ЛИБОНЬКО

Сергій Піддубний


Роман віддав віжки свого коня в руки ординарцю, а сам спустився в ярок до джерела, що вибивалося з-під землі і бігло блискучим струмком до Ятрані. Тут йому потрапив на очі невеликий глиняний виріб, який, очевидно, був вимитий осінніми дощами. Роман узяв його до рук, очистив і промив водою. Подібного йому ще не доводилося бачити – це була фігурка жінки без рук, з носом у вигляді дзьоба, а замість очей дві дірки.
Напившись води, Роман вибрався з ярка і продовжував розглядати таємничу фігурку. Потім оглянувся і побачив неподалік бандуриста з хлопчиком, який ішов назустріч його загону. Він почекав старого, щоб запитати про свою знахідку, але тільки й вимовив:



– Батьку…


Помітивши, що старий бандурист зовсім сліпий він махнув рукою, мовляв, даремна трата часу. Однак старий запитав:


– Що, сину?


– Та я тут знайшов одну цяцьку, хотів довідатися, що воно таке, але, вибачте, для цього треба мати очі.


– Дай сюди, – протягнув руку старий.


Роман поклав йому в руку фігурку дивної жінки.


Старий якусь хвилину вимацував її пальцями, потім його рука затремтіла, він передав палицю своєму маленькому помічнику і поклав на неї другу руку. Стримуючи хвилювання притиснув їх разом із фігуркою до грудей:


– Це не цяцька, сину, – кашлянув старий. – Велике щастя знайти таку святенницьку річ... – Це богиня-берегиня Лада – Мати птиця небесна! – додав урочисто. – Колись вона виносила наших праотців, які віддавали життя за землю свою і рід, на небо в Ірій, а потім на їх місце приносила ще кращих воїв, – старий повернув фігурку богині Роману. – Візьми в руки, притисни до грудей – ти сам відчуєш, яка то сила в ній є.
Старий поклонився тричі, сказав: “Хай береже тебе Мати Лада, Мати-Берегиня!” і пішов своєю дорогою. Роман стояв розгублений від почутого і від поклонів – бандурист кланявся не йому, а тій фігурці, що він знайшов неподалік Ятрань-ріки.


За прикладом старого він общупав її пальцями, а потім притис до грудей. Здається, ніякої сили він не відчув, про яку говорив  перебендя, проте несподівано в пам’яті виринула покійна мати… Ось уже цілий тиждень він зовсім поруч від батьківської хати, від рідної могили, а все ніяк не виходить хоч на годинку вирватися до батька, до сестрички. Якби був простим вояком було б легше, а так – на його відповідальності ціла сотня. Як її залишиш, коли ворог іде по п’ятах? Думалося, що з’єднаємося з Петлюрою і стане легше, аж ні – він правди шукає в поляків, а не в об’єднанні українців. Батько Махно аж куди зробив рейд, та, очевидно, марне.
Нестор Махно прибув на Уманщину не з порожніми руками. Привів за собою добре оснащену і випробувану в боях армію, кількість якої сягала 50 тисяч відбірних вояків. І не меншу армію переслідувачів на чолі з генералом Денікіним. Він спеціально приманював її за собою – гадав об’єднається з УНР, розвернуться і разом так вдарять, що тільки пір’я посиплеться з того Денікіна та з його офіцерських корпусів. Але Петлюрі, бачиш-но, необхідно було порадитися з Пілсудським, у них там якісь свої плани…


Ще один козир мав Махно – дві бочки дорогоцінностей – не на один мільйон рублів. Вистачило б на утримання війська, щоб потім повернути армію проти іншої нечистої сили – північної, що вже стояла під Києвом.


Але, казав він найближчому оточенню, немає там з ким мати діло – Петлюра не самостійна людина… Так це чи не так, але армія Махна, звільнившись від кількох десятків поранених, яких погодилася прийняти на лікування УНР, вирішила повертатися назад – на Гуляй-поле.   


Роман Бабій був серед наближених до Батька. Дуже довіряв йому і отже, якщо він так вирішив, значить робить правильно. Наблизив Нестор Іванович до себе Бабія саме в поході на Уманщину. Окрім того, що він був дуже відданий батькові, Роман ще й непогано знав ці краї, адже виріс неподалік – у селі Грузькому, тут досі жили його рідні.    
***
Тьмяно блимав каганець. Бліде світло розходилося лише на двері і на стіну. В інші боки його заступали широкі плечі батька-хлібороба і сина-повстанця. Тіні відбивалися на їх суворих обличчях. Батько слухав сина, вдивляючись в його мужні риси, і чомусь згадав, як у дитинстві на полі він залазив йому на ґорґоші і викрикував у захваті?


