Трагедія двох народів, а урок для всіх сущих

12.08.2019 | 20:16   Володимир Сергійчук
переглядів: 147

Коли навесні 1917 року солдати Волинського полку в Петрограді зініціювали під синьо-жовтим прапором Лютневу демократичну революцію, то українство озвалося на цей почин багатотисячними маніфестаціями в усіх куточках Російської імперії. Відомий єврейський діяч Соломон Гольдельман, визнавав, що тоді "росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна"

Коли навесні 1917 року солдати Волинського полку в Петрограді зініціювали під синьо-жовтим прапором Лютневу демократичну революцію, то українство озвалося на цей почин багатотисячними маніфестаціями в усіх куточках Російської імперії. Відомий єврейський діяч Соломон Гольдельман, визнавав, що тоді "росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна" (Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. 1917-1920. – Мюнхен – Париж -Єрусалим, 1967. - С. 135).

Однак українці, розпочинаючи творення нового життя, забажали, аби рівноправними будівничими державного ладу поряд з ними виступили і представники численних національних меншин, які протягом уже багатьох століть знайшли тут свою долю і вважали цю землю для себе рідною. І квота для них в Українській Центральній Раді якраз і була виявом щирого ставлення корінної нації до представників інших народів, закликом спільно розвивати демократичні традиції наших предків.

Провідники єврейських політичних партій, як представники свого народу в Центральній Раді, відгукнулися на цей заклик у листопаді 1917 року, голосуючи за III Універсал, що проголошував автономію Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Росією. Щоправда, таку позицію своїх представників євреї підтримали не скрізь. Наприклад, їхня община містечка Смотрич на Поділлі 25 грудня 1917 року висловила протест проти участі Моше Зільберфарба в роботі Центральної Ради: "..вважаємо, що в заходах по влаштуванню єврейського національного і культурного життя як у Великій Російській республіці, так і Республіці Українській (євреї) можуть виходити тільки від Всеросійського єврейського з’їзду" (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України - ЦДАВОВУ: Ф. 2592. - Оп. 4. - Спр. 2. - Арк. 4).

Виходило, що порядки в Російській імперії, яка запровадила межу осілості для євреїв, громила їх під гаслом «Бей жидов, спасай Россию!», влаштовували більше, аніж демократичні перетворення відродженої української державності. Зрозуміло, що це справило гнітюче враження на нашу суспільність, як і позиція євреїв у Центральній Раді, котрі не проголосували за самостійність України. І це за умови, що українці погодилися до проголошення цього доленосного для нас акта прийняти «закон про національно-персональну автономію для меншостей" (Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. - С 52).

Так, українці свого слова дотримали і одностайно ухвалили чи не перший у світовій історії Закон про національно-персональну автономію . Коли ж дійшло до акта про державну незалежність України, то "росіяни підняли руки проти (ці "росіяни" були здебільшого зросійщені жиди), а з ними підняли руки проти Універсалу також представники жидівського "Бунду", решта жидівських національних представників утрималися від голосування (представники сіоністів просто не з явилися на засідання)" (там само. ‒ С. 53).

Звичайно, інформація про таку поведінку єврейських лідерів, як і несприйняття значними масами єврейства законної влади, що її репрезентувала Українська Народна Республіка, поширилася в українському суспільстві. Очевидець тих подій П. Карпов з цього приводу зазначав:"Ліві єврейські круги недвозначно схилилися в сторону большовиків, де верховодив під знаком єврейської звізди новий єврейський месія Троцький. Панюдеїзм та інтернаціоналізм в розумінню тодішньої єврейської політичної ідеології – були не синонімами — були зорею визволення розсіяного по всій землі єврейства. Перзональна автономія єврейського населення України, проголошена Ц(ентральною) Радою, небагато приєднала з-поміж євреїв до української ідеї.

Коли прийшов гетьман, праві єврейські кола, які були приклонниками режиму кн. Львова та Керенського, перейшли без застережень в гетьманський табор – робили з німцями та австрійцями знамениті інтереси, а ліві проводили большовицьку " irydent - y": і одні, і другі єврейські кола ставились до питання української самостійности негативно та по-своєму пособляли будуванню "єдіної нєдєлімої ". Україна може бути щонайбільше федеративною - так говорили знакомі євреї" (ЦДАВОВУ: Ф. 2432. - Оп. 1. -Спр.102. - Арк.19).

Щодо несприйняття значною частиною єврейства ідеї українського державотворення відомий діяч цієї нації І. Чериковер зазначав: "Треба визнати, що українська ідея, незважаючи на підтримку єврейських партій, не проникла в глибину єврейського населення. Поряд з партіями існував ще просто обиватель, який мав до української справи певну недовіру, в кращому випадку байдужість. Це ставлення виражалося не тільки у насміханні над українською мовою і вивіскою ; на українізацію він відповідав пасивним спротивом. Єврейський обиватель боявся українства, воно було йому чуже в той час, коли в російську державу і в російську культуру він, незважаючи на всі останні потрясіння, вірив" (Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине. – С. 115).

