Мойсей Фішбейн: „Українська мова – божиста, богодана, богообрана”

Особливо помітний відповідний лад в українській – материнській мові всіх мов індоєвропейської групи. І недарма інша назва нашого народу – слов’яни. Слов’яни – це ті, хто дав світові слово, а отже, і мовний порядок, про який ми говоримо.

... Ми часто ставимо перед собою запитання: чому так різняться думки вчених про походження людства, релігій, народів тощо? Один пише, наприклад, що першим був грецький етнос, інший – індійський, ще інший – єврейський. Перший аргументує своє давнім літописом та й інший каже, що користувався давнім літописом, але, звичайно, вже тим, який створили його предки. Ще інші переконані, що вони мають більше прав називатися першими, бо опираються на міти чи на Біблію.

Але всі ті літописи, міти і Біблія були написані значно пізніше, ніж людина почала говорити. Причому деякі з них писалися переважно “во славу одним і на погибель іншим”. Ще деякі є звичайними підробками, інші дійшли до нас у перекрученому вигляді, бо неправильно перекладені з якоїсь старої мови чи неуважно переписані переписувачами. Не дивно, що їх по-різному тлумачать і вони доволі часто стають предметом маніпуляцій на догоду певним силам.

Як наслідок, ми досі плутаємося в лабіринтах давнини і не можемо дійти спільного знаменника. Кожен науковець вважає, що лише його теорія єдино правильна. Тому годі сподіватися на повне порозуміння. Проте спробуймо знайти золоту середину.

А для цього потрібно не так вже й багато – звернутися до того, що було ПЕРШИМ за всілякі археологічні та письмові пам’ятки, зокрема до людської мови. Вона зароджувалася та розвивалася за відповідними до свого часу суспільними реаліями, і в її архетипах можна знайти шлях до розгадки багатьох таємниць. Відомий російський дослідник народної поезії і мітології Алєксандр Афанасьєв ще у ХІХ ст. писав, що “Єдиним пам’ятником глибокої старизни залишається слово, яке закарбувало в своїх первозданних виразах весь внутрішній світ людини... Будь-яка мова починається зі створення кореня або основних звуків, якими первісна людина позначала свої враження, народжені у ній предметами та явищами природи...”.

Згадаймо також початок Євангелія від Іоана і уважно вслухаймося в нього: “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через нього постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей”.

Справді, більшої сили за Слово немає. Ніщо не постало без Нього. Слово творить Богів, Слово творить королів, президентів, героїв. Слово творить велич народів і держав. Перед Словом схиляють голови мудреці, перед Ним тремтять нечестивці. Словом лікують, Словом убивають. Хто володіє Словом і вміло Ним користується, той володіє світом. Того Слово переконливіше, хто справді підносить Його до рівня Бога, хто є Його вірним сином і помічником, хто несе Його сміливо, несхитно і впевнено, хто вірує в Нього і має за молитву. Ніякі ікони та розп’яття не мають такої сили, як Слово.

Те Слово, за свідченням апостола Іонна, приніс „ один чоловік, що від Бога був посланий,” – Іван Хреститель (Ів, 1:6). Однак яке саме Слово, звідки приніс Іван Хреститель те Світло, де його шукати? На ці запитання Біблія не відповідає. Та згадаймо наші доводи (103, глава “Христос – сонцепоклонник, Мойсей – приборкувач єврейського народу”) про те, що на українській землі започатковувалася християнська віра, що саме тут, за Птоломеєм, було місто Голова св. Іоанна (тобто Хрестителя), і матимемо серйозні підстави стверджувати, що те слово було давньоукраїнським.

Відомий шведський провидець Емануель Сведенборг, щоправда, радив шукати “утрачене слово серед ієрофантів Татарії, Китаю і Тибету”. Але він, очевидно, не знав про існування України і не міг точно вказати, де є те Слово, що відкриє істину.

Що це є саме українське Слово, наводимо низку доказів від найкращих умів світу.

Британський учений професор Річард М. Вільсон: “Англійська та більшість інших європейських мов походять із прамови, якою розмовляли десь п’ять тисяч років тому в Південній Русі”.

Поляк Михайло Красуський на сто років раніше, у 1880-му, в книжці “Древность малороссийского языка” зробив такий висновок: “Займаючись тривалий час порівнянням орійських мов, я дійшов переконання, що малоросійська мова не тільки старіша від усіх слов’янських, а й санскритської, грецької, латинської та інших орійських”.

Радянський академік Микола Марр у 30-х роках минулого століття писав, що „пережиток полісемантизму позначає українську мову щаблем розвитку більш архаїчним, ніж інші індоєвропейські мови”.

Відомий український учений-історик в діаспорі Орест Субтельний давав нашій мові не менше 5 тисяч років.

