А орден дістався іншому

У 1935 р. найвищим орденом СРСР в Одеській області було нагороджено лише двох осіб. Історія одного з цих орденоносців особливо цікава.  


    В мальовничому місці, біля лісу, розташоване село Олександрівка, нині Голованівського району, що на Кіровоградщині. Нав­колишні землі багаті, а вода,  мов  кришталева, пий — і хочеться. Всі ці дари природи збагачу­вали і прославляли з да­вніх давен наші діди і прадіди, їх діти та внуки.


   Нелегка була ця слава. Щоб здобути її на селі, треба сім потів пролити. Хоч і не завжди.


   Розповім про одну по­дію, що сталася 1935 року в колгос­пі “Вперед до науки”.


   Обійду колективізацію і голодомор 32— 33 років: скільки передчасно полягло в могили наших славних односель­ців, скільки було розкуркулено і вивезено, як “вражий елемент”. Значна частина все ж залишалася на міс­ці і працювала.


   Тяжко було колгоспни­кам, бригадирам,  ланко­вим. Треба було рано вставати, йти на цілий день в поле за 7 кіломет­рів під с. Маринопіль або під ст. Ємилівку і нести на плечах знаряддя для в'язання снопів.

   Нелегко було Радіону Сергійовичу Гаврищуку очолювати напівголодних людей, але його ласки, жарти підбадьорювали їх.


   На славу зародила то­го року пшениця в бри­гаді Гаврищука.  Найкра­щий показник по всій Одеській області,  куди відносився тоді наш район.


Районне  керівництво вирішило  представити бригадира до нагороди. Все оформили, уточнили дані... І раптом виявили, що біографія у Радіона “замарана”. Його старший брат за невиконання плану хлібоздачі сидить у тюрмі. Як можна з такою біогра­фією їхати до Москви, в Кремль, до батька наро­дів? Треба негайно піді­брати іншу кандидатуру.


  Довго сиділи голова колгоспу Д. Кімнатний та представник з райкому, переглядаючи характери­стики колгоспників. Зу­пинилися на Ю. І. Запо­рожцю. Хоч мало працю­вав, мало виробляв тру­доднів, зате біографія підходяща: сирота, виріс без батьків, під час рево­люції ховався в лісі від бандитів, нехай поїде, хоч Москву побачить. Все од­но когось потрібно поси­лати. Аби тільки не Гав­рищука. Виписали відряд­ження, дали настанови й побажали щасливої доро­ги.


   Пройшло небагато ча­су, як в селі заговорили: Юхрема забрало НКВД. Марину, його дружину, не раз бачили в конторі колгоспу, де вона плака­ла, питаючи, куди поділи чоловіка? Але згодом всі газети сповістили що За­порожець Ю. І., бригадир 2 бригади колгоспу “Вперед до науки” за виро­щення високого врожаю пшениці  нагороджений орденом Леніна.  Всього двох осіб з об­ласті. Заговорило все се­ло, район, область.


В райкомі та райви­конкомі спохватились — вони й не знали, до якого ордена представляли За­порожця. Та було пізно. Потрібно було готуватися до зустрічі. Щоб ніхто не базікав “зайвого”, по­передили всіх: хто буде проти Юхрема, бу­дуть великі неприємності. На зборах вирішили, по­ки повернеться з Москви герой, надати його сім'ї хату кулака  Йосипа За­порожця, якого було розкуркулено і вивезено за межі району разом з 11 дітьми...


Всім селом ходили, ма­стили в хатах, щось до­будовували, прибирали. Винесли всі образи, а на місці почепили керівників того часу на чолі з бать­ком Сталіним. Незабаром все було готове.  Чекали приїзду. Аж ось наступи­ла ця мить.


Потягнулась колона лю­дей з Олександрівки, Шепилового,  Голованівська, інших сіл до ст. Ємилівка. Прибуває потяг.  На пероні немає де стати. Появляється Юхрем Іва­нович з вагону, за ним двоє охоронців. Гримить оркестр. Засипають кві­тами, лунають гасла: “Хай живе дорогий орденоносець! Ура!”.


   Колона бричок, возів і людей  повертається  до Олександрівки. В бідне­нькому клубі, колишній хаті (теж розкуркуленого) Швеця Івана відбу­лися збори, де відповідальні особи розповідали спантеличеним людям, за що вручена Запорожцю висока нагорода.   Юхрем Іванович сидів у президії, всі підходили до нього — поздоровляли і дивилися на орден, якого до цього ніхто ще не бачив.


   Потім був “пір на весь мір”, в якому взяли участь всі керівники району, відповідних служб та колгоспу, і кілька колгоспників-ударників. Лише справж­ній бригадир Р. С. Гаврищук сидів дома ображе­ний та принижений...


   І все ж доля не обій­шла цю старанну й завзя­ту людину. Радіон Сергі­йович повернувся з війни з орденами і медалями, відбудовував  зруйноване господарство. Знову кол­госпники обрали  його бригадиром. І в 1953 ро­ці за трудові заслуги йо­го все ж таки було наго­роджено – орденом Леніна.


                    Іван ЗАДОРОЖНИЙ