– Я вищий за вас, тату. Я аж до неба! Я так далеко бачу!..


Зараз він вже зовсім доросла людина, яка побачила світу і понюхала пороху на полі бою. Трохим подивився на його дужі руки і поспівчував тим, хто ставав Роману на шляху. Потім ще раз заглянув в сірі, розважливі і разом з тим уперті та правдиві очі сина. Ні, марно його відмовляти.


– Розумієте, тату, я собі ніколи не прощу, я не зможу потім спокійно жити, якщо не стану на пр’ю з тими, хто йде нищити наш народ... Тебе, сестру... – при цьому Роман зробив паузу і глянув у бік ліжка, де спала його менша красуня сестра. – Вони нікого не пожаліють. Я знаю, я бачив, що з ними роблять як денікінці, так і ленінці. Вони хочуть нашого хліба, нашої крові, наших жінок і наших дівчат для забав...


Трохим теж не зі слів знає, що то за народ суне на них. Він з ними воював 15 літ тому в Японії. Такої жорстокості, яку проявляли до азіатів москалі, він і в сні не бачив.


– Що я тобі можу сказати, сину? Бачу, що вибір ти свій зробив. Нелегкий вибір, я тобі скажу. Але ти не маленька дитина, щоб не усвідомлювати, на що рішився. От тільки чи вдасться стримати ту орду?.. Зо всіх сторін пруть. А ми тут між собою не можемо розібратися… Хто куди – той до Москви, той до поляків, той до Атланти тягне. Ти що, проти всіх хочеш стати?


– А чому нам завжди треба бути з кимось? Ми що самі не можемо дати собі ради?


– Можемо. Не гірші інших, тільки хто нам дозволить?


– А чому ми повинні в когось питати на це дозволу? Треба добиватися свого. Це наша земля, маємо руки, голови на плечах, – блискавично знаходив відповіді на всі запитання Роман.


– Не знаю, не знаю... Може ти й правий, але чи вдасться щось зробити?.. Не буду відмовляти – хай тобі Бог помагає! І я чим зможу – допоможу.


– Допомога буде потрібна.


– Допоможу! – пообіцяв Трохим і знову пригадалося Романове дитяче: “Я так далеко бачу!”…
*   *   *
В іншій хаті села Дем’ян Кушнір, друг і соратник Романа, розмовляв з матір’ю і сестрою.


– Я думала, дочекаюся тебе з війни і допомога буде, а ти – в партизани. Батько склав свою голову десь, а тепер ось і ти туди спішиш, на той світ, – ковтаючи сльози промовляла Панадія...


Ближче до каганця підсунулася зі своїм вишиванням сестра Миланя і почала  розплутувати бавелку.
– А Петербург справді дуже гарний город? – запитала вона.


– Гарний, дідько б його взяв. На кістках наших, на крові нашій і потові нашому збудувало собі панство той город.


– І ти ходив по палацах?


– Ходив, як брали Зимній. Але я не радів тому, сестричко. Нема там чому радіти, сестричко. То краса і розкіш страшні й смертельні. Хто не сліпий, той кругом бачить тисячі рук замордованих, замучених будівничих. Серед них десь там і руки нашого батька, який захищав царя-кровопивцю і зліг від куль.


А мати за своє:


– То ж куди тепер, сину? За кого будеш?


– За себе, за вас, за Вкраїну!


– За Вкраїну, – повторила мати ревниво, ніби він говорив ще про якусь чужу жінку.


А Міла лукаво запитала:


– А проти кого?


– Це питання складніше, – важко видихнув брат. – Зараз стільки сюди налізло  всякої нечисті і всі кричать “За народ!”… Насправді ж тільки й думають, як побільше урвати з цього народу.
*   *   *
А над ставком біля млина ще зовсім безвусий юнак Іван Паламарчук прощався з дівчиною.


Вона насмішкувато й недовірливо подивлялася на хлопця – невже він на таке здатний? А в душі було щемко, сумно й образливо: хіба не бачить, що вона його кохає, невже справді піде, помінявши її на щось інше?..


– Ти що заодно з цим махновцем?


