Як і коли з’явилася Велесова Книга

Велесова Книга – це Книга-свідчення, що увібрала в себе велику і тривалу історію українського народу. В яскравій та образній формі вона розповідає про загадковий і таємничий світ наших Праотців, навчає, як захищати свою землю, як шанувати пам’ять про своїх Предків, як зберігати свою культуру та віру, на яких засадах розбудовувати незалежну державу. Один із перших дослідників Книги Микола Скрипник справедливо називав її “скрижалями духу одвічної Русі-України”.


Книга розповідає про руські (слав’янські) роди, про розселення їх на величезних просторах Європи та Азії, про мандри до Індії, Сирії та Єгипту, про завоювання і втрати. Багато місця відведено війнам з греками, готами, хазарами, римлянами тощо.


Унікальність Велесової Книги (скорочено – Влескнига, Книга, ВК) у тому, що вона докладно виписує релігійну систему наших Пращурів і називає Богів, про яких ми мали примітивні знання, а ще більше домислів та фантазій. На відміну, наприклад, від “Слова про похід Ігорів”, яке писав придворний літописець, цей твір належить народному співцеві. Він присвячує його Богові Велесу*, який є “пристанищем сили”. Велес опікується господарством – пасовищами, врожаями і худобою, піднімає воєводу Суражієвого (того, хто вивозить Сонце на небо), а вночі світить і приносить дітей на продовження роду (д. 16А).


Однак, хоч автор і присвячує книгу Велесові, він не виокремлює його серед інших Богів, навпаки, шанобливо й закохано розповідає про кожного з них, а також славить Отців та Матерів. Розкриває державотворчу концепцію і форму правління, за якою вони жили й творили. Їх досвід доволі цікавий і повчальний.


Книга була написана на дерев’яних дощечках. У 1919 р. в зруйнованому громадянською війною маєтку поміщика Донець-Захаржевського (с. Великий Бурлук на Харківщині) її знайшов полковник Алі (Федір Артурович) Ізенбек. За покликанням археолог і художник, Ізенбек здогадався, яку цінність мають розкидані серед руїн дощечки. Він зібрав їх у мішок і, втікаючи з рештками Білої армії, виїхав за кордон. Згодом він опинився в Бельгії.
Там з Ізенбеком познайомився зросійщений українець, доктор хімії, любитель старовини Юрій Миролюбов.


Миролюбов зацікавився таємничими дощечками з незнаним письмом і почав вивчати та переписувати їх. У 1941 р. Алі Ізенбек відійшов в інший світ, зробивши перед цим спадкоємцем свого малярського ательє і дощечок Ю. Миролюбова. Проте ательє було пограбоване, і дощечки зникли. Не виключено, що пограбування здійснили  німецькі шпигуни, які за завданням Абверу шукали древні книги, щоб отримати доступ до таємниць минувшини. Ю. Миролюбов подав скаргу, але безуспішно. На щастя, більшість дощечок він встиг переписати.


Робота переписувача була доволі складною і копіткою. Перед тим, як писати оригінал, на поверхню дощечок наносили паралельні лінії, але літери розміщували не над ними, як робимо це ми, а під ними, причому не відступаючи від них. Якщо врахувати ще те, що дощечки були дуже давні і трухляві, можемо уявити, скільки Ю. Миролюбову довелося докласти зусиль, щоб з’ясувати, який там чи деінде знак.


Літери писали одна біля одної без пропусків між словами, а рядки – до самісінького кінця. Іноді вони закінчувалися літерою, що була початком наступного речення. Місцями текст посередині слова переносили на зворотний бік дощечки, причому ніяк не зазначалося, що половина фрази знаходиться на другому боці. Речення від речення відділяли вертикальною рискою, хоча так само зображували й літеру “і”.


Ще важче було розшифрувати тексти, бо, крім зазначених особливостей письма, автор у багатьох словах упускав деякі літери, які для нього здавалися очевидними. Втім упускав не тільки літери, а й деякі слова, як, наприклад, на дощечці 12, де видно зі змісту попередніх дощечок, що після “скажемо тричі” мало б бути: “Слава! Слава! Слава!”  


Таке письмо, такі книги не призначалися для широкого загалу, їх часто забирали на той світ із собою самі автори, “не бажаючи зберігати те, що ні про що говорять іншим букви повного глибокого змісту вчення. На цій підставі і піфагорійці не залишили писаних творів – вони хотіли закарбувати виховні слова в пам’яті гідних, не вдаючись до письма” [108, І с. 150].


Техніка написання Книги, найімовірніше, була такою ж, як її описував ще Геродот: на дощечки наносили віск, а потім гравірували стилем букви. Після цього таблички занурювали в коричневу рідину, яка й просочувала місця, де не було воску. Такий спосіб письма, до речі, в Україні практикується донині для виготовлення писанок.
Це була доволі марудна праця. Не підітреш гумкою і не замалюєш коректором, щоб виправити помилку, якщо така трапиться. Ще важче було зберегти Книгу. І шкода, що ми не знаємо всіх, хто в найстрашніші роки церковної та царської реакції рятував дощечки від знищення. Завдяки безіменними героям-патріотам вони пережили не одне лихоліття та війну. І це велике щастя, що саме Алі Ізенбекові, який знався на старовині, потрапили дощечки на очі.


Очевидно, на те була Божа воля, щоб він зустрівся з українцем Ю. Миролюбовим, який зрозумів значущість знахідки і не рахувався ні з чим, аби переписати дощечки. Прийшов час відкрити правду про український народ, його душу, його світогляд, і Книга опинилася у тих, хто мав виконати цю місію. Слава їм! Слава Богам!  
За останні десятиліття світ побачив декілька перекладів цієї таємничої літературної та історичної пам’ятки українців (найвідоміший Б. Яценка). Однак вони мають багато помилок. Наприклад, “пеньки” у них тлумачаться як “чаклуни”, хазарське місто Тамоторку – “князь Таматарха”, “халабуда” (намет над возом) – “князь Халабуда”, одна з древніх назв нашого народу “бори”, “прабори” перекладаються як “боротьба” і “війна”, “печери” стали “пожари”...


Залишилися непоміченими або неправильно потрактованими низка Богів, божеств та тотемів, в т. ч. наша прародителька Лада та опікун Овен. Не раз згадується термін “Гординство”, що ним позначали військову доблесть наших предків та силу національного духу, але і воно опинилося поза увагою. А те, що перекладачі не помітили очевидних термінів “мова” і “мовинство” (д. 26), взагалі викликає підозру – чи не навмисне це зроблено?


Титанічну роботу провів Ю. Миролюбов під час поділу суцільного тексту Влескниги на слова. Проте місцями теж потрібні уточнення. Наприклад, “волсев ухорен з еі брате іе ословень” (д. 25) мало б читатися як: “волсе вухорензе і брате іео словень”, тобто “волхви Вухоріз і брат єго Словен”, а не “волхви Ухоріз і його брат Ословень”. З цієї ж причини “бедехшемокравенце” мало б ділитися на “бедехше м (будучи ми) окра-венці” (а не “будемо кравенці”), де бачимо два племені “окрів і венців”, тобто “укрів і венедів”...


Як наслідок, справжній літературний та історичний шедевр нашої минувшини виявився спотвореним. Тож не дивно, що в певних колах твір досі називають підробкою.


Сергій Піддубний "Велесова Книга - веди України-Русі" (третє видання) 2020 р. Із вступної статті