ЧИСЛА ЯК СВІДКИ СТАРОДАВНОСТІ МОВИ

Походження переважної більшості
корінних (не запозичених) слів свідчить про те,
що вони виникли не довільно, їх поява була
обумовлена існуванням певних релігійних, філософських чи побутових постулатів.
 
Володимир ГАРАНІН


Старезність української мови підтверджують також ґрунтовні дослідження російського та польського філолога ХІХ ст. Михайла Красуського. Праця “Древность малороссийского языка” дійшла і до нашого часу. Ось як вона починається:



“Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел в убеждение, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских.


А между тем малороссийский язык не имеет по настоящее время даже порядочного словаря! Это обстоятельство и помешало нашим и заграничным филологам открыть действительный источник древних языков. К тому же в последнее время заграничные ученые начали убеждаться, что колыбелью арийских племен не была Средняя Азия, но так названная Сарматская долина, или Славянская; следовательно, на этой равнине по настоящее время живут Малороссы и происшедшие от них же колонисты на севере, и Новгородцы; и вообще Великороссы. Известно, что новгородское наречие наиболее подходит к малороссийскому.
Вообще признано, что цивилизация сильно влияет на порчу и перемену форм коренного языка; потому-то Французы и Итальянцы уже не понимают латинского языка, а Немцы не понимают готского. Таким образом, и древняя индийская цивилизация из первобытного языка произвела санскритский, который уже вовсе не считается (как прежде) отцом всех арийских. А (так) как культура мало повлияла на малороссийский язык, то не удивительно, что он сохранился более других.


Так, от малор. слова ходыты происходит находыты, знаходыты, а затем знахарь, или знающий где что найти, как взяться за дело и проч. Отсюда новое слово знаты, по-санскритски пишется gnatum произносится джнатум (знать). Из этого видим, что первоначально наше з переделано на g, или дж, в латыни на g, в немецком на к, итальянском и французском на с, например cennosse, соnnаitre (знать). В том же, что знахарь и знаты происходят от знаходыты, по-польски znachodzic, сомневаться невозможно. Так же точно от латинского venire происходит in venire, но эти формы сравнительно уже новые, а потому нет их у нас. Польское invencya уже взято от латыни поcле принятия христианства.


Нет сомнения, что название чисел, употребляемых всеми арийскими племенами, принадлежит глубокой древности: и если бы мы могли объяснить их (то есть чисел) происхождение, то тем самым нашли бы ключ для разрешения арийского вопроса.”


Дійсно, назви чисел – це найдавніші мовні одиниці, по них можна прослідкувати, в якій мовній групі вони з’явилися найперше. Отож далі в своїй праці М. Красуський намагається пояснити назви чисел, починаючи з рахунку пальців на руці. Однак чомусь починає тлумачити походження назв чисел із великого пальця, хоча люди вели і ведуть рахунок завжди з найменшого – мізинця. Ця помилка не дозволила мовознавцю бути переконливим у деяких аспектах свого дослідження.


Справді лічба завжди починалася з пальців руки і перші назви їм та числам дали пали (вони ж поляни, древні українці) – один пал, другий пал, третій пал і т. д. (палець – пал це). Дітей починають вчити рахувати також із пальців. Мати вказує на образ (але ні в якому разі не показує на нього пальцем, бо гріх) і каже дитині – що то Бозя. Однак першим Богом було Сонце в небі – Мати всього живого. На нього теж не можна було дивитися, бо осліпнеш. Сонце називали Ра.


Мізинець, коли ви розкриваєте перед собою долоню, найближче до вас – це РАЗ, Бог Ра. Перун, між іншим, також мав звання ПЕРшого. Тобто, числом 1 позначається Бог-Творець (за родом він не виокремлювався, хоча ближче був до жіночого, адже саме жінка народжує нове життя). Один – це дещо пізніша назва першого числа. В деяких давньоукраїнських племенах, які перебралися в Скандинавію, верховним богом був Один. Можливо, той, що стоїть окремо од інших, або над ними, як вождь Одій (чи Одіссей) над своїм причорноморським племенем алазонів.


