Староруські перекази «Сказання Захарихи»

Надзвичайної краси перекази, цінне джерело з історії давньої України-Русі. Науковці або ігнорують їх, або кажуть, що це вигадка Юрія Миролюбова. Проте очевидно, що такі багатющі різнобічні – духовні, побутові, військові й інші історичні свідчення та деталі не може вигадати не те ще одна людина, а й цілий інститут. Упорядник цього видання, автор вступного слова, коментарів та приміток історик-краєзнавець Сергій Піддубний доводить, що це джерело містить чимало невідомих історії фактів, правдивість яких підтверджується іншими джерелами. Багато цих відомостей в тих чи інших інтерпретаціях зайняли місце в літературах римлян, греків – наприклад, сказання «Про царя Прастара, підступних греків і Гора-богатиря». 

Публікуються за книгою «Про Царицю Сіромаху, Макодун-царя, Гора-Богатиря та інші Сказання Захарихи».

 

 

Про царя Орача

 

Пращури наші пастухами були, не було в них хліба, не було проса, все треба було в сусідів вимінювати. А коли хотіли варива – лили в казани воду, клали м’ясо, додавали корінці всякі, кришили щавель і на вогонь ставили. І таке вариво щодня їли. Ще жінки ягоди збирали, гриби, моркву, катран, дику цибулю й часник.

 

Скінчивсь якось хліб, і зібрався цар зі своїми людьми до сусіднього царя їхати, щоби виміняти жито за м’ясо та шкіри. Приїхав до сусіда й бачить – багато народу вийшло в поле, думав – його зустрічати, ні! Бачить він, цар сусідський Житняк веде волів, запрягає в плуг і своєю рукою править першу борозну від сходу до заходу сонячного. Потім інші люди волів запрягають, борозни ведуть, а за ними старі в білих сорочках по полю йдуть і зерно розкидають.

 

– Знаєш що, Житняче, дай мені за шкіри та м’ясо зерна! – мовив цар.

 

Повернувся додому, наказав подати волів, застромив у степову землю дубовий корінь і погнав уперед. Пішли воли, піднялася земля, за першою борозною друга лягла, за нею третя, й так зорав він ціле поле. А коли полежала земля три дні, зачерствіла, сипатися стала, велів тоді цар пень крислатий викорчувати, прив’язав до волів і пішов боронувати-рівняти землю.

 

Дивилися на те старі люди й головами похитували:

 

– Цар наш чи не з глузду з’їхав! І нащо він землю дере, чому над нею знущається?

 

А цар землю заскородив, зерно став сіяти. А посіявши, велів стерегти, щоб ні птах, ні звір ніякий не чіпали.

Отут Сварг1 із хмари на землю глянув, побачив, що посів лежить, став огладжувати свою довгу бороду, а Перун2 своїм мечем-блискавкою розрубав важкі хмари й заюшив із них дощ благодатний. Полив-напоїв він ріллю, щоб земля степова суха вологою наситилась. А потім викотилася на небо одноосна колісниця Хорса3, і зігрілася знову земля, розпарилася. А через кілька днів зелень проклюнулася, крихітна, ніжна, потягнулася до Сонця. І пішло жито рости, цвісти, колоситися.

 

А коли дозріло, скликав цар усіх своїх жінок, щоби колосся рвали, жито в’язали – у снопи складали, на тік везли, молотили, зерно віяли. А коли перевіяли зерно, розтерли між двох каменів на борошно й зробили хліб. І стали хвалити люди царя свого, й Орайком його прозвали, й принесли йому першу паляницю.

І сказав Орай-цар:

 

– Перший хліб Богам дайте, тому що вони його нам ростили, дощами поливали, сонцем зігрівали, вітрами обвівали, від Лиха рятували!

 

І прославили люди Богів, і принесли їм першу требу4 новим хлібом. А потім ділили-розподіляли на всіх, і кожному дістався шматок – і старому, і малому.

 

З тих пір стали Пращури працювати в полі, й від голоду більше не пухнули, й коріннями гіркими не харчувалися.

Прославимо й ми царя Орая, коли б не він, так і понині зерна б не знали й у зиму люту без хліба й борошна горювали б!

 

1 Сварг – найстарший Бог, Бог-Творець.

2 Перун – громовержець, Бог дощу, переможець засухи.

3 “викотилася на небо одноосна колісниця Хорса” – Бог Сонця, точніше: весняно-літня суть Дажбога-Сонця.

4 Треба – пожертва.

 

 

Про Рущизну

 

У стародавні часи був край Пращурський, що звався Рущизною1, і був він багатий та славний. Однак одного разу понехаяли землю ту Руси й пішли геть. А потім довго про неї згадували, довго за нею шкодували, закликали Жалю2 з Кариною3, та не знали вже, куди йти й де шукати ту землю Рущинську. І навіть онуки з правнуками про ту землю думали, але назад шляху не знаходили, назад дороги не бачили. Так і до наших днів дійшла оповідка про Рущизну древню, і ми також не знаємо, де залишився той край чудесний.

 

А пішли наші Пращури шукати медові річки й киселеві береги, де хліб прямо з неба падає – бери та їж, і люди там не старіють, і діти не вмирають. Та не знайшли вони тієї землі, а свою щасливу Рущизну залишили. І живемо ми тепер у лісах і степах зелених, і весь час лише горе маємо.

 

То брехали Пращурам люди про чудесний край, де ні звірі, ні птахи, ні люди ніколи не старіють і не вмирають. І яблука там цілий рік висять, зірвеш – а вони зацвітають знову. І капуста відразу виростає, як тільки головку візьмеш.

 

А коли прийшли Пращури в степ, то й там люди гинуть, і діти. Й так само треба трудитися за хліб, і худоба так само вмирає, й людей хворість бере. І немає ніде такої землі, по якій текли б молочні ріки!

І стали Пращури жити, як усі – з хижими звірами та людьми боротися, воювати за пасовища, за ріки свої, за життя й здоров’я.

 

І дотепер так живемо – добро рідко маємо, а роботи вистачає для кожного, так що й передихнути ніколи.

 

1 Рущизна – старезна Русь.

2 Жаля – божество плачу.

3 Карина – божество покарання.

 

Книжку можна замовити за ел. адресою yatran@gmail.com та тел. 068 994 63 63