (Київ, "Український письменник", 1993 р.)