Про свій чималий вік свідчить і саме слово. А це найвагоміший доказ. Для прикладу: сторони світу в українській мові – південь, північ, схід, захід – визначаються за основним божеством давніх людей – Сонцем. Це воно в одному кінці світу сходить, а в протилежному заходить. На півдоби створює день, починаючи свій хід зі сходу, і поринає на інших півдоби в ніч, заховавшись на заході. Порівняйте для прикладу з добре відомим читачам російським варіантом: юг, сєвєр, восток, запад. Очевидно, що він значно пізнішого творення. Та й саме сонце-солнце в росіян творене дивним чином: перша частина “сол” латинська, друга “нце” – українська.

На давність мови також вказує її логічна семантика, тобто взаємовідношення між основами слова і позначуваними ними поняттями чи судженнями. Для прикладу: скр оня – це те, за чим приховується ( криється) найбільше багатство людини – розум, мозок. Скр иня (зверніть увагу, міняється лише одна літера) – це те, де зберігаються (за криваються) домашні скарби або крам. Тим часом у російській мові скроня – „вісок”, тобто те, що висить у порожнечі (у нас висок це їхній отвєс). А зовсім далеке від основ попереднього слова сундук – ящик, куди щось сунуть. Або порівняйте наше жито – життя і російське рожь – рижая; усмішка – сміх і улибка – ... від чого?.. Наступний семантичний ланцюжок може підказати час створення однієї з мов. Місце проживання і його мешканці: українське – село-оселя-селянин-населення; російське – дєрєвня-жіліщє-крєстьянін-насєлєніє.

Як бачимо з наведених прикладів, українське слово – це не просто засіб спілкування і означення певних термінів, це самостійна філософська одиниця. А те, що воно з давніх-давен впливало на розвиток інших мов говорять ще й такі приклади. На території України вперше було приручено коня, зроблено воза, колесо, вуздечко. Ті, хто це зробив, вивищилися над іншими, стали богами – хорсами (Хорс – бог Сонця). І бачимо, що в англійській мові кінь – хорс, колесо – віл (бо перші вози тягали воли, а коней більше використовували для їзди верхи), вуздечко – брайдл (бо за нього бралися руками). У кельтів кінська богиня звалася Епона, в українців і нині коней накривають попоною; в іспанців сідло – галапа га, від нашого – галопом ганяти…

Найпопулярніша нині англійська мова запозичила чимало українських слів. В Україні колись рік розпочинався навесні місяцем Ярбогом або Білояром, отож в англійців “яр” став роком (year, подібне і в німецькій – jahr), англійська “леді” – це наша Лада, пер – перший, а також: день – day, ніч – night, сонце – sun, матір – mother, син – son, вода – water, два – two, могти – might, сварити – swear, веліти – will. У німецькій мові те саме: лібен – любити, айн – один, цвай – два, драй – три, брудер – брат, фатер – тато, мутер – мати, камін – комин…

За свідченням історика Помпея Трога (І ст. до н. е.), „Скитське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скитами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження”. Сперечалися не набагато ближчі географічно греки ієгиптяни, а саме скити і єгиптяни тому, що про греків на той час мало хто знав. Саме учні скита Первосвятителя Рами [149] понесли в Єгипет священний вогонь – символ божественного єднання речей, і роги Овна – емблему орійської релігії. Ці роги стали знаками святості, а потім – і священицької та царської влади, в т. ч. у Єгипті. В „Оповідях Захарихи”, які записав Юрій Миролюбов, конкретно вказано на те, що саме руський цар Сварг відшукав Землю Єгипету і тридцять років правив у ній, бо там “непорядно все було”. Він навчив тамтешній люд жити сімейно, робити зброю, орати і міряти землю, розводити худобу. Звідси з’явилися і тамтешні фараони з нашими іменами – Киян, Шишак, Любар, Мина, Вусирод, Укрмир. Та і сам титул „фараон” (паріон/періон – перший) – запозичений у нас. Єгиптяни хоронили своїх царів у долині царів – Луксарі, або Лузі царів. Бог сонця Гор – це наш Хорс, Непері/Непри – бог зерна або молода вода – це Ніпер/Дніпро, Татенень – єгипетський бог землі, що покликаний давати їжу – це реальна історична особа: цар Татій або наш тато-нень, що піклується про рід свій. Правитель Хех – той же ХОХол (високий-великий). Топоніми Геліополь, Гераклеопіль, Летопіль, Поля Іару (Яру). Храм у стародавній столиці Мемфісі Хет-ка-Птах – хатка богині Матері-птиці, яку зустрічаємо і у Влескнизі. Та й сам Єгипет – є-копи-то. Тобто країна коптів, які були вихідцями з берегів річки Копа – Кубань. Якщо додати до цього, що засновник ефіопської династії єгипетських царів мав ім’я Собака, що ріка єгипетською “рек”, чебет (чобіт) – “сандаль”, адар – “удар”, вараг – “ворог”, водит – “військовий похід”, ведет –” око”, мут – “мати”, ремен – “рамено”, датрука – “дає”, замет – “пустеля” (заметена піском земля), мер – “могила” і т. д., то, схоже, Північна Африка в давнину послуговувалася давньоукраїнською мовою.