Тож збаламучений Троцьким єврейський пролетаріат "мріяв про інтернаціональну "панюдейську" державу" і тому пішов за цим "месією" й «затопив ніж у крови українського брата, того самого, що перший на своїй землі дав йому право повної свободи: "перзональну автономію", яку політично вироблені круги єврейського народу приняли з одушевленням і дали свого пред­ставника в Раду Міністрів УНР..." (ЦДАВОВУ: Ф. 2432. -Оп. 1. - Спр. 102. - Арк. 28-29).

Проте тимчасова окупація території УНР на початку 1918 року російськими більшовиками, серед яких чимало було євреїв, зробила свою чорну справу: скрізь поширилася думка про те, нібито всі вони стояли на антиукраїнських позиціях. І якщо за висновком О. Субтельного, "більшість євреїв насправді лишалася аполітичною, а ті з них, хто був марксистами, схилялися до меншовиків», однак було доконаним фактом те, що «непропорційно багато євреїв було серед більшовиків, зокрема, серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особливо в Чека – таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі євреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення" (Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. - С. 317).

Дуже часто траплялися випадки, пише А.Дегтярьов, коли єврейське населення обстрілювало тили армії УНР, що викликало велике обурення її вояків і не раз могло призвести до погромів, якби не зусилля командного складу, наприклад, Запорізької дивізії, як це виявилося в містечках Лучинці, Лучинчики, а також у Могилів-Подільську та Ямполі (Центральний архів військовий у Варшаві: Ф.380. - Оп.2.- Спр.373. - Арк. 278).

Цей же свідок наводить й інші непривабливі факти ставлення окремих євреїв до української влади та її армії. Наприклад, постачальники Розенберг (Полтава) і Фішлер (Катеринослав) у 1918-1919 роках забезпечували одночасно українську й німецьку армії вівсом і ячменем. Але тільки у фуражі, призначеному для українських військових частин, виявилися залізні ошурки, внаслідок чого загинуло багато коней.

Навівши ці факти, начальник штабу 1-ї Запорізької дивізії А. Дегтярьов додає: "Абсолютно іншу картину представляли стосунки євреїв до більшовиків, не кажучи вже про зустрічі євреями більшовиків з хлібом і сіллю, все було до послуг червоноармійців, починаючи з квартир і закінчуючи одягом, взуттям і продуктами. Що стосується ставлення єврейського населення до українських військ, то численні факти підтверджують, що це ставлення, завжди було ворожим; особливо це було помітно при відведенні квартир, коли навіть по реквізиції важко було одержати приміщення для офіцерського персоналу в квартирі єврея; в цьому випадку євреї вдавалися до найрізноманітніших хитрувань, як-то: симулювали заразні хвороби, що звичайно підтверджував лікар-єврей, або запирали вільні кімнати, заявляючи, що такі зайняті і що власник випадково виїхав лише на кілька днів" (там само. - Арк.277-278).

І це тим болючіше вражало українців, оскільки з самого початку нашого національного державотворення 1917 року проблема єврейської меншини враховувалася постійно. Коли було організовано Генеральний Секретаріат як виконавчий орган Центральної Ради, в його складі одразу ж сформували "віце-секретарство жидівських справ", яке очолив Моше Зільберфарб. У декларації "жидівського віце-секретаря", оголошеній ним 1 жовтня 1917 року, було заявлено, що це є визнанням національних вимог, "прагнення ширших жидівських народних верств до національної автономії... Створений окремий віце-секретаріат для жидівських справ на чолі з віце-секретарем, якому надані в рамках жидівських прав права генерального секретаря. У віце-секретаріаті жидівське населення України дістало орган державної влади, обов’язком якого було стояти на сторожі членів жидівської нації і захищати її проти будь-яких юридичних чи фактичних обмежень їх громадянських і політичних прав; віце-секретаріат має упорядкувати, на основі свободи і демократії, внутрішнє життя жидівської нації, її існуючі установи й творити нові для задоволення нових, зростаючих національних потреб" (цит. за: Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. – С. 57).

За словами того ж С. Гольдельмана, ця національна автономія "промайнула на обрії жидівського життя як блискуча комета"(там само. —С. 134).

По суті, це було першим активним кроком до відродження повнокровного єврейського життя. І саме завдяки цьому світове єврейство набуло певного досвіду державотворення, що зміцнило його сподівання й упевненість у відродженні власної держави. Тож закликаючи 1919 року євреїв простягти руку українському народові, С. Гольдельман, писав, що для усунення протиєврейських настроїв з боку євреїв має бути "пропаганда фактами, самим життям, а не лише словом чи друком. І поки українські козаки й національні народні кола, всі ці члени селянських спілок, "просвіт" на селах і містечках та маса, що на неї спирається українська інтелігенція, не зустрінуться в роботі зі співучастю жидів, не зустрінуться на практиці з симпатією жидівських партій і активних кіл до українського відродження, – важко буде побороти історичне, антисемітизмом вигодуване недовір'я до нас" (Гольдельман С. Листи жидівського соціал-демократа про Україну. Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за час революції. – Відень, 1921. - С. 34).

