Олексій Вертій
Наприкінці минулого, 2025, року львівське "Видавництво Старого Лева" в серії "Новітня класика" видало книгу Костянтина Москальця "Келія Чайної Троянди" (головний редактор Мар'яна Савка, відповідальний редактор Катерина Щадило, літературний редактор Богдана Матіяш). Це, як зазначено в анотації, щоденникові записи, які є прикладом глибокого інтелектуального естетичного письма, а відтак допомагають усвідомлювати й відчувати життя у його простоті й повноті, адже це "глибокі тексти про внутрішню свободу й нікомуненалежність, про осягання довколишності й усвідомлення себе в ній, віднайдення внутрішньої рівноваги".
Олексій Вертій
Закінчив читати книгу і відчув, що в ній багато спонтанного, емоційного, а иноді й зовсім незначимого. Одначе є і досить глибокі та злободенні, бодай і суперечливі, філософські узагальнення та висновки, які нам слід взяти до уваги і предметно задуматись над ними:
1. "Відсутність очевидної українськості і незримого духу нашої землі, через що ми почуваємося, або здаємося каліками. Неможливість ототожнити себе з довколишнім народом.... Чому? Щось же тримає мене в отому українстві? Я ніколи не замислювався над такими питаннями, по-дитячому люблячи Україну і її народ - ВИГАДАНУ УКРАЇНУ і ВИГАДАНИЙ НАРОД. А реальність знищила цю любов. НЕМАЄ УКРАЇНИ - І МЕНЕ НЕМАЄ" (с. 95), - пише К.Москалець.
Як зрозуміти ці спостереження і висновки: немає України - немає мене, вигадана Україна і вигаданий український народ? Справді, без України нас немаєє Але ж це зовсім не значить, що України і українського народу ніколи не було і немає нині лише тому, що я не знаю їх, що в нас ніби то не було своєї історії, князів Атили і Святослава, українського козацтва, Мазепи і Орлика, Шевченка і його "Кобзаря", Січових стрільців, Героїв Крут, вояків ОУН і УПА, що немає тих, хто нині воює на фронтах російсько-української війни і рятує ціною свого життя увесь світ від російського фашизму, чого не бачать К.Москалець і його редактори, коли пишуть і видають таку "новітню класику".
Справді, москалі та большевики, церква спотворили уявлення мільйонів українців про Україну і нав"язали ці спотворення цілим поколінням, тому в цьому плані Україна та український народ для багатьох і дуже багатьох справді вигадані. Але то не справжня Україна (скажімо, на сторінках "Біблії", яку так старанно нав'язуємо українцям, немає жодної згадки про Україну, а Україна ж була задовго до появи християнства і "Біблії", про, що ми забуваємо говорити). Україна ж - це багатовікова її історія і була вона задовго до появи християнства, Україна - це українське козацтво, це Січові стрільці, Герої Холодного Яру, Крут, Карпатської України, це ідеологія Д. Донцова, С.Бандери,Ю. Вассияна, Олега Ольжича, М.Сціборського, які, на жаль, не стали свідомістю не лише мас, а й виборців, які йдуть до церкви і потім обирають на свою голову, так сказати, народних депутатів та президентів. Україна - це етика і психологія українського народу, його філософія і світогляд, його культура і державотворчість. Кацапізм і християнство витравили це із свідомости цілих поколінь не лише широких мас, а й так званої інтелігенції, учених, державних діячів. Наведіть мені приклад шкільних чи університетських підручників, де йдеться про це?
Християнську етику вивчаємо, нею замінили етику українського козацтва, етику, психологію, життя і побут бандерівців, "Декалог українського націоналіста". А відмова від духовної спадщини наших предків, яка формувалася тисячоліттями до християнства і після нього, - це зрада наших предків, це те само, що "совєтський народ - новая історічєская общность", що "русский язик - второй родной", що коли не Мордохай-Маркс та Бланк-Лєнін, то християнство чи навпаки, а ми ніби то ні на що не здатні і нічого не створили, навіть тоді, коли маємо "Велесову книгу", першу в світі Конституцію, Ю. Кондратюка і родину Тимошенків, К.Білокур, про яку Пікассо говорив, що він так не вміє малювати, і коли б вони мали художницю такого рівня, то змусили б увесь світ говорити про них, скарбницю національної духовности українську думу і пісню, визнані у всьому світі і т.д., і т.п., коли ми своїми грудьми від стародавніх часів і досьогодні захищали і захищаємо Європу від монголо-татарської та московської чуми. "Біблія" є мало не в кожній родині, вона витіснила з свідомости і повсякденного пробуту українців нашу пісню, "Кобзаря" Т.Шевченка, творчість І.Франка ( читайте про це в моїх книгах "Тарас Шевченко в національній свідомости українців" та франкознавчі студії "Ми мусимо навчитися ч у т и с е б е у к р а ї н ц я м и...", які є в Інтернеті і в яких йдеться про байдужість нових поколінь українців до Т. Шевченка та І. Франка, але це нікого не насторожує, хоча наведені в цих книгах факти є результатом анкетного опитування різних верств і прошарків українців як в Україні, так і за кордоном).
