ДРУГОГО ЦАРЯ РИМА НА ПРЕСТОЛ СТАВИВ ВЕЛЕС

Українську історію ретельно вихолощували візантійці (греки), римляни, москвини, нав’язуючи нам своє бачення нашої минувшини. Микола Холодний у своєму вірші «Україна» з гіркою іронією зауважував: «Вивчена до ниточки, крізь догми профільтрована, тихенька, наче літечко, – хто вона, що вона?»  Хто вона і що вона досі не знаємо. Книга «Великий код України-Русі» відкриває чимало таємниць, посилаючись на першоджерела, наводиться багато прикладів присвоєння чужинцями нашої історії. Але як вони не приховували б своє злодійство, не може бути такого, щоб якихось слідів не залишилося. Що підтверджує і ось ця глава про засновників Рима.



Другого царя Рима на престол ставив Велес


У главі “Крим, Рим, Галія і Цезар” ми піддали серйозному аналізу історію Риму і навели чимало аргументів про її фальсифікацію. Плутарх (близько 46 – 120/127 н. е.), опрацьовуючи десятки праць відомих на його час істориків і письменників, імена багатьох з яких нам вже нічого не говорять, теж був у розгубленості – дані про Рим були доволі суперечливі. Наприклад, про заснування Рима він називає з десяток версій і далеко не був упевненим, чи справді місто назване на честь Ромула – першого царя Рима, а чи на честь когось (чогось) іншого.  


Одне він не піддає сумніву, що Рим заснували пеласги: “Письменники розходяться в думках, коли йде мова про те, від кого і з якої причини отримало місто Рим своє ім’я, що стало великим і прославленим серед усіх народів. Одні вважають, що пеласги, обійшовши мало не весь світ і підкорили мало не всі народи землі, оселилися там і назвали місто Ромою, натякаючи на успіхи своєї зброї, інші – що, після взяття Трої купка троянців, що врятувалася”… А пеласги, як ми вже знаємо від Есхіла [218, с. 119], жили на території України. І троянці теж наші далекі співвітчизники (див. с. 220).


Ця розповідь присвячена другому цареві Рима Нумі, однак ми не можемо обминути першого царя Ромула, тим паче, що ім’я його діда збігається з іменем нашого головного героя – Нумітор. Не виключено, що це могла бути одна й та сама особа, але істориками і письменниками переміщена в часі на догоду певним обставинам чи якомусь цареві. Фантазерів і на той час вистачало. Як насправді писалися літописи і як до них треба ставитися, зокрема Плутарх пише таке: “Якийсь Клодій у своїх “Хронологічних вишукуваннях” –  так, якщо не помиляюся, називається його книга – запевняє, що стародавні документи загинули під час нещасної війни з галлами. Ті ж, що існують на даний час, не заслуговують довіри, так як їхні автори бажали підлестити особам, які хотіли потрапити в число членів найдавніших і найаристократичніших родів, не маючи на те права” [108, І, с. 125].
Не маючи іншого виходу, Плутарх користується навіть книгою Діокла1, який, нібито першим написав про заснування Рима, хоча: “дехто вважає його твір казковим і мітичним” [108, І, с. 61]. Разом з тим Плутарх чомусь і словом не згадує про Вергілія, який вважається творцем національного епосу римлян – поеми “Енеїда” і нібито жив століттям раніше за Плутарха. Здається, останній не міг не помітити його праці. Однак… Певно, наше припущення не безпідставне, що це “вигаданий автор, як і його твір, або ж він належить до дещо пізнішої епохи” [207].


Ми звернемося до Ромула і Нуми, оскільки в їх життєписах є чимало цікавого для нас, українців. Ще б пак, це наші предки – пеласги – заселяли світ, це руси, як стверджував Єгор Классен, стояли на чолі римлян і греків, як їхні прабатьки… І звертаємося саме через Плутарха, хоч працював він із джерелами-казками, спробуємо встановити за цими казками істину, як це зробили із казкою “Івасик-Телесик” [214, с. 210].


