Сергій ПІДДУБНИЙ: «Кола Бога-Творця Сварга повернули на наш бік і для нас відкриваються великі можливості»

Серед січня відзначає своє 65-річчя відомий у країні журналіст, письменник, краєзнавець, історик Сергій Піддубний. Він багато видає, глибоко копає, крокує в ногу з часом, залишаючись у той же час скромним, негаласливим і певним свого покликання. Такі творять добу. Послухаймо його, мудрого і конкретного.



– Сергію Васильовичу, скільки книг ти видав у своєму житті, починаючи з енциклопедії? О, бач, як оригінально звучить: першою в його житті виданою книгою була енциклопедія!

– Десь три з половиною десятки. Але енциклопедія Голованівського району то особлива річ. Вийшла вона 1993 року, віддрукована на примітивному друкарському обладнанні Голованівської райдрукарні, на газетному папері, мала всього 36 сторінок формату А4, кліше на обкладинку із зображенням козака Мамая вирізав на лінолеумі власноруч… Проте мала схвальні відгуки. З нею я виборов другу премію імені В. Ястребова, а газета «Правда України» напише, що це перша в Україні районна Енциклопедія.


– А як так сталося, що газетяр, людина без спеціальної освіти стає не просто краєзнавцем, а ще й істориком? Що спонукало до цього?

– Професійні історики зазвичай кажуть: я дуже любив у школі історію і вступив на історичний факультет. У моєму випадку такого не було. Я не знаю, як можна було любити ту історію, якої нас навчали в школі? У тій історії не було України, не було українського народу. Вона була для мене чужою і не лягала на душу. Я дуже рано почав розрізняти фальш від правди. Аж тільки тоді, коли грянула перебудова, коли з’явився Народний Рух України, почала відкриватися справжня історія. І ось тоді я зрозумів, що це моє, що у мене є шанс показати людям правдиву історію України, свої основи. А основи де? Ось тут – на селі! Тут наша мова, наші традиції і звичаї. Енциклопедія району –  то був перший крок не тільки до серйозних досліджень з історії краю, а й історії України. Поступово я відкривав беззаперечні факти, які свідчили багатьом неймовірне: греки, римляни, а тим паче москвини, діти порівняно з нами. Це ми їм давали науку і виводили в світ, неспроста прадавня цивілізація називається за іменем одного із наших племен антів – античною…


 – Ти, як небагато із знаних мною літераторів, закорінений у рідну землю. І не тільки тим, що живеш у рідному районі (район і нині, побільшений після реформування, залишає свою назву – Голованівський), а й виданими книгами про історію багатьох сіл краю. Розкажи трохи про себе, про своїх батьків, своє дитинство, юність…

– Я найменший серед шістьох дітей моїх батьків, звичайних колгоспників Василя та Ганни. Могло бути нас і дев’ятеро, але троє – дві сестрички та братик – померли у важкі голодоморні і воєнні роки. Всі шестеро ще живі, сестрам у цьому році виповнюється 90, 86 і 80, братам – 75 і 73. Думаю, маємо завдячувати своєю живучістю батькам, які відмучилися і за себе, і за нас. Вони пережили два голодомори, війну. Батько за відмову вступати до колгоспу відкалатав три роки в таборі на будівництві каналу Москва-Волга… Брав участь у Другій світовій війні, тричі був поранений. Мати в останні роки тривалий час хворіла, була прикута до ліжка – вона прожила 69, тато – 72 роки…

