Хто першим відкрив Америку і підкорив небо

Сергій Піддубний

 

Український учений О. Братко-Кутинський вважав, що “саме терен України є тим містичним місцем планети Земля, на якому відбувається передача естафети знань від усіх рас земної кулі: лемурійської, атлантичної, арійської”. Тибетські первосвященики залишили своїм наступникам бентежні спомини про свій рідний край Причорномор’я: “Яке щастя бути цим народом Припонтиди, котрий іде по корі планети, насичуючи її свідомістю духу!” Хода цього народу закарбувалася в духовній історії всього людства.


Вже наголошувалося на збігові деяких головних сакральних назв китайських та японських культів із давньоукраїнськими. Не випадково в китайців “ки” означає духовну силу, бо китти-скити зі своїм Першосвятителем Рамою – це ті, хто насичував свідомістю духу планету загалом і свої землі зокрема. У нас Колань (Колунь) – країна божих синів-русів, у китайців майже тотожне: Куньлунь – земна резиденція владики Хуан-ді, що розташована на заході, тобто в нашій стороні. У китайській мітології управитель Хуан-ді (він, до речі, відповідає нашому Дажбогу) – “жовтий бог Землі, який тримає в руках висок” [18, с. 223]. В імені цього управителя бачимо те ж саме “ді”, що в нас означало одного з найдавніших богів – Дія-Дива  та “ан”, інша назва скитів – анти. Китайський Гоу-ман, який виступає в ролі головного бога серед весняних богів, відповідає нашому Білояру-отаману – першому місяцеві року і весни.


І чи варто тепер дивуватися, що кераміка культури китайського Ян Шао привнесена з української Оратти-Трипілля?.. Цілком ймовірно, що сюди її заніс китайський перший предок Шан-ді (Синді) – один із синів бога, що мешкали в басейні рік Південний Буг – Синюха – Синиця – Рось. Сама назва Китай, як відомо, теж не китайська. Очевидно, що на великій її частині колись мешкали і проводили просвітницьку діяльність серед туземного люду скити (за Біблією – китти).


Майже аналогічна назві “синді” японська релігія “синто”, на думку фахівців, запозичена в китайців, і означає вона нібито не що інше як “шлях небесних божеств”. Але це повністю відповідає скитським “святим дорогам” – Ексампей, що знаходилися саме там, де протікають сини Бога (Буга) – річки Синиця і Синюха.


Вірні “синто” поклоняються богині Сонця Аматерасі, яка, між іншим, передає своєму внукові три священні предмети: дзеркало – символ справедливості, меч – символ могутності й авторитету та магатаму – кам’яну пластину у формі коми – символ знань і родючості. Отже, по суті, Аматерасу – це та сама Мати-руса (за Велесовою Книгою Мати Слава), яку бачимо на численних скитських зображеннях зі свічадом (дзеркалом) у руці. Вона освячує воїнам мечі й дає напитися із рога священного напою (японці за формою рога зробили магатаму).


Суттю іншої буддійської секти японців “сінгон” (знову той самий корінь “син/сін”) – вважається Всесвіт, усе живе і неживе, що є тілом верховного Будди, якого по-японському називають Бірусяна або Русяна, що теж вказує на русів, а не на китайців.


Цікаво, що Корея колись називалася саме так, як наш батько Ора у Влескнизі – Ореа, та й Ір у них має те саме значення – небесний. Все це доволі промовисто підтверджує, що перші знання східному світові принесли вихідці з нашої землі, а не навпаки, як дехто стверджує.


Вище ми також говорили про не випадковий збіг назв давньої держави наших пращурів Перірати і Персії. Держави були сусідами, змагалися між собою, кому бути більшою, сильнішою, значимішою або першою і, отже, нічого дивного в тому немає. Але є те, що вражає найбільше. Якщо на колишніх землях Перірати і Персії про свої назви вже забули, то одна країна, що знаходиться в іншому кінці світу, зберігає в собі цей архетип до нашого часу. А те, що він український і також не випадковий, маєте змогу самі пересвідчитися.
Йдеться про латиноамериканську країну Перу. Почнемо з гір Анд, де вона знаходиться, і назва яких асоціюється з нашими предками антами – високими і дужими людьми. Анди входять до гірської системи Кордильєри. І тут аж два відповідники: височина в Молдові – Кодри (переставлено лише одну літеру) та давня Корія (Карія) в Приазов’ї.


