Віктор РАДІОНОВ, мовознавець
КРИЧУЩЕ САМОУПРАВСТВО
1 березня 2026 р. стрімко поширилася чи не найголовніша новина дня — схвалений у 2019 р. правопис (той самий, що викликав безліч нарікань) затверджено як стандарт. Усі чудово зрозуміли, про що йдеться. Як наслідок, повідомлення добряче сколихнуло суспільство.
Дісталося на горіхи як Національній комісії зі стандартів державної мови, так і керівництву держави, котре ні до чого кращого не додумалось, як у час воєнного лихоліття затівати ігрища з правописом. Численні заперечення, прояви обурення та прокльони, які посипалися на владу, промовисто засвідчили, що такого роду рішення — прямий шлях до втрати нею чи не останніх своїх прихильників.
Нацкомісія виявилася лише слухняним виконавцем вказівок, що містяться в постанові Верховної Ради «Про посилення ролі української мови в утвердженні Української держави» від 15 січня 2026 р. № 4764-IX. Загалом дуже правильні, піднесені слова про непроминальне значення мови «як потужного чинника єднання суспільства, утвердження і зміцнення Української держави» раптом звелися до необхідності «зміцнення української мови» та потреби для визначеної мети «затвердити Український правопис як стандарт державної мови до 1 березня».
Міцною може бути держава, тож наголошувати на її зміцненні — цілком доречно. А яким чином комусь удалось би зміцнити мову? Невже вона здатна бути міцною або, навпаки, слабкою, ламкою чи крихкою?
Та, судячи з усього, народні обранці вирішили, що зміцнитись українській мові цілковито до снаги. Посприяти ж тому мав би... правопис.
Потуги виглядали тим більш дивними, позаяк сама законодавча обитель ніколи мовних правил 2019 р. не додержувалася. Понад те, були підстави вважати, що вона їх свідомо та показово нехтувала.
Для прикладу, навіть у вищезгаданій постанові № 4764-IX використано написання «проект». І це попри те, що впродовж семи останніх років послідовники «оновителів» правопису день при дні доймали всіх неприродною для нашої соловʼїної мови йотацією в цьому слові.
Звичайно ж, тільки ворог може не прагнути «повноцінного і повсюдного застосування у всіх сферах суспільного життя» української мови, але причому тут правопис? Це щонайменше невігластво причетних до написання постанови № 4764-IX осіб або крутійство та підміна понять.
Застосування мови, її утвердження як державної від правопису жодним чином не залежать і залежати не можуть. То, так би мовити, суміжні, але різні площини.
Убачати залежність застосування й утвердження мови від її правопису — це все одно, що повʼязувати колір позашляховика зі швидкістю, з якою він здатний їхати, а перемогу у війні — не з навченістю й оснащеністю збройних сил, а з різновидом військового однострою. Тож обурення громадян аж ніяк не безпідставне.
Поки що важко сказати, у що воно може вилитись, але ті, хто в нашій країні не зважали на громадську думку, зазвичай погано закінчували. Видно, дехто не до кінця усвідомлює, що грається з вогнем.
Розвʼязка очевидна і проста —
народові належить влади повнота
Як кажуть, на все свій час. Кінець кінцем ляльководів, які, залишаючись у тіні, спрямовували дії законодавців та урядовців і тим самим навʼязували всім нам свої переконання, буде названо. Спливе на поверхню й мета облудного дійства.
Тим часом у справі, яка стосується українського правопису, є упущене всіма, але водночас надзвичайно важливе питання. З огляду на те, як розвиваються події, його неодмінно слід поставити руба.
Якщо хто випадково забув, то конче потрібно нагадати, кому належить уся повнота влади в Українській державі. Відповідно до ч. 2 ст. 5 нашого Основного Закону «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
Повновладдя народу не мислиме без права самому вирішувати свою долю. Із цього приводу Конституційний Суд України прийняв кілька доленосних рішень, в яких виклав настанови, що в розрізі нинішніх подій набувають особливого значення та звучання.
Насамперед зверну увагу на рішення від 16 квітня 2008 р. № 6-рп/2008. У ньому Суд постановив: «Процес прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути започаткований лише після зʼясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України».
Тепер під заданим кутом зору глянемо на українську мову. Яке її значення для нас? Це головний чинник самобутності, найдорожче надбанням всього народу.
Українська мова — національна, отже, належить нації (тобто всім нам). Тож і правопис існує для всіх носіїв цієї мови, стосується будь-кого, хто нею послуговується. Тому своє слово щодо нього має право сказати кожен.
Отже, воля українського народу щодо його мови та, як наслідок, її правопису має бути визначальною. Тоді видається очевидним подібний висновок: розроблення й затвердження нового правопису можливе тільки після зʼясування волі народу щодо необхідності такого кроку.
Хто й коли цікавився думкою людей із цього приводу? Хто й коли запитував, чи є в попередньому правописі положення, які громадян не влаштовують, які доцільно змінити?
Відповіді на ці запитання очевидні. Так само очевидно, якою була б відповідь більшості на запитання, чи взагалі потрібно змінювати правопис.
Понад те, навіть у ході обговорення намічених переінакшень більшість висловилася проти них. І все ж, усупереч волі народу, відбулося спотворення правопису. То чи дивина, що виразна більшість не сприймає його понівеченого обличчя?
До цього неподобства в Україні діяли мовні правила 1993 р. Можу сміливо сказати, що то загалом пристойний, цілісний доробок. Він не позбавлений недоліків, але червоніти його творцям за своє дітище точно не доводилось.
То були люди справи, самовіддані й відповідальні науковці високого рівня. Тому вони й упоралися з важливим дорученням.
Недоправопис 2019 р. — повна тому протилежність і явний провал: суцільне недбальство та плутанина, десятки грубих, основоположних помилок, купа огріхів і недоречностей... Що в такому разі всі ті горе-діячі, котрі стали за нього горою, захищають і просувають?
Їх іще можна було б спробувати зрозуміти, якби йшлося про щось дійсно вартісне, непересічне й неповторне, але ж то кривопис. Тому й ополчилися проти нього мало не всі верстви населення, і голос високоосвічених серед них звучить дуже й дуже переконливо.
Поки що далі обурення справа не пішла. Проте нічим не виправданих додаткових ускладнень у своєму житті народ не терпітиме. Якщо на Печерських пагорбах його почути не побажають і не зроблять належних висновків, він заявить про свої права на повен голос.
А чи була в переінакшеннях потреба,
якщо питань зʼявилось більш ніж треба?
Народ може пробачити державним мужам мимовільну помилку — мовляв, наміри щодо правопису були добрими, але чогось не врахували, щось пішло не туди й не так. Коли ж помилка явна, зрима, на неї чітко вказано, але її вперто не бажають виправляти, а натомість хочуть суспільство зламати через коліно, то це вже гординя, зверхність і зневага, які прощенню не підлягають.
Це, власне кажучи, плачевне майбутнє, поки що, вочевидь, не усвідомлюване небожителями. Утім, є ж і ті наслідки, які готові постукати у двері буквально завтра.
Якщо нововведення таки дістануть право на життя, то як непридатні доведеться викинути на смітник теперішні словники, довідники, підручники й посібники з мови. З ними вже не можна буде звірятися, а громадяни враз стануть «недописьменними».
Перед тим були запитання, відповіді на які наперед відомі. Тепер настала черга зовсім інших запитань — тих, які залишаються без відповідей.
Чи підраховував хтось, скільки потрібно виділити коштів на передрук книжок, видозміну викладки законодавства, оновлення програмного забезпечення, на перенавчання мільйонів людей? Чи вдасться ті кошти віднайти в умовах війни не на життя, а на смерть, коли в нас жахливо не вистачає засобів навіть на її ведення?
Хто відповідатиме за шалені безглузді витрати, за гроші, викинуті на вітер? Хто відшкодує збитки, спричинені пустим честолюбством і непогамовною затятістю нездалих осіб, які до того ж в явній меншості?!
То кому заважала усталеність українського правопису? Невже безперервний зв’язок поколінь, самобутній шлях розвитку, спадщина красного письменства — це порожній звук?
А хто долатиме розкол у суспільстві? Хто нестиме відповідальність за протистояння в ньому та ще й в умовах нещадної війни?
І нарешті: хіба це мислимо в правовій державі, щоб громадяни ставали заручниками забаганок марнославних і далеких від життя книжників, а також прорахунків вузькоглядних і безвідповідальних можновладців? Чи уповноважені перші та другі вершити долю як нашої рідної мови, її правопису, так і нас самих?
