Про чорні справи обожнювачів правописів 1928 та 2019 рр.

Віктор Радіонов


У новому правописі (§ 123) читаємо: «Буквосполучення th у словах грецького походження передаємо звичайно буквою т: антоло́гія... Теодо́р». І, схоже, після цього дехто вирішив: «Усе! Більше немає Федора, відтепер — тільки Теодор!»

Як наслідок, уже маємо першу жертву засліпленості — Федора Гартнера.

Разом зі Степаном Смаль-Стоцьким він написав підручник «Руська граматика», який у 1893 р. побачив світ у Львові. Книжка витримала чотири перевидання: 2-ге вийшло в 1907-му теж у серці Галицького краю; 3-тє та 4-те, перероблені, під назвою «Граматика руської мови», — у Відні в 1914-му й у Вінніпегу в 1919-му відповідно; 5-те, «Граматика української (руської) мови», — знов у Львові в 1928 р. І щоразу ім’я другого з творців значилось як Федір.

Донедавна за такою особистою назвою цього мовознавця можна було виявити й у Вікіпедії. Та ось раптом зникла з неї така людина. Що ж сталося?

Та все просто: «вікіпедисти» добре помізкували й вирішили, що ніколи не було ніякого Федора Гартнера. Натомість жив такий собі Теодор Ґартнер.

На жаль, не вперше доводиться стикатись із зухвалими й водночас незграбними спробами переписати сторінки буття української нації. Проте раніше до явної підміни, викривлення чи спотворення зазвичай удавалися борці за «московський мир» (який вони, задерши носа, називають «руським»). Утім, видно, різного роду холуї західного світу теж вирішили не відставати.

Бачу, якщо дати волю всім оцим обожнювачам правописів 1928 та 2019 рр., то їх може дуже далеко занести. Так, прокинемось якогось дня, а нас чекатимуть чергові несподіванки. Виявиться: ніколи не було в нас майстра різьблення Федора Балавенського, вихователя Федора Білоуса, антрополога Федора Вовка, співака-бандуриста Федора Жарка, цехмістра київських золотарів Федора Коробки, подільського князя Федора Корятовича, живописця Федора Кричевського, мікробіолога й антрополога Федора Омельченка, співака Федора Стравінського, дослідника минулого Кубані Федора Щербини... Скажуть і напишуть, що то все Теодори.

Так само існує висока ймовірність, що не пощастить і єпископу Мукачівської єпархії Андрію Бачинському, історику й археологу Максиму Берлинському, акторові й кінорежисерові Леоніду Бикову, полковнику часів Національно-визвольної війни 1648—1657 рр. Іванові Богуну, полковникові Дієвої армії Української Народної Республіки Петру Болбочану, актору й кінорежисеру Сергієві Бондарчуку, поетові й композитору Діонісію Бонковському, поетові Олексі Влизьку, мікробіологу й епідеміологу Миколі Гамалії, зачинателю медичної освіти в Україні Євстафію Звіряці, композиторові й диригентові Івану Карабицю, письменнику Григорієві Квітці-Основ’яненку, словникарю Михайлу Комарову, письменникові та церковному діячеві Анатолію Кралицькому, мореплавцю та географу Юрію Лисянському, подвижникові створення в Києві цивільних лікарень Опанасу Масловському, будителю громадської думки Костянтину Паньківському та його брату — акторові та перекладачеві Северину, промисловцям Василю та Платону Симиренкам, фольклористові й етнографу Миколі Сумцову, правознавцю та любомудру Іллі Тимківському, цирковому забавникові, найсильнішій людині ХХ ст. Івану Фірцаку, письменнику Антонові Хижняку.

Ми знаємо всіх їх як Федоровичів, але ті, кому «тетання» не дає спокійно спати, запишуть, що батьків цих особистостей звали Теодоровичами. Мовляв, так має бути за новим правописом. А по батькові взагалі відкинуть. Так виглядатиме якось похватніше в ході прислуговування новим господарям.

Це ганебне явище, якому слід покласти край. Адже йдеться про замах на заведений порядок, на українську минувшину, на національну сутність.