Сергій Піддубний
Уривок із книги "Великий код України-Русі"
Маємо наших князів слухати і воювати
за землю нашу.
Ілар ХОРУГИН. Велесова Книга
Є у відомого московитського поета Володимира Маяковського один знаковий вірш, що називається “Долг Украине”. Написав його поет у 1926 р., коли ще не був обплутаний ланцюгами більшовицької ідеології і коли українство отримало шанс на відродження. Саме тоді в Маяковському заговорили забуті українські гени.
Не знаємо, свідомо чи ні, але російський поет порушив таке сміливе питання, як борг Україні. Що він знав про це, яку таїну приховував за “українською ніччю”, запитуючи і відповідаючи на початку та в кінці твору: “Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи!”?
Справді, чи багато хто знав тоді про Україну? Ні, бо й нині ще дуже мало знаємо про неї. На жаль, більшість і не хоче знати. А “хто не знає свого минулого, – зауважував Максим Рильский, – той не вартий свого майбутнього”. Хто не знає свого минулого, йде у безвість.
Маяковський, вочевидь, знав, якою великою загадкою є Україна і яка приховується за нею сила. Бо він прямо застерігає: “Говорю себе: товарищ москаль, на Украину зубы не скаль”, а потім раптом застосовує доволі сміливу цитату з вірша М. Вороного “Чуеш, сурмы загралы, час расплаты настав”. До кого він звертається із цим закликом, чи не до нас?
Невдовзі українство, що перебувало під чужим чоботом, було ущент розгромлено: знищено інтелігенцію – провідників мас, і селянство – основного виразника та носія національної ідентичності. Воно було заморене голодом або вивезене на “стройкі коммунізма”. У селян забрали землю, мову, Бога, культуру і батьківщину. Це був другий після примусової християнізації удар по українському народові, від якого нам доведеться ще довго приходити до тями.
В. Маяковський не встиг відкрити свою таєну. Але не один він її знав. Ще більше знав Тарас Шевченко, проте тодішнє українське суспільство не було готове прийняти його правди:
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде…
В одному з інтерв’ю дослідниця творчості Великого Кобзаря письменниця Оксана Забужко заявила: “Шевченко не говорив мовою термінів, він говорив мовою символів, мовою архетипів... через Шевченка в нас є ключ до відчитання дуже багатьох речей, які інакше просто канули б у непам’ять”. Справді, творчість Тараса – це не просто поезія, це апостольські послання до нащадків:
…Скажу тиранам Божу волю —
Не зрозуміють, не приймуть!
І на твоїм широкім полі
Камінням вісника поб’ють!
У цих посланнях апостола-вісника Божого закодовані наші національні історичні та духовні цінності. Не всіх їх міг назвати поет відкритим текстом, не той був час. Але він знав, що колись таки будуть прочитані й розшифровані його послання.
“Сім літ Сокира божа ліс стинала...”, – пише Тарас Григорович у вірші “У бога за дверима лежала сокира”, і згадуємо, що саме сім з половиною тисяч років тому жив перший Божий посланець, просвітитель, наш великий предок Першосвятитель Отець Рама. Коли його не стало, коли почали зраджувати його заповітам, на людей обрушився гнів (сокира) Бога. Та (знову Шевченко): “На восьме літо у неділю неначе ляля в льолі білій, святеє сонечко зійшло”. Це ж якраз нині від початку нашого рідного літочислення йде восьме тисячоліття, Україна-“святеє сонечко” почала сходити-підніматися...
З поверненням України до своїх духовних основ, батько Тарас пов’язував її відродження і загалом оновлення світу. І так воно буде, наш пророк не помиляється.
А основи у нас дуже потужні і дуже давні. Слово Мова можна знайти не лише в джерелі ІХ ст. н. е. Велесовій Книзі, а в Каратепських написах – VІІ ст. до н. е.