Російська мова взагалі створювалася на основі української – шляхом вилучення і підміни окремих літер, додаванням закінчень або поєднанням слів, так само як і грецька – принцип Сократа: „стосовно імен, то тут перш за все треба мати на увазі, що до того слова, яким ми хочемо що-небудь назвати, ми часто додаємо одні літери, відкидаємо інші, а також міняємо наголоси”. Райдуга – радуга, ніхто – нікто, той – тот, синій – сіній, страждання – страданіє, заява – заявлєніє, треба – трєбовать, буду ще я – будущєє, Сібірь – це бір (до речі, в українській мові Сибір чоловічого роду – як і ліс та гай, у Росії – жіночого роду, як окрема країна) та на різних покручах (фєнє): благовоніє – добре смердить , ямщік – слуга бога смерті Ями, сугроб – сніговий гроб (у нас кучугура) і т. д.

“Сармати й слов’яни, – писав О. Гваньїні, – будучи войовничими й мужніми, не люблячи бездіяльності, проходили різними частинами світу й осідали в чужих краях там, де їм подобалося, а вживанням [чужих] слів порізнили слов’янську мову”. Світ віддавна користується багатьма термінами з української мови, часто густо видаючи їх за латинські, грецькі, ще якісь. Додамо до вже згадуваних популярні сьогодні: адвокат – той, що одводить від ката; нотаріус – той, що нотує, документує; детектив – де ти?; пазл – паз. Гадаємо, що слова “термінатор”, “казино”, “па” (прощай) – заморські, а між тим, їх туди, за моря та океани, занесли наші західняки. В Івана Франка: термінатор – учень, який навчається (певний термін) в майстра ремеслу; касино – клуб; па – те саме прощай…

М. Красуський писав, що “малоросійський язик”, “господствуя в центре славянского мира, наименее между всеми старыми и новыми арийскими языками подвергся искажению”. Чому за багато тисячоліть українську мову не вдалося спотворити? Що оберігало її від цього?

Відповідь елементарно проста. Ця мова чітко відповідає на пред’явлювані до неї часом виклики. Її основи настільки органічні та прості, що не помічаєш, як вони проявляються в тій чи іншій мові від щонайменшого подиху повітря з нашого боку чи якогось випадкового носія. Все доволі просто і зрозуміло тлумачиться: “Масло” – це те, що маститься, а не ллється, а олія – те, що ллється. В росіян, наприклад, і молочний густий продукт, і соняшникова олія – масло. Унас тиждень починається понеділком і закінчується неділею. Творці російської мови забажали по-іншому розпочинати свій тиждень – воскресєнієм (від нашого скресати – згасати: згасання тижня). Але як тоді сюди тулиться “понєдєльнік” від нашого “по неділі” (після неділі)? Хворий українець іде до лікаря в заклад, де лікують – лікарню. Логічний семантичний ряд, що дає відповідь, у кого і де хворий може отримати медичну допомогу – лікар-лікування-лікарня. Натомість б ольной росіянин іде до врача (?) в больніцу – заклад, де не лікують, а боліють…

Здавна світ визнавав значущість української мови. Арабський мандрівник і вчений Ельвія Челебі ще в ХVІ ст. зазначав, що „ українці стародавній народ, а мова їх багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші”. 1685 р. в Едінбурзі вийшла книжка Alexander’a Tyler’a “Memorires of the Life and Actions of John III present King of Poland”, в якій багато приділено уваги „нації козаків” і серед іншого можна було прочитати таке: „Мова українців відзначається особливою делікатністю і багатством на здрібнілі (демінутивні) звороти, як також манерами чепурної і елеґантної річи”.

Тарас Шевченко справедливо називав українську мову „Господа слово”, бо ця мова творилася за законами творення світу – природно і гармонійно. Це ретельно осмислена, справедлива і правдива мова. Це справді відображення суті Всевишнього, мова душі і серця всього Людства. У кожний архетип українського слова вкладено відповідний астральний і світоглядний задум, відповідну життєву та моральну силу. В ньому віковічна мудрість нашого роду, „ в нім праісторії пульсує джерело” (поет Володимир Гаранін). Українська мова не потребує якихось додаткових прикрас чи запозичень ззовні. Ось як про неї сказав в одному інтерв’ю інший український поет, єврей за національністю, Мойсей Фішбейн: „Українська мова – божиста, богодана, богообрана”.

Як українську мову не гнобили, скільки не викидали її на задвірки інститутів, шкіл, газета книг, а вона не тільки продовжує жити, а виявляється набагато досконалішою, аніж обласкана російська. Бо це природна мова, вона шліфувалася не два і не три століття, а щонайменше п’ять тисячоліть. І шліфувалася народом – наймудрішим граматиком за всілякі інститути.

Сергій Піддубний

Уривки з книги "Священні тексти України-Русі. Золоті Руни".