Юнак стрепенувся:


– Ти звідки знаєш, що він махновець?


– Тато казали. Його брат Микола живе в Полонистому. Він бачив там Романа Бабія, як махновці розбили денікінців.


– А що мені ще робити? Батько в чотирнадцятому повернувся з війни без ніг, я з тих пір батракую. Що мене тут чекає? Піду добувати кращого життя.


Наталка відвернулася, певно, щоб хлопець не побачив сльозу в її очах, потім подалася трохи вперед і поклала на груди хлопця руки. Хотіла якимось чином утримати його біля себе. Але замість цього попросила з хвилюванням:


– Як будеш неподалік, дай знати...


– Я обов’язково, – голос Івана від такої близькості затремтів. – Я... я дам знати. Я тобі тернову хустку привезу – гарну-гарну!..


Він хотів взяти її за руки, але вона рвучко обпекла його губи поцілунком, відштовхнулася від нього і побігла геть.
* * *
Зустрілися за селом.


– Ну що, пішли? – запитав Кушнір Бабія.


– Зачекаємо трохи. Племінник мій, Іван дядька Микити, хоче з нами...


Кушнір вийняв жменю гарбузових зернят і протягнув Роману.


– На, лускай. – А потім: – Скільки йому років?


Роман перекинув торбу на інше плече і підставив свою широку долоню. Почулися чиїсь кроки. Бабій свиснув. У відповідь пролунав такий самий свист.


– А вже вісімнадцятий пішов. Хлопець рветься в бій. Гарний козак має бути…


Підійшов Іван. Привітався. Бабій повернувся в бік лісу і скомандував:


– Пішли.


Йшли мовчки. Кожен в душі переживав свою розлуку з дорогими їм людьми, що залишилися в селі. Іван, окрім того, гадав, хто то ще з дядьком Романом?..


Мовчанку порушив Іван:


– Дядьку Романе, можна вас запитати?


– Питай.


– А хто з них лютіший ворог – денікінці чи москалі?


– І ті й інші – москалі


– Тоді – червоні, чи білі?


– І ті, й інші хочуть як найбільший шмат урвати з України, рабами поробити нас, наших батьків, а сестер і дівчат наших собі на розваги пустити...


Перед Іваном майнули чарівні очі Наталки, з якою він щойно розпрощався, і йому стало страшно втратити її. Але через якусь мить, згадавши, як доводиться важко працювати на хазяїна жида, продовжив розпитування:
– А москаль і жид?..


– Два чоботи пара. Що той, що інший – щоб могли, то живцем проковтнули нас. Мужики ми для них і більш нічого, – сказав Роман.


– Але це не значить, друже, що їх всіх треба на капусту, – сказав ще незнайомий Івану Кушнір.


– Їх треба просто навчити поважати нас! – додав Роман. – А хто не хоче вчитися, того можна й на капусту…
* * *
Урочище Воловик зустріло трійцю осінньою таємничістю: шурхотом опалого листя, ударами гілок в обличчя і загадковими криками нічних птахів та звірів, а може і якоїсь нечистої сили, яка не хотіла, аби люди порушували її життя. Але, коли трійця зайшла до лісу, все раптом стихло. Очевидно, переконавшись, що таких не злякати, нечиста сила полетіла в інше місце чатувати на боязкіших.


За якихось чотири сотні кроків у гущавині гавкнула собака й почувся хрипкий голос:


– Це кого тут чорти носять?


Бабій відповів:


– Чорти ще не проснулись, а люди ще не сплять.


– А-а, це ви, отамане. Що там чути?    


– На Покрову мороз має бути.


– Е, це ми й самі знаємо, – відповів вартовий, пропускаючи Бабія з його супутниками на галявину, де стояла лісова хатина, що її років десять тому збудували купці-мисливці. – Кажуть, яка Покрова така й зима…


– Багато чого кажуть, – відповів на те багатозначно Кушнір. – Але не всьому можна вірити.


– Перевіримо! – усміхнувся вартовий.


– Либонько прийшов? – запитав Бабій.


– Прийшов, отамане, – радо відповів вартовий і додав загадково: – Та ще й не сам прийшов.  


Отаману відлягло від душі. Він завжди переживав за цього відірвиголову. Сміливець, веселун, безшабашний хлопець. Інколи таке витворяв, що, здавалося, як можна було вийти цілим із тої катавасії? Дехто вже починав його оплакувати, а він раптом появлявся цілим, неушкодженим і з незмінною усмішкою на весь рот. Саме за те, що він завжди либився, за чарівну, навіть дівочу усмішку з ямочками на щоках, його прозвали Либоньком. І так це до нього прилипло, що більшість навіть не знали як його звати – Либонько та й годі. У нього все виходить легко та просто. Що йому не доручи, виконає. Особливо справний був у стрільбі з пістолета. Вкажи на яке яблуко – не промахнеться. Бабій з ним подружився ще коли були разом у Махна і ось тепер разом вийшли від нього, щоб продовжувати боротьбу в рідних краях Романа.  


Прибився Либонько сюди аж із Ставропілля. Там жили його батьки, які колись виїхали з України. А коли тато і мама померли від якоїсь пошесті, Либонько вирішив повернутися в краї, де народилися і де топтали ряст його батьки. А тут зустрів хлопців, що боролися за Вкраїну, за ту, яку він не знав, але читав у старому пошарпаному батьковому “Кобзарі”, і за якою так тужила мати.


– Кого на цей раз він з собою притягнув? – запитав Бабій.


– Сліпого бандуриста з поводирем.


– Ну від нього можна чекати, що хочеш. Колись наведе нам якогось чорта, – пробурмотів невдоволено Кушнір, якому не дуже була до вподоби така довіра командира до цього хоч і славного та сміливого, проте, на його думку, дещо легковажного бійця.  
* * *
У хатині, куди зайшла трійця, тьмяно блимав каганець і бадьоро лилася пісня:


Розправляйте, хлопці, крила –
Годі вам вже спочивать,
Вирушаймо у дорогу
Свою волю захищать.


Бабій, Кушнір та новачок загону Іван Паламарчук зупинилися при вході, прислухаючись до знайомого мотиву на нові для них слова.


Грізно грима нас довкола –
Ворог лютий хоч куди,
Всі гуртуймося до кола
Й не страшні нам вороги.


Розправляймо, хлопці, крила –
Піднімаймося у путь,
Хоч заплаче наша мила,
Що не вернемось мабуть.


Маєм ми велику силу,
Маєм батька на чолі, –
Ми Вкраїни вірні сини,
Не страшні нам сили злі.


Розправляйте, хлопці, крила –
Годі вам вже спочивать,
Вирушайте у дорогу
Кращу долю здобувать.


Діди дивляться із неба –
Дадуть духу вам і знань,
Нам Вкраїні волі треба,
Не медалей і не звань.


Розправляйте, хлопці, крила –
Піднімайтеся у вись,
Ваша слава, ваша сила
Ще повернуться колись.


Либонько стояв за спиною бандуриста і дивився на отамана. Бабій захитав невдоволено головою, Либонько здогадався чому, бо отаман вже попереджав, щоб без його відома нікого не приводив. Але хіба міг він не привести такого славного бояна? Тому у відповідь Либонько лише винувато усміхнувся. «Ваша слава, ваша сила ще повернуться колись», – повторили хором бійці і в отамана аж перехопило дух. Гарно ж співають! І які слова!..
***
Проте останню крапку в долі загону і його командира поставить не хтось приведений Либоньком, а друг дитинства Бабія. Станеться це через три роки. До цього невеликий загін Бабія увійде до складу набагато потужнішого загону Чорної Бороди, візьме участь у багатьох операціях проти більшовицьких військ та окупаційних органів влади. Поверне людям сотні пудів хліба награбованого у них червоними продзагонами... За цей час нещадний тиф забере на той світ батька і сестру Бабія, за цей час буде вбито отамана Чорна Борода… Вже у всій Україні було або винищено повстанські загони, або вони саморозпустилися внаслідок оголошеної совєтами амністії. Понад те, багато колишніх повстанців на обіцяні блага перейшли на бік червоних…


Роман теж змусив свого племінника Івана покинути загін, щоб не зруйнувати молоде життя, а сам продовжував косити ворога. Хоча в його загоні не залишалося вже навіть і десятка відчайдух…   

Восени 22-го він добився до тієї ж лісової хатинки, що й три роки тому. Потрібний був перепочинок. Завітавши в рідне село, що розташовувалося у кількох кілометрів від лісу, і зустрівшись з надійними людьми, він дізнався, що в селі нещодавно був його друг дитинства, а тепер одеський чекіст Полікарп Поліщук. Він цікавився Бабієм. Це означало, що губчека направило сюди Полікарпа на лови Бабія. Роман напружився. Як бувалий вояка, він відчув, що ворог десь близько чатує на нього.