Але спочатку зовсім небагато про Плутарха. Плутарх (близько 46 – 120/127 н. е.) – нібито давньогрецький письменник, історик і філософ-мораліст, жив, як зауважується в деяких джерелах, у ті часи, коли Еллада стала провінцією Риму і називалася Ахайєю. Тобто, навіть на І ст. Греції ще не було, а що таке Еллада ми дали відповідь у розділі “Невідповідності між історією та географією”.


Розпочинаючи порівняльний життєпис Тесея і Ромула, Плутарх порівнює віддалені часи до “країни чудес і вигадок, роздолля для поетів і мітографів; тут немає ні дійсності, ні правди” і зауважує: “Між Тесеєм та Ромулом багато спільного – походження обох темне, тому вони вважаються нащадками богів”. Яких саме богів, ми і спробуємо розібратися.


Не можемо мимоволі зауважити, що, на наше переконання, Тесей це казковий персонаж, створений греками за зразком одного із наших праотців Геракла [218, с. 23]. При списуванні греки навіть не обійшлися без того, щоб не притулити Тесея до імен наших праотців: з боку батька Тесей нащадок Ерихтея, з боку матері – Пелопа. Ерихтей натомість це ніхто інший, як Аріх – Отець Ор (АР – ім’я, Х – титул: божественний), якого греки видають за бога війни Ареса або першого царя Афін Ерехтея. За Велесовою Книгою, певно, провідник русів VІІ ст. до н. е., батько Кия, Щека та Хора; за Геродотом – цар Фраорт, батько Кияксара. Збереглася ольвійська монета з його іменем. Пелоп – це син Тантала і Діони, цар Лідії та Фрігії. За словами Ксеркса, раб його батьків (тобто, раніше був підданий їм), який так поневолив Пелопоннес, “що й дотепер ці люди (елліни. – С. П.) та їхня країна мають ім’я того, хто їх поневолив” [30, VІІ 11]. Пелопоннес натомість – це Крим.


“Найвірогіднішу ж і підтверджену багатьма доказами оповідь про Ромула, – пише Плутарх, – першим із греків передав пепаретонець Діокл, якого майже у всьому наслідував Фабій Піктор2. Між ними існують певні розбіжності, але загалом переказ цей полягає в наступному. В числі нащадків Енея, альбанських царів, були два брати – Нумітор й Амулія, які мали перейняти владу” [108, І с. 56].


Ми всі прекрасно знаємо, що Еней – це герой Троянської війни, теукр, який, за переказами, покинув захоплену ворогами столицю м. Іліон і зі своїми побратимами доплив аж до Апеннін, де заснував Рим. Вище нами доведено, що Іліон – це поетична назва Ольвії. В наведеній цитаті маємо унікальне і беззаперечне підтвердження: “в числі нащадків Енея, альбанських царів” якраз і йдеться про Ольвійських царів, де автори стародруків прочитали “ОЛЬВИ” на латинський манер – Ольби/Альби.


…Пеласги (теукри) заселили Апенніни приблизно в ХVІ ст. до н. е., стали засновниками багатьох міст, про що говорять і їх назви: Равенна, Милан, Болонья, Боян... Навіть місто Альбе там появилося. Чи справді Рим був заснований у VІІІ ст. до н. е., ми піддаємо це сумніву у згадуваній главі про Крим, Рим, Галію і Цезаря, бо чимало в його історії підозрілого. Навіть Плутарх був не певний в тому: “якщо тільки можна вірити в точність обчислення подій тих часів, так як плутанина у визначенні  дати інших, навіть новіших подій, викликає сумнів” [108, І, с. 262]. Але те, що тут будувалося життя за наукою прабатьківщини наших пращурів очевидно.


