ПРО ГЕНЕРАЛЬНЕ ПРИБИРАННЯ і АПОКАЛІПСИС

Божко натомість після недовгих роздумів запитав:

– Який нині рік за старим стилем?

Степан подивився на діда широко розкритими очима, мовляв, про що він? Та Божко не чекав відповіді:

– Здається, 7510-й. Тобто, за нашими плечима три епохи. Не тих, про які зараз люблять писати – епоха Риб, епоха Водолія, Рака і тому подібне, а епоха Великого квадрата чи Кола, яка поділяється на чотири підепохи. Одна така підепоха складається приблизно з 2500 років і кожна з них має свого опікуна...

Степанові знову стало ніяково за своє невігластво – і це було для нього нове. Однак Божко і не думав ставити газетяра в незручне становище.     

– Може, ці кола і вказують на зміну епох? – запитливо подивився він на Степана. – Хоча мудрі люди сказали б: одного свідчення замало, щоб робити якісь висновки. Ще має бути щось...

Степан перебив:

– Є таке “щось”… Заждіть хвилинку, – і він вийшов до машини.

Повернувшись, він поклав перед Божком інше фото:

– Один фермер вже після цієї публікації приніс… Знімок зроблено з дельтаплана біля Надивного. Це також сліди на хлібному полі. Зверніть увагу: таке саме велике коло, але тут воно розділене на троє перехресними лініями у вигляді літери “Х”, у центрі яких також кола. Їх три, а разом із великим теж чотири…

Михайло Панкратович здивовано зиркнув на Степана, мовчки взяв окуляри і довго вдивлявся у фото.

– Неймовірна річ! – нарешті промовляє старий і підводить очі до настінного годинника, потім опускає голову на руку, тре скроні, щось болісно пригадуючи.

Степан уперто мовчить. За хвилину Божко заговорив розмірено, ніби зважуючи на терезах кожне слово:

– Головні основи, стверджував Піфагор, знаходяться у перших чотирьох числах. А числа три та чотири – божественні… Вони формують часовий простір і керують у всесвіті… Три кола в колі біля Надивного мають окремий рахунок, а чотири біля Станового – є чотири… Проста арифметика: при додаванні їх маємо число сім, при множені – дванадцять… Сім – це земне число, тиждень. А дванадцять – космічне, універсальне число: дванадцять місяців, дванадцять сузір’їв, шість дванадцяток за Геродотом дають середній вік людини…

Доволі важко давалися ці міркування Божкові. Михайло Панкратович знову тре скроні:

– Коли батько ходив у Карпати, він мав одну зустріч біля якоїсь скелі. На ній було викарбувано три великих кола, що з’єднувалися між собою, а над ними чотири менших. Хоч убий, а я не можу пригадати, чи ще щось розповідав про них батько?.. Але, здається, саме цю скелю він назвав світовою.

Божко знову піднімає очі до настінного годинника.

– Годинник у своєму колі теж має дванадцять годин. І це неспроста... Як у вас, до речі, з математикою? – запитує Степана.

– Не дуже. Я гуманітарій, – відповідає газетяр.

– У мене теж не дуже, – не відводить погляду від годинника Михайло Панкратович. – Але зараз нам вистачить знань на рівні другого чи третього класу початкової школи. Один оборот стрілки годинника приймаємо за одиницю, ділимо уявними лініями це коло на чотири? Що ці лінії утворюють?

– Мабуть, хрест, – припускає Степан.

– Правильно – рівносторонній хрест, який ділить наше коло на чотири рівних частини. Тепер ту одиницю, за яку ми визнали один оборот стрілки годинника, ділимо на чотири. Що маємо?

– Нуль цілих двадцять п’ять сотих, – демонструє свої математичні здібності Степан, не розуміючи, до чого хилить старий.

– Двадцять п’ять! – наголошує Божко, пильно вдивляючись у співрозмовника, ніби зчитує з нього якусь інформацію. – Зверніть увагу: те саме число, що відповідає тривалості підепохи, про яку я вам говорив – 2500 років, або 25 століть.

– Так, але що це значить? – починає хвилюватись Степан, відчуваючи наближення моменту розкриття якоїсь таємниці. 