 
Що робити? Рік тому він діяв би на випередження – налетів на волосне управління МГБ і ЧК, знищив би всіх і забрав зброю. Нині ж у нього не було на те ні сил людських, ні зброї…


“Треба пробиратися на захід, за кордон”, – вирішив Бабій. Але задощило. До того ж застудився Кушнір. Необхідне було лікування, людські умови для проживання. Лісова хатинка, що за останні роки значно осунулася, була не придатною для тривалого перебування. Стару піч ледь можна було протопити, та і то хіба що вночі, щоб не видати себе. В лісі не можна було залишатися ще й тому, що десь поруч чатував Полікарп Поліщук, який добре знав про цю хатину і, певно, вже навідувався до неї.


Бабій відправив свого ординарця Либонька в найближчі села. І Либоньку вдалося знайти закинуту хатину в селі Грушці, що розташовувалося з іншого боку лісу. Він приніс добру новину вранці, саме в той момент, як лісову хижу почали оточувати комісари.  


– Ну що ж, не будемо гаяти часу, будемо збиратися в дорогу… Чи дочекаємося ночі? – роздумував отаман.
Але в цю мить пролунав постріл. Прибіг вартовий.


Захеканий, він випалив:


– Комісари!


Бабій схопився за пістолета.


– Це вони стріляли?


– Ні, це Микола (вартовий з іншої сторони). Але вони і з мого боку сунуть…


– Ну що, козаки, – скомандував Бабій, – до вікон! Степане, Павле (до інших, щойно розбуджених хлопців мовив отаман), як і домовлялися, на горище. Іншого виходу нема, будемо відбиватися.


На нарах горів від температури Кушнір, Бабій подивився на нього.


– Що робимо, Либоньку?


– У нас набоїв мало, – відповів на те Либонько.  


– Треба відбивати в комісарів.


Тим часом у вікно вже влетіла одна куля, розбивши шибку. А за нею, за передхатньою галявиною, можна було бачити як від дерева до дерева перебігають червоноармійці. Перебіжку одного перервав прицільний постріл Либонька.


– Піду попасуся, може на щось розживуся, – сказав він.


Бабій зупинив свого ординарця. Дістав з кишені загорнутий у шматочок полотна оберіг у вигляді матері Лади, який знайшов кілька років тому біля Ятрані:


– Знаю напевне – мені не вижити. І мені не страшно йти на той світ. Померти за землю і пам’ять своїх праотців та праматерів почесно. А тобі, може, пощастить. Хай буде з тобою Мати-Берегиня і допоможе тобі вижити. Хтось має якщо не продовжувати нашу справу, то хоча б розказати про неї дітям та онукам…


Либонько взяв до рук маленький пакуночок: він знав, що там – командир не раз, пишаючись своєю знахідкою, показував фігурку приятранської Матері-Берегині, – і поклав до кишені понад серцем. Бабій обійняв друга і поцілував:


– Дякую за службу і наказую вижити!..


Либонько вибив причільне вікно і за мить лежав вже зовні лісової хижі. За метрів сто з цього боку тривав бій – Микола не здавався. Либонько перебіжками, між деревами почав рухатися до підстреленого ним чекіста. Але він там був не один, трохи обабіч нього пролунав постріл, куля просвистіла зовсім недалеко від голови. Либонько впав і завмер, вдивляючись між дерева: “хай думає, що вбив мене”. Справді незабаром із-за дерева обережно висунулося третина голови. Потім більше… Згодом Либонько навіть почув голос: “Я, здається, його вбив”. У відповідь хтось сказав: “Будь обережний, не спіши”. Той не спішив. І все ж висунув голову, але вже з іншого боку дерева. Либонько прицілився. Голова знову сховалася, а потім побігла до іншого дерева. Ворог поступово наближався, трохи ближче й інший перебіг. Той що попереду, вже сміливіше виставляв голову, вирішивши, що його супротивник не живий. Але такі шанси вцілити Либонько не упускав. Постріл і ще один вояка випав із-за дерева…


А позаду натомість зачастішали постріли біля хати. Либонько зрозумів: тим, хто там залишився, йому одному не допомогти. Він відмовився добиратися за зброєю вбитого ним чекіста.  Перевірив набої – залишалося три кулі. І вирішив виконувати наказ командира: “Вижити!”. Трохи відповз і кинувся навтьоки. Проте один за одним пролунали два постріли. Один влучив у дерево, аж кора посипалася. Він упав, і почав вишукувати тих, хто йшов його слідами. Незважаючи на свою молодість, Либонько був досвідченим воякою. Він знав – від кулі не втечеш, але можна перехитрити того, хто нею стріляє. Он мелькнула комісарська шкірянка, Либонько вистрілив – поспішив, мимо.   