Ще один дійовий метод підкорення – позбавити народ дуже потужного засобу, в якому закодовано його національну відмінність та історичну пам’ять, і насадити своє. Цей засіб мова і письмо. Ілар Хоругин застерігає: “Вони (греки) наставляють нам письмено своє, аби ми взяли його і розгубили свою пам’ять” (д 8/3). І наголошує, що: “молячись Богам, матимемо чисті душі і тіла наші, та й життя з Праотцями нашими, які в Богах злилися воєдино. Правда така, що ми Дажбожі внуки – тримай, русе, в умі це, оскільки ум великий Божий є єдиний з нами. А тому ТВОРІМО ТА ГОВОРІМО З БОГАМИ ВОЄДИНО” (д. 1). Тобто, друга заповідь: триматися рідної мови.
Правда – то від Бога. Український народ завжди пам’ятав про це і над усе шанував правду, протиставляючи її злу та грубій силі. Згадайте віру українця в святу Правду-матку, Руську Правду Володимира Мономаха та козацьку правду: “Як не будем отцю й матері правди казати, То буде нас отцовська й материнська правда карати!”
Тарас Шевченко – наш батько Ора (бо “Од отця Орія походимо, і той час од часу народжується серед нас” (Ілар Хоругин. Велесова Книга, д. 4Г), підносить Правду до рангу Бога: “Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому Не поклоняйтесь”. Українська мова, на його переконання, це Божий засіб у здоланні сил зла: “Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива Як господа слово”.
І саме тому, що це “Господа слово”, так бояться лукавії української правдивої мови, саме тому споконвіку воюють з нею, переінакшують і перекручують. Однак ця мова, мова Бога-Творця – незнищенна, як, на переконання Тараса-пророка, і сама правда: “Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить”. І Сонце тут не тільки як світило небесне, а як віра наших предків, що обов’язково має відродитися...
Україні належить пройти ще чимало випробувань, бо диявол просто так не відпускає. Ніхто не хоче мати поруч сильного конкурента. Ми ще натерпимося всіляких кривд. І все ж: “Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!”, – закликає не сходити з обраного, правдивого шляху Великий Тарас.
Геній Шевченка ще не осягнуто до кінця і, на превеликий жаль, не взято за основу в державотворчих потугах. Його слово, його мова не стали покликанням і обов’язком наших керманичів. І це наша велика біда, це їхня велика біда. Вони думають, що то просто вірші? Ні, то вистраждані й окроплені святими слізьми слова, то воля Божа. Воля, яка свого часу воздасть кожному по заслугах.
Слово Т. Шевченка всесильне. Все буде так, як він сказав:
...Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане...
І не треба ліпити те, що не ліпиться. В жодному разі не можна будувати на Шевченковій могилі церкву, як це дехто намагається зробити, бо для нього був єдиний Бог – Правда і Україна. Збудуймо Україну – ось найвеличніший пам’ятник, який необхідно звести в ім’я його велике!
Один з найосвіченіших державних діячів свого часу, український гетьман Іван Мазепа також був посвячений у древні таїнства свого народу. Про це свідчить символіка його герба та ордена, яку досі ніхто не може пояснити.
Спробуємо це зробити ми. Герб, зображення якого бачимо на плащаниці і портреті Мазепи, має назву курч, бо нібито він був гербом волинських князів Курцевичів, нащадків Гедиминовичів. Іван Мазепа не має до цього роду жодного стосунку. Але взяв він цей герб за свій не просто так.
Розглянемо його деталі. Знак Y (двозуб) – це символ Овна та Ареса-Орія, а, отже, символ Скитії та заглавна літера назви Україна. Його знаходимо також на зображеннях Вільховської обсерваторїї-святилища, якій не менше 8000 років, і серед сарматських знаків І тис. до н. е. “Двозуб” слугував за державний герб і Святославу Хороброму, “двозуб”-ратище використовувався русами як зброя. Сонце праворуч і місяць ліворуч від Y, а також корона вгорі над ним означають, що носій цього герба є володарем (царем чи королем), зокрема земель по обидва береги Дніпра. У повісті “Тіні забутих предків” М. Коцюбинський наводить гуцульську легенду, в якій є цікаве свідчення: “а тут раптом з’являється сонце – праве боже лице”. Отже, якщо у Бога є праве лице – Сонце, яке, звичайно, символізувало світлі сили, то й було ліве – Місяць, з яким ототожнювали таємні сили. І це також відображено на гербі.