Читаємо: Ромул “розпустив чутки, що нібито знайшов заритий у землі вівтар якогось бога. Бога називали Консом, мабуть, вважаючи його богом Доброї ради”. Конс у дещо зміненому вигляді – Коннід, якому афіняни приносять в жертву барана, – згадується також у розповіді про Тесея. Проте ви не знайдете в жодному римському (і грецькому) джерелі опису Кона. А в українському будь ласка. Його зробив І. Франко в повісті “Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII столітті”. Зокрема, пригадайте, де тухольські старійшини проводили свою раду? На святилищі, що називається континою, посередині якої розташовано округлий камінь із золотим обручем на ньому. Цей камінь і є вівтарним – Коном, біля якого вирішували найважливіші громадські питання.


Ще один фрагмент. Щоб збільшити населення Риму, Ромул влаштовує на честь знайденого Конса народне свято і організовує масове викрадення сабінських дівчат. Серед них “виділялася одна особливої вроди і високого росту. Якість простолюдини повели цю дівчину із собою, як раптом їм трапилося назустріч кілька знатних осіб, які стали забирати її. Викрадачі вчинили крик, мовляв, вони ведуть дівчину до Таласія, ще молодого чоловіка, але вже відомого і шанованого за свої моральні якості. Почувши це, знатні захисники дівчини стали виражати йому добрі побажання і на радостях плескати в долоні, дехто, аби виявити приязнь та прихильність до Таласія, навіть пішли слідом за ними і з радістю вигукували ім’я нареченого. Ось чому римляни досі на весіллях приспівують: «Таласій! Таласій!»” [108, І с. 67].


Звернемо увагу на цього молодого чоловіка, який сам не брав участь у викрадені дівчат, і навіть не був на святі, але якому люди – прості і знатні – ведуть найкращу із красунь. Не Ромулу – владиці Рима, а Таласію, про якого і словом не згадується до цього. Хто це? Чиє ім’я славили на весіллях римляни?


Цілком очевидно, що це була не просто людина. Це було божество. Із стовідсотковою впевненістю можемо говорити, що тут йдеться про Велесія/Велеса, який не тільки опікується господарством – пасовищами, врожаями і скотиною, навчив пращурів землю раяти, піднімає воєводу Суражієвого, вночі світить, а й приносить дітей на продовження роду [54, д. 20 фр., 3А, 8/2, 16А]. Тобто, він також був опікуном щасливого подружнього шлюбу. Така сама зміна першої літери з “В” на “Т” була здійснена й в українській народній казці “Івасик-Телесик” (Велесик), щоб приховати прадавнього Бога, аби не накликати біди від стовпів християнської віри.


“Римляни і сабіняни оселилися в одному місті, яке отримало назву «Рим» на честь Ромула, натомість римляни відтепер називалися «квірітами» на честь батьківщини Татія, а царювати й командувати військом обом царям випадало вкупі” [108, І, с. 73]. Щось тут не те: мешканці Рима не хотіли бути “римлянами” і почали називатися за іменем батьківщини Татія “квіритами”, хоча Татій нібито народився в Курах. Більше того, Ромул, який ділив престол із Татієм, назвав себе богом-покровителем Квірином [108, І, с. 83]. Отже виходить, що Квірин це не батьківщина Татія, а об’єкт поклоніння, занесена Татієм, і римляни назвали себе “квіритами” (квіри то), як, наприклад, прихильники Христа – християнами. В імені Квірин, до речі, маємо всі підстави бачити предківського Бога-Творця Сваргора, в якому нашу літеру “С” римські казкарі прочитали як латинське “К”. Ось як передавалося в давнину це ім’я на письмі: СВРН. Пам’ятаємо, що голосні літери упускалися, але читалося як “Свар небесний” (у Вересовій Книзі – Сварг, “Свар горовий”). Компілятори римської історії підмінили першу літеру і підставили інші голосні: Квірин. Й ім’я Татій теж наше: Тато, засновник роду, старший над усіма. Згадаймо на Ольвійському пам’ятнику ІV ст. до н. е. “Дніпра Татуня і Перірати Господа” [див. с. 62]…


