Сергій Піддубний
Наши мертвые нас не оставят в беде
Наши мертвые, как часовые…
В. Высоцкий
Над кручею
Осторонь шляху, над кручею,
В тісноті, та не в обиді,
Мирно сплять поруч
Добряк і людиноненависник,
Трудяга і волоцюга,
Хапуга і повія,
Патріот та зрадник, бідняк і багач,
Батько і дитина,
Люблячі чоловіки та жінки
Вороги та друзі…
Один убився – іншого вбили,
Один помер – інший вдавився…
Кожний отримав, що заслужив.
Там вони спішили, запобігали,
Намагалися урвати кращий шматок,
А тут лежать тихі й сумирні,
Без зазіхань та заздрощів.
І тільки в траві, у віттях вишень
Ледь чутно шепочуть про життя, смерть і…
Про нас.
Олексій Куліченко
От і я відійшов у потойбіччя.
Ніби й ні за чим не шкодую,
Хіба що за хатою.
Навіть за люблячою дружиною не так –
Вона собі дасть раду, а от хата…
У молодості сам збудував, пристарався.
Думали купу діток нажити, та не вийшло.
Удвох провікували.
Стара, звичайно, поїде до сестри,
А хата залишиться сама.
Собаку спустить з ланцюга і буде вона,
Бідна, микатися, шукати, аби чогось поїсти.
Хто її нагодує?..
Кицьку-моркотуху,
яка любила спати у мене в ногах,
залишить надворі.
Я вже бачу, як вона буде довго тертись
Об осиротілі кути хати, виглядаючи господарів…
Мабуть і вона довго не протягне.
Як і хата, мною випестувана,
Як і сад моїми руками зігрітий,
Як і стежка моїми ногами витоптана…
Петро Вишневський
Я плюнув на всяку мораль,
Добропорядність і совість,
Я жив для себе.
Я не бачив і не хотів бачити
Чужого горя.
Я не помічав бідних,
Переступав через них,
Коли вони просили допомоги.
Я жив на широку ногу,
Гуляв з жінками і дівчатами,
Охочими до ласки і вина.
Я купався в достатку і розвагах –
Все, що хотів, у мене було.
Думав: я щасливий і діти мої щасливі.
Але я постарів, діти роз’їхалися
І приїжджали потім не до мене,
А за моїми грішми та добром,
Ладні були витягти з мене останні жили.
А дочка сказала відверто:
– Це твоя ненаситність
зробила з нас нелюдами.
Це твій гріх спокутує моя донька
І я разом з нею, народивши її калікою…
Чорнобилець Калина
Яка буйна трава наді мною,
Зелена і пахуча!
Я випромінюю енергію і даю ріст траві.
Я ліквідовував аварію,
Собою перехопивши радіацію,
призначену на трьох,
І загинув від неї,
але продовжую жити в бур’яні…
Поруч зі мною лежить дівчинка.
Вона також вражена радіацією,
Хоч не ліквідовувала аварію.
Вона ще не встигла заробити гріхів,
Але над нею теж буяє трава
Густіша, ніж над іншими могилами…
Над багатьма могилами випромінювання.
Нас ляже багато,
Ми зростимо гарну могильну траву –
З плодами цезію і стронцію.
Тетянка, 3 роки
Мені ніхто не сказав, що не можна
Сидіти ранньої весни на цементі…
До мами на всяких машинах
Приїжджали якісь дяді і вона,
Всунувши мені в руки кусень хліба,
Весела і сяюча їхала з ними,
Залишаючи мене напризволяще.
Я важко захворіла і мене поклали до лікарні,
Та і там мати тікала від мене з дядьками.
Лікарі намагалися врятувати мене, та марне.
І добре.
Якщо я рідній матері не потрібна,
Навіщо я чужим?
Мама поставила на моїй могилі
Пам’ятник і написала:
„Любимій Танюшці від мами”.
Вона інколи забігає на могилу,
Покладе квіти і сльозу пустить,
І знову спішить.
За воротами цвинтарю на неї
Чекає автомобіль
З веселими, гарними дядьками.
Невідома
Мені було чотирнадцять, як мене звабили.
Я не слухала батьків і втекла з дому.
Мене напоїли і привезли в ліс у якийсь будинок.
Я не пам’ятаю, що там зі мною робили,
Але дорога додому віднині була закрита.
Там, мабуть, мене вважали безвісти зниклою.
Та мені було байдуже –
Мене годували, одягали і розважалися.
Я їм подобалася. І мені це подобалося.
Як тільки приїжджала до Яткайбугу
Якась комісія, її привозили в ліс на банкет
І я обслуговувала якогось секретаря
Чи голову виконкому, або генерала,
Який завітав на полювання.
В момент, коли ці секретарі, голови та генерали
Обжиралися, розпускали слюні і повзали по мені,
Переді мною з’являлась
Якась гарна жінка з докором в очах…
Я думала, хто ж то така?
А потім згадала, що то Божа матір
З бабусиної ікони.
Я не витерпіла і попрощалася з собою…
Іван Іванович
Я думав, що й справді відійшов у кращий світ.
Думав, що хоч тут не буду чути та бачити,
Як якісь демократи ганьблять
Все те, чим ми жили, чим дихали.
Я вважав, що я правильно прожив,
Що моє покоління справедливо
Знищувало ворогів народу,
Що так необхідно було для побудови комунізму.
Але тут я не маю й хвилини спокою –
Приходять душі тих, на кого я доніс,
Кого оббрехав.
Приходять і питають: „За що?”
А мені хочеться кудись вирватися і втекти.
Приходять батьки тих, кого з моєї вини
Покарали, зацькували і питають: „За що?”
А мені хочеться ще глибше заритись.
Приходять діти тих, кого я зрадив і питають.
Приходитимуть онуки, правнуки і питатимуть…
О, Господи!
Куди ж мені подітися від твого страшного суду?
Семен Тясминський
Я не знаю, звідки у мене взялися ті слова,
Але як ото кацапи, наслані сюди,
Знущалися над нами,
Заганяли нас до колгоспів і тюрем,
Я візьми і скажи їм:
„Знущайтеся, знущайтеся, москалики,
Прийде час і з вашої Рассєї
Нічого не залишиться.
Ще будете пожирати один одного,
Ще будете проситися, щоб
Великий князь Київський
Порятував вас”.
Це так розлютило одного з них,
Що він вихопив пістолета і зі словами
„Пока ми будєм пожірать адін одного
Я сожру тібя”.
І регочучи вистрілив мені в голову…
Константин Зайцев
Я убив його і наївся вдосталь сала.
Воно мені і тут не дає спокою,
Одне лише сало, сало…
Воно мене душить і душить…
Ось уже скільки років –
Хай йому грець!
Він щось говорив про київського князя…
Може так і буде, як він казав.
Якщо не знищити те сало і той Київ...
1994 р.
*Сьомим районом у моєму Голованівську називають кладовище