Декого, щоправда, збиває з пантелику те, що Сонце змальовано у вигляді Давидової зірки, головного символа юдаїзму. Але Мазепа не запозичував її у євреїв. Юдаїзм виник наприкінці І тис. до н. е., а шестикутну зірку наші пращури малювали на три тисячоліття раніше, що, зокрема, бачимо на денці горщика, знайденого на Лівобережній Україні.
Попри верховенство московської держави і царя Петра І над Україною Мазепа сміливо зображує на гербі королівську корону, а на своєму жупані носить знак Бога сонця Хорса (“Х” в овалі), який ще 20 тис. років тому зафіксували наші предки на кістках мамонта в Мізині (в царській Росії це був орден Андрія Первозванного). Ці королівські символи належали скитам, які, за Геродотом, постійно царювали. І вони мають належати їм скитам-українцям. Іван Мазепа не міг не знати, що королівство (чи царство) – то прадавня державницька традиція України і що її Боже призначення – бути вільною та незалежною.
Недруги завжди принижували наших провідників, як, утім, і весь український рід. Але не забуваймо, що слово “цар” походить від українського – “це Ра” – “це бог, божий намісник, божий помічник”. Не випадково і в скитів був цар (Отець), і лише згодом раптом усі наші володарі стають князями, тобто тими, хто управляє тільки низами. Насправді ж князями були сини царів, які здійснювали нагляд над окремими адміністративними одиницями – князівствами, волостями, а не великими державами. У Велесовій Книзі цьому є конкретне підтвердження: над князями “досі були отці” [54, д. 6Е], тобто царі.
Царем був також Великий Святослав, якого називають Хоробрим (бл. 931-972). На жаль, після його вбивства уже тільки візантійці могли визначати – хто цар, а хто ні.
Святослав – переконаний послідовник гуни Аттили (Сегені). Як і Аттила він дотримується віри Кола, що видно з його державного знака: на одному боці відображено, по суті, ту саму діадему Аттили – в центрі Коло, а навколо нього 12 пелюстків. Як і Аттила, Святослав рішучий противник християнізації свого народу, передбачаючи, що на нього чекає знедержавлення і забуття. “Навіщо ж ти завіти юдеїв – Ветхий і Новий, що старий продовжує, мені вкупі подала? – запитує Святослав свою вже охрещену матір Ольгу, яку греки нарекли Мудрою: – Щоб я пучину зла, німим богом юдеїв створену зазнав, чи щоб, добро своє залишивши, їх зло – мені чуже – прийняв, як римляни дурні, погибелі імперії своїй шукаючи, та легковірні хазари в пучині тій сконали?” (“Великий код України-Русі”. с. 391).
Святослав розуміє, що сили не рівні, тим паче, що навіть уже рідна мати зрадила прадідівській вірі, однак наполягає: “... за народ наш перед внуками його в одвіті я, Великий князь Руси! Русь на втіху собі і спалення книг наших філософи твої в ризах чорних та золотих хрестах лиш з головою моєю, ти чуєш, Ольга Мудра, отримають від мене!” (Там само).
Зі Святославом Хоробрим обійшлися так, як на те він заслужив у ворога. Він у нього нападник і загарбник. Але чому він у наших поважних істориків не захисник, а завойовник, до речі, ще й “благородний завойовник”?..
Все перебрехали про Святослава. Він йшов воювати з конкретним ворогом, рятував країну і народ від нищення, називав ім’я того ворога, але наші хитромудрі науковці з подачі москвинів вигадують якесь благородство. Чи не для того, щоб і нас привчити воювати “благородно”, а точніше лише створювати видимість боротьби, а насправді все віддавати на поталу ворогові – своїх жінок, дітей, села, землю, фабрики, заводи?..