Божко знову підводить очі до годинника:

– А тепер об’єднуємо кінцівки уявного хреста лініями. Від нижньої, тобто від числа 6, по зростаючій ідемо до лівої кінцівки, або до числа дев’ять. Це буде перших 2500 років. Далі ведемо лінію до верхньої кінцівки – до цифри дванадцять і маємо ще одних 2500 років, потім уже по спадаючій опускаємось до цифри три – це наступні 2500 років і в сумі набирається 7500 років. Отже, ми живемо на стику епох. На похибки 10-20 років не будемо зважати, адже відомо, що насправді рік має трохи більше, ніж 365 днів, тому за сім з половиною тисяч років набіг ще якийсь десяток літ…

У горлі Степана пересохло.

– Тобто, – відкашлюється він, – ще одних 2500 років і коло замкнеться?    

– Вийде ромб, знак кінця, – киває Божко і додає: – Приблизно через кожні десять тисяч років трапляються грандіозні зміни – потопи, зрушення земної кори, зміщення планет і тому подібне. А через кожні 2500 років відбувається велике, або, як його називають ще, генеральне прибирання. Десь зникають острови, а десь навпаки появляються. Десь пропадають міста, десь річки міняють русло…

Степан пропускає повз вуха “генеральне прибирання” через кожні 2500 років, про що йому теж не доводилось чути:

– За вашою теорією, шановний Михайле Панкратовичу, виходить, що наступний потоп, чи щось на зразок цього, станеться через 2500 років, а попередній відбувся 7500 років тому. Однак наука стверджує, що насправді таке лихо трапилося 10000 років тому.

– Я не збираюся сперечатися з наукою. Я лише сказав те, що знаю. Хто з нас правий, Гордійовичу, у вас буде нагода переконатися самому. Мене, звісно, вже не буде на цьому світі, а ви побачите років через 12-15, можливо, в році двадцять-двадцять, тобто 2020-му, – відбудеться звичайний перехід від епохи до епохи з якимись локальними змінами, чи, може, кліматична переміна – наприклад, збільшення тривалості літа і розширення засушливих територій... Або ж буде якась серйозна політична катавасія... Не здивуюся, якщо з карти світу зникне, наприклад, Росія і її простори, принаймні сибірські займуть китайці...

– А як це все може позначитися конкретно на Україні? – вказує на світлину Степан.

Божко знову бере фото в лівицю і неспішно викладає свої міркування:

– Коло – це сонце... А сонце було символом нашої землі, нашою вірою. Можливо, центром якихось нових процесів, що започаткуються на стику епох, буде саме Україна. Епоха, що минає, була епохою злодіянь і брехні. Україні буде надано шанс змінитися самій і змінити світ… 

На якусь хвильку старий замислився, а потім продовжив:

– Кожна із розглянутих нами підепох, Гордійовичу, ділиться ще надвоє... Плутарх писав, що існує вісім людських поколінь, які відрізняються між собою норовом і ладом життя. Так от: кожне із цих поколінь обмежене колом великого року. Це коло складає половину підепохи – 1250 років. Коли одному колу приходить кінець і починається нове, на світ з’являються люди, що живуть і думають не так, як їхні попередники. У них інші кумири, інші ідеї і цінності – вони творять свій світ. Який задум у нового покоління, мені вже не довідатися, а вам ще жити і не виключено, що ви станете свідком якихось глобальних перемін, – вже якось без ентузіазму закінчив Божко.

У всьому тілі Михайло Панкратович раптом відчув втому. Степан подивився на годинник і підвівся зі стільця – пора дати старому спокій. Але саме в цей момент згадалося об’явлення Івана Богослова:

– А апокаліпсис?..

– Апокаліпсис?.. Кінець світу?... – задумався Божко, важко підвівся і направився до книжкової полиці. – Ті пророцтва стосуються зовсім не світу загалом, а церкви, яка створила свій окремий від людства світ.

Взяв до рук Біблію і знайшов потрібне.

