Мого діда важко назвати героєм

Мого діда по лінії мами важко назвати героєм. Скоріше антигероєм. Він любив заглядати в чарку і нерідко ганяв селом бабусю і дітей. Коли бабуся його згадувала, то називала виключно «раклом», і обов’язково підкреслювала: «А що ти хочеш? Він же з кріпаків!» Я хоч і була малою, але зауважувала бабусі, і нагадувала, що дід народився в 1902, а кріпацтво відмінили в 1861 році. Бабуся здивовано дивилась на мене і обурено казала: «Його батьки народились за кріпацтва, у кріпаків!»



Звичайно, моя бабуся не осуджувала кріпаків, вона просто люто ненавиділа кріпацтво, бо малою чула від колишніх кріпаків про їхнє життя у панів, і вважала, що все погане у людей - від кріпацтва. А моїй мамі завжди було цікаво, чому бабуся, дочка поважного заможного селянина, вийшла заміж за невеликого руденького «кріпака», в родині якого всі чоловіки любили хильнути. Бабуся зітхала і казала, що він спочатку не пив і «щось в нього було». Зараз це б назвалось харизмою.


В родині діда, дійсно, чоловіки любили хильнути, але славились вони не тільки цим – мешканці навколишніх сіл виходили ввечері з дому, щоб засвітла прийти на поріг мого діда чи прадіда і замовити піч або пошив взуття. Цей рід славився своїми пічками і грубками віками, а їхнє пошите взуття, напевне, пройшло в купі не одну сотню кілометрів.


Але дорослі про діда в нашій родині говорили пошепки, і якщо мама бачила, що я дивлюсь в книгу, але не перегортаю сторінку, а мої вуха наче повернулись в бік дорослих, вона тягла мене в сусідню кімнати і благала: «Нікому, чуєш, нікому не розповідай, що ти чула!» Це була середина 70-х, коли пломбір був смачний. І звичайно, мама боялась, якщо я десь розкажу про діда, який двічі відсидів в таборах.


Перший раз діда забрали ще юнаком. Роком раніше Сахновщиною проходили загони Махна, і діда, який вже тоді міг відремонтувати будь яке взуття і пошити за дві ночі чоботи, забрали з собою. Коли Махно опинився на іншому боці комуністів, діда заарештували і відправили годувати мордовських комарів. Повернувшись додому, дід отримав ще один стрес - дізнався про смерть молодшої сестри, зовсім дівчинки… Група червоноармійців зґвалтувала її, і вона повісилась. Їй було років 14-15.


Дід одружився на бабусі, і у них один за одним народжувались діти. В Голодомор дід пішки ходив на Донбас і міняв взуття на хліб. Одного разу не встиг – прийшов, а молодша донька померла. Це був 33 рік…
Ні, мій дід не був героєм. Він пив, а всю злість виливав на бабусю і дітей. Мама згадувала, що і тверезим він був дуже нервовим. «От, - каже, - тиша в хаті і затишок. Мама місить хліб, батько шиє чоботи і читає Шевченка. На пам’ять. Він міг годинами його читати. Коли вивчив - невідомо. І щось не так сказав, не те слово… мама відривається від тіста і поправляє його. Бо також знала Шевченка напам’ять. Він наполягає на своєму, вона на своєму…. Батько кидає чоботи, крик, ґвалт…». Мама згадувала, як вони просили бабусю не робити зауважень батькові - хай вже читає, як хоче. Бабуся сердилась і казала, що не любить, коли несуть відсебеньки… треба зауважити, що у них вдома було багато книжок і журналів, і всі дуже любили читати.


Другий раз мій дід потрапив в табори перед війною. Він пішов у сільраду просити шматок землі, бо у нього вже було п’ятеро дітей…йому відмовили, тоді дід схопив зі столу червону скатертину, порвав її і кинув під ноги. Я не знаю, скільки йому дали років, але додому він в той день вже не повернувся. Серед двору так і залишилась спиляна груша, з якої він робив маленькі цвяхи для чобіт.