Не вдаємося до довгих розмірковувань і тлумачень, сподіваючись, що читач вже прочитав главу “Крим, Рим, Галія і Цезар”, а дане дослідження має за додатковий матеріал до теми. Тому переходимо до постаті Нуми, де знайдемо ще більше підтверджень українськості головних героїв римської історії… Щоправда, і тут вигулькують греки (як же без них, вони ж мають бути всюди першими): “Одні вважають Нуму учнем Піфагора, інші, навпаки, кажуть, що Нума не отримав грецького виховання (Піфагор насправді не був греком, див. с. 51. – С. П.). Отже, він або був достатньою мірою обдарований від природи, щоб без сторонньої допомоги вдосконалюватися морально, або ж вихователем царя був якийсь іноземець, котрий залишав за своїм розумовим розвитком позаду себе навіть Піфагора”.


Народився Нума у великому сабінському місті Курах, іменем якого римляни після змішування їх із сабінцями були названі “квірітами”. Знову привертаємо увагу до того, про що йшлося і в розповіді про Ромула: вихідців міста Кур називають не курітами, а квірітами. В принципі ми вже розібралися, що так вони називалися за іменем бога Квірина (Сварга), якому поклонялися, однак не полишає підозра таке відверте ігнорування назви міста. Цілком очевидно, що зроблено це не випадково. Кур уникали навмисне. І коли пригадати, що римляни також називалися teucri (теукри-троянці) [71], що Татій (тато), з яким Ромул ділив у Римі владу, також народився в Курах і що Плутарх працював із джерелами, які були написані у вигляді казок, цілком ймовірно, що назва міста Кур зазнала видозміни. За писемною традицією наших предків воно писалося так: КР. Діокл поставив пропущену голосну на свій розсуд і в нього вийшло “КУР”, натомість автор першоджерела, певно, упускав голосну попереду пари голосних – “УКР”. Звідси стає зрозумілим, чому фальсифікатори історії так уникали це ім’я, чому переінакшували Велеса і Сварга – вони підлаштовували чужу історію під свою.


Україномовних слідів у цих коротких розповідях знаходимо немало: “Нума вигадав казку про любов до нього якоїсь богині чи гірської німфи і про таємниче спілкування з нею… Більшість своїх пророцтв він отримував “від муз”. Одну музу він наказав римлянам шанувати більше інших. Він назвав її Тацит, тобто мовчазною, німою”, зауважується в одному з фрагментів. Ім’я Тацит, що означає мовчазна, цілком українське за основами – “та цить”.


Особливими почестями користувалася у римлян і Лібітіна, “богиня, яка має нагляд за всім тим, що відноситься до обрядів поховання небіжчиків”. І цю богиню, певно, увів у пантеон Нума, бо її ім’я також легко прочитується українською –  Лібітіна це та, хто “любить тінь” (темноту).   


“Одного зі своїх чотирьох синів цар Нума назвав Мамерком на честь сина Піфагора. Від нього, кажуть, отримав своє ім’я патриціанський рід Емиліїв: цар назвав його так за його приємну, красиву мову”. Цілком зрозуміло, що Емиліїв – це милий, але не зрозуміло причому тут Мамерк із Піфагором? Утім у казці не обов’язково геть усе має піддаватися поясненню…  


Натрапляємо на деякі інші імена, що мають українські коріння, наприклад, якийсь Салій (пригадаймо голову Київської міськради Івана Салія) навчав юнаків військовому танцю, який за описом дуже схожий на наш гопак. А Аттіла взагалі вражає – це ім’я Київського князя, владики всієї Європи V ст. н. е., сягнуло Рима ще за тисячу років до нього...   