Як у Криму, на території Перу є гора Ільї, в Болівії – Ільямпу. І в інків, і у нас ім’я Ілля ототожнюється з божеством грому, блискавки та дощу. Далі – більше. Річки: Амазонка – згадайте наших амазонок, Напо – Напій, Самирія – Самара. Моче, Сечин і Колька не потребують коментарів. Міста – Віру, Анкон, Кальяо (Коло), Парамонга (Перемога), Барранка, Мала, Аполо, Сората (Ората), Куско, Коройко, бухта Піско, стародавня обсерваторія Паленке (Паланка)...


Як і в наших предків, серед священних істот андинців були олень, качка (місцевий народ називається кечуа), сокіл і змія. Навіть волосся на голові жреців зображували так само, як це робили на нашій землі, у вигляді змій. “Мова людини” на кечуа “руна сімі”... А ось деякі їхні священні місця і поняття: піраміда Каласасая (чи не Колаксая?), святилище Сіпана (се Пана), бог Місяця Ай-Апек (у нас бог Сонця Апол), Конопа – хранитель домашнього вогню (об’єднано нашу контину і бога Опала/Апол Ола); Віракочу – Бог-Творець, давня імперія Варі (у наших предків – Бог-Творець Сварг); творці цієї імперії мали імена Манко Капака і Мами Окльо (Мина Купала і Мама Око – ясновидиця); найбільші поблизу озера Тітікака держави Колья (Коло) і Лупака (у нас є село Луполове); селище Сільюстан...


Як могли сюди перекочувати українська сільська станиця, назви рік, гір, святилищ тощо? Чи не дивує вас сусідство латиноамериканських країн Колумбія, Перу, Болівія, Аргентина та місцевість Акри з таким самим сусідством, що була на древній українській землі: Колань, Перірата, Лідія (Лівія), поселення в Приазов’ї Акра і згадувані Геродотом локри та теукри (на Івано-Франківщині є річка Акра та село Акрашори)?


Публіцист Любов Чуб звертає увагу на назви інкського царства ХІІ-ХVІ ст. – Тауантинсуйю та його адміністративних утворень Антисуйю, Саксайуаман, що мають корені, тотожні кореням українських слів – анти та саки. В назві головного свята інків Інтіп Раймі вона побачила два знайомих архетипи слів – Інт та Ра (Інтра, він же Перун – син Отця-Сонця/бога Ра). «“Таким чином, – пише Любов Миколаївна, – назва свята червневого сонцестояння Інтіп Раймі могло трактуватись як зустріч Інтри з Ра, тобто сина з отцем. “Хай святиться ім’я його Інтра, бо то є наш Бог серед богів і Веди знає. …Дитиною прийшов він із землі оріїв до краю Інського” – повідомляє  Влескнига [54, д. 31], даючи підказку про походження не лише назви свята Інтіп Раймі, але й самого слова “інка”».


Від себе додам, що в цьому святі також прочитується давнє антське/скитське ім’я – Антип або Антиопа (ім’я відомої амазонки), та місце перебування богів – Рай.


Цікава назва ще одного свята – Сітва, перед яким інки мусили дотримуватися тривалого і суворого посту. Лише з приходом цього свята вони могли наїстися досхочу, тобто стати ситими. Що ці слова могли перекочувати з нашої землі, засвідчує й таке – хлібороби в інків називалися пурех, або, якщо не враховувати початкову літеру, орачі. Та й сама назва царства Тауантинсуйю вказує на деякі особливості нашої мови – то анти. Аналогічно Геродот називає укрів – теукри (то укри), росів – тірсени (то росени). І зовсім пряма аналогія з річкою в Краснодарському краї Туапсинка та містом Туапсе (то апси – за Геродотом, плем’я).


