Було колись... В бою стискали міцно зброю

Поет Євген Максимович Григорук народився 6 січня 1899 р. в с. Троянці, Балтського повіту, Подільської губернії в родині сільського писаря. Початкову освіту опанував за допомогою батька. В 1916 р. успішно закінчив Балтську "вищепочаткову" школу. Навчався у Феодосійському вчительському інституті. Під час громадянської війни був одним із керівників більшовицької й повстанської роботи в південних місцевостях України. В травні 1921-го Євгена Григорука перевели до Харкова на посаду члена колегії Всеукрвидаву. 24 жовтня 1922 р. після важкої хвороби перестало битися серце поета і революціонера.

Літературна спадщина Євгена Григорука складається з трохи більше двадцяти українських поезій і півтора десятка творів російською мовою. Він щиро повірив загальному пориву-вибуху, що стався після 1917 року, за побудову нового суспільства, нового світу. Здається ніщо не могло зупинити його в революційному екстазі – він весь у полоні запанування нової ідеї:

Хай міцний встановить лад

С в і т о в а я в л а д а Р а д!

Для нього народ лише юрба і намул:

Кругом юрба, що котить хвилі,

шалений гомін, зойк і гул,

І ці голодні і безсилі –

То революції намул.

Однак у циклі „Не-автобіографічне” бачимо велике розчарування, і способи, якими він та такі, як він, намагалися заглушити пробудження совісті – кокаїн і алкоголь. І все це виписано дуже чуттєво й талановито. Він пішов за ідеєю, за прапорами, але втратив себе...

СПРАВА ЗДАВАЛАСЬ ПРОСТОЮ

Справа здавалась простою:

побачив, оддавсь увесь,

і хотілось кричать Укростою

про таємне, що в серці десь.

Мов свято сталось на вулицях,

великий спільний концерт...

А кров все більше бунтується

і хвилею б’є в лице.

Так серце з душею куцою,

мабуть, переповнене вщерть...

Дві фази: любов, революція,

а третьою буде — смерть.

Харків, 1921

СУЧАСНЕ

Загнуті вії, бліді лиця,

волосся, як червона мідь,

і голос, що од сліз міниться:

«Товариш, вазочку купіть!»

Кругом юрба, що котить хвилі,

шалений гомін, зойк і гул,

і ці, голодні і безсилі —

то революції намул!

Тірольських Альп верхів’я дальні,

а в Ніцці, мабуть, вже пече...

і хтось недбало і брутально

вагою стусонув в плече.

А вітер над усім вихриться

і кида пилом раз у раз

на бліді, виснажені лиця,

на фарфор копенгазьких ваз.

НЕ-АВТОБІОГРАФІЧНЕ

(П’ЯТЬ ВІРШІВ)

І

У повсякденній суєті

загинули бажання мрійні,

і пестить душу в самоті

короткозора безнадійність.

Чорнила, бланки, папери,

рахунки, гори асигновок,

як сон промають прапори

в душі, і все звичайне знову.

І деколи душа рвоне

в старі, безкрайні небосхили,

та небо вже не спалахне,

і полетіть немає сили...

Лиш залишилося — заснуть

або часами вить в розпуці...

І через голову пливуть

ліниво хвилі революцій.

II

Неначе сон... Було колись...

В бою стискали міцно зброю,

а потім — прапори вились

і дружно в ногу йшли юрбою...

Неначе сон... Повітревком...

Палкі промови і дебати...

А потім — вороги кругом —

і довелося утікати...

На мітингу... Хвилює люд,

мов не завод це, а окопи.

О, ці безштанники візьмуть

твердині найміцні Європи...

Матер’ялізм... Верхарн... Расін...

Кант... Гегель... Моцарт...

Бах... Спіноза...

А потім — втома... кокаїн

і божевільності загроза...

Жінок... без ліку... Гидко як!..

І скрізь — ні крихточки кохання...

Фантомом — дійсність дасть коньяк

і мрії розквітча зарання...

............................................................

Всякчасно — тихий, темний сплін,

Життя без радості й надії...

І лиш на хвилю кокаїн

колише різнобарвні мрії.

III

Тріщить у голові зі вчора,

і, не вгаваючи й на мить,

немов шматок якийсь прапора

перед очима мигкотить.

І знову чув погану звістку —

бандити зайняли Конград;

облаяв з серцем машиністку

за перекручений наряд.

Під арешт посадив завхоза;

махнув суворий циркуляр...

А голова тріщить, як кобза,

і душить горілчаний пар...

Втупивши очі, нерухомо

і мовчки слухає доклад,

і заставляє клята втома

відповідати невпопад.

Чотири скоро... Ну, доволі!

Йде, підпираючись ціпком...

Ну, і насипле всім він солі

вночі за ломберним столом.

IV

Декрет, і другий; потім нота

та листування цілий том...

І там, де нидіє робота,

на дверях чітке: «Замнарком».

Короткозоро-тихий погляд;

піджак заповзаний блищить...

О — на хвилину лісу, поля б,

собою бути хоч на мить!

А так — між днів підсліпуватих

(яке б негайне не робив);

один рятунок є — шахмати

і край Чурлянісових див...

Часами встане: кіс дрібушки

і поцілунків звиклих жар,

де стереже мідяний Пушкін

сухий асфальтовий бульвар...

V

Коса обтята світить салом,

і шорсткий комір шию тре...

Перед очима вперто й стало

встає гогенівський портрет.

Веснянкувато-темні лиця,

над вухом пасма завились.

Чи було в дійсності, чи сниться,

що ми здибалися колись?

— Сьогодні мітинг в автороті,

а завтра — лекція в «ІНО»...

— А од нудьги посохло в роті

і — жить не жить — усе одно!

І досить через тоскну втому

увагу попустить на мент, —

почуєш нудне і знайоме

крізь зуби злі: «Інтелігент!»

Харків, 1921

Із книги "У маминому саду. Література Голованівщини"