Так і хочеться запитати: якщо він справді був таким благородним, чому продовжуєте поширювати брехні грецьких літописців-попів, що князь Святослав садовив на палі безневинних людей та ще й по 20 тисяч особин? Хіба не видно, що ворог, який зазіхав на чужі землі та душі, оббріхував його? Більше того, свої гріхи й витончені катування приписував тому, хто такого не робив. Прочитайте Велесову Книгу і переконаєтеся, що мораль тогочасного русича-язичника на відміну від вірників Біблії (“І віддасть їхніх царів у руку твою, а ти вигубиш їхнє ім’я з-під неба, – не встоїть ніхто перед тобою, аж поки не вигубиш їх” – 5М 7:24), зовсім інша.
Справді, Святослав був благородною людиною. Але не до підступних ворогів, які намагалися полонити його народ духовно й фізично. У війни свої закони. Той, хто хоче перемогти, хто намагається відстояти своє, не бавиться у благородство – він бореться, воює, вбиває, бо інакше уб’ють його, його родину, його сім’ю.
Святослав був категорично проти впровадження в Україні християнства і поклав своє життя за те, щоб не допустити цього. Його знамените “іду на вас” це не шанобливе попередження насильників про початок війни з ними – це заклик до всіх українців-русичів іти з ним на “васів”.
Хто такі “васи”? Згадаймо візантійського імператора Василя Великого, який близько 867 року, як пише Никонівський ізвод, “сотворил мирное устроение преждереченными русами и склонил их к христианству” (М.Ф. Котляр. “Історія України в особах”, с.32). Це „устроєніє” було доволі хитрим та підступним. Воно наступало зусібіч. Святослав розумів, чим це могло закінчитися для його народу, і не міг допустити, щоб гору взяли “васи”, тобто послідовники Василя Великого. Для Святослава, як і для його співвітчизників, усі християни були “васи”. І щоб відстояти рідну віру, звичаї та права, люди об’єднувалися навколо Святослава. На його заклик “іду на вас!” вони дружно піднімалися на ворога.
Не був Святослав завойовником. Він був захисником рідної землі й прабатьківської віри, він був великим нашим героєм, батьком Орою, адже: “Од отця Орія походимо, і той час од часу народжується серед нас”. І ходив він походами на Візантію та Хазарію лише з однією метою – випередити, не допустити ворога на святу українську землю. Святослав добре пам’ятав одвічну заповідь предків: “Борися, земле Руська, і борони сама себе, щоб не була на тому корчі; щоб ворогами не була захомутана і до воза не прив’язана, та не тягнула його, куди захоче володар чужий” [Ілар Хоругин. Велесова Книга, д. 8].
Натомість Святославів вислів (найвірогідніше, відредагований московськими церковниками) подають як: “іду на ви”. Проте “іду на ви” здавна означало визнання чиєїсь зверхності, що підтверджує Велесова Книга. Зокрема на дощ. 38А у ній розповідається про те, як люди просять отця Орія вивести їх зі скрути. Орій погоджується, але перед тим запитав їх, чи готові вони бути “на Ви” із синами його? Народ визнав владу синів Орія над собою, сказавши “Підлягаємо ми!”. Отже князь Святослав не міг говорити “ви”. Лише “васи”.
На жаль, Святославові не судилося відстояти Україну-Русь. Ми знаємо, як підступно вбили вороги цього Великого мужа. Саме Великого! І саме він справедливо мав би бути зображений на перших українських грошах, належно пошанований в літературі, пам’ятниках тощо.
Чимало наших руських (читай українських) богатирів ставали на прю за свою віру, свою правду і свій народ. Легендарного Іллю Муромця росіяни зараз називають своїм національним героєм, не підозрюючи, що, по суті, вони славлять того, хто бив їхніх царів-розбійників. Прочитаймо уважно билину “Соловій-розбійник” і розтлумачимо, кого і що боронив богатир Ілля. Багатьох, звичайно, тішить казочка А. Афанасьєва, що Соловій-розбійник у билині “оліцєтворяєт дємона бурной, грозовой тучі”. Але хіба “туча” могла аж на тридцять років “заложіть” дорогу до Києва, “слєзіть да отцов-матєрєй”, “вдовєть да жон молодих”, “сіротєть да малих дєтушєк”?
