Поет Євген Максимович Григорук народився 6 січня 1899 р. в с. Троянці, Балтського повіту, Подільської губернії в родині сільського писаря. Початкову освіту опанував за допомогою батька. В 1916 р. успішно закінчив Балтську "вищепочаткову" школу. Навчався у Феодосійському вчительському інституті. Під час громадянської війни був одним із керівників більшовицької й повстанської роботи в південних місцевостях України. В травні 1921-го Євгена Григорука перевели до Харкова на посаду члена колегії Всеукрвидаву. 24 жовтня 1922 р. після важкої хвороби перестало битися серце поета і революціонера.
Літературна спадщина Євгена Григорука складається з трохи більше двадцяти українських поезій і півтора десятка творів російською мовою. Він щиро повірив загальному пориву-вибуху, що стався після 1917 року, за побудову нового суспільства, нового світу. Здається ніщо не могло зупинити його в революційному екстазі – він весь у полоні запанування нової ідеї:
Хай міцний встановить лад
С в і т о в а я в л а д а Р а д!
Для нього народ лише юрба і намул:
Кругом юрба, що котить хвилі,
шалений гомін, зойк і гул,
І ці голодні і безсилі –
То революції намул.
Однак у циклі „Не-автобіографічне” бачимо велике розчарування, і способи, якими він та такі, як він, намагалися заглушити пробудження совісті – кокаїн і алкоголь. І все це виписано дуже чуттєво й талановито. Він пішов за ідеєю, за прапорами, але втратив себе...
СПРАВА ЗДАВАЛАСЬ ПРОСТОЮ
Справа здавалась простою:
побачив, оддавсь увесь,
і хотілось кричать Укростою
про таємне, що в серці десь.
Мов свято сталось на вулицях,
великий спільний концерт...
А кров все більше бунтується
і хвилею б’є в лице.
Так серце з душею куцою,
мабуть, переповнене вщерть...
Дві фази: любов, революція,
а третьою буде — смерть.
Харків, 1921
СУЧАСНЕ
Загнуті вії, бліді лиця,
волосся, як червона мідь,
і голос, що од сліз міниться:
«Товариш, вазочку купіть!»
Кругом юрба, що котить хвилі,
шалений гомін, зойк і гул,
і ці, голодні і безсилі —
то революції намул!
Тірольських Альп верхів’я дальні,
а в Ніцці, мабуть, вже пече...
і хтось недбало і брутально
вагою стусонув в плече.
А вітер над усім вихриться
і кида пилом раз у раз
на бліді, виснажені лиця,
на фарфор копенгазьких ваз.
НЕ-АВТОБІОГРАФІЧНЕ
(П’ЯТЬ ВІРШІВ)
І
У повсякденній суєті
загинули бажання мрійні,
і пестить душу в самоті
короткозора безнадійність.
Чорнила, бланки, папери,
рахунки, гори асигновок,
як сон промають прапори
в душі, і все звичайне знову.
І деколи душа рвоне
в старі, безкрайні небосхили,
та небо вже не спалахне,
і полетіть немає сили...
Лиш залишилося — заснуть
або часами вить в розпуці...
І через голову пливуть
ліниво хвилі революцій.
II
Неначе сон... Було колись...
В бою стискали міцно зброю,
а потім — прапори вились
і дружно в ногу йшли юрбою...
Неначе сон... Повітревком...
Палкі промови і дебати...
А потім — вороги кругом —
і довелося утікати...
На мітингу... Хвилює люд,
мов не завод це, а окопи.
О, ці безштанники візьмуть
твердині найміцні Європи...
Матер’ялізм... Верхарн... Расін...
Кант... Гегель... Моцарт...
Бах... Спіноза...
А потім — втома... кокаїн
і божевільності загроза...
Жінок... без ліку... Гидко як!..
І скрізь — ні крихточки кохання...
Фантомом — дійсність дасть коньяк
і мрії розквітча зарання...
............................................................
Всякчасно — тихий, темний сплін,
Життя без радості й надії...
І лиш на хвилю кокаїн
колише різнобарвні мрії.
III
Тріщить у голові зі вчора,
і, не вгаваючи й на мить,
немов шматок якийсь прапора
перед очима мигкотить.
І знову чув погану звістку —
бандити зайняли Конград;
облаяв з серцем машиністку
за перекручений наряд.
Під арешт посадив завхоза;
махнув суворий циркуляр...
А голова тріщить, як кобза,
і душить горілчаний пар...
Втупивши очі, нерухомо
і мовчки слухає доклад,
і заставляє клята втома
відповідати невпопад.
Чотири скоро... Ну, доволі!
Йде, підпираючись ціпком...
Ну, і насипле всім він солі
вночі за ломберним столом.
IV
Декрет, і другий; потім нота
та листування цілий том...
І там, де нидіє робота,
на дверях чітке: «Замнарком».
Короткозоро-тихий погляд;
піджак заповзаний блищить...
О — на хвилину лісу, поля б,
собою бути хоч на мить!
А так — між днів підсліпуватих
(яке б негайне не робив);
один рятунок є — шахмати
і край Чурлянісових див...
Часами встане: кіс дрібушки
і поцілунків звиклих жар,
де стереже мідяний Пушкін
сухий асфальтовий бульвар...
V
Коса обтята світить салом,
і шорсткий комір шию тре...
Перед очима вперто й стало
встає гогенівський портрет.
Веснянкувато-темні лиця,
над вухом пасма завились.
Чи було в дійсності, чи сниться,
що ми здибалися колись?
— Сьогодні мітинг в автороті,
а завтра — лекція в «ІНО»...
— А од нудьги посохло в роті
і — жить не жить — усе одно!
І досить через тоскну втому
увагу попустить на мент, —
почуєш нудне і знайоме
крізь зуби злі: «Інтелігент!»
Харків, 1921
Із книги "У маминому саду. Література Голованівщини"
Категорії