Однак ці заклики не мали впливу на значні маси люмпенізованого єврейства, якому до вподоби були гасла російських більшовиків про експропріацію чужої власності. За таких обставин їм, як і декому із українського суспільства, легше було повірити у нав’язану загалові думку про нібито природне прагнення євреїв панувати над усім світом, підпорядкувавши собі робітничі маси, котрим, мовляв, нічого втрачати, крім кайданів. Тим паче, коли при цьому ще й наводилися рядки з листа Боруха Леві до Карла Маркса: "Жидівський народ, узятий в цілому, буде сам своїм Месією. Він доб'ється панування над світом, для чого об'єднає решту людських рас, знищить кордони й монархії, що обмежують його самостійність, і створить світову республіку, яка всюди забезпечить жидам громадянські права. У цій новій організації людства діти Ізраїля, розпорошені тепер по всьому світі, стануть усюди керівним елементом, а надто, якщо їм пощастить міцно прибрати до своїх рук робітничі маси" (цит. за: Кенен Б. Жиди в світовій історії. – Без м. і д. – С. 68).

До подібного висновку підводили й роздуми "батька" сіонізму Теодора Герцля: "Ми невтомні і даємо середній інтелігентний клас, якому немає ніякого вичерпання і який через те є таким же небезпечним елементом для суспільства, як і вирослі капітали. Освічені, але неімущі, євреї тепер усі стають у ряди соціалізму, і соціальна боротьба в усякому разі повинна тепер відбитися на наших же спинах, бо ми як у соціальному, так і в капіталістичному таборі займаємо дуже помітне місце" (Герцль Т. Еврейское государство. Опыт новейшего разрешения еврейского вопроса. - Одесса, 1898. - С. 17-18).

Усе це в комплексі і призвело до поширення антисемітизму з подальшим розгулом погромництва. Відтак на початку 1919 року хвиля погромів накрила багато міст і містечок України. Виникали вони стихійно, за участю тієї темної маси, що сформувалася під впливом більшовицьких гасел і закликів до експропріації буржуазії і яку очолювали новоспечені отамани.

Уряд УНР уже після перших погромів, що сталися на початку січня 1919 року в Бердичеві й Житомирі,однозначно висловився проти цих злочинів. Так, Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра різко засудив їх і наказав розстріляти організаторів, а також розформувати військову частину, котра брала в них участь. Він і надалі разом з урядом УНР приборкував стихійну отаманію,що незаперечно засвідчують підписані ним документи.

Але ж ворогам української державності було не до вподоби порозуміння між українцями і євреями в час становлення УНР. Тому щоб перешкодити зближенню цих двох народів, організовуються єврейські погроми, до участі в яких втягується й неосвічена українська маса. Небезпечним у цій ситуації було те, що євреї брали активну участь у збройних виступах проти влади УНР з метою її повалення, як це мало місце в багатьох населених пунктах України, зокрема в Проскурові у лютому 1919 року.

Те, що проскурівські більшовики, які запланували збройний виступ проти законної влади Директорії, знайшли собі пристановище в середовищі місцевого єврейства, визнає один з комуністичних авторів З. Островський. Посилаючись у своєму дослідженні нібито на збіг обставин, він зазначає, що "місцеві революційні елементи, які опиралися на більшовицьки настроєні частини місцевого гарнізону, –15-й Білгородський і 8-й Подільський полки, — задумали, підняти повстання проти влади "Директорії". Це послужило зручним приводом до різні, яка тихцем підготовлялася ще раніше (щоправда ніяких фактів на підтвердження цього не наводиться. – Авт.). Повстання розгорілося 15 лютого рано-вранці, але через кілька годин воно було придушене. Повсталі частини під натиском переважаючих сил противника відійшли в напрямку Фельштина і до містечка Ярмолинці" (Островский З. Еврейские погромы. – С. 31).

До речі, члени Жмеринського ревкому, котрі експортували більшовицьке повстання проти УНР у Проскурів, як свідчить один із учасників, після його провалу повернулися додому "морально розбитими, вважаючи себе мимовільними винуватцями цього погрому" (Алексеев И. Из воспоминаний левого эсера // Подпольная работа на Украине. -М., 1922. - С. 32).

Аналіз документів про Проскурівський погром засвідчує, що саме більшовики спровокували його, втягнувши в цю криваву авантюру єврейське населення. Ось що писав з цього приводу свідок проскурівської трагедії підполковник Михайло Шадрин: "Жиди, підготовляючи переворот, приєднали до повстання Проскурівську залогу, котра складалася з покликаних по мобілізації після повалення гетьмана бувших солдат розваленої російської армії, ще перейнятих духом революції грабіжництва, сваволі та мітингування. Натурально, що цей елемент, до остатку розложений жидами від того часу, як приєднався до повстання і позбувся своїх старшин, а з тим і решток дисципліни, почав являти із себе банду, здібну лише до погромів та різні безоружного населення. А тому і цілком ясно, що ця банда, котру вабила до повстання головним чином надія пограбувати буржуїв, побачивши, що повстання не вдалося, що повороту до полків немає і все одно прийдеться тікати додому, почала різати та грабувати жидів, аби винагородити себе й помститися за обмануті надії.