На малюнках давнього художника, який змальовував сцени із життя інків теж чимало збігів, особливо вартий уваги головний убір воїна та воєнночальника, прикрашений трьома пір’їнами.

 

Перу. Араму Муру – Ворота Богів

 

А нещодавно в Перу знайшли “Ворота богів”. Це гладко оброблена гранітна скеля з двома вертикальними прорізами і нішею між ними. Ширина всього “порталу” – 7 м, а висота дверей – 2 м. Місцеві жителі називають його Араму Муру, що означає “Ворота богів”. Українською тут легко прочитується Мур першосвятителя, скита Орама (див. с. 145), якого в Перу могли визнати за Бога (за однією із версій Араму Муру – легендарний герой, якому після того, як Лемурія – острів в Індійському океані – пішла під воду, було доручено перенести священний Золотий Сонячний Диск і сувії до озера Тітікака для безпечного зберігання). Звідси цілком природнім виглядає припущення, що країна Перу могла отримати назву також або від Перуна, або від Персея, до якого ми звернемося трохи нижче.


На нашу думку, жодним чином тут не може йтися про звичайну випадковість, адже вся ця перуанська називникова база комплексна – від імен людей, назв міст, рік, гір і до імен богів, назв держав та святилищ. Очевидно, що вони якось були привнесені сюди з нашої землі. Як? Спробуємо відповісти на це питання за допомогою того ж Геродота та давніх легенд.


Є в Батька історії згадка про одного гіпер/ніперборейця Абаріса, що обійшов увесь світ. Натомість у мітах він – герой-аргосець Персей, котрий побував на самому краю землі. Цікаво, обидва імені  мають одну й ту саму основу бар-пар. Обоє є вихідцями з однієї землі – Скитії. Підтвердженням цьому є також імена Персеєвих предків та родичів: він, Персей, – брат самої Атени Паллади, онук Акрисія (Окрая), син Данаї...


Не будемо переказувати захоплюючу історію Персея, якого нібито змусив відправитися на пошуки горгони Медузи цар Полідект, – це можна прочитати в мітах. Насправді, мабуть, події розвивалися зовсім по-іншому. Приблизно 3000 років тому Персей отримав завдання ради отців Скитії-Перірати дослідити невідомі землі, або в зв’язку з якоюсь катастрофою, що сталася в тих краях, надати допомогу, підтримати тамтешнє населення. Звісно, одночасно він мав поширювати знання та віру Первосвятителя Рами-Орія.


Зібравши експедицію й орієнтуючись на Ясну (найяскравіша зоря, нині Венера), Персей вирушив у дорогу. Зважаючи на географічні назви, що збереглися на західному березі Латинської Америки, можна навіть назвати імена членів експедиції, бо, найвірогідніше, ці назви давалися на їхню честь: Парій, Ант, Коло, Дон, Лупа, Мал, Ман (пестливе Манко), Окрай, Полян, Коройко, Ората, Ама, Лелег, Сало...


Шлях експедиції пролягав через Кавказ – і далі йдемо за назвами, що мають наші основи: через Парфію (Іран), Індію (на нашій землі була Синдія), Андаманське море, півострів Малакка, острови Суматра, Калімантан, Ява, Тувалу, Каледонія, Соломонові, Полінезійські, Сала-і-Гомес острови... Сучасний підводний хребет з такою самою назвою Сала-і-Гомес, який веде до Анд, можливо, в ті далекі часи виходив на поверхню, і Персей ним успішно добрався до берегів сучасного Перу.


Звісно, це не був перехід “галопом по європах”. Це була тривала і дуже нелегка подорож. Не на один день і не на тиждень експедиція затримувалася на тих чи інших архіпелагах, вивчала їх, допомагала місцевим племенам налагоджувати життя. На честь Персея, його товаришів і їхньої віри засновувалися поселення, називалися острови, гори, ріки, міста і т. д. Наприклад, Полінезія – поля низинні, або земля (країна), що близько від води. В малайському слові “нусантара” (острівна земля) легко прочитуються давньоукраїнські основи: “нус” – низ, “ан-ян” – земля і “ара-ора” – людина. Чоловік у малайців і балійців, що мешкають на островах Індонезії, – лелака, у нас лелегами називалося плем’я корців-локрів.


