ГОЛОВАНІВСЬК – ГОЛОВНЕ МІСТО

Про походження містечка Голованівськ автор “Трудів Подільського єпархіального історико-статистичного комітету” (1901 р.), священик Єфимій Сіцинський писав: “легенда розповідає наступне: вся територія, яку тепер займає Голованівськ, у 18 ст. була покрита густим лісом; після Уманської різанини, коли Кречетников розсіяв гайдамаків і зайняв Умань російськими військами, частина козаків під орудою Голованя сховались в лісі біля річки Кайнари і утворила тут поселення. Старожили і тепер показують будинок, в якому нібито жив Головань; будинок цей збудований із дубового дерева, в зруб, на вигляд досить старий, і належить селянину Пасіці. Місцеві перекази доводять, що в тому будинку і садибі сховані скарби, зброя тощо. Козаки, перші поселенці Голованівська, вирубали коло Кайнари ліси і на правому її боці на підвищенні збудували першу дерев’яну церкву, але, як вказано нижче, церква ця була закладена в 1764 р., — отже, заснування поселення слід віднести до більш раннього часу, ніж Уманська різня (1768 р.)”.



Як бачимо, заснування Голованівська козаком Голованем це лише гарна легенда. Є. Сіцинський відносить появу містечка до більш ранніх часів. На жаль, точно встановити до яких, зараз видається неможливим. Проте деякі факти вказують, що поселення на місці Голованівська вже було в ІV тис. до н. е. Понад те, не виключено, що тут могла бути столиця найдавнішої держави русів Руськолані...   


У ІV-V тисячоліттях до нашої ери на землях від Дністра до Дніпра існувала культура, яку вчені назвали Трипільською. Її сліди досі знаходимо і на голованівській землі: в Свірневому, Роздолі, Перегонівці, Полонистому, Лащівці, Троянці, Грузькому, Шепиловому... А ось ця статуетка богині Матері-Родоначальниці Лади знайдена в 1987 р. в Голованівську на глибині приблизно 5 метрів під час копання погреба. Неодноразово голованівцям також траплялися різноманітні знаряддя праці кам’яного віку та інші предмети. Автор цього дослідження на своїй садибі знайшов глиняну голову коня, грива якої була позначена білою фарбою Тобто очевидно, що це був білий кінь, а білий кінь є символом світлого (білого) дня. За Геродотом, білі коні паслися там, де брала початок річка Гіппаній (Південний Буг). По всьому видно, що в давнину на місці Голованівська було чимале поселення. Проте в жодних літописах чи інших переказах аж до другої половини ХVIII ст. воно не згадується. Складається враження, що від часів Трипільської культури до польської колонізації тут була пустиня.


Але чи могла пустувати така благодатна земля в той час, коли людство потребувало продуктів харчування і сприятливих умов для проживання? Не могла. Тому мусимо віднайти відповідь на питання, що тут було до нас? Заглянемо в історичні книги. Найперше звернемося до праці Геродота, в якій він описує історію Скитії (так 2500 років тому називалася спілка племен, що мешкали на наших землях), і до Велесової Книги – найдавнішої літературної та історичної пам’ятки українського народу.  


Деякі історики стверджують, що українці, як етнос, в історичному процесі виділилися не раніше ХІІ ст. Однак звернемо свій погляд на будинів і їхнє місто Гелон, про які згадує в своїй праці Батько історії [Геродот. Історії в дев’яти книгах. Харків, 2006, ІV гл. 108]. Що то за народ і де, зокрема, стояло їхнє місто, наука досі губиться в здогадках.


В одному місці Геродот пише, що будини живуть на північ за Меотійським озером аж за савроматами, тобто приблизно там, де знаходиться сьогоднішня Московщина. А в іншому повідомляє, що в їх країні є дерев’яне місто Гелон. Воно оточене дерев’яним муром. Там є святилища, прикрашені статуйками Богів, жертовниками й храмо­вими спорудами із дерева. Зауважується ще, що в місті жили також елліни, які прибули з надморських (тобто причорноморських) міст і поселилися в краю будинів. Чи могли так далеко від своїх колоній аж у Московщині поселитися елліни? Сумнівно. До того ж, елліни, за тим же Геродотом (кн. ІV гл. 108), це первісні гелони, а не греки.   