Аж ніяк. У цієї „тучі” є конкретне ім’я. У давніх українців соловій не „славу вєял”, як привчили нас Афанасьєв та „іже с нім” це розуміти, а птаха, яка мала гарний голос і “слова віяла”. Тобто, в даному випадку під соловієм слід розуміти того, хто чарував людей своїми солодкими речами-обіцянками, а потім, заманивши, знищував.
Безсумнівно, Соловій-розбійник – це той, хто “заложил прямоезжую дорогу к Києву ровно на тридцать лет” і своєю перекрученою, матерщизною (розбійницькою) мовою (тою, яку через кілька століть назвуть російською?) лякав київський (український) люд і тридцять років грабував його на дорогах. Це про таких йдеться у Велесовій Книзі: “А ми відійшли до гір Карпатських і до Кия і били ворогів за злі язики” [Ілар Хоругин. Велесова Книга, д. 18А].
Не переконливо? Тоді візьмемо іншу билину “Ілля Муромець і Калін-цар”. Тут йдеться про те, що “Собака Калін-цар” йде на Київ, наміряючись “Божі церкви всі за димом пустити”. Звичайно, творці міту не могли назвати прямо ім’я того, хто в ХІІ ст. прийшов з північної мокви-болота (або, як ще називали в Україні болото, – каля), захопив місто і палив три дні (не пожалівши навіть Печерського монастиря), грабував та мучив його жителів. Це був Суздальський князь Андрій Боголюбський, який уславився (як і деякі його наступники) загарбницькими походами на нашу древню столицю. Ім’я Калін означало болотний, тобто той, хто жив у болотистих місцевостях – мосКАЛь.
Ще одна билина “Ілля і Жидовин” описує битву Іллі Муромця з Великим Жидовином, яка закінчується перемогою руського богатиря. Найвірогідніше, історичною подією, що могла послужити для творення цього сюжету, був розгром Святославом Хоробрим Хазарського каганату в 965 році.
Враховуючи людиноненависницький зміст учення талмудських релігійних сект, що визнає людське достоїнство лише за “богообраним” народом і прирівнює решту частину людства до худоби, цілком ймовірно, що спілкування із хазарськими “жидовинами” не залишило в русичах приємних споминів, що й відобразилося у билині.
То хто ж насправді Ілля Муромець?
Здавна в Україні обожнювали сильних людей, про них казали “сильний, як мур” (тобто як кам’яна фортечна стіна). Саме від цього, або ж від батька Ора і постало прізвище легендарного героя Муромця. Отже сусіди-росіяни даремно тратять сили, шукаючи його коріння та могили в Москві чи Муромі. Саме Україною пролягав шлях Іллі Муромця до святих гір – Араратських та Елеонських (Оратських та Олеських), що згадуються в билинах. І називався цей шлях його іменем – Муравським (Муромським)...
Уродженця села Красинівка, що на Черкащині, чемпіона чемпіонів, найсильнішу людину світу перших десятиліть ХХ ст. росіяни теж видають за свого героя. І як в багатьох інших випадках багато чого замовчують про нього. Іван Максимович був малоосвіченою людиною. Однак ніщо не могло відвернути його від свого роду. Незважаючи на те, що більшу частину свого життя він прожив у Росії, І. Піддубний вперто розмовляв лише українською. Іван Максимович з гордістю носив звання руського богатиря, та коли йому видали радянський паспорт і з записом, що він “росіянин”, не злякався найбільших україножерів Сталіна та Берію і власноруч виправив у паспорті свою національність на “українець”.
“От де люди, от де слава, слава України!” – сказав би Т. Шевченко. Всім би такої свідомості, такої віри в силу своєї мови та свого роду!..
Іван Максимович знав, що руський і росіянин це різні поняття. “Правда ж така, що ми Дажбожі внуки в умі. А ум великий Божий є єдиний з нами, і тому творімо й говорімо з богами воєдино”, – нагадує Книга Велеса.
Іван Піддубний не читав цієї Книги, але любов до рідного слова, до України він всотав із материнським молоком. Свята українська мати, спадкоємиця великої трипільської Мати-Слави підсвідомо береже в собі старі заповіти наших Богів і передає їх дітям.
