...Йшов у чотири сторони І в себе хіба трішки Всевидства владні хороми Циганські хутконіжки
Надією
Бо ще не знаю покаяннь
Довірою
Бо вірою живеться
І зичиться
Й ув наданій душі не йметься
Спокутою перстечків поколіннь
А ми люблю
А ми любов'ю раді
А нас від любощів родилось і живе
І плодиться- «благослови гніздечка»
У доторку насіння…
А мене ?
Сподоб тебе мені
***
Я б згорів
Я б зайнявся сльозою рясною
І рясною б сльозою
Пожежу залляв...
Хоч б й як, ошуканець
Не в вірі з собою
Хоч би й як, але благо
Тортура моя
Підпали мене Доле
Горю і не каюсь
І в безоднній воді
Понури й не поглинь
Вознеси мене Боже
Голгофи талану
І Твоїм провидінням
І словом сповий.
***
Це мов мара
Я не люблю тебе
Відхрещуюся й тихим болем тану
А ти в удосвіт берегом морським
А ти ув-запівніччю – душо-океаном
Я знаю, що сми видумав тебе
Що ти «оленкою» в поліссі замайнешся
І звидишся й не станеш…
Сонечко черлене
сіда за море й
Воскрасає із-за океан.
Щоденна благосте мені
Я так тобі радію
Ячиш у серденьку –
І я тобі живу
Любов¢ю оселившися в надії
Уже зачавши в сподіванні сина
Й нарекши сина
витязь Северин.
***
Душе мені
Чому ти кволиш полем
У косах вітер
Стужа у тобі
А я розгубено тебе шукаю
Й шепочуся –
Верни мене мені
Верни собі це богатиське тіло
Верни осоння богатирських меж
Я потопаю, й ти вже віддаєш повітрь крилані ,
Але ще брунькою - зачіпкою живеш
У цім шаленім тілі
А воно звучить тобою
І згадкою про тебе ще звучить
Не позволяй ми зброї до двобою
Я – грудь і серце
Долі! Меч і щит
Жовтень 2007, Ки їв
***
Замрійсь, дівчино, доторком перстів.
Неправедністю почуттів замрійся…
Воздай собі! – в нарочності нагій
Самою правдою. Й сльозі довірся!
І поцілункові не стане навіть Неба,
А Небові не стане каяття
За цвіт жасмину
І за цвіт: «Не треба…»,
За цвіт долонь, за цвіт: «не руш!»,
За цвіт очей…
За подих, за душі непевну мрію,
За крок!
… пророчить: « Азъ бћду воздамъ»
Й рушає долею в життєву веремію.
А там –
лиш доторком : спасенним – рай!
Київ, 2004
***
Плинно, плинно,чуєш, плинно
осінь підступа
І невинно зойк невпинний
В сутінках згаса
А у літа струконогий обріїв втікач
В сонця трапив павутину
І межи невдач
Стишив ходу колисанням
Хижих-хижих мрій
Від Марії – до світання,
Сонце – твій...
«Хто від маківки до п"яток
для любови здавсь» -
усміхає п"янкуватий
між каменів Спас –
Спас останній після яблук,
після павутиннь
У розламані бруківці –
Квітів тлін
***
Милуй мене чужою мрією
Я вже своїй - не сила ймити
... якоюсь звроченою силою
спинає жити...
А може, Господи твоєю є...
А може , Господи, тобі...
Знаходся, Доле, оповісти
Мої гріхи
***
Твоя благословенна пядь
тяжка
смиренним воля
і безвісти струнка рука
през душу лезом суїть школе
Уже у полі не один
У бороні ще й одинокість
Страхи Страхи Страхи Страхи
Хоруґвами вічетріпочуть
Ой лишенько ясних думок
Щокрок що крок що крові повінь
Здимаються в живий танок
Розпука тоне
Йшов у чотири сторони
І в себе хіба трішки
Всевидства владні хороми
Циганські хутконіжки
Відень, 2002
***
Вже рік минаю літа береги,
Зроняю долу зранені тривоги.