Його супротивник теж був добрий стрілок (чи стрільці). Неподалік тьохнули дві кулі. Либонько знову кинувся навтьоки – ще трохи, далі ліс густіший і там, можливо, його спасіння. Але наступний вистріл був прицільним. Куля влучила в ліву ногу, під коліно, і завалила втікача.  


Либонько перекотився у якусь виїмку і ліг на живіт: “Все, командире, наказу вижити не виконаю”… Залишалася одна куля. Звісно, для нього самого. Він знав, що його чекає лише за сьогоднішні комісарські трупи, якщо потрапить у руки чекістів …


Все ближче і ближче наближаються кроки. Він вже чує неголосні перемовини двох: один ближче, інший на кілька кроків позаду нього. “Товаришу Карпе, давайте я перший піду”, каже той, що позаду. Передній мовчить.


“Ага, товариш Карпо… Гадина!.. Це, напевно, і є Полікарп Поліщук… О ні, на тебе й останню кулю не пошкодую, а там, що буде”. За мить всього в кроках десяти виринула постать Карпа і Либонько не промахнувся. Труп гепнувся в листя.


– Товаришу Карпе! – вигукнув перелякано з-за дерева голос позаду нього. Але “товариш Карпо”, вже не відповідав. – Товарищу Карпе…


– Е, ну його до біса! – вилаявся напарник “товариша Карпа” за якусь мить і тільки листя зашурхотіло за ним.
Либонько обдивився рану – кров юшила добряче, затиснув рукою, підвівся і пошкандибав до “товариша Карпа”. Вичистив його парабелум від набоїв і влаштував їх у свій, порився в кишенях комісара, знайшов пачку цигарок, дві коробки сірників, годинник, ножик, трохи махорки і газету… На ногах “товариша Карпа” були майже нові хромові чоботи, могли замінити його вже старенькі і діряві, але не став барити час. Відрізав від сорочки “товариша Карпа” шматок тканини і пошкутильгав у гущавину, щоб сховатися і перев’язати рану…      


Проте сили були не безмежні. Йшов, повз не розбираючи куди…
***
Незабаром після цього в напрямку Голованівська дорогою через ліс проїхав кіньми грузянський хуторянин Тимофій з доньками. Ще влітку він замовив у кравця Герасима для старшої Марії пальто, а й досі не забрав – все ніяк через роботи в полі не міг вибратися у волость. До тата і Марії причепилася менша шістнадцятирічна Їлинка – вона сподівалася, що неньо розщедриться і купить їй нові чоботи, скільки вже можна доношувати взуття старшої сестри?


Через годин три поверталися додому. Спішили як швидше пересікти ліс, бо слава про нього була невеселою, до того ж у Голованівську Тимофій вже почув від людей, що в лісі сьогодні розбили загін Бабія…


Однак недалеко до протилежного краю лісу злетів посторонок з орчика і Тимофію довелося зупинитися, щоб приладнати його на місце. Марія, скориставшись моментом, теж зіскочила з воза, щоб справити малу нужду. Вона присіла край дороги і раптом почула якийсь слабкий стогін позаду. Вона повільно оглянулася, підвелася і за якихось два кроки помітила під деревом людину, що лежала на животі. Марія заклякла. Вона бачила молодого чорнобрового із блідим лицем чоловіка, що лежав із закритими очима, поклавши під голову руку…


Привела до тями сестру Їлинка, звернувши увагу на її підозрілу поведінку:


– Що там таке, Марійко?