Наступний палець – два, тобто Бог Дія-Дий-Див, який за Влескнигою “особливим є і стоїть напроти Матері. Був він із приходом до Крони” [“Ілар Хоругин. Велесова Книга”, д. 30], він другий, тобто друг Матері. Отже Дія-Дий-Див – це Місяць, який стоїть напроти матері-Сонця (частіше навпаки: чоловік – Сонце, жінка – Місяць).
Три, третій палець найвищий – це небо, що об’єднує в собі Сонце і Місяць (бачимо в слові те ж високе “ра” і “т” як символ ділимої та неділимої природи). “Число три царює повсюди у Всесвіті”, – говорить оракул Зороастри. Бог Аполлон літав у країну Богів Гіперборею на крилатій тринозі, від якої утворилося також слово трон. Три бачимо в іменах Деметри, Триптолема, Митри, того ж Зороастри. Не випадково воно і в українських словах: тримати, бо в ньому закодована та Трійця, яка володіє світом, має його й утримує; тривкий – той, що не піддається змінам; тривати – бути, жити; тривалий – довгочасний; витривалий – той, що не піддається ніяким впливам і діям ззовні. А слова треба, потреба та потрібно пішли від треби – пожертви Богам. Три – це також число Бога-Сина. Числа тридцять і триста, між іншим, теж були священними – тридцять днів у місяці, триста відбірних воїнів захищали головні святині наших предків та Отця роду…


Чотири – палець, який вказує на щось: це ти, або це тера, територія, земля, квадрат, тетрада. Піфагорійці клялись цим символом: “Клянусь тим, хто утвердив у наших серцях священну Тетраду, великий і чистий символ, джерело природи і зразок Богів”. Слово “квадрат”, до речі, в давніх українців мало інший вигляд – “двакрат”, тобто подвоєння, що відбувалося шляхом з’єднання двох однакових горизонтальних і двох вертикальних ліній. В якийсь момент у слові відбулася зміна місцями основоположних літер і воно перетворилося на “квадрат”. Четвертий день місяця, за Гесіодом, найсвятіший день.


П’ятий палець відокремлений від інших – це Я (“т” – символ ділимої й неділимої природи), означає також закінчення рахунку пальців на одній руці (у В. Даля одне з тлумачень ять – стати або зупинятись, тобто закінчення). П’ять – число людини, неспроста одна з опорних точок людини називається п’ятою. П’ятий день місяця Гесіод називав найважчим і найжахливішим. Натомість підняття великого пальця означає “дуже добре” (при цьому той, хто піднімає його говорить: “на ять!”, чи “на п’ять!”).


Піфагор говорив, що головні основи знаходяться в перших чотирьох числах, бо складаючи їх між собою, можна знайти всі інші числа. А якщо перші чотири найголовніші числа і ми вже завершили рахунок числом п’ять, значить далі назви мають другорядне походження. На це вказує зокрема пропонована нами закономірність, за якою створювалася їхня графіка: в одному ряду перших чотири цифри (пальці), посередині – одна (окремий палець, п’ять) і ще нижче наступних чотири. Нижній ряд мусив відповідати сумі додатку верхньої і середньої цифри (5), а також мати схожість до одної з них. Як виглядає це на ділі, бачимо з колової схеми, що утворює восьмипромінник. А що означає число вісім читайте далі.


Тобто, до 1 додається 5, в п’ятірці замикається дуга і вона перетворюється на 6; до 2 додається 5 в сумі отримуємо 7, а ця цифра дуже схожа на 2; до 3 додається 5 маємо 8, натомість цифра “три” легко переробляється на 8. Так само і 9 – варто лише заокруглити 4.


Вважалося, що числа після четвірки вже не мають такої сакральної сили. Рахунок пальців на іншій руці був простим: ще єсть (шість), се ми (сім), всі ми (вісім). Інше і подібне тлумачення цифри шість підказує близьке за звучанням іспанське слово сієста (післяобідній відпочинок), яке прийшло з нашої мови – се їсти час, тобто це шоста година після сходу сонця. Саме давньоукраїнські жниварі, розпочавши роботу зі сходом сонця (приблизно о 5-й годині), трудилися до настання спеки (приблизно до 11 год.), а потім обідали та відпочивали до тих пір, поки не спадала спека – приблизно до 16-17-ї години і лише потім знову бралися до роботи, працюючи аж до настання темноти. Отже число 6 також боже. Недарма його написання аналогічне літері “б”.