Долучивши до нашого дослідження Велесову Книгу, знаходимо, що древній руський літописець Ілар Хоругин неодноразово згадує Руськолань-Колунь (або Голунь) як державу і як місто: “Голунь був славний і три сотні градів сильних мав, а Києград мав менше – на півдні десяток градів і все” (С. Піддубний, “Велесова Книга: Веди України-Русі”. Городок, 2017, д. 22). Засновником Голуні, столиці Руськолані, був Орій – батько Кия, Щека і Хорива – з якого і почався рід слов’ян [Там само, д. 38А]: “Тоді Отець Орій відділив отари свої і людей своїх і повів подалі. І сказав там: “Закладаймо град!” А то Голунь була в голому степу і в лісі” [Там само, д. 35А]. До речі, як у Геродота Гелон так і в Хоругина Голунь – дерев’яне місто.


За допомогою кореня слова “будини” спробуємо визначити, де вони мешкали. Бачимо те саме “буд” в словах “буда”, “будка”, “будинки”, “будувати” і читаємо в Геродота: “Будинки і святилища в них також із дерева”. Тобто, очевидно, що будини не кочівники, а осілий (будівничий) народ, і саме звідси походження їхнього імені. Чи не вони були мешканцями отих найбільших свого часу протоміст біля Майданецького, Тальянків, Легедзиного та інших, які сьогодні досліджують археологи? Саме так, адже донині на Вінниччині, Черкащині та Київщині зберігається чимало сіл з основою Буда. Отже, якщо будини мешкали в межах історичної Уманщини, десь тут повинна була бути і їхня столиця Гелон (Голунь).


Звернемо свій погляд ще до деяких джерел. „Сказання Захарихи”: “За те часы, коли еще Земли Руской Киевской не было, а была Рущина по Руси-Реце”... Рущина – це стара Русь, яка була від Богу по Рось-ріку. Та сама Стара Русь – Голунь, яка згадується у Влескнизі. Проте дехто може сказати, що ці “Сказання” – легенди.
Гаразд, поцікавимося в “Літописі руському” про те, хто жив у басейні річок Бог (Південний Буг)-Дніпро? Ось що повідомляв літописець Нестор: “Дуліби жили по Бугу, де нині волиняни (мається на увазі Західний Буг. – С. П.), а уличі й тіверці сиділи по другому, [тобто Південному] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скитія”.


Навіть баварський географ ІХ ст. свідчив, що в уличів, які мешкали в Прибужжі, було 318 міст. Отже, сумнівів не може бути: саме уличі (гуличі, голунці) були мешканцями Великої Скитії. І їх столиця була десь між Бугом та отими прамістами, про які ми згадували вище.


Існують припущення, що Голунь знаходилося на півночі нинішньої Полтавської області біля с. Більськ. Однак автор Велесової Книги Ілар Хоругин стверджує, що Голунь була поруч із Києвом, на південь від нього: “руськолани… порядкували на півдні” (д. 6В), тож навряд чи їх розмежовував багатоводний Дніпро. Саме такі висновки можна зробити з Влескниги: “вороги напали на нас, а тому відійшли до Києграда і до Голуні” (д. 36Б), “Голунь був славний і три сотні градів сильних мав, а Києград мав менше – на півдні десяток градів і все” (д. 22). Прихильникам версії, що Голунню було с. Більськ, варто нагадати, що воно розташоване на схід від Києва. Тому, найвірогідніше, Голунь була на місці нинішнього селища Голованівськ, одне із тлумачень назви якого – “головне місто”. Навколо нього донині в оточені степів збереглися чималі ліси: “Тоді Отець Орій відділив отари свої і людей своїх і повів подалі. І сказав там: “Закладаймо град!” А то Голунь була в голому степу і в лісі” (д. 35А). Назви цих урочищ також мають ті самі корені що й Голунь: Голоче і Воловик...


Маємо також цікаві археологічні знахідки. Зокрема, вже згадувана теракотова фігурка богині Матері, глиняна голівка богині Деметри IV-V ст. до н. е. та ольвійська мідна монета у вигляді дельфінчика ІІ-ІІІ ст. до н. е., виявлені на околицях Голованівська (зберігаються в Красногірському музеї), що є доказом проживання тут еллінів-гелонів. Уманський краєзнавчий музей ще в 1956 році зафіксував повідомлення А.І. Заболоцького, що на лебединських полях “на поверхні землі люди знаходять бронзові тригранні наконечники стріл”  і що біля цього села є 13 могил. Це свідчить про те, що територія Голованівщини могла бути ареною жорстоких боїв щонайменше в середині першого тисячоліття до н. е. або густонаселеним районом, де люди хоронили своїх великих провідників – Отців, як вони того заслуговували – у великих могилах.