Повстання було – це факт, котрого заперечувати ніхто не може. Але є фактом незаперечним й інше: те, що спіткало жидівське населення по невдалім повстанню, напевно спіткало б християнське, особливо інтелігентське і військове населення Проскурова (буржуїв, неприхильних до комуни), якщо за 2 дні до повстання не прийшов би до Проскурова вірний УНР гайдамацький курінь і повстання вдалося.

Всі на Вкраїні пам’ятають жахливі дні захоплення Києва в кінці січня 1918 року червоними бандами Муравйова й Ремньова. Дні, в котрі на чолі майже цілого уряду в Києві стояли самі жиди і коли було замордовано одних тільки офіцерів 2447 чоловік. Жиди тоді у значній мірі причинилися до цієї жахливої бойні, особливо з матросами, розстрілюючи безоружних, хворих, тяжко ранених і глибоких стариків. Навіть зі шпиталів витягалися нещастні жертви на поталу розбурханих червоних банд і жидівства. Жидки-крамарі давали червоним бандитам адреси мешкаючих у сусідніх домах офіцерів й особисто помагали їх мордувати. А одна тільки знаменита жидівка Євгенія Бош чого була варта тоді зі своїми прибічниками – катами-жидами... Тільки одної її жертви нараховуються сотками, а таких оправців було і є межи жидами багато. З певністю можу сказати, що така доля випала б на Проскурів та инші міста, якщо повстання і дальший плян його вдалися б” (Центральний архів військовий у Варшаві: Ф. 380. - Оп. 2. - Спр. 373. -Арк. 4).

Підполковник Шадрин знав, що писав. Після повернення українських військ до Могилева-Подільського, свідчив уже згадуваний нами П. Карпов, "розказували мені тамошні українці, що більшовитська "чрезвичайка" в страшний спосіб знущалася над українцями. "Чрезвичайка" розстрілювала щоночі цілу масу людей, розуміється, українців, а також тих, що служили в денікінськїй армії; трупи кидали в Дністер. Щодня можна було бачити над Дністром калюжі крови та бачити задержані о скелі берегів людські трупи. Цивільна людність, приведена до крайности, розбила тюрму та звільнила всіх заарештованих. Ця "чрезвичайка" складалася з самих євреїв. Тоді-то розстріляли большовики велике число галицьких старшин. В Могилеві-Под. між іншим були розстріляні четар Буцура і пор. Іванович, а в Одесі, Вінниці та Жмеринці справили большовики галицьким українцям щось більше як різню" (ЦДАВОВУ: Ф. 2432. - Оп. 1. - Спр.102. - Арк. 27-27 зв.).

З огляду на вищенаведене, м’яко кажучи, дивним видається твердження Ю. Фінкельштейна про те, що "євреї в усі часи підтримували законну владу енергійніше, ніж руйнували її" (Финкельштейн Ю. За дела рук своих. – Нью-Йорк, 1995. - С. 53).

Хіба таку лояльність єврейства бачимо в Проскурові напередодні 15 лютого 1919 року? Якщо уважно ознайомимося з доповіддю А. Гілерсона, яка вміщується в даному збірникові, то переконуємося, що місцеві євреї, котрі не були більшовиками, зокрема бундівець Йоффе, знаючи про підготовку збройного повстання проти Директорії, на той час законної влади в Україні (до речі, затвердженої за участю представників єврейства Трудовим конгресом), не повідомили про це військового коменданта Проскурова.

А чому ж керівник єврейської самооборони (бюро квартальної охорони) Шенкман, який заявляв про свою безпартійність і нейтральність, згодом погодився бути сполучною ланкою з уже організованим більшовицьким повстанським штабом? Чому ця квартальна охорона (складалася з євреїв) заарештувала представника законної влади — полковника Ківерчука?

Не відповідає дійсності й твердження про те, що отаман Семесенко після проскурівського погрому був "дуже приязно" прийнятий Петлюрою.

Подібного не могло статися, бо Петлюра видав наказ про арешт Семесенка. Оскільки той утік до Галичини, то там його заарештували лише 12 травня 1919 року, і він сидів у Кам янецькій тюрмі до катастрофи фронту в листопаді 1919-го. В травні 1920 року його вдруге арештували й розстріляли (Трагедія двох народів. - Прага-Київ, 1928. - С.56).

Необізнаність з документами підводить і молодого дослідника Я. Тинченка, котрий чомусь твердить, що бригада Семесенка в березні 1919 року "стала носити його (Петлюри – Авт.) їм я, дане як подяка за ліквідацію повстання на Поділлі” (Киевские ведомости. -1999. -17 лютого).

Якби цей історик бачив накази самого Семесенка, то він пересвідчився б: бригада носила ім’я Петлюри ще задовго до 15 лютого 1919 року (Інститут єврейських досліджень (Нью-Йорк) - ІЄД: Ф. Чериковера. -Спр.202. - Арк. 17923-17924).