Дуже гарно про це в книзі “Благослови, мати!” написала авторка низки унікальних книг про Трипілля Докія Гуменна, яка через ту саму україноненависницьку політику Москви та її холуїв змушена була прожити більшу частину свого життя за межами Батьківщини: “Кожна жінка — повна співучасниця всього родового, матеріяльного й духового, вона не викрадена, не куплена, не приведена в чужий рід. Вона не боїться й не соромиться виявити свою волю, бажання, вдачу, бо вона не має над собою володаря, якому треба догоджати, “подобатися”. Це так ввійшло в підсвідомість, що коли громадське життя стало на тори ХХ-го століття, українська жінка без особливих ускладнень і перешкод посіла становище вчительки, лікарки, архітекта, інженера та інших передових професій. Бо її душа не була скута віковим приниженням, не мусіла вона вперед розбивати свій власний психічний мур, щоб включитися в повні води великого світу інтелекту, який належить їй так само, як і чоловікові. Не може це безслідно оминути й ментальність поколінь, вихованих такою матір’ю. Виховання починається з першого хуху-дмуху, слова, усмішки й погляду нерабині-мами до немовляти. І це різьблення української психіки законами не Ману, а Леле і є тим чимось, що не дає українському народові знівелюватися, розпливстися і зникнути”...
Прийнято вважати, що геніальна поема Івана Котляревського “Енеїда”, де головний герой троянець Еней і його військо показані козаками, це лише пародія на однойменну поему римського поета Вергілія. Це не зовсім так. Насправді, у формі, якій дозволяв час і політична система в Російській імперії (кінець ХVІІІ ст.), добре знаючи минувшину рідного народу, а також твори Гомера, Іван Котляревський насміхається з Вергілія та з римлян, які видають “Енеїду”, що є компіляцією “Одіссеї” (1–6 книги) та “Іліади” (7–12 книги), за історію Риму. Своїм твором І. Котляревський стверджує, що Еней насправді син українського народу, чому наводимо підтвердження Енеєвим написом і ми.
Вчитайтеся, і побачите, що мовні засоби, які використовує І. Котляревський в поемі, дуже давні, а отже українська мова, яка на довгі століття була загнана до сіл, насправді налічує не одне тисячоліття. І саме завдяки Івану Котляревському, як сказав Михайло Коцюбинський: “занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову”. Саме завдяки енеям – антам-українцям-русам поставали західні міста й культури.
На те була воля Богів, про що й зауважується в частині шостій “Енеїди”, вірш 161 (слова Юнони до Зевса): “Нехай Еней сідла рутульця, Нехай спиха Латина з стульця, Нехай поселить тут свій рід”. “Спихав” їх не тільки Еней, а й гуна Аттила, Одоакр та чимало інших славних представників нашого роду.
Незважаючи на цілеспрямоване й регулярне нищення російським реакційним самодержавством наших книг і родової пам’яті, знав про рідну Праву та Правду й інший український поет-пророк Пантелеймон Куліш. Знав, що наші предки ні в кого не позичали розуму, і був переконаний, що наша Правда ще повернеться (вірш “Рідне слово”):
Мовчки предки наші в полі,
Мовчки спочивають,
Тільки чорнії могили
3 вітром розмовляють.
Спочивають, дожидають
Праведного суду,
Що судити Україну
Рідне слово буде.
…
Рідне слово, божа правдо!
Як мала дитина,
Тебе стала промовляти
Хирна Україна.
Промовляє, - оживає,
Згнічений морозом
Непозичений у німця
Український розум.
Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде:
Рідне слово, рідний розум,
Рідна й правда буде...
О, скільки таких велетів, Прометеїв українського духу, як Святослав Хоробрий, Ілля Муромець, Іван Мазепа, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Піддубний і Докія Гуменна!.. Вони робили і роблять все можливе, щоб не згасав вогонь святої душі наших предків. Щоб воскресав він у нащадках з новою творчою силою. Щоб ми дотримувались вчення своїх Праотців, служили своїм Богам і були гідними продовжувачами їхніх справ.
2012 р.
Уривок із книжки "Великий код України-Русі"
Книжку можна замовити за адресою yatran@gmail.com, через ФБ в автора і за тел. 068 994 63 63