Верховний Бог скитів Папай у полінезійців став Папою – в значенні “божа земля”, мати-земля. Тобто, у них Папа, по суті, – теж один із верховних богів. У палів-скитів Ра – батько і бог сонця, у полінезійців Ранга – отець-небо. Перша жінка полінезійців має таке саме ім’я, як і царівна Аргосу, – Іо. Цікаво, що східні полінезійці (переважно Гавайських островів) своєю прабатьківщиною вважають легендарну країну Полапола – мабуть, і цю назву (Поле Пала) принесли їм мандрівники, очолювані Персеєм.


Безумовно, експедиція Персея не могла не скласти карту досліджених нею земель, але чи є вона в якихось сховах, чи пропала, на жаль, невідомо. Зате не так давно, як повідомляють засоби масової інформації, проявилася на світ дуже давня карта Антарктиди. Її було знайдено під руїнами одного з Константинопольських храмів у 1929 році. Хитрі турки приписали її нібито турецькому адміралу початку ХVІ ст. н. е. Пірі Рейсу. Вчені дивуються, як 500 років тому адміралу вдалося так точно змалювати карту континенту цілком покритого льодом, адже лише в 50-х роках минулого століття це можна було зробити за допомогою найновіших технологій?


Найвірогідніше, ця карта насправді належить Персею. Через можливе зниження рівня води у світовому океані він не тільки міг мандрувати до Перу, а й до Антарктиди, льоди якої розтали через тривале потепління. Турки, як і греки, скористалися правилом Сократа – підправили ім’я Персея на Пірі Рейса і назвали його своїм адміралом, хоча в цьому імені, як бачимо, немає нічого турецького.  

 
В доказ свого відвідування Перу Персей, певно, привіз зображення горгони Медузи, що слугувало  у наших предків божеством страху. Неспроста Персей подарував голову Медузи захисниці міст Атені Палладі (в “Теогонії” йдеться, що саме Персей відтяв голову Медузі).


Можливий спосіб Персеєвих мандрів також повітрям. Адже з мітів відомо, що Персей отримав від німф три подарунки, серед яких були й крилаті сандалі. За їх допомогою можна було перелітати з місця на місце. Геродот також згадує гіперборея (скита) Абаріса  (Паріса/Парія – “той, хто парить, літає”) – кн. IV 36 – який нібито “обійшов цілу землю зі стрілою без ніякої їжі”. Найвірогідніше, в оригіналі було „на стрілі”, а не “зі стрілою”, тобто під стрілою мався на увазі літальний пристрій, який сьогодні називають ракетою. Фантазїї? Можливо. Однак український краєзнавець-історик Олександр Знойко припускав, що ще в бронзовому віці з Південної Америки до нас могли возити олово. Виникає справедливе запитання, як і на чому доставляли його за декілька тисяч кілометрів?..


На думку О. Знойка, країна Таршиш – це якраз і є колишнє Перуанське царство. Ми ж нагадаємо, що, згідно з Біблією, Таршиш – син Явана, онук Ноя. Книга пророка Єзекіїля згадує його ім’я серед “досконало озброєних північних орд ґомера” (Єз. 38), тож, очевидно, було це царство не перуанським. Неспроста в російському перекладі Таршиш – це Фарсіс, майже Фасіс, або річка Кубань, за Геродотом.  


О. Знойко писав: “Факти доводять, що Америка була відома на інших континентах задовго до Колумба й лише занепад культури за тієї доби призвів до повторного її відкриття” [51, с. 280]. Отже, якщо країна Таршиш була в Південній Америці і мала тісні торговельні стосунки з Євразією, то подібність усіх цих назв та імен нікого не повинна дивувати. Відбувався не лише обмін товаром, а й культурними надбаннями, зав’язувалися родинні стосунки тощо.