Число вісім, яке складається із двох четвірок, – це ще один знак Богів, символ гармонії. Цьому свідчення і його графіка – два кола. “Вісім, – писав Плутарх, – це куб першого з парних чисел і подвоєний квадрат його, а тому знаменує надійність і непорушність, властиві могутності бога, якого ми звемо Непохитним і Земледержцем”. За Славомислом, це також мисль – “енергія Сонця восьмипроменеве світло”, що відображено і на монеті Аттили та державному знакові Святослава Хороброго. Пізніше восьмипромінник із голубом зображували на українських іконах Спасителя. Від вісімки й ім’я Осьмомисл. На горі Богит, навколо пам’ятника Світовиду (Свентовенду, за Влескнигою), який ототожнювався із Богом-Творцем Сваргом, було вісім ям. Вони, припускається, символізували вісім відомих на початок нашої ери планет, яким необхідно було складати пожертву. Однак, найвірогідніше, таким чином позначалися вісім Богів, яким, за Геродотом [“Історії”, ІV 59], молилися скити. Саме на восьмий день наші предки-сонцепоклонники ірстили дітей (по-сучасному хрестили). Тірсени (то роси) вважали, “що існує вісім людських поколінь, які відрізняються між собою норовом і ладом життя, і для кожного божеством відведено та вирахувано час, обмежений колом великого року. Коли цьому колу приходить кінець і починається новий, усякий раз чи то із землі, чи з неба приходить якесь знамення, щоб ті, хто розмірковує над такими речами і знається в них, зрозуміли, що на світ з’явилися люди, що живуть і думають по-іншому, і Боги піклуються про них більше чи менше, ніж про попередніх. Серед іншого, стверджували ясновидці, при чергуванні поколінь великі переміни переживає і сама наука передбачень майбутнього: то вона здобуває велику повагу, а також точність і надійність, завдячуючи ясним знаменням Богів, то – за нового покоління, – навпаки, перебивається абияк, розмірковуючи навмання й намагаючись проникнути в майбутнє за допомогою темних і ненадійних засобів” [Плутарх. “Избранные жизнеописания”, т. 2, с. 44].


До речі, вчені доводять, що Земля має не два полюси, а вісім: чотири екваторіальних, які називаються точками рівнодення та сонцестояння, два північних і два південних. Взаємодіючи між усіма цими полюсами, між різнорідними парами і одночасно між кожними із чотирьох пар, й пояснюється весь рух нашої планети в просторі. Тобто, таким чином досягається відповідна гармонія існування планети Земля. Про це, очевидно, знали древні люди, бо, наприклад, ті, хто сповідував культ Митри, були впевненні, що перед знаючими слова заклинання відчиняються вісім брам, що ведуть у найвищі сфери, до вічного щастя. А наші предки на своєму блакитному прапорі із божественним знаком неба та святості золотистим “Х” зображали також восьмипроменеве сонце...


Дев’ЯТЬ і десЯТь мають такі ж закінчення, як і п’ЯТЬ, тому, що великі пальці рахувалися окремо, тобто після того, як були пораховані ті, що тримаються купи і при складані долоні до долоні набували суми вісім. Неспроста дев’ять у своїй основі має того ж Бога Дія-Дива, що й два, адже це число теж друге, щоправда з кінця...   


Не можна погодитися із твердженням, що шість – число диявола та звіра. По-перше, тому, що на нього накладається дві трійки, а трійка, як ми вже знаємо, панує у Вселенній. Отже, це подвійно святе число. По-друге, знак (літера) Ж (шість променів) – це знак Богів. Не випадково і графіка цифри 6 ідентична графіці літери “б” (бог), бо в таких питаннях у наших предків не було випадковостей. Київський князь Володимир-“красне сонечко” теж не випадково запровадив культ шести язичницьких Богів. Коли наші предки складали копу саме з шести десятків житніх снопів, це теж ознака святості, адже хліб всьому голова. На шість променів випікався священний хліб, який дійшов до нас за князівською назвою “книш”. Подібність слів “шість” і “щастя” теж не випадкова.