Марія кинулася до тата і злякано залепетала:


–Тату, тату… Там… там лежить і стогне якийсь хлопець… Дуже схожий на нашого Наню…


Тимофій, який вже зібрався було залазити на воза, ошелешений подивився на Марію. Він здогадався, що це міг бути хтось з орлів Бабія. Тепер вже Тимофій закляк: що робити? Але ім’я Наня, як називали в сім’ї його покійного сина Ананія, змусило рушити за донькою. То була його надія, надія, що він матиме доброго помічника на хуторі, та в грудні 17-го року разом із друзями він пішов у Голованівськ на базар. Того дня містечкові жиди спровокували там бійню і вбили восьмеро людей, серед тих, хто потрапив під кулю, був і сімнадцятирічний Нанько…


Тимофій обдивився хлопця і зупинив погляд на закривавлених штанах. Потім перевернув його горілиць, хлопець застогнав, але очей не відкрив. З-за пазухи виглядав невеликий згорток, Тимофій взяв його і розмотав. Він знав, що то була за фігурка, і подумав: “Може, Мати-Птиця Берегиня мені посилає цього хлопця взамін Нані?..” І Тимофій вже не сумнівався, що йому робити:


– Гріх залишати в біді людину, – сказав вголос, підхопив хлопця під руки і потягнув до воза. Розправив на ньому солому і скомандував:


– Давайте, дівчата, допомагайте мені висадити його.


А коли непритомний хлопець уже був на возі, наказав Марії скинути своє старе пальто і накрити його, а вона хай одягає нове, й погнав коней на хутір…
***
Більше Либонько вже не усміхався... Проте йому усміхалася доля. Трохимові дівчата за допомогою мами виходили хлопця. Особливо старалася старша – Марія вподобала його. Вже за кілька тижнів Либонько підсобляв Тимофію по господарству. Правда нога в коліні після поранення вже не хотіла розгинатися як слід. Та найбільше гнітило те, що тепер він був постійно під загрозою викриття і стати причиною горя його рятівників. Він відчував, що й Тимофій вже був не радий тому, що сталося, і чекав, що порятований ним сам вирішить що робити. І тут Либонько згадав, що племінник його командира Іван Паламарчук, який був у їхньому загоні і якого потім Роман Бабій змусив здатися владі на оголошену амністію, був у Грузькій міліціонером. Либонько не раз виручав молодого бійця у бою,  Іван мав би це пам’ятати. Має пам’ятати і наказ дядька-командира: “Іди, Іване додому, ти ще не заплямований кров’ю, як ми. Ти й там нам можеш бути в пригоді. Покличуть працювати в міліцію – іди, будь при зброї”…


Від Марії Либонько дізнався більше: що нещодавно Іван одружився і що його дружиною стала донька Тимофійового брата, двоюрідна Маріїна сестра Надія.  


Потім Либонько запитав і у Тимофія: чи не знає він грузянського міліціонера?


– Знаю, – відповів Тимофій. – Зять мого брата.


– А як його звати?


– Іван Паламарчук… А що таке?


– Та хочу з ним зустрітися.


– Хочеш накликати на нас біду?


– Ні. Він же не знає, що я тут?.. Ніхто ж не знає?.. Скажете, йому, що прибився до вас якийсь чоловік і просить зустрічі. Я маю якось вирішити свою проблему – або пан, або пропав…


Іван Паламарчук виявився вірним клятві, яку колись давав своєму дядькові-командиру: сам помирай, а друзів виручай. Він пообіцяв зробити Либонькові документ, а поки що велів не показуватися на люди. Чекати довелося довго і лише аж після водохреща Іван приїхав до Тимофія. Він привіз Либоньку довідку і пораду: виїхати десь подалі, де ніхто не міг знати про його подвиги.


Навесні Либонько подався на Полтавщину – у село, звідки колись ще в молодості вибралися на Ставропілля його покійні батьки. Там знайшов родичів, знайшов куток для проживання і почав нове життя. Разом із коханою дружиною – Тимофієвою донькою Марією.     


…Життя закінчив рівно через десять років, навесні 33-го. Все їстівне в голодовку він віддавав дружині і малому сину Роману. Щоб він вижив, щоб жив у ньому дух великих людей, які любили свободу, які любили свою землю і країну. Батько помер, а син і справді вижив. Але загинув у війну. Проте хоч і молодий, лише двадцять було як пішов у 44-му на фронт, залишив після себе також сина. Він встиг народити собі нащадка. Син Романа, онук Либонька, і розказав цю історію, коли ми ходили разом під синьо-жовтими прапорами в 1991 році, відстоюючи право України на самостійну державу, за яку боровся його дід з друзями.


2003-2020 рр.


Книгу "Євангеліє від Андрія" можна замовити через наш сайт, в автора через ФБ, а також за тел.: 068 994 63 63, 096 258-46-48