Споконвіку наші предки прагнули до відкриття нових земель і підкорення неба. І нічого дивного немає в тому, що 1870 р. нащадок славних українських козаків-маків Микола Миклухо-Маклай вирушив досліджувати індонезійські та полінезійські острови. Генетичну пам’ять в ньому розбудили ті, хто кілька тисяч років до нього вже проклав дорогу до Індонезії і над населенням якої узяв духовну опіку. Маклай був “відряджений” ними в далекі краї, щоб підтвердити тамтешнім племенам, що їх не забули. Саме з місією захистити туземців від європейських колонізаторів, повернути їм надію у власні сили йшов до них Маклай.


Скити-укри давали назви (а отже, привносили, авторитет, знання, мову своєї землі) – в Греції: Смирна, Ліда, Лебедян, Бура, Пелена, Олен, Коло, Кума, Род, Карпати, Троя, Троада, Сала, Зона: в Боснії-Герцоговині – міста Високо, Тузла, річка Неретва; в Італії – Равенна (Рава/Рівне), Милан, Болонья, Боян, найпопулярнішим італійським прізвищем є Россі; у Франції – провінція русів Лангедок-Руссільйон, а в ній міста Кіян, Трія (Троя); Португалія – “порт галів”; у Німеччині – Борусія (бо Русія), Прусія (Порусія), Баварія (бо вари); в Ізраїлі – Єрусалим (Ора село), Сирії – Пальмира (палів світ); за північним колом – Таймир (той мир); на Далекому Сході Корея (Орея); в Ірані – Алі-Кош (Ола Кіш), Тегеран (то гора); в Іраку – Яримтепе (місто Яра – Яра стопа), Багдад (Богдан); у Туреччині – гора Немрут (не мруть – тобто гора безсмертних), на Памирі – Хорог, у Саудівській Аравії – Хата; Палестина (палів стан); Непал (не пали); в Атлантичному океані Гольфстрим (гулстрим – стрімка течія, що створює гул); в Тибеті – хребет Баян Хара Ула (Боян Хора Ола, що можна перекласти як “хребет Воїнів Святого/небесного Ола”); в Монголії – гора Багда-Ола (Бога-да Ола – чи не Дажбога?); Ангкор – давнє камбоджійське місто знамените своїми мистецькими витворами з написами на санскриті і старокхмерській мові; Калькутта (коло/місто киттів) в Індії; в Лівії – Триполі; в Алжирі – Оран; в Ефіопії – озеро Тан. Сергій Плачинда, посилаючись на книгу Аттіліо Гаудіо “Цивилизация Сахары” (М., Наука, 1985) називає в Сахарі місто Аделеса (Одеса) і курган цариці Тин-Гіван (захисниці Іванни). В Японії, або в Япань (я пан), яка першою зустрічає схід головного космічного пана – Сонця, є місто Іванай...
Усіх і не перелічити.


Особливо варто було б звернути увагу вчених на вісі, що перетинають Євразію з півночі на південь. Вони мають однаковий тип назв і знаходяться на одних і тих самих меридіанах: річка Одер і Адріатичне море, Балтійське море-Балканський півострів, міста Київ і Каїр, Таймир-тайга-Алтай-Китай-Тайвань. Очевидно, що цей поділ не випадковий. Хто його зробив, що він означає?   


Заслуговує уваги і Центральна частина Америки. Здавалося б славнозвісні попередники не менш славних ацтеків, негроїдні ольмеки, що мешкали і творили в ІІ-І тис. до н. е. на території сучасної Мексики, не можуть мати до праукраїнської цивілізації жодного стосунку.  


Однак ті, хто досліджує ольмекську культуру, все частіше доходять висновку, що появилась вона в Америці вже готовою, з усіма знаннями та навичками. Про це, по суті, розповідає і один із ацтекських переказів. Згідно з ним ольмеки з’явились на американському континенті приблизно 4000 років тому. Вони припливли на човнах чи кораблях десь із півночі, залишивши свою батьківщину – легендарні “Сім Печер”, щлях до яких вказували зірки Великої Ведмедиці (Сім печер, до речі, донині є на Львівщині біля м. Миколаїв). Їхні мудреці попливли назад, а ті, що залишилися, заселили землі, зробивши столицею Тамоанчан, що буквально перекладається як “місце дощу і туману”, а українською може читатися як “то мочан” (те мочить).