В зіницях остраху -
притлумлення жаги,
В зіницях осуду -
кайдани непокори.
Такі високі літа береги,
Де цвіркуни - сюрчать собі за ґранню.
Це річище - межовання межі
Між прагненням та нездоланням.
Такі високі літа береги...
***
Не все ж Марія чинить покрова.
Щоб прихистити, злитися, зітнутись -
Запрагнеш іншого співзвуччя.
Трудно так
спливає спека.
І не зачерпнути,
Ані іспити шелом"янем_неба.
У цій жазі! Така недосяжна,
Як дзюркотання коника на кручі -
Тягнусь, тягнусь - дострибнути високо...
Як дзюркотання коника на кручі -
Здригає хмари, стугонить літавр
високого склепіння над водою,
де проминаєш літа береги.
Мюнхен, 1992
Теплий вітер – на наш сніг
Дерева – теплі
Їхня мудрість давніша од нашої –
Сплять...
Угу-угу – горлиця –
Прилетіла
А коли ж скінчить ся
Зима для каменя?
16.02.98
Первоцвіти з Ирію
1
Неправда, що Ирій осіннього зáспіву!
Курли!!!
Озимою поростю безбарв'я -
Батьківщина,
тихим снігом барлога -
спи ...
Ирій - сонячний злочин
у венах весняної статі
рвучкого кінця одинокости
з усіма коханками
Ирій - одвічний терéн сваволі
за морем осені
Вітай перший мед
морелькового цвіту
у вітрі з Ирію
і відчай не-безтілесности
і радість німої кровиці
о' дівчатку
з духм'янцем великодньго хліба
від лиця і стегон - вітай,
відлітаючим "курли"...
не-до-тоpк-нув-ши-ся
любощами без любови
намарне.
Ув Ирії – півники-іриси – зачаровані
ждуть віри моєї.
З-поміж них наречену вибрати
за росою на пелюсках пам'яти
білих.
... вибух весни 1998
Тобі, тобі зеленоокій
Таки наснилось диво з див
Тремтить блаженістю тятив
Стрімкого звільнення нагода
Не знавши ні імен богів
Ані молитви прочитати
Лиш серце відгомонить снів
Це передвроджене — кохати
Таки від музики — слова
Таки від болю — нерішучість
Та непорушная скала
іде назустріч
Тобі, тобі зеленоокій
Я заподію лихо з лих —
У моїх перстах ненімих
Неслів
Неправда Непорочна
Любов ворожить.
***
Котилось яблуко по ринві -
ще мить - впаде
і одійде пора , на павутинні
блакить обірвана тіка і
зорі розкрада .
А яблуко котилось ринвою -
понадтривожне відчуття -
передчуття .
Журбою сивою -
прийшла : з лиця сльозою
причиста пам"ять -
одверта обличчя ...
- Чого ж ти , люба ?
Се ж не вічно ,
ми стрінемось ...
Та ринва яблуко зроня
там , де в дїжі вода -
блакитні бризки
вибухають скалками ув очі ...
Чого ж я ?!
... Зачалася осінь .
Київ, 1988
***
Поезія, як сенс свічи - горіти,
що оплавляє віск,
що опаляє світ,
в якому рій жаги несамовитих
думок та провидінь -
Лягають у фортеці феєрій,
де „свіло сходу" висвітить фантоми,
і мур єси - для подолання зору.
І довгий дзвін степів під свист стріли...
Та відступає віск на ґрані із вогнем,
та відступає світ на ґрані з несказанним.
Лишається палац у пломенінні веж,
в якому розум - тінню драгомана.
І ритм у скронях - начеб-то приспів
до закликання благодати Неба,
І перст вгорі - що начеб-то несмів,
але переступив пороги себе.
3.4.92
Категорії
Нові публікації