Сергій Піддубний
Наприкінці минулого року «Голос України» надрукував декілька статей Валерія Бебика, що стосуються і давньої історії світу, і нашої країни зокрема.
Статті досить цікаві і змушують (або мали б змусити) задуматися над багатьма питаннями не тільки читачів, а й науковців. Зазирнув в Інтернет — як там реагують на ці публікації? Традиційно: з лайками та образами на адресу автора і загалом українців. Як і раніше, дуже войовниче сприймається будь-яка інформація про те, що українці були на цьому світі значно раніше, ніж це втокмачувала нам офіційна історична наука.
Я в принципі теж не в усьому погоджуюся з автором. Наприклад, не згодний, що герой Троянської війни Ахілл був похований на безлюдному острові Зміїний. У гирлі Гіпакірісу (Інгулу) Геродот зовсім невипадково згадує Ахіллів шлях, бо Ахілл — син нашої землі! Звідси він вирушав у похід, сюди, на батьківщину — в Царську країну, й було доставлено його тіло для захоронення. Гадаю, даремно дехто посміюється із припущень, що нещодавно розкопаний у Нікополі кістяк з наконечником стріли у п’яті може належати Ахіллу.
Також вважаю, що давно вже час повернутися нам до українського написання нашої древньої країни — Скитія, а не Скіфія; скити, а не скіфи; міти, а не міфи; Бористен, а не Борисфен і т. д. Так нас вчили писати великі українські письменники, знавець майже всіх європейських мов Іван Франко і Докія Гуменна, котра вивчала давню історію в найкращих бібліотеках США. Переконаний, що міти це суто українське слово, яке означає буквально мітки, помітки, примітки, пам’ятки про діла наших древніх предків, зафіксовані у відповідній алегоричній і символічній формі.
А тепер конкретно до теми теукрів. Буду говорити лише мовою фактів, які нам передав через свої «Історії» великий Геродот і які ми можемо звірити, відкривши його твори в перекладі Андрія Білецького (Харків, «Фоліо», 2006). Справді, теукри (у Білецького тевкри) — це інша назва троянців, народу, який не раз згадується у батька історії.
Передусім у книзі 2 (гл. 113— 119), де теукр Олександр викрав у володаря Спарти Менелая його дружину Єлену та численні скарби і відплив до своєї вітчизни. Коли він доплив до Егейського моря, супротивні вітри відкинули його до берегів Єгипту. Елліни шукали його в місті Трої, де мешкали теукри, але не знайшли ні Єлени, ні Олександра. До речі, Гомер у своїй «Іліаді» називає Олександра боговидним, тобто, очевидно, це була людина знатного роду, шанована не лише в очах теукрів, а й самого Гомера.
На другу згадку про теукрів ми натрапляємо під час походу Дарія до Геллеспонту. Дарій наказав завоювати Пайонію (можливо, Панонію) і переселити пайонійців до Азії. У главі 13 книги 5 йдеться про те, що пайонійці — «це теукри, які переселилися з Трої». У цій же книзі є ще одне згадування про теукрів, у главі 122. Зокрема, тут мовиться про те, що Гімай (один із Дарієвих стратегів), переслідуючи іонійців, попрямував до Припонтиди (Причорномор’я) і заволодів містом Кієм у Місії. З Припонтиди Гімай повів військо до Геллеспонту і підкорив Гергітів, які були залишками давніх теукрів...
У книзі 7 (гл. 20) знаходимо підказку, яка конкретно вказує, звідки насправді були ці загадкові теукри, і найдавнішу згадку про них. Описуючи підготовку перського царя Ксеркса до походу на Елладу, Геродот згадує похід місійців і теукрів, що відбувся ще до Троянської війни (цілком можливо, ще коли і Трої не було). Тоді місійці й теукри «пройшли через Боспор в Європу, поневолили фракійців і дійшли до Іонійського моря і далі до річки Пенея».
І тут уже дуже важко заперечувати, що теукри — не укри-українці і що ми не споконвіку живемо на цій землі, бо які ще теукри могли ходити морськими походами через Чорне море, протоку Боспор на Єгипет, Грецію і т. д.? От тільки залишається загадкою назва їхніх союзників, місійців, що мали місто Кієм... їх приписують до Малої Азії. Але якщо вони разом ішли в похід через Боспор, то мали бути людьми одного підданства. Тобто маємо ще одне підтвердження, що Мала Азіїї (принаймні її північна частина) і Скитія становили одну державу, а отже, й розмовляли однією мовою.
На цьому цитування «Історій» Геродота закінчимо і приділимо трохи уваги самому слову «теукри». Воно навдивовижу просто тлумачиться — то укри, точно гак, як і тірсени, які також не раз згадуються у тому-таки Геродотовому джерелі. Тірсени — «то росени», тобто роси-руси, які пізніше у зросійшеному і златинізованому варіантах стали «етрускімі» — «ето русскіє».