“Нумі приписують запровадження посади первосвящеників, “понтифіків”, як називають їх римляни. Він був першим із них. Понтифіками названі вони, за словами деяких, тому що служать могутнім богам, які мають над усім владу, – “могутній”, по-латині, “потенс”. Утім “потенс” не дуже відповідає “понтифіку” за основами. Ми ж вже писали, що титул “понтифік” встановлений на честь Понту – Чорного моря (або, як його ще називали Великим), на якому (чи поблизу якого) й стояв перший Рим (с. 280)…


Нумі також приписують утвердження колегії весталок. З праукраїнської мови веста – це юна незаміжня дівчина. У давньому Римі воно означало богиню священного родинного вогнища. Жрицями Вести були весталки, якими ставали дівчатка 6–10 років. Ці панянки мали зберігати цноту до 30 років і лише потім могли віддатися чоловікові та стати не вестами. В Україні таку пані нині називають невісткою, тобто вона вже не дівчина.
Цілком можливо, що у джерелах, за якими компілювалася історія італійської столиці, Рим і не називався містом, а колом, як це трапляється у Велесовій Книзі. Бо на сторінці 137 досліджуваного джерела ми натрапляємо на Коллінські ворота (тобто міські ворота). А ще згадується Авентінський пагорб – пагорб, на якому ставили пам’ятник нашому прадавньому тотему Овену, він і називався на його честь – Овентійським. Пам’ятники приблизно були такими, як нині можна бачити один із них на горі Кременець у м. Ізюм Харківської області (див. с. 85).


Вартий уваги й такий штрих: свої книги релігійного та філософського змісту Нума писав на дошках (зауважується, що саме грецькою мовою). Однак донині ми знали, що греки користувалися пергаментом, натомість на дошках писали наші предки – як приклад, Велесова Книга. Нума “наказав поховати священні книги разом із ним, не бажаючи зберігати те, що ні про що говорять іншим букви повного глибокого змісту вчення”. Оцей вислів “букви повного глибокого змісту вчення” говорить про стиль письма, яким була написана і Велесова Книга – лише приголосними літерами. Такі тексти могли прочитати тільки обрані.


І тут не можна не повернутися трохи назад до такого факту: просити Нуму на царство приїхали з Рима посли, серед яких був і нащадок Татія Велес. От за чиєю наукою керував Римом “кращий із царів”, як називає Нуму Плутарх. А якщо проаналізувати, які реформи провів Нума (Ум) в соціальному, релігійному і політичному житті Рима то взагалі виникає питання: а чи не є він Богуміром (Бог Ум Іром), який згадується у Велесовій Книзі: “І дав отець Богумір одержану від Сварга науку, що створене Квасуром треба називати суринією і що вона є на радість нам... …Той бо Богумір, званий Твастирем (Творцем. – С. П.), сказав слов’янам, аби вони були такими, як Боги веліли їм. Він уставив роди окремі, тому що Боги спричинили роди, і йшли за родами тими інші роди” [54, д. 22]…


Наведемо для прикладу одне нововведення. Нума встановив безкровні пожертви, в більшості випадків з борошна, питва і предметів незначної цінності (цибуля, волосся, дрібна риба). Те саме читаємо й у Велесовій Книзі: “Боги Руси не беруть жертви людської і тваринної – лиш плоди, овочі, квіти та зерно, молоко, суру питну, на травах бродяну, і меди” [54, д. 24Б].


Перетворень було здійснено чимало, про них можна прочитати в книжці “Плутарх. Избранные жизнеописания” (Москва, “Правда”1990,  т. 1). Ми ж натомість на цьому будемо ставити крапку, сподіваючись, що наш короткий огляд праці Плутарха дає всі підстави говорити, що стародавній Рим насправді був не італійським містом і не грецьким, як нібито писав Геракліт Понтійський [108, І, с. 262], а руським. Бо тамтешній люд жив з нашими богами, під нашими іменами. Та й племена то були наші.


Уривок з книги "Великий код України-Русі", 2020 р. Замовити можна через наш сайт, Фейсбук і за тел. 068 994 63 63