В Науково-дослідному інституті українознавства при КНУ ім. Т.Шевченка серед співробітників, директора включно, було поширено публікацію про основні ознаки і поняття духовного простору та національного світогляду українців зі сподіваннями, що вони викличуть у них зацікавлення і будуть винесені для обговорення та уточнень і доповнень (читай цю публікацію в Інтернеті в 5-му випуску колективної монографії "Формування національних основоположних підстав сучасного українського народознавства та літературознавства" (2025). В "Слові і Часі" було відхилено статті Віктора Азьомова "Духовна Архетипна Система Етнонаціонального як основа літературознавчого аналізу художнього твору,творчости письменника та національного літературного поступування" та автора цих рядків "Діалектика формування національних основоположних підстав сучасного українського народознавства та літературознавства" (читай їх в Інтернеті в 1-му випуску колективної монографії "Формування національних основоположних підстав сучасного українського народознавства та літературознавства", як такі, що не відповідають вимогам часопису, хоча обидві статті після цього були опубліковані за кордоном. Очевидно в редакції нехтують ідеями І.Франка та М.Грушевського, які настановляли ж нас вивчати історію української літератури як історію духовности українськокого народу. А ще Франкове: "Що зв'яже життя, те й буде". Отже, не "Біблія" і християнство, а життя української нації - відправний пункт досліджень наших народознавців та літературознавців. АЛЕ НАСТАНОВИ ФРАНКА І ГРУШЕВСЬКОГО - НЕ ДЛЯ НАС. МИ ЗАЙНЯТІ ВАЖЛИВИМИ СПРАВАМИ. Поза увагою залишаються і настанови Ф.Колесси та С.Грици досліджувати кобзарство у єдности змісту твору, мелодії та виконавста, "Духовна Архетипна Система Етнонаціонального" В.Азьомова та розвиток О.Лук'яненком ідей В.Петрова,Д. Донцова,Ю. Вассияна, Олега Ольжича про розуміння української нації як Великого Українського Роду, праці П.Таланчука про кацапізм та майбутню Україну, "Українська націологія" О.Гриніва, "Історія психології українського народу" О.Губка, козацька педагогіка Ю. Руденка, абсолютно новаторське прочитання сільським учителем з Донбасу В.Азьомовим думи "Маруся Богуславка", "Енеїди" і "Наталки Полтавки" І. Котляревського, творів Т.Шевченка, "Лісової пісні" Лесі Українки, "Тіней забутих предків" М.Коцюбинсткого, творів В.Стуса і Гр.Тютюнника, які б мали стати поштовхом до розвитку їх ідей, та, на жаль, для академічних учених вони такими не стали.
2. К.Москалець звертається ( і це позиція не лише його, а й мільйонів українців) до Святійшого отця Папи Павла Івана ІІ: "Святійший отче - ДОПОМОЖИ!". Що це? Насаджування пасивности? Перекладання своїх обов'язків пробуджувати і піднімати націю з колін на Павла Івана ІІ? А де ж етика "Велесової книги", князів Атили і Святослава, українського козацтва, Національно-Визвольних Змагань упродовж нашої історії? Де етика "Декалогу українського націоналіста", "Язичницьких настанов воїнові-козаку"? Де заповіти наших предків? Де праці наших народознавців та літературознавців, у яких би розвивались їх ідеї? Немає! Їх замінили християнською етикою, яка нічого спільного не має з етикою наших Національно-Визвольних Змагань упродовж тисячоліть. Тому й немає України, тому вона і український народ - ВИГАДАНІ! Тому й відійшли якесь небуттяя акції протестів і вимог, організовані В.Чорноволом, Л.Лук'яненком, М.Саакашвілі. Відійшли так, ніби їх і не було. Лише В.Ющенко іноді безпредметно пофілософствує в Інтернеті, та й годі. Натомість нищителі України спритно заповнюють цей політичний і духовний вакуум, одурманюють маси, вишукано нав'язують молоді секс і порнографію, бездумність і космополітизм, щоб перетворити її у своїх рабів. Спротиву ж їм, здається, ніхто й не думає чинити. Нехай, воно, може, так і треба, чухаючи, як писав Т.Шевченко, чуби, покірно підставляємо шию в ярмо, займаємося, як і автор та редактори "Келії Чайної Троянди", "важливими справами". Та чи допомагає це, як пишуть вони, "усвідомлювати й відчувати життя в його простоті й повноті". Зупинімось, задумаймося над цим і зробімо висновки. Боляче стає, що видавництво сліпо нав'язує цей розпач Москальця читачам його книги, яку воно видало, називаючи його, до того ж, новітньою класикою.
3. Отож, наше завдання полягає в тому, щоб позбутися, як говорив І.Франко, шкідливих згубних впливів і вийти на свій питомо український шлях в нашому житті. Маємо ж НАСТУПАТИ на зло, яке сіють між нас наші вороги, а не ВІДСТУПАТИ від нього!!!
Олексій ВЕРТІЙ,
доктор філологічних наук