Немаловажну (якщо не головну) роль відігравало розташування столиці. Голованівськ (Голунь) з огляду на ситуацію тритисячної давнини займав ідеальне розташування на мапі країни. Він знаходиться на одній прямій (теж майже ідеальній) посередині між Києвом та Одесою, де на той час могли стояти форпости по обороні північних та південних рубежів Колані. Тут досі пам’ятають Гардову дорогу, яка в одну сторону вела до нинішнього Миколаєва (раніше до острова Гард), а в іншу – на Кам’янець-Подільський. А ще звідси йшли дороги до верхніх дніпровських порогів (приблизно нинішнє місто Кременчук або Черкаси), де міг проникати ворог на наші землі і де необхідно було також тримати варту, і в протилежну сторону до древнього українського міста Тягина (Бендери) на Дністрі. Нижні пороги, схід країни, як і за козацьких часів, захищала легендарна Хортиця. Кращого місця для “обітниці русів”, як називає Голунь Велесова Книга, годі було й шукати – це самий центр тогочасної країни. І він найбільше може претендувати на Пересічень-град, який згадується в “Сказаннях Захарихи”.


Ще один цікавий факт. За повідомленням В. Б. Антоновича (Археологическая карта Киевской губернии /Приложение “древности” т. 15/ Изд. Московского археологического общества. Москва 1895 г. ст. 132), повз Табанове проходить земляний вал в напрямку Балтської волості. На 68 ст. видання вказано, що цей вал називають “змієвим” і проходить він через підвисоцький ліс, далі через села Копенкувате, Табанове і аж до річки Кодима. Тобто вал пересікав весь нинішній Голованівський район, в т. ч. село Пушкове, в якому “Труди Подільського єпархіального історико-статистичного комітету” (1901 р.) згадують наявність якихось валів. Можливо, саме ці вали були останнім оборонним рубежем зі сходу на підступах до такого важливого міста, яким колись був Голованівськ/Голунь.


Привертає увагу і те, що фортеці на Інгулі, зокрема Кіровоградська, та на Синюсі – Торговицька (а вони були значно раніше, ніж їх датують) також будувалися на правому березі річок – отже, не виключено, що їхньою місією було захищати “обітницю русів” від ворога, в разі, якщо Хортиця не могла відстояти непорушність східних кордонів на Дніпрі.


Невідомо, що про це знав командуючий армії УНР 1991-1920 рр. генерал М. Омелянович-Павленко, але і він в своїх споминах називав наш край “серцем України”.


Нинішній центр Голованівська (старе місто) це невелике підвищення, з трьох боків – сходу, півдня і заходу, оточене річкою і з кількома ставками. Проте від корінних жителів доводилося чути, що в давнину Голованівськ знаходився в річково-болотному колі. Отой ярок неподалік колишньої сільгосптехніки (його пересікає вулиця Пушкіна), нібито, був раніше річкою (швидше рукотворним захисним ровом), яка пролягала до яру колишньої нинішньої  інкубаторної станції і до Юридівки. Отже, якщо вірити цим переказам, виходить, що нинішній центр Голованівська колись був ніби островом Кайнари – досить велике, як на перше тисячоліття до нашої ери городище, і зручне для відбиття ворожого наступу. Пізніше, з північного боку річку було засипано, очевидно, ґрунтом із захисних валів  і землею, яку виймали будівельники катакомб.


Це, звичайно, лише  припущення. А щоб довести як було насправді, необхідні серйозні наукові дослідження та археологічні розкопки.    