Ацтеки тлумачили назву ольмеків як “каучукові люди”, бо в І  тис. до н. е. вони вже виробляли каучук і робили з нього м’ячі та взуття. Як самі ольмеки пояснювали свою самоназву невідомо, але бачимо той самий архетип “ол”, який дуже часто зустрічався в наших древніх назвах: Голунь, Ольвія, Волинь...


Ми вже говорили, що на Вільховському святилищі зображення священних істот, зокрема оленя, вирізьблені на граніті без слідів якихось інструментів. Очевидно, й ольмеки знали цю технологію, бо на численних пам’ятниках із базальту, віднайдених у Мексиці, їх теж не видно. Більше того, в ольмеків не було свого каміння. Базальтові брили масою від 20 до 60 тонн для своїх архітектурних і скульптурних витворів їм доводилося доставляти зі схилів вулкана Сан-Мартин-Пахапан, а знаходився він за 125 км від їхньої столиці.
Тепер згадаймо, що пам’ятник Лади в Терношорах (Прикарпаття), масою до 100 тонн, теж невідомо, як було поставлено на скелю. Отже, і цю технологію знали ольмеки. Цікава назва вулкана, де вони брали каміння, – Пахапан або Аха Пан, українською – “пан, що ахає” (бухкає).


Додамо, що територія розселення ольмеків включала в себе більшу частину теперішнього мексиканського штату Веракруз і східну частину штату Табаско. Ці назви цілком відповідають європейським назвам тиВЕРці – акри/укри і то баски…


Невже ольмеки-негри теж європейці та ще й олійці? – вигукне здивований читач. Олами, звичайно, вони не були, але могли запозичити у них це ім’я, дещо з мови та певні знання. Згадаймо історію скитського Первосвященика Рами. Приблизно п’ять тисяч років до нашої ери саме він очолив білу расу проти чорних, які несли через Кавказ у Європу війни і смертельні хвороби. Він повів своє військо в Індію, де був центр чорної раси, і ліквідував страшну небезпеку для тогочасної цивілізації. Головну роль у війні, можливо, відіграло те, що наші предки саме в цей час осідлали коня, зробили першого воза-тачанку і використали їх в своїх походах.


Куди поділися ці чорношкірі конкуренти з Азії? Очевидно, їм була надана можливість відбути на неосвоєний американський континент. Найвірогідніше, човнами вони прибули до мексиканського перешийка, що називається Теуантепек (то антів перешийок), перейшли на його затишніший протилежний бік, де згодом вони створили власну культуру. Зауважимо, що в зображеннях своїх облич, залишених ольмеками в пам’ятниках, бачимо не лише негроїдні риси. Є тут дещо і китайське, і японське, і корейське… Не виключено, що ці азійські народи з’явилися в результаті схрещення білої і залишків чорної раси, що підкорилися білій, де головну роль відігравали представники орійсько-скитської етнічної групи…    


Отож, саме  ори та оли (скити-українці): АбАРіс – першим обійшов зі стрілою (чи облетів на стрілі-ракеті) світ; ІкАР – першим здійснив спробу долетіти до сонця за допомогою крил; МиКОЛа ЦіОЛКОвський – теоретично довів можливість польоту людини в космос; Сергій КОРольов вивів першу людину на космічні орбіти; за розрахунками Юрія (ОРія) Кондратюка американці здійснили політ на Місяць; ІгОР СікОРський – поставив на крила Америку...


І в прийдешній епосі українцям належить відігравати не останню роль, як би цього комусь не хотілося. Бо відкриття та інновації – це наша історична місія... Хоча, не виключено, нові наші досягнення і здобутки, знову будуть працювати на інших, адже, як це не сумно, за тисячі років ми так і не навчилися шанувати своє, відстоювати своє і доводити задумане до кінця.  

 

Уривок з книги С. Піддубного «Великий код України-Русі». Книгу можна замовити через наш сайт (адреса: yatran@gmail.com), в автора через ФБ та за тел.: 068 994 63 63