Моє дитинство було доволі насиченим і цікавим. Довелося повчитися в інтернаті, бо мама часто потрапляла на лікарняне ліжко, але згодом батько повернув мене додому, оскільки була потреба в помічникові – доньки повиходили замуж, два старших сини – вчитися і в армію. З четвертого класу вчився прати, варити їсти і навіть хліб пекти, батько вимісить, а все інше я роблю. Мама лежить, підказує, а я працюю. Пас корову, грав у гилки, у футбол, любив боротися. Корови пасуться, а ми боремося. Не боявся змагатися із значно старшими за себе. З Миколою Березовським, на два роки за мене старший і на голову вищий, боролися, поки хтось когось не розкладе на лопатки. Ні я, ні він не могли цього зробити… Інколи загравалися так, що наші корови опинялися в колгоспних посівах. Добре, якщо свого колгоспу – недалеко йти повертати їх загнаних об’їждчиком, а якщо в текуцькі поля (с. Текуча Уманського району), то це кілометрів із сім. Чекай від батька доброго прочухана, а то ще й штраф змусять заплатити…

З дитинства була тяга до творчості. Малював, любив вирізати, тесати. Наприклад, вирізав кубок з дерева, який потім розігрували у футбольних баталіях куток на куток. Вирізав шахові фігури. І все звичайними ножиком та стамескою. Спеціального інструменту не мав. На цеглині витесав профіль Леніна з ювілейної монети до 100-річчя. Вийшов доволі непогано… Думаю, я міг би стати художником чи скульптором, якби на моєму шляху трапився якийсь вчитель. Малював ще навчаючись в Кіровоградському технікумі механізації сільського господарства. Надихала поезія – на той час дуже захоплювався Пушкіним, Лермонтовим, Єсеніним… Малював їхні портрети, себе - досі зберігається автопортрет 18-річного…     

А взимку були ковзани, хокей, лижі. Лижі робили переважно самі і з акації, бо акація найкраще ковзалася по снігу. А вечорами у нас вдома часто збиралися посиденьки. Приходили материні дядько Петро і сестра Килина з чоловіком Павлом, сусідки Мотря, Варка, Вустя. Я сиджу на теплій печі і слухаю – яких тільки історій та небилиць не наслухався від них! Дещо донині використовую у своїх творах.


– Знаю, що до захоплення Словом, ти був небайдужим до спорту – зокрема до класичної боротьби, до футболу… Що завадило тобі з твоєю вродженою наполегливістю до всього, за що берешся, досягти успіхів і в спорті?

– Спорт в моєму житті донині займає одне з головних місць. Привчив свій організм, що він і зараз не може без ранкової та вечірньої руханки, а в молодості чим тільки не займався і не захоплювався. Але, справді, перевагу віддавав боротьбі і футболу. Певно, в боротьбі я міг би досягти якихось серйозних успіхів, у 18 років став кандидатом в майстри спорту і в 1975-ому готувався до чемпіонату України. Вигравати його в 19 років ще було зарано, але, думаю, що норматив майстра спорту міг уже виконати. Був у чудовій формі. Однак буквально перед самими змаганнями на тренуванні поламав руку. Вилікувавшись, лише через рік почав знову тренуватися. Але вже не було того завзяття, що раніше. А потім – армія і спортивній кар’єрі прийшов кінець.

Однак я вдячний долі, що на моєму шляху був Кіровоград, технікум і секція боротьби, хоч я не став ні механіком, ні чемпіоном світу чи Європи. Спорт формує характер, гартує силу волю, особливо якщо в тебе такий тренер як Андрій Лук’янович Колесник – людина з великої літери. До речі, заслужений вчитель України. 5 січня йому виповнилося 84, але він досі працює. Не викладачем у технікумі, як раніше, а на фірмі. Ремонтує вакуумні насоси. Питаю якось: як справи, як здоров’я? Відповідає: та знаєш, Серьожа, вже не те. То легко піднімав із землі на верстат 50-кілограмовий насос, а це стало важче…


– Факультет журналістики столичного, Шевченкового університету ти закінчив, коли вже був знаним у краї літописцем. А що покликало тебе до слова, до газетної роботи?

– Що кличе людину до журналістики? Гадаю, прагнення реалізувати свої здібності і впливати на суспільні процеси. Адже журналіст – це впливова й відповідальна особа. До нього прислухаються, з ним рахуються. Через газету чи радіо в тебе є можливість доносити певну позицію і впливати на громадську думку.