Мусимо змити незаслужену ганьбу з числа 6. За Гесіодом, до речі, “найстрашніший” саме п’ятий день, а шостий “непоганий день для зачаття хлопчика”. У древньому Вавилоні теж зовсім не шосте число вважалося нещасливим, а 7, 14, 21 та 28. Та й у нас сьомий день тижня ніяк не підходить для діла, він вихідний – “неділя”. Наші предки знали 77 язв (а не 66), які, за свідченням Івана Франка, “ненастанно, зимою й літом, обсаджують хлопську хату” (оповідання “Хома з серцем і Хома без серця”). Й у Біблії не все однозначно. Притчі Соломонові вказують нелюбі Господові числа: “Оцих шість ненавидить Господь, а ці сім – то гидота душі Його” (6:16). Ісус Христос теж говорив про сім духів найлютіших (Мт. 12:45)...


Усі парні числа, а надто першого десятка, на думку наших предків, є щасливими. Вони знаходяться під опікою Богів. Недарма богам неба приносили парне число жертовних тварин, а підземним – непарне. Свідченням цьому є також календар, унікальний опис якого подає Велесова Книга. На д. 11Б йдеться про те, що Білобог – уособлює ту половину року, де більше світлових годин, Чорнобог – темних. Дажбо (або Сивий Яр) удержує в собі Хорса, Влеса і Стриба, які відповідно мають під своєю опікою по чотири місяці: посіву та росту, врожаю і скотарства, холоду та морозу. А це зокрема: Вишень – два перших місяці року (рік розпочинався 21 березня) і Леле – два наступних теплих місяці; Літиць – два жарких місяці літа і Радогощ (буквально – раді гостям, коли вже є чим пригостити) – два післяжнивних місяці; Календо – два місяці, які коло нове дають (сонячне) і Кришень – два останніх місяці року (криша, верхівка року). Вони відповідно творять: Білояра (або Ярбога) і Ладо, Купала і Сіниць, Житниць і Віниць, Зраниць і Овсєниць, Просиць і Студець, Лідиць та Лютець – покровителів 12 місяців року.


Звідси висновок, що знак на 12 променів, який, до речі, за власний герб мав князь Святослав Хоробрий, – це Знак Дажбога.


Число 12 має в собі дві шістки, в основі яких, певно, лежить міт про шістьох синів і шістьох дочок прародительки людства Богині землі Геї. Умовно кажучи, якщо носій знаку на 6 променів просто сильний, то 12-променевий дуже сильний. І коли вам кажуть, що дюжина це французьке слово, вірити цьому не обов’язково – навпаки наше дужий стало французькою дюжиною. Понад те, цілком ймовірно, що “дужий”, а отже і  “дюжина”, походять від імені Дажбога (Дужого Бога) – покровителя 12 місяців року.     


...Автору цього дослідження не доводилося зустрічати тлумачення числа 100 (сто), а воно, між іншим, дуже важливе. Це, по суті, вершина найпростішого математичного розрахунку. Вважалося, що навчитися рахувати до ста – це основа. Далі лише додавай те, що вже знаєш: сто один, сто два, сто три, а після ста дев’яносто дев’яти до двійки додай тих же сто і будеш мати двісті. Потім так само до триста і т. п. Отже, якщо людина вчилася на своїх пальцях рахувати та додавати, очевидно, що таким самим чином вона на собі проводила складніші математичні дії. Наприклад, множення: десять пальців на руках помножити на десять пальців на ногах-стопах у сумі складає сто. Виходить, що основа стопи, на яких стоїть людина та на яких тримається її стан і стала назвою числа сто. Тепер очевидно, що сто – це символ достатку та стабільності. А від “сто” і “стОяти” (коштувати), і “достойний” (вартісний)... До речі, мітичний пастух корови Іо, якого звали Арго (він же, найімовірніше, Бог Сварг), мав сто очей, а, отже, це теж Боже число.


І як тут не згадати ще одного предківського Бога – Числобога. Це Бог, який “рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню небесному, чи бути ночі і заснути” [“Ілар Хоругин. Велесова Книга”, д. 11Б]. Він є прямим підтвердженням того, що числа насправді винайшли наші предки, а не араби чи римляни.


Уривок із книги: Сергій Піддубний "Українська мова - мова вільних людей" 

Книгу можна замовити тут https://yatran.com.ua/store/product/ukrayinska-mova---mova-vilnykh-lyudey/