На користь версії, що Голованівськ це колишній Гелон-Голунь, вказують також численні сліди старовинних курганів на території району та печери (катакомби) в центрі містечка. Про печери варто поговорити окремо. Це рукотворні підземні помешкання, скільки їм років, ніхто не знає – припускають, що може бути кілька сотень і навіть кілька тисяч років. Саме про такі печери писав ще Псевдомаврикій “Сратегікон” (кінець VІ ст. н. е.): “Їх (антів) ніяк не можна схилити до рабства або підкорення в своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі. Легко переносять, жар, холод, дощ, недоїдання... У них велика кількість різної худоби і плодів земних, які лежать в купах, особливо проса і пшениці... Вони селяться в лісах, біля незручних рік, боліт та озер; влаштовують в своїх житлах багато виходів в разі можливої небезпеки. Необхідні для них речі вони заривають у сховках, нічим лишнім відкрито не володіють”...


Зараз голованівські печери, по суті, неможливо дослідити, бо переважна більшість їх зруйнована. А ще до Великої Вітчизняної війни, коли в містечко не прийшла важка техніка і велике будівництво, чимало сміливців проникали до печер і навіть робили описи. Ось один із них: “Виявлено 5 входів: біля церкви, біля раймагу, за польським кладовищем, в руїнах бувшого піонерського клубу і п’ятий – в погребі біля приміщення райвідділу МДБ. Через вхід біля бувшого піонерклубу встановлено, що тут катакомба збудована формою півкола з плоскою долівкою, на відстанях є заглибини в стінах. Біля церкви виявлено, що в тій частині катакомби двоярусні. Через кожних 30 метрів є отвори для доступу повітря”.


В печерах знаходили кістки людей, тварин, шматки залізних ланцюгів, посуд, дерев’яні пута і, навіть, вози, які при дотику розсипалися на порох. Все це свідчить про те, що печери будувалися з таким розрахунком, щоб у випадку наскоків ворога можна було переховуватися від його очей тривалий час. В кінці 1980-х років, коли копали котлован під м’ясний корпус ринку, було виявлено печеру, що мала розміри чималої зали з двома, на жаль, заваленими виходами. Такі зали і двоярусні підземні приміщення свідчать, що будувалися вони не тільки (а може не стільки) для переховування від ворога. Цілком можливо, що це були древні святині. Зокрема, українська письменниця і дослідниця стародавньої української культури Докія Гуменна називала такі печери  храмами-святилищами, а польський історик Ян Парандовський писав про них: “Містерії, які відбуваються в таємничих печерах, утверджують віру в безсмертя душі і воскресіння тіла”...


Автору цих рядків також пощастило побувати в одній печері. Знаходилася вона на глибині 6 метрів від поверхні ґрунту. Прохід був приблизно півтора метра в ширину і висотою до 1,8 м. Бачив я і згадувані заглибини в стінах. Вони знаходилися приблизно на 50 см. вище основи головного проходу, висотою приблизно метр і півтора метра довжиною, стіни витесані якимсь вузьким знаряддям, на зразок дитячої лопатки. Для чого призначалися ці ніші важко сказати, але цілком можливо сюди на якийсь період могли ховати покійників (як це робилося в Київських печерах).


До речі, чи не про древніх голованівців і про їх винахід – печери, згадує в своїй “Історії” Геродот ось у цьому фрагменті: “Скитське плем’я дуже розумно винайшло щось, чого нема в інших, вельми важливе для життя людей, на­скільки я розумію. Це найважливіше, що вони винайшли, а са­ме, що ніхто з тих, які нападали на них, не врятувався, і ще, коли вони не хочуть, щоб їх знайшли завойовники, скитів неможливо знайти”...


Існує легенда (а дехто каже, що це навіть зафіксовано в одному з турецьких літописів), що у XVI чи XVII столітті пройшла нашим краєм орда, все винищила й випалила. І йшов за ним слідом великий загін турків. Звісно, його зустрічала лише випалена земля та трупи. Біля урочища Воловик (ліс на північ від Голованівська) загін наздогнала ніч. Полководці дали наказ розкласти табір і заночувати. Що сталося з турками потім, так і не дізналися в Істанбулі. У літописі, нібито, так і зазначено: “Дійшли до Воловика, а там, як під землю провалилися”. А події, очевидно, розвивалися таким чином. Турки, зробивши привал, поснули. Тих, хто був на чатах, тихенько зняли голованівці, які вилізли зі своїх підземних схованок, і до ноги вирізали ворога...
Про те, що ця земля була густо заселена стверджують також польські історики кінця ХVІ століття. Вони писали, що на південний схід від Брацлава (точно в голованівському напрямку) були і села, і замки, і городища, щоправда зруйновані. Наприклад, Й. Верещинський відмічав: “Що Україна колись рясніла багатствами, краще всього видно по спустошених церквах. Замки, або точніше, городища – такі міцні, що коли б укріпити їх баштами, то вони зробились би неприступними” (“Малоизвестные сочинения Киевского бискупа (15891598) Иосифа Верещинского”. К., 1895).