До речі, підполковник Шадрин, викладаючи події в Проскурові як свідок, зазначає, що "різню закидають гайдамакам, котрі підлягали й були вірні українській владі, але й самі пристрасні обвинувателі стверджують, як ствердили це і всі слідчі комісії, що гайдамаки не грабували. Між тим усі помешкання на зазначених мною вулицях були цілком ограбовані, крім того, більшість навіть жіночих трупів в одній білизні та в ліжках під перинами.

Чи задумався хто з тих, що обвинувачує у цім погромі та різні військо УНР, також над тим, що якому б не було воякові непотрібні жіночі спідниці та инше убрання або халат чи штани зі старого літнього жида, і якщо трупи були в білизні та в ліжках, то очевидно, їх забито вночі. А раз зроблено вночі, то це вчинок когось іншого, не гайдамаків, котрі вже в той час спали у своїх вагонах. Ясно, що того, когось иншого не користно було виявляти для тих, хто бажав сплямувати перед цілим світом Уряд і військо УНР, а виставити несчасного безвинного жертвою жидівства, котре підняло меч, який силою обставин обернувся на голову того ж самого жидівства" (Центральний архів військовий у Варшаві - ЦАВ: Ф. 380. - Оп. 2. - Спр. 373. - Арк. 12-13).

Подібне можна сказати і про подію, що трапилася пізніше в далекому від Проскурова Парижі в ході вияснення обставин вбивства Петлюри: 11 грудня 1926 року слідчий допитав двох свідків - Качуру, який говорив про єврейсько-українські відносини взагалі, і Титлюка, який служив під час погрому 16 лютого 1919 року в Проскурівській міліції; він говорив про те, як розпочався погром у зв’язку з повстанням лівих есерів, а також ствердив, що на другий день Семосенко був заарештований з розпорядження Слідчої комісії. Була очна ставка Титлюка з Шварцбардом, який заявив: "Хоч він у Проскурові і не був, але він певен, що п. Отаман винен у тому погромі" (ЦДАВОВУ: Ф. 3890. - Оп. 1. - Cпр. 6. - Арк. 168).

Привертаючи увагу до Проскурівського погрому, який відбувся 100 років тому, упорядники збірника мають на меті не тільки на конкретних фактах розібратися в його причинах і трагічних наслідках. Йдеться про те, чому поневолені століттями українці і євреї не змогли знайти повного порозуміння. Тим паче, що документи, які ретельно приховувалися від дослідників, переконливо доводять, що передові провідники єврейського руху постійно контактували з урядом Симона Петлюри, однозначно заявляючи Голові Директорії та Головному Отаманові військ УНР про підтримку українських національно-визвольних змагань. І переконливим підтвердженням цьому є звіт єврейських діячів про зустріч з Петлюрою 17 липня 1919 року. (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. -Оп.1. -Спр. 18а. -Арк. 5-9).

Очевидно, зміст примусив комуністичних ідеологів заховати його в потаємні схрони, щоб легше було перекласти відповідальність на Петлюру не лише за ті погроми, які чинили на території України білогвардійці, поляки та румуни, а й самі більшовики. З тієї ж причини потрапило до таємних архівів повідомлення голови Теохфіпольської управи на Поділлі про більшовицький погром (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. - Оп.1. - Спр. 22. - Арк. 3).

Справді, погроми в Україні 1919 - 1920 років готувалися не українськими силами, і вони розпочалися відразу ж із настанням Першої світової війни, як тільки російська армія вступила в район бойових дій на наших західних землях. Майже скрізь у Галичині й на Буковині російські війська, пише В. Хітерер, влаштовували єврейські погроми. Нижчі чини російської армії грабували й убивали мирне єврейське населення, ґвалтували жінок. Нерідко російські солдати і козаки піддавали свої жертви знущанням, які нічим не поступалися за своєю жорстокістю звірствам нацистів під час другої світової війни (Хитерер В. К истории еврейского населення Галиции и Буковини накануне и в годы первой мировой войны / / Євреї в Україні. -К., 1997. - С. 85).

За словами відомого єврейського діяча С. Анського (Раппопорта), в цей час, крім того, "створилася і зміцніла база агітаторів, які поставили собі за мету викорінення єврейського населення з місць його нинішної осілості" (ІР НБУ : Ф. 339. - Оп.1. - Спр. 31. - Арк. 1).

Аналіз комплексу документів дає підстави вважати, що російська армія вступила в Галичину з готовим рецептом: винуватці всіх бід солдатських - євреї. На них спрямовували свою ненависть і злобу люди, відірвані від землі й одягнуті в сірі шинелі та кинуті під кулі. А коли ще й інформація від офіцерів надійшла: мовляв, наші прокляті євреї підземним телефоном австрійцям усе передають про війська, де стоять і куди рухаються, все те передавали, поки їх не спіймали, то солдатська реакція спрацювала блискавично: "зараз усіх євреїв грабуємо, розбиваємо і це за те, що вони скрізь хочуть обманути" (Центральний державний історичний архів України у Києві: Ф. 1439. - Оп.1. - Спр.1552. - Арк. 226а зв.).