Те, що початково вони називалися саме тірсени, а не етруски, свідчить назва моря, в прибережжі якого вони мешкали, — Тірсенське (тепер Тірренське). Тірсени колонізували Апеннінський півострів і, як вважається, стали засновниками сучасної західної культури. І тут варто зазирнути ще в «Латинско-русский словарь» (Москва, 2005), де словом Теисгі (теукри-троянці) також називаються римляни. Тобто, якщо раніше лише на рівні припущень вважалося, що таємничими «етрускімі» були саме давні українці, а засновником Риму троянець (теукр) Еней, то нині ми можемо говорити про це досить упевнено.
Але на цьому ставити крапку стосовно укрів-теукрів ще зарано, бо згадуються вони набагато раніше Троянських війн, тоді, коли лише зароджувалися релігії і боги. Маю щодо цього серйозні доводи. Звернуся до своєї книжки «Код України-Руси», про яку згадував у своїй останній публікації професор Валерій Бебик.
Наша офіційна наука, щоправда, деякі згадувані тут джерела не хоче визнавати. Але, переконаний, рано чи пізно це станеться. Візьмемо до уваги Влескнигу і, зокрема, одне речення з д. 7Є. Юрій Миролюбов, який перший розшифровував записи, поділив суцільний текст на такі слова: «А ТО БЕДЕХШЕМО КРАВЕНЦЕ А СКУТЕ АНТІВЕ РУСИ БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ ТАКО СМЕ СТАХОМ ДЕДЬ РУСОВЕ», що перекладалося: «А тоді, будучи кравенці і скити, анти і руси, боруси і сурожці стали діди русів». Але, враховуючи те, що свого часу Оріїв рід поділився не на двоє, а на троє — «рось, колань і венедців» (д. 8), правомірнішим видається такий варіант: «А ТО БЕДЕХШЕ М ОКРА-ВЕНЦЕ А СКУТЕ-АНТІВЕ РУСИ-БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ...», де під, «окра-венцями» слід розуміти два роди — окри (укри) і венедці. Тепер це мало б перекладатися так: «А тоді, будучи ми окра-венці і скити-анти, роси-боруси і сурожці стали діди русове». Тобто, хоч я крути, а укри (українці) були перші і за скитів, і за росів, отож вони навіть не діди, а прапрадіди русам. І хоч би хто намагався це спростовувати, але шила в мішку не заховати. Бо є ще один цікавий факт.
Його можна знайти в популяр ній енциклопедії, яку видає київське видавництво «Махаон-Україна». Беремо одну із книжок цієї серії — «Античну мітологію» (2005 р.), творцями якої є французькі автори, і читаємо на сторінці 35, що давньогрецький бог Зевс мав ще ім’я Акрай; ми також знаємо, що батьком Зевса був Крона, а древні українці уявляли свій рід у вигляді крони дерева і зберігають донині ще одну споріднену йому назву — Вітець, віття роду. Син Зевса-Окрая Аполлон, який лише на теплу пору року прибував до Греції, а на зиму повертався на свою батьківщину в Гіпер/Ніперборею, тобто у Придніпров’я, взагалі уособлював собою колоніальний статус Еллади від племен Украя.
Звідки могли потрапити в Грецію такі зовсім не грецькі імена, як Окрай та Крона? Мабуть, відповідь треба шукати в дорійському вторгненні до Греції у другій половині II тисячоліття до н. е. «Антична мітологія» розповідає, що дорійці (орійці) були племенем пастухів. Їх нібито вели нащадки самого Геракта — геракліди (укри-скити). Вони вміли обробляти залізо і мали коней, що й забезпечило їм військову перевагу над місцевим населенням — ахейцями.
Дорійці-пастухи зруйнували місцеву адміністративну систему і створили там нове суспільство, сповнене духу рівності (оце так пастухи!). Проте в Геродота знаходимо інші вражаючі свідчення, вони зовсім не пов’язані з військовим вторгненням і стосуються, мабуть, ще давніших часів. Делосці розповідати Геродотові, що колись до них прибули «дві гіперборейські дівчини, Арга та Опіс», і що вони «прийшли з самими богами» (гл. 35 кн. IV). Ось хто приніс згадуваних вище богів із берегів Дніпра до Греції — наші жінки Арга та Опіс (насправді, певно, Орта-Оранта і Опал-Опалун), які потім у греків стали за Артеміду та Аполлона.
Від Геродота ми також знаємо, що орійці були пелазгами і називалися вони ще кранаями, а це не що інше, як спотворене краяни — похідне від того ж Окрая. Пізніше на високій горі у Греції на честь Окрая буде збудовано Акрополь (боже місце, укріплення), а Окрай зусиллями Геродота (чи, швидше за все, когось із редакторів його твору) перетвориться на Урана із таким само значенням, що й Зевс-Окрай — бог неба і батько титанів.
Усі ці факти дають нам право сміливо стверджувати, не боячись ніяких насмішок: Україна — це міцна, стійка і вивищена країна. Грекам вона уявлялася країною богів, країною істинних жерців і жриць — Гіпер/Ніпербореєю.
Цьому навіть доказ давня українська мовна традиція про наше місцепроживання: «на Україні», а не «в Україні», бо не може бути «в Божій землі», а «на Божій землі». Тому, що це вершина, висота — значить, «не у вершині», не «у висоті», а «на вершині», «на висоті»…
Сергій ПДДУБНИЙ.
Голованівськ
Кіровоградської області.
Газета «Голос України», 4 лютого 2009 р.