В “Хроніці європейської Сарматії” Олександр Гваньїні (прибл. 1538-1614) серед тих, хто після смерті литовського короля Вітовта (1430 р.) хитрістю виманили із замку старосту Кам’янця і воєводу Подільської землі старосту Довгорда, схопили і таким чином передали Поділля під владу Речі Посполитої, згадується “коронний син” Крушина з Голова. Науці нічого невідомо про таке поселення як Голова. Не виключено, що на початок XV ст. саме так називався наш  Голованівськ.


Але чому ж тоді Голованівськ в писемних згадках датується лише серединою XVIII століття? На жаль, така доля всього Бузько-Синського регіону. Знищений київськими (варязькими) князями, але не зломлений, цей край не прийняв християнства – ні польського, ні київського. Тривалий час він був у союзі з монголо-татарськими й половецькими князями, які з повагою ставилися як до віри, так і до мови наших предків. Досі ці факти старанно приховуються тими, хто не хоче, аби загалу стала відома правда про те, що на наші землі в Х-ХІІІ ст. не розповсюджувалася ні київська, ні московська влада і що тут була сила, яка потрясала Європу. В той час, як Київ потерпав від Московії, а Польща мріяла окатоличити прилеглі до неї території, руси (українці) з половцями-татарами здійснили кілька серйозних походів на Європу.


Олександр Гваньїні в згаданій вище книзі згадує про “страшне й жорстоке татарське нашестя до Польщі” 1243 р., внаслідок чого було захоплено велику здобич і доставлено на Русь. А коли польському воєводі Влодзімежу вдалося відбити якусь частину полонених, татари “розгнівалися і пішли на Русь”, де зібравши ще більші сили, знову рушили на Польщу і вчинили там велику шкоду. “Пустошачи землю, вони прийшли в Угорщину і там з’єдналися з Батиєм, жили там близько трьох років, розділивши між собою спустошене королівство. З’ївши провіант, вони повернулися до своїх країн, до Скитії, а було їх усіх шістсот тисяч”. “1270 році знову маса татар на чолі з Ногаєм та Телебугом прийшла до Сандомира, яких привели руські князі” (виділення С. П.) і знову переможно. “Потім знову русаки з татарами прийшли до Польщі вчетверте...” Цього разу полякам вдалося розбити спільне військо татар і русів та взяти в полон їхнього гетьмана Шварну (найвірогідніше, син Данила Галицького). “Року 1287, у грудні  місяці, знову напала маса татар з тими ж своїми царями Ногаєм і Телебугою на Люблінську землю і на Мазовію, – пише далі Гваньїні, – потім, і на Сандомирську, Серадзьку й Краківську землі, вогнем і мечем пройшлися до самих Татр. Вони пограбували й попалили чимало замків, тільки за руською порадою не займали кляштору на Лисій горі...” (ст. 107-110, 113).


Тим часом зміцнювалась Литва. Завдяки вдалій полі­тиці литовські князі “без ґвалту і крику” розширювали свої володіння. Бо вони і від чужинців захищали, і до чужих звичаїв та порядків пристосовувалися, поважали їхню культуру та мову: “Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо”. Тому руським (подільським) стало вигідніше прийняти сторону литовських князів ніж татарських, які на той час значно ослабли. Київ під литовським впливом був уже в 1320 р.. Орда ж обмежувалася московським улусом.


Ось що писав 1580 р. польський історик М. Стрийковський: “Було це 1331 року. Литовський князь Ольгерд разом з племінниками Олександром, Костянтином, Юрієм і Федором Кориатовичами зібрали війська і відправились із Новогрудки проти татар в дикі поля. Минувши Канів і Черкаси, на урочищі Синя Вода (сучасна Синюха. – С.П.) побачили в полі велику орду татар з трьома цариками, поділену на три частини. Першу частину вів Котлубах сул­тан, другу — Кочубей Гирей, третю — Димейтер султан. Ольгерд розділив своє військо на шість частин і розставив його півколом, щоб татари не могли за їх звичаєм обступити й поражати стрілами. Татари відразу ж рясно пустили із луків залізний град, кілька разів намагалися розірвати ряди супротивника швидкими атаками, але їм це не вдалось. А Литва з Руссю зі свого боку атакували татар, пішовши в ру­копашну з піками і шаблями, інші поражали їх із куш белтами, особливо навгородці, напавши з боків. Татари падали, як снопи від дужого вітру, не втримавши натиску, змішались і поспішно стали відходити на широких полях. Усі три татар­ських царики виявились убитими, а з ними  також багато мурз і уланів. Трупами татарськими покрились поля і напов­нились ріки. Русь з Литвою забрала кілька десятків кінських табунів і верблюдів, обоз та майно. Торговицю, розвалини якої в полях в гирлі ріки Буг (неточність Стрийковського. – С. П.) ще й тепер стоять, Білу Церкву, Звенигород і всі  поля аж за Очаків, від Києва і до Путивля, до гирла Дону, звільнили від та­тар, загнавши їх у Крим. Користуючись перемогою, Ольгерд вертався назад через Подолію (тобто і через Голованівщину. – С.П.), де тоді також жили та­тари, підкоривши собі і зневоливши русинів, котрі не мали ні вождів, ні царів. Ольгерд і тут розігнав татар, вибив і вигнав, так що тільки декотрі з них спаслись у Добруджських полях за Дунаєм”.
Звернімо увагу на те, що в Подолії жили русини (тобто, це не були дикі поля), вони не мали ні вождів, ні царів. На наших землях мешкав вільний народ, підкоряючись голові роду (чи, може, старшинам) і духівникам.У ХІV ст. голованівська земля, як і більшість українських земель, вже знаходилася під зверхністю ЛитовськоРуської держави, повні­ша назва якої – Велике князівство Литовське і Руське. Вся юриспруденція велась українською мовою. Вищими володарями в князівстві були литовські феодали, а основну масу населення складали українці, білоруси й ча­стково москвини. Люди поділились на стани: бояри, вільні зем­левласники, кріпаки та смерди. Податки платили двох видів: дякло і серебщизну. Дякло (певно, від слова “дякувати”, подякувальне за охорону) князі одержували сіном, вівсом, домашньою птицею, яйцями. Серебщизна спочатку бралась від сохи, волів і коней, а згодом вийшла по­станова, щоб “серебщизна від підданих наших ніколи від во­лів і кляч не бралась”. Платив 5 литовських грошей за рік тільки той, хто мав соху.


Колись єдиний слов’янський рід був розірваний на католиків і православних. Кожен відстоював своє і вважав за потрібне нав’язати свою правду іншим. Український народ, зокрема, багате і людне Поділля (Гваньїні її називає навіть Подільською країною) не змогло відстояти своєї окремішності навіть за допомогою печенігів та татар і згодом стало ареною жорстокої боротьби між трьома силами Річчю Посполитою, Московією та Турцією. Так 1575 року, за свідченням того ж Гваньїні, піддані турецького паші татари захопили в неволю понад п’ятдесят п’ять тисяч нашого люду, а старих та малих винищили до ноги. Було також забрано “до півтораста тисяч коней, а також незлічену кількість худоби та овець, не згадуючи іншу здобич: шати, золото, срібло” (ст. 221). 1474-го захопили ще більше – 100 тис. подолян. 

     
Про ще один похід татар писав М. Грушевський: “Дрижопільська битва між козаками Хмельницького і поляками відбулась в 1655 р. у січні 29, 30, 31, лютому 1 (за новим стилем) з п’ятниці до понеділка. Вже після цієї битви показала себе орда (цього разу вона була на боці поляків. – С. П.). Коли полякам не вдалося зламати козацьку силу, вони почали братися за інші методи... Вже Брацлавщину й Східне Поділля (край, куди відносився нинішній Голованівський район. – С. П.) спустошили, а тепер взялися пустошити по Дніпро... В березні прийшла ще більша орда – 120-150 тисяч. Прийшла не з тим, щоб воювати, а щоб прогодуватися, наловити ясиру. Стали ловити рештки нещасної людності. В результаті – Побужжя перетворилося на справжню руїну. Татари, забравши все, що можна було, в кінці березня стали збиратися додому, залишивши руїни, попелища і трупи без кінця. Особливо немовлят, задавлених, розтоптаних на шляхах. Татари забирали все старше, а цих давили і кидали. Коли в лютому, як відійшов Менгі-Герай, на Брацлавщині лягло в руїнах 50 міст, а 100 тисяч людей загнано в Крим, то в березні спалено й пограбовано щонайменше 60 міст, а 200 тисяч людей забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що загинули в огні, з голоду... Ось як описує араб-мандрівник, архідиякон Павло Алепський Україну, відвідуючи її два рази: 1654 року в дорозі до Москви і 1656 року вже назад: „З землі тої, з того раю, що плавав у молоці й меді, втікало сонячне колись життя. 3-під весняного снігу та болота висувалися недогарки й не поховані трупи. Зі сховків по глухих борах виглядав голод і пошесть, накликав їх пугач, а ціла країна оповита тугою невгасною” (“Історія України-Руси”, т. 9).


Тривалий час роком заснування Голованівська вважався рік появи церкви – 1764-й. Проте, архіваріусу й краєзнавцю Роману Захарченку з Києва в 2007 р. вдалося знайти доволі цікаві свідчення, що переносять першу письмову згадку про Голованівськ до 1757 р. Саме тоді поселення “Голованевське-Голованецьке” вперше фіксується у двох документах, датованих вереснем та листопадом цього року. Один з них знаходиться в Краківському архіві. Це звіт уманського губернатора (управителя) С. Ортинського перед Ф.-С. Потоцьким про стан поселень в Уманській волості, зокрема про час заснування слобод (нових поселень). У ньому сказано, що поселення “Holowaniewskie“, вже існує кілька років, а його осадження (тобто, заселення) доручене якомусь шляхтичу Косовському.


Інший документ було вперше опубліковано ще 1885 року, проте хоча в його оригіналі й згадується Голованівськ, доля зіграла з ним злий жарт, і на понад століття наш райцентр був обкрадений на свою першу історичну згадку – 1757 рік. Цей документ має довгу назву “Список претензій польських комісарів до Браславської прикордонної комісії (Голованівщина адміністративно на той момент відносилася до Браславського воєводства Речі Посполитої. – С. П.) щодо збитків, нанесених гайдамаками на прикордонних територіях Польщі”, і датований листопадом 1757 р. В ньому серед пограбованих гайдамаками поселень згадано, зокрема, сільце (“деревню“) під дивною назвою Голованівський Ташлик. Однак, ретельне вивчення документу, не полишає сумнівів у недосконалості перекладу документу з польської на російську мову, внаслідок чого було пропущено кому і два різні поселення (Голованівськ і Ташлик) були об’єднані в одне. Нині, певно, це Сухий Ташлик Вільшанського району.


На жаль, з цим документом трапився ще один казус. Першим його опублікував ще наприкінці ХІХ століття відомий знавець Запоріжжя Аполон Скальковський. Проте з невідомих причин (вочевидь, відомої хвороби очей – вчений перебував на той час у дуже похилому віці, понад 75 років), переписавши цей список для публікації, він пропустив назви кількох поселень, серед них і “Голованівського Ташлика“. Тобто, через недбалість А.Скальковського перша згадка про Голованівськ затримала свій шлях до читача на вісімдесят п’ять років.


Вдруге цей документ було опубліковано в збірнику, присвяченому гайдамаччині, який вийшов 1970 р. Однак і цього разу вийшло не все гаразд: укладачі не доклали належних зусиль для відповідного вивчення цього списку, відтак, багато в чому “завдячуючи“ їм, тоді так і не була розгадана таємниця “Голованівського Ташлика“. Таким чином, під тією ж кумедною назвою він потрапив до покажчика цього збірника та, зрештою, так і не “дійшов“ до краєзнавців – автор статті про Голованівськ у кіровоградському томі “Історії міст і сіл УРСР“, який невдовзі побачив світ, про повідомлення 1757 р. пропустив теж... Таким чином, ця згадка була з “успіхом“ забута, незважаючи на те, що “гайдамацький“ збірник досить відомий…


Сергій Піддубний. "Голованівщина: від Трипілля до сьогодення" (друге видання). Уривок.