Такого змісту листи, що надходили з фронту, поступово роздмухували антисемітизм і в тилу. У селах і містах лунали заяви: "Жиди торгують нашим братом, як худобою" (там само: Ф. 349. - Оп.1. - Спр.45. - Арк. 49, 49 зв.).

Нова хвиля антисемітизму здійнялася після відречення царя від престолу. Чорносотенські сили Росії , вбачаючи в цьому вину євреїв , повсюди почали виступати проти них. У багатьох населених пунктах Херсонщини, наприклад, дохо­дило до відкритих закликів громити євреїв, ініціаторами яких часто був "Союз русского народа". Селяни не хотіли допускати до органів нової влади представників єврейства (Державний архів Одеської області : Ф.3829. - Оп.1. -Спр.141. - Арк. 8).

Разом з тим антиєврейські настрої в окремих випадках провокувалися самими євреями, які входили до складу рад депутатів. Так, одна з таких активісток Двойра Бандойль з Голтви Ананіївського повіту Херсонської губернії привселюдно заявила, що рада робітничих і солдатських депутатів дала їй право: кому хоче, випекти очі, вбити, облити сірчаною кислотою і т.п." (там само. - Спр.15. - Арк.127).

До осені 1917 року владі ще якось вдавалося утримувати відносний спокій. Але коли після більшовицького перевороту, що призвів до повного розладу фронту, величезна маса солдат посунула через Україну у великоросійські губернії, відвернути погроми вже було дуже важко. Якраз неорганізоване військо, заагітоване більшовиками, розпочало нові погроми, які потім вилилися в страшну вакханалію.

І за таких обставин не хто інший, як генеральний секретар з військових справ Центральної Ради Симон Петлюра, став на оборону беззахисних євреїв. У своїй відозві до українських солдатів від 15 листопада 1917 року він, зокрема, наголошував: "Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім’я українського війська. Ніякі погроми не повинні бути припущені нашій землі" (Петлюра С. Статті, листи, документи .- Нью-Йорк, 1956. - Т.І . - С. 220).

У всіх тих випадках, коли Петлюра мав владу й можливість впливати на розв’язання проблеми захисту євреїв, він намагався зробити все, що було в його силах . Відомий тогочасний діяч єврейського руху в Україні І. Шехтман у листопаді 1917 року вніс від імені сіоністської фракції запит до Центральної Ради щодо погромів. У відповідь генеральний секретар з військових справ пояснив: "Погроми відбуваються в прифронтовій смузі, де надзвичайно багато різних запасних військових частин. Ці частини і влаштовують погроми... Розвантаження тилу від бездіяльних запасних частин зустрічало перепони бюрократичного характеру, але ця реформа незабаром буде здійснена. Секретаріат невдовзі буде також мати достатньо військової сили, за допомогою якої можна буде боротися з анархією". (Шехтман И.Б. Еврейская общественность на Украине (1917-1919 г.г.) // Книга о русском еврействе.1917-1967. - Нью-Йорк: Союз русских евреев, 1968. - С. 30, 31).

Як засвідчують факти, наведені самими євреями, зокрема І. Шехтманом, уже тоді, коли частини деморалізованої російської армії, особливо тилові, вдалися до погромів, ще не маючи під рукою власного війська, погоджувався принципово "дозволити євреям-воїнам організовувати спеціальні дружини для охорони єврейського населення" (там само. - С.31).

Але ця згода Петлюри "чомусь викликала ряд сумнівів у представників еврейських соціалістичних фракцій і фолькспартій. Перед цією опозицією Рада і Генеральний секретаріат з військових справ утрималися від якихось конкретних кроків" (там само. - С. 32) у цьому напрямі. Коли ж у середині січня 1918 року Єврейське міністерство повернулося до зазначеного питання, то вже було пізно розгортати планомірну організацію загонів самооборони .

Чітка державотворча орієнтація Петлюри не давала спокою російським шовіністам – ні червоним, ні білим. І ті й інші, враховуючи те, що частина єврейського суспільства не розуміла, а отже, й не поділяла прагнення українців до самостійницького життя, почали сіяти між ними ворожнечу, не лише обвинувачуючи український визвольний рух у причетності до погромів, а й свідомо провокуючи їх. Російські й почасти польські еміграційні кола в Західній Європі та США, користуючись відсутністю там впливових українських дипломатів УНР і українських журналістів, розгорнули у своїх друкованих органах шалену антиукраїнську пропаганду. Москва за допомогою спеціально сфальсифікованої інформації намагалася переконати народні маси і світову громадськість у тому, що організація анти єврейських погромів – справа рук "самостійників"(Державний архів Харківської області: Ф. Р-5371. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 6-7).

Зрештою, приклад того, як перекладати вину за погроми на петлюрівців, подавав таким, як Д.Рабинович , Лев Троцький — права рука Леніна. Виступаючи 1920 року перед більшовицькими агітаторами, котрі вирушали в Україну, він наголошував на тому, що українське селянство сподівається на Петлюру, тому "необхідно бути обережними. Тільки дурень і провокатор без розбору скрізь і всюди буде твердити, що ми воюємо з Петлюрою. Інколи, поки не розбитий Денікін, вигідно розпускати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою.