 – Слухайте: “А жінка була одягнена в порфіру й кармазин, і приоздоблена золотом і дорогоцінним камінням та перлами. У своїй руці мала вона золоту чашу, повну гидоти та нечести розпусти її. А на чолі її було написане ім’я, таємниця: “Великий Вавилон – мати розпусти й гидоти на землі”…

Божко відводить від книжки голову і повертається до Степана:

– І кого, гадаєте, за цією жінкою та її іменем “Вавилон” приховав Іван Богослов?

Степан лише скривив губи в знак невідання таких таємниць.

– Зовсім не той Вавилон, що його вже давно зруйновано. Зовсім! За жінкою цей хитрий богослов приховав первосвящеників, які на жіночий зразок прикрашають свій одяг золотом та дорогоцінним камінням, і панують над усім світом… А також місто, в якому вони возсідають, – пояснює Божко і продовжує читати: – “А жінка, яку ти бачив, то місто велике, що панує над царями”… “Сім голів – це сім гір, що на них сидить жінка”…

Божко ставить на місце Біблію і ще щось шукає на полиці.

– Гадаю, Гордійовичу, яке місто знаходиться на семи пагорбах і панує над усіма царями, вам не треба пояснювати, – тим часом говорить. – То лігво гріха і розпусти. І йому має прийти кінець. Насправді в Ісусові вони вбили Бога. І продовжують вбивати, вшановуючи його розп’яття. Воскресне він тоді, коли ми пізнаємо його правдивого. Коли приймемо його істинного, а не вигаданого та нав’язаного в їхній подобі…

Божко знайшов книгу, яку шукав, і дістає її.

– В такому разі, ким насправді був Ісус? – цікавиться Степан.

– Я не знаю. Я тільки знаю, що його поставили на службу собі нечесні, безбожні люди, – присідає на ліжко Божко і Степан прочитує назву книги, що була в нього в руках: “Словник іншомовних слів”.

– А люди не розуміють, що їх дурять, – листає словника Божко. – Якщо гарненько почитати і Старий, і Новий завіти, то там, виявляється, далеко не все так, як нам тлумачать пишногубі. Бог вільних людей не може бути розіп’ятим. Розіп’ятий Бог, значить розіп’ята віра, розіп’яті віруючі. Коли ми побачимо його таким, яким він був до розп’яття, отоді ми пізнаємо Бога. А поки що він не Бог, він – жертва. Богами є ті, хто його розіп’яв.

“І справді...” – погоджується в думках Степан, а Божко вже знайшов потрібне.

– Добре, Гордійовичу, що нагадали про Апокаліпсис. Ми ж насправді не знаємо, що воно таке? – знаходить необхідну сторінку старий. – Це одкровення, яким Іван Богослов нібито провіщає боротьбу між антихристом і Христом. Натомість складові слова однозначно кажуть, хто з ким насправді бореться: “Апо” – це Бог світла і сонця Аполлон, а “Кал” – це погань, сатана, покровитель темних сил...

У Степана ледь волосся на голові не стає дибки настільки шокують тлумачення Божка. Він хоче висловити своє захоплення та Михайло Панкратович зупинив його помахом руки:

– Все! Мені треба відпочити... Ідіть уже... Ідіть з богом!..

Коли ошелешений гість зачинив за собою двері, Божко відчув себе геть знесиленим і виснаженим. Його висновки були несподівані для нього самого: “Звідки я знаю про ті епохи і підепохи?.. Про Апо і Кала?.. Хто нашептав мені те? Хто?” – запитував себе.

Приліг на ліжко.

Де це він чув?.. Може від батька?.. А може... Читав десь, що в людській підсвідомості приховується багато чого з попереднього життя і декому буде під силу черпати звідти давно знане і забуте... “Де та підсвідомість?.. Певно, десь глибоко-глибоко в душі... А душа – бездонна... і безсмертна!”, – розмірковував старий філософ.


Сергій ПІДДУБНИЙ, уривки з роману «Євангеліє від Андрія».


Триває передплата на книгу Сергія Піддубного «Євангеліє від Андрія». Перерахуйте 100 грн. на картку № 5168 7427 3052 4422 (Піддубний Василь Сергійович) і напишіть свою адресу на сайт yatran@gmail.com або у ФБ автору. На цю ж картку також можна зробити внесок, щоб прискорити видання книги.