– Чому ти залишив працю у офіційній районній пресі і взявся створювати приватну? Це ж була перша приватна газета в нашій області, так? Дуже ризикований вчинок.

– Я був активним журналістом, а не просто виконавцем завдань, поставлених редактором. А тут якраз перебудова – я відчув свободу, став більше собі дозволяти: не друкувала районка, я давав матеріали в інші газети. Пам’ятається одна така публікація в «Молодому комунарі», де я критикував рішення районної влади про знесення польського кладовища в Голованівську і спорудження на людських кістках житлових будинків. Ця публікація навіть розглядалася на бюро райкому партії. Тоді перший секретар райкому сказав про мене: «Ето ж нада так не любіть радной пасьолок». До речі, цвинтар тоді так і не забудували, і думаю, цьому посприяла моя публікація. Не знаю, як жилося б людям на покійниках. Але бульдозер добре підрівняв могили… А потім я вступив в Народний рух України і наші ідейні основи з газетою «Комуністична праця» кардинально розійшлися. А як тільки вийшов закон СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» (вводився в дію з 1 серпня 1990 року), я почав готувати документи на реєстрацію власної газети. І щойно вона була зареєстрована (1 жовтня 1990-го), 5 жовтня був віддрукований перший номер свіженької приватної газети «Сходи».

«Сходи» стали осередком боротьби за вільну Україну в районі. Навкруг неї гуртувались національно свідомі люди, сюди стікалась найцікавіша інформація з історії краю тощо. Понад те газету замовляли і розповсюджували в Кіровограді, смт Олександрівка, Світловодську. До неї надсилали свої “гарячі” матеріали журналісти зі Знам’янки, Олександрії, Малої Виски і кіровоградські письменники. Голова облвиконкому Володимир Желіба існування газети “Сходи” навіть ставив у заслугу обласному керівництву. Якось про досягнення в демократичних перетвореннях на теренах області, виступаючи по радіо, він серед іншого назвав діяльність “першої незалежної приватної газети “Сходи”. П’ять років проіснувала газета і це були для мене доволі насичені роки. Я творив газету, газета творила мене.


– А ти взагалі за характером ризиковий хлопець?

– Так. З дитинства. У 13 років я десь прочитав оповідання: двоє хлопчаків засперечались – хто з них серед ночі не побоїться піти до лісу. Один відважився, залишивши в лісі під деревом складаного ножика. Він знайшов у собі сили волі піти вночі і забрати його. Я собі подумав, а чи здатен я на такий сміливий вчинок? У серпні, коли прийшла пора кавунів, я вирішив відвідати колгоспний баштан. І не від дороги, де був курінь сторожа, а з протилежного боку, від лісу. Коли батьки заснули, я тихенько вислизнув з хати. Була приблизно 23 година. Як дійшов до лісу, як потім насмілився вступити до нього, про ці всі свої відчуття я описав в історико-філософському романі-есе «Євангеліє від Андрія». Я перейшов ліс, забрався в баштан, поцупив два кавуни і успішно повернувся. Причому назад можна було йти попід ліс, де було значно видніше, навіть трохи скоротивши шлях, але я пішов тими самими стежками, через темний-темнющий ліс. Десь о першій ночі я вже був удома. І неймовірно пишався собою, що міг це зробити…


– А я чого питаю про це, бо одважитись узяти на себе керівництво районом (голова Голованівської райдержадміністрації у 2005-2006 роках), не маючи спеціальної підготовки – це ж небачений ризик! Які уроки ти взяв із того не дуже тривалого періоду?

– Ніколи не думав про таку кар'єру. Але у 2004 році мене умовили очолити окружний передвиборчий штаб кандидата в президента Віктора Ющенка. Всі знають, що це були за вибори. Нам вдалося вистояти проти відвертих бандюків, на яких опирався режим Януковича, і перемогти на окрузі зі значною перевагою. Отже, випадало мені й очолити район при новому президентові. Я хотів було якось уникнути цього, але несподівано вигулькнули кандидатами на посаду колишній секретар райкому партії і колишній голова колгоспу. Тому постало питання: або вони, або я. Я мусив впрягатися в нову для себе справу, щоб не дати старим кадрам повертати на своє. При призначенні мене не могли обійти, оскільки я дуже багато зробив для перемоги Ющенка в окрузі. 