Якщо будуть випадки грабежів у Червоній армії, то їх необхідно звалювати на повстанців і петлюрівців, які влилися до Червоної армії. Радянська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців тому, що вони шкідливий елемент, і це буде явним доказом не тільки суворої революційної дисципліни, але й суворої кари за грабіж" (Праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С. 150).

Свій виступ Л. Троцький завершив словами: "... для досягнення наміченої мети всі засоби однаково добрі. Ні на хвилину не забувайте, що Україна має бути радянською, а Петлюра - вибитий з пам'яті народу назавжди" (там само. - С. 150).

Одним з найганебніших видів єврейських погромів в Україні, яким широко користувалися більшовики для узурпації влади і зміцнення своєї фінансової системи, було захоплення єврейських заручників з метою отримання грошового викупу. При цьому в провінційному Гайсині на Поділлі, викрадачі людей ставили таку вимогу: якщо місцева "буржуазія" не внесе у визначений час мільйон карбованців, то перші два зі списку заручників будуть розстріляні (Центральний державний архів громадських об’єднань України - ЦДАГОУ: Ф. 41. - Оп.1. - Спр. 30. - Арк. 9).

Слід зазначити, що виконавці планів Леніна—Троцького в разі відступу здебільшого забирали євреїв-заручників з собою, вкрай ускладнювало їхнє і без того не просте становище. До врятування цих нерідко підключався Український Червоний Хрест (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 342. - Арк. 2-3).

Така ситуаці я витворилася невипадково: царська Росія будувала більше тюрем, аніж шкіл, а коли дзвін революції пробудив у серцях покорених людей і народів нові прагнення, відчинилися тюрем ні каземати і звідтіля вийшов не найкращий елемент, який прикипів душею до більшовицької програми і закарбував на ній свій слід. Ленін сам вжахнувся і сказав своїм товаришам: "Мене повісять за ідею, а вас за бандитизм" (ЦДАВОВУ: Ф. 2432. - Оп.1. -Спр.102. -Арк. 27 зв. - 28 зв.).

Подібні прийоми погромництва єврейського населення широко переймали й частини Добровольчої армії генерала Денікіна. У той час, зокрема, російські громадські організації Харкова звернулися з листом до місцевої єврейської громади, зміст якого зводився до чого: якщо ви за "единую и неделимую", то можете сподіватися на краще... (там само: Ф. 4. -Оп. 1. -Спр. 758. -Арк. 143-144). А якщо ні? Гадаємо, коментарі зайві.

Зрештою, чи не найширші за розмахом погроми в Україні чинили частини Добровольчої армії генерала Денікіна, намагаючись виправдати свої злочини відплатою євреям за їхню участь у більшовицькому русі. Цією причиною прикривались і польські війська, які також громили євреїв на нашій землі. Зрештою, і євреї відчували на собі жахіття більшовицького режиму. Як тільки Київ було звільнено від більшовиків, президія міської єврейської общини звернулася до представників своєї нації з інформацією про звірства диктатури послідовників Леніна.

Як зазначалося в цьому документі, "не було жодного куточка приватного життя і жодної галузі суспільних інтересів — економічних чи культурних, національних чи релігійних, які б не відчули на собі важкої руки більшовицьких диктаторів. У сліпій злобі вони накинулися на єврейські національні установи... З глибокою національною скорботою єврейська община констатує, що певна купка єврейських більшовиків під час терору, спрямованого проти єврейського життя, не посоромились знущатися з єврейських громадських діячів, застосовуючи до них середньовічні засоби насилля..." (Державний архів Київської області - ДАКО: Ф. 3050. - Оп. 1. -Спр. 37. - Арк. 58).

З комплексного аналізу тогочасних подій випливає ще одна вірогідна причина неприхильності євреїв до утвердження самостійної України. Серед світових провідників сіонізму, котрі були вихідцями з Польщі, в той час народилася ідея, аби побудувати єврейську державу не в Палестині, а в Європі. За задумом, це мала "бути самостійна жидівська або польсько-жидівська держава. І в їх інтересі лежало, аби східний кордон Польщі був на Бугу чи обіймав усю східну територію Речі Посполитої перед першим поділом". Сіоністи вирішили домагатися від Англії та США повернення відроджуваній Польщі всіх забраних у неї земель під час поділів у XVIII ст. Але зробили це вони лише тоді, коли отримали від різних об'єднань, на яких опирався Польський Національний Комітет, запевнення, що "на тих землях жидівська мова буде разом з польською визнана другою державною, і в усіх адміністративних установах жиди одержать половину вищих урядових посад" (Кременской Н.Е. Путь к решению еврейского вопроса. -Харьков, 1906. - С. 55—56).