Цього разу дід потрапив кудись за Полярне коло, звідкіля його і інших ув’язнених в 1941 році відправили на війну, як відомо, вперед, гарматним м’ясом… але дідові повезло і він повернувся в 1945. З купою орденів і медалей. Дійшов до самого Берліну. Найбільшим враженням, згадувала мама, для діда стали німецькі домівки. Якось під час бою вони відстрілювали з розбитого пустого будинку. Під пилом він побачив металеві баночки з надписами - Salz, Zucker, Pfeffer… Напевне, в нього була чимала тяга до затишку, бо він до кінця життя з заздрістю і захопленням згадував ті баночки з цукром і сіллю – вміють німці жити! Бабуся не раз замахувалась на нього рушником і кричала: «Трясця б тебе побрала з тими баночками! Хтось почує, всі в Сибір поїдемо! Будуть тобі баночки!»


Дід спилив другу грушу і продовжував шити чоботи. Але тепер він не читав Шевченка. Він співав арештантські пісні. І якось моя мама в школі під ялинкою заспівала «Вот раздался гудок паровоза, это поезд с Полтави пришел».. дід Мороз трохи не втратив свідомість.


Коли моя мама поїхала на Донбас і привезла через кілька років мого батька для знайомства, вона попередила його, що її батько людина, м’яко кажучи, непередбачувана. Вони зупинились в сусідньому селі у маминої старшої сестри Тоні, а до бабусі і діда пішли копати картоплю. Все було добре. І от іде мій батько і каже мамі: «Надя, началось… твой отец нас выгоняет. Говорит, вы, черти, идите к Тоне». Мама до діда: «Батько, що сталось? Що ви Гері сказали?» Дід здивовано дивиться на маму: «Нічого… кажу, вечерьте і йдіть до Тоні».
Коли у мого батька-шахтаря виявили запилення, вони з мамою і моїм старшим братом приїхали до бабусі і діда - на свіже повітря, молоко… дід був дуже здивований, що батько не вміє класти печі і шити взуття. Він всьому його навчив. Мій батько розповідав, що дід в голові робив дуже складні підрахунки, вважав його розумним і виправдовував його хиби таборами, бо сам був родом з мордовських країв, де за селами починались колючі дроти, а лай вівчарок інколи не давав спати…


Звичайно, мій дід не був героєм, він був людиною зі зламаною долею - кріпацтвом, таборами, жахливою смертю сестри…


На жаль, і сьогодні ми маємо багато підстав для «злому» нації – свавілля і тупість влади, беззаконня, повернення в бік Росії, реабілітація ворога, виправдання і обілення країни-окупанта … і що найгірше - знищення мови, освіти і культури. Ще трошки, і ми заспіваємо не Шевченка, не «Качу», а «рюмку водки на столе»… Тупими легше керувати, з них легше зробити пустоголову отару.


Не треба вважати, що табори і Голодомор десь далеко в часі. Насправді, дуже близько. Моїх дітей в дитинстві тримали руки моєї бабусі, яка тими руками мила і ховала померлу в Голодомор доньку.
Не спимо! Бо можемо прокинутись за дротом від лаю вівчарок! Рятуймо школу і освіту. Мій дід не був героєм, він був талановитим, розумним, але його школою стали війни і табори.


Для чого я це написала, не знаю… з 2014 року кричу, що освіта і культура працює на ворога. Скільки часу втратили… а тепер втрачаємо державу. Права була моя бабуся – все лихо від кріпацтва. Ніяк ми не вичавимо зі своїх жил те кляте рабство - дивимось в бік Москви, десятиліттями обираємо щурів до влади... але є шанс - освіта і культура зцілять душі, якщо ми захистимо їх від мерзотної влади.


Нас несуть по орбіті
Довгі будні похмурі -
Білі плями в освіті,
Чорні діри в культурі.


І от наче б не в’язні,
Наче б вибились в люди…
А в верхівках - то блазні,
То кати, то іуди!


Імена Сандармоху
Нам до щему болять,
Але терпим Сивоху,
«Всех простить и понять»…


Та хіба ж ми отара?

Нам, їй-богу, пороблено!
Тільки помста і кара,
Кров‘ю ворога скроплена.


…Сплять герої в граніті,
Ходять хмари похмурі.
Наш рятунок в освіті,
Наш початок – в культурі.


Тетяна Малахова