Які уроки? В принципі, я не думаю, що я не був готовим очолювати район – я його дуже добре знаю, у мене є відповідна освіта, характер, у мене була гарна команда. Але я був людиною не з тої обойми, людиною, яка не вміла красти, не вміла домовлятися зі злодіями, яка не знала як і кому проплатити за вирішення певного питання… У нашій корумпованій країні без такого уміння нема що робити у владі.


– А зараз, через стільки років, у тебе є рецепт подолання корупції?

– Корупція вбиває країну і без жорсткого законодавства, без жорстокого та ще й привселюдного покарання злочинців з нею не справитися. Відповідь має бути адекватною до тих, хто чинить зло країні і народу.


– Знаю, що ти дуже негативно ставишся не тільки до залежності України від Московської імперії, а й так само до залежності від Євросоюзу, Сполучених штатів… Ти був коли-небудь за кордоном (близьке, як кажуть, зарубіжжя, не берем до уваги)? Бачив і знаєш, як там організоване життя, що такий категоричний до Заходу?

– Та ні, я ніколи не був категоричний до Заходу. Понад те, мені добре відомо, хто творив західну культуру – тірсени (інша назва етрускі). А вони прийшли на Аппеніни з наших земель. Хто заселив береги Балтики, й інші закутки Європи – гали. Це теж наші люди. Ось що про них писав Плутарх у ІІ столітті: «Частина їх, переваливши через Ріпейські гори, ринула до берегів Північного Океану і зайняла крайні області Європи, інші, осівши між Піренейськими і Альпійськими горами, довго жили по сусідству із сенонами і битуригами». Хто заклав Венецію, Вену (Відень), Будапешт? Наші венеди і будини… Ми набагато ближчі за менталітетом із Заходом, аніж із нібито братньою Росією. Звісно, ми повинні бути незалежні, але, певен на всі сто, на Заході надійніші союзники, аніж сусіди з північно-східного напрямку.  


 – Тобто, ми зараз правильно робимо, що тримаємо курс на Європу та НАТО?..

– Так. В іншому випадку на Україну чекає доволі гаряча війна з Росією. Нинішня внутрішньополітична ситуація в нашій країні дуже близька до тієї, що передувала так званій громадянській війні. Як і понад 100 років тому, Росія прагне спровокувати конфлікт в Україні і зайти сюди в ролі «старшобратського спасителя». Тому, щоб не повернутися на нове коло (війна, воєнний комунізм, колективізація, голодомор), тримаймося подалі від Московії.


– Так-так, пам’ятаю, на тему голодоморів та їхніх призвідців у тебе була книга «Війни проти українського селянства»... А от тепер скажи, яка тебе й коли муха вкусила, що ти почав цікавитись минулим своєї землі тисячолітньої та іще глибшої давнини? Кожного року видаєш по дві-три книги саме такої проблематики і книги мають попит. Як це все в тебе почалося?

– Ця муха, по суті, визначила мій творчий шлях. Називається вона Велесова Книга. Не пам’ятаю, коли я її вперше прочитав. Але мені, як людині, що глибоко занурилася у вивчення рідного краю, вона не видалася фальшивкою, як дехто із наукових світил писав про неї. Я інтуїтивно, на якомусь генетичному рівні відчув, що це наше, рідне. І я почав шукати відповіді на запитання, чому це раптом вона фальшивка? Аргументи про «чудовищну» мову Книги, про те, що нібито факти, викладені в ній, науці відомі, не переконували мене. Я не став довірятися чужим висновкам та іншим перекладачам. Не така вже й складна мова наших предків, щоб не розібратися самому. Самотужки переклав Велесову Книгу і зумів відчитати в ній багато того, чого не помітили інші перекладачі та дослідники. А потім вирішив не пошкодувати часу і років, щоб довести, що це автентична книга. Мені довелося багато перечитати праць і посібників – приблизно три сотні. І я в своїх книгах довів, що Влескнига автентичне джерело. З моїми доводами не погодиться хіба що упереджена людина… Ну а заодно народжувалися інші книги. 

  

– Недавно прочитав таку цікаву фразу харків’янина Володимира Брюґґена: «Три письменницькі заняття – читати, писати й думати – далеко не завжди представлено саме в такому наборі навіть у багатьох професійних авторів. Дехто пише, але не читає, інші вже тільки читають, треті читають і пишуть, але не думають…». Можна пожартувати? Так от: ти б до яких себе відніс?

– Я б себе відніс до тих, хто шукає, читає, думає і пише. Я ж перш за все дослідник. Тому я спочатку вишукую, потім читаю, аналізую і лише тоді пишу. Деякі речі доводиться перечитувати до десятка разів, щоб розібратися в хитросплетіннях древніх текстів…


– І в продовження питання попереднього: представ свою лектуру – бодай останніх років. І не тільки в жанрах, а й у конкретних авторах та їхніх творах. Якщо, звичайно, ти небайдужий до першого письменницького заняття.

– Більше доводиться працювати з історичними книгами та першоджерелами. А на художню літературу, на жаль, бракує часу. Проте намагаюся не пропускати хоча б публікації друзів – Віктора Полянецького, твої. Люблю поезію – в минулому році через «Літературну Україну» відкрив для себе творчість Надії Гармазій, через «Дебют-газету» Мар'яни Зеленюк – молоді, але яке глибоке мислення, яка вишуканість слова! З тої ж «Дебют-газети» запам’яталася кіноповість Юрія Багрянцева «Повернення» про Тараса Шевченка… Люблю цей жанр, бо сам пробував себе в ньому – у книжці «На майдані» зокрема була вміщена моя кіноповість «Українська комедія». Через фейсбук слідкую за поетичною творчістю таких асів як Василь Піддубняк, Олекса Різників. Поезія – то віддушина для мене…

   

– Проблематика твоїх книг по зубах лиш підготовленому читачу. Хай їх менше, ніж пересічних, але ж вони й набагато допитливіші і серйозніші, ніж прості пожирачі розваг, страхів та клубничок. Отримуєш відгуки – телефонні дзвінки, листи (паперові, електронні, есемески) від таких читачів?

– Підтримую постійний контакт із читачами. Мої телефон і електронна адреса є в Інтернеті, досить активний я і у фейсбуці. Тому відгуків багато: одні хвалять, інші критикують, хтось щось підказує, хтось просить допомогти розібратися в чомусь… Ось, наприклад, відгук від науковця і поетеси Антоніни Царук (скорочено): «Прочитання “Велесової книги” Сергієм Піддубним – це захоплююча історико-етимологічна мандрівка до витоків слова, віри, духа, це якісь кванти самоусвідомлення, що ламають нав’язані упродовж віків стереотипи… Дякую щиро досліднику за працю, творену з любов’ю і відповідальністю». А поет Дмитро Шупта після публікації в "Чорноморських новинах" моєї статті "Одесі – 200, 600..., а може, 2600 років?", як він сам написав, «вибухнув акровіршем»:

АКРООДА  ВІДКРИВАЧЕВІ

Сміливцю, історичний краєзнавцю,

Евристика далася Вам, державцю,

Розвіднику Праісторичних надр,

Герою, що очолив авангард

Історії занедбаного Краю.

Є відкриття, я з ними Вас вітаю!

Великий Вчений, свій Ви телескоп

Іносе повернули вглиб Європ,

Поринули Ви в ери допотопні

І факти проясняєте істотні:

Де, що стояло і стоїть тепер, –

Деталі даєте глибинних сфер,

У кого ми вдались і хто ми є –

Бентежить Всесвіт наше Житіє!

Напевно зна Одесу й стюардеса:

Офіусса-Одресса чи Ордеса

Можливою Одесою були

У ті часи, що у віках спливли.


– Іносе – застарілий, майже забутий прислівник нашої мови: тут – так, добре. Маєш дуже багато серйозних наукових відкриттів, але чомусь досі без наукових ступенів.

– Один чоловік, прочитавши «Великий код України-Русі», якось сказав мені: «Та тут не на одну дисертацію написано! Чому не захищаєтеся?» Три університети пропонували мені вступати до них в аспірантуру. В керівника в одного з них запитав: «Скільки вчитися?», «Два роки», – каже. «Що для цього треба?» «Річна плата за навчання 13 тисяч, ну і після захисту накрити гарну поляну для членів державної комісії». А було це тоді, коли на 13 тисяч можна було видати солідну книгу. А скільки ще вивозив би на сесії?.. Я не збирався і не збираюся переїжджати в якесь місто, щоб викладати в університеті, а вбивати час і витрачати гроші заради якоїсь «корочки» – це не для мене. Я люблю живу роботу – поїхав, дослідив, написав, видав…


– Кажеш, не збирався і не збираєшся переїжджати. А чого так тримаєшся Голованівська?

– Він мене тримає. Це містечко з унікальною історією. Ще не повністю дослідженою. Нещодавно вийшло друге оновлене і доповнене видання книги «Голованівщина від Трипілля до сьогодення», написав історію шести сіл району (а якщо віднині Благовіщенський і Гайворонський райони увійшли до складу Голованівського, то вісьми) . Й упевнююся, що Голованівськ і навколишні села – по Бугові, до Синюхи, і аж до Умані приховують чимало таємниць. Я все більше переконуюся, що місто Голунь – столиця найдревнішої руської держави Руськолані, яка згадується у Велесовій Книзі, це якраз і є сучасний Голованівськ. І я не тільки хочу дослідити це питання, а й мрію про будівництво тут культурно-історичного центру батька Орія і його синів Кия, Щека та Хорива, які були засновниками Голуні. До речі, десь у ці дні на Ютуб-каналі «Теукр» має з’явитися нове відео «Гіперборея, Руськолань – прадавні українські держави». Знайди 9 хвилин часу, переглянь. Там є доволі цікаві докази про Голунь-Голованівськ.


  – Знаю, що перехворів недавно covid’ом: як почуваєшся? І взагалі, які настрої: скільки збираєшся жити? що запланував на найближче десятиріччя?

–  Почуваюся добре. А прожити хотілося б не менше ніж батько – 72 роки. Щоб він на небесах не дорікнув мені: «Ти не знав голодоморів, концтаборів і нестатків, чому менше мене прожив?» Стосовно планів. Намагаюся йти в ногу з часом. Книги стали обтяжливими для сучасного читача, всі хочуть схопити інформацію на льоту – з комп’ютера, зі смартфона. Тому зараз розвиваю свій сайт «Ятрань», ютуб-канал «Теукр» – до речі, за наполяганням читачів моїх книг. Часто вони мені підказують формат і навіть теми роликів. Трапляється, допомагають і фінансами. Є люди, яким не байдужа історія нашої країни, а вона в багатьох випадках подається істориками в перекрученому і навіть у принизливому вигляді. Це не може залишати байдужими певне коло читачів, і вони теж якимось чином намагаються долучитися до поширення правдивої науки про наших предків.


– В останні роки син Василь випустив у своєму видавництві кілька цікавих книг: українських народних казок «Книжка-загадка», ілюстрована історія творення сучасної цивілізації «Кому Боги відкрили свої таємниці», і староруські перекази “Про Царицю Сіромаху, Макодун-царя, Гора-Богатиря та інші Сказання Захарихи» з твоїми коментарями та інші. Як вдається триматись на плаву сьогоднішньому бізнесу в книговидавничій сфері?

–  Важко вдається. Син прикрив свою лавочку, а я повернувся до співробітництва із видавництвом Олександра Стебеляка. Якусь частину оплачує він, якусь я, тиражі невеликі і якось ще тримаємося. Проте з кожним роком ситуація ускладнюється. Здається, незабаром і ці невеликі тиражі нікому буде читати. Інтернет і смартфон тепер у моді…  


– Які книги мають побачити світ найближчим часом?

– Смартфон смартфоном, але паперова книга, щоб зберегти для нащадків найважливішу інформацію, щоб не розгубити досягнення минулих поколінь, хоча б для бібліотек, повинна існувати. На побажання читачів готую варіант словника-довідника української праісторії та ведичної культури «Українська цивілізація. Ведія» для школярів. Він буде мати багато новинок, іншу назву й інше поліграфічне виконання.  

Є замовлення по-новому прокоментувати Геродота. Наприклад, один молодий чоловік з Одеси пише, що це був би «титанічний вклад у розбудову нової України». І це справді треба зробити. У «Великому коді України-Русі» я доводжу, що Геродот не має жодного відношення до Греції, що його «Історії» переважно про північно-причорноморські землі. Тому не виключено, що останні роки свого життя присвячу цьому питанню.  


– Чи всіма своїми працями задоволений?

–  Не всіма. Перші книги видавав поспіхом – я довго не міг повірити, що Совєцький Союз назавжди спочив у бозі. І спішив донести до читача свої відкриття – боявся, що знову повернуться заборони, цензура тощо. Тираж однієї книги навіть був знищив, влетівши в чималу копійку… Задоволений такими, як “Велесова Книга: Веди України-Русі”, “Українська цивілізація. Ведія”, “Велесова Книга для юнацтва”, “Великий код України-Русі”, “Кому Боги відкрили свої таємниці”, “Славетні предки українців”, “Євангеліє від Андрія”. Радий, що додав дещо нове в прочитання “Слова про похід Ігорів”, що довів правдивість староруських переказів “Сказань Захарихи”, що відкрив для України ім’я російського письменника Олександра Соколова з його твором про Івана Виговського «Кров’ю, вогнем і залізом”. У минулому році під моєю редакцією і з моїм дослідженням про Аттилу вперше в Україні побачила світ книга російського історика ХІХ ст. Олександра Вельтмана про нашого великого предка, яка була заборонена в Росії. Щасливий, що долучився до створення портрету свого видатного земляка, художника, засновника першого осередку Народного руху в Україні, автора унікального посібника для студентів «Про Малярство», засновника Української академії дизайну і Музею культури побуту в с. Шепилове Голованівського району, мецената Валерія Марчака – в каталозі його робіт вміщено нарис і оглядову статтю мого авторства…


– Чого тобі в цьому житті не вистачає? Чи жалкуєш за чимось?

–  Особисто мені всього вистачає. Я людина не вибаглива – що дають Боги, те з вдячністю приймаю. А жалкую, що українці досі в своїй масі не стали свідомими і відповідальними громадянами своєї країни. Те, на чию сторону інколи вони стають на виборах, просто вражає. Так нам довго доведеться будувати країну, за яку боролися наші попередники, чимало наших сучасників, та і ми з тобою.


– Якби почати життя спочатку, то з досвіду прожитого – як би планував його?

–  Я жив так, як хотів, незважаючи на обставини. Маю цікаве життя, в цікавій країні, в цікавий час, залишу після себе цікаві і потрібні книги… Маю кохану дружину, гарних синів та онуків. То, певно, нічого не планував би іншого.


– Яким бачиш майбутнє рідної землі?

– У Велесовій Книзі є такі рядки: «Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику… і чекаємо на часи, які крутити будуть Кола Сваргові до нас». Історія розвивається по спіралі. Гадаю, зараз Кола Бога-Творця Сварга повернули на наш бік і для нас відкриваються великі можливості. Проте не забуваймо народне: на Бога надійся, а сам не спи. Самі творімо свою долю. 


Запитував Василь Бондар

"Народне слово", 28 січня 2021 р.