Навіть попередньою умовою переговорів члена Центру сіоністського руху з США, який спеціально приїхав до Варшави, "мала бути згода на постулат сіоністів у справі утворення жидівської держави. Бо ідея жидівської держави в Палестині була туманно віддаленою. Не уявлявся спосіб стягнення жидів з цілого світу до Палестини. Була то важка справа. Тим часом на просторі Східної Європи жиди жили на місці. Були там влаштовані" (там само. - С.55-56).

Про шанобливе ставлення до Петлюри єврейських провідників різних рівнів свідчать і інші факти. Так, у серпні 1919 року Запорізька група армії УНР , взявши з боєм Вінницю, ви рушила на Київ через Сквиру й Білу Церкву. Штаб групи зупинився на ночівлю у Білилівці під Козятином, — " в тому жидівському містечку, в якому потім зупинявся ще два рази". П роти кам'яної церкви в садку перед східцями, що вели до веранди, "стовпилася жидів ська делеґація: крамарі, ремісники, візники. Попереду стояв сухорлявий з сивими пейсами, в чорнім кашкеті старий рабин; при ньому — тора. З ганку його уважно слухав оточений штабом Симон Петлюра. Від імени жидівського населення висловлював подяку оратор за той спокій, що утворився в містечку з часу прибуття українського війська і влади. Прийом делеґації скінчився. Командуючий групою (полковник Сальський) запитав одного з делегатів про те, яке значіння має тора в таких випадках, і дістав відповідь, що святість ця виноситься на зустріч найвищих представників влади і тих осіб, яким жидівське населення хоче висловити найвищу пошану”(Порохівський Г. Три спомини // Збірник памяти Симона Петлюри. - С. 223).

Подібних прикладів можна навести багато. Так, 1 листопада 1920 року в подібній урочистості зустрічало єврейство Віньковець: "З бічних вуличок, гуртами сходилось жидівське населення на площу. Там, де з головного шляху йшла дорога короткою вуличкою на площу, прибув дійсно незвичайний рух. Швидко будували там якесь перекриття, балдахим з матерії в чорні й білі паси. Було видно двох рабінів і всю гонорацію містечка, як міського голову та радних. Збоку вже уставилась і їхня оркестра.

Врешті появилась коло штабу висока, струнка постать молодого коменданта м. Віньковець, який з бурмістром пішов докласти командирові ОКД (окремої кінної дивізії.- В. С.), що населення містечка бажає привітати Головного Отамана при в’їзді, бо такої нагоди ще не мало.

Головний Отаман, що був в супроводі генштабу генерал-хорунжого Всеволода Петріва й ад’ютанта полковника О. Доценка, вийшов з авто, а в цей час місцева оркестр вже грала "Ще не вмерла Україна..." Так приймаючи й віддаючи пошану стояв струнко Головний Отаман, слухаючи гімн, а потім під оклики "Слава!" підійшов до нього бурмістр з рабинами й підніс на рушнику хліб та сіль"(Цапко І. Українські війська перед завішенням зброї // Вісті комбатанта. - 1964. - Ч. 1. - С. 12).

А тепер слід розставити акценти й щодо погромництва євреїв з боку української отаманії . Необхідно сказати у зв'язку з цим, що найвизначніші з повстанських отаманів, як зазначає О. Брик, "раніше були большевицькими командирами, а потім повстали проти комуно-большевизму, хоч при цьому вони були й проти Української держави та проти москалів-монархістів (білогвардійців), — наприклад, отаман Григоріїв, і за ним найбільше йшла українська селянська маса. З самих початків вони були тими, які допомогли комуністам творити збройну силу, але коли ближче, то стали проти комуно-большевизму, бо вважали його "жидівською владою", а не владою селян і робітників і не владою з інтернаціональним світоглядом" (Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. —С. 199).

Не можна звалювати на Петлюру відповідальність за погроми, вчинені загонами отамана Григор'єва, який до травня 1919 року перебував у складі більшовицьких військ, а потім виступив проти радянської влади і, за словами Л. Троцького, "об'єднав навколо себе вином і брехливими обіцянками найтемнішу частину солдатської маси і штовхає її нині на погроми, поножовщину і грабежі" (Поезд Троцкого // Военно-исторический журнал (Москва). —1990. — Ч. 12. - С.48). І таких прикладів чимало.

А як поводився отаман Струк Зрадивши Петлюру, перейшов до більшовиків, потім повстав проти них, а згодом опинився в Добровольчій армії (ДАХО: Ф. Р.-5371. -Оп.1. -Спр. 4. -Арк. 4).

На здеморалізацію молодого українського війська, що складалося з регулярних частин і повстанців, як свідчить П. Карпов, російські більшовики не шкодували грошей. Хмара агітаторів, переважно євреїв, вкрила Україну. Головним аргументом у них була та обставина, що Антанта (французи) висадила в Одесі свій десант. По Україні лунало:"Здихались ми австрійців та німців, а тут вже новий союзник лізе в нашу хату, щоб розбивати народ та грабувати нашу землю. Ще прийдуть до нас дикі чорні африканці — мурини та азіяти-індійці, а може навіть японці, які вже досить винищили народу в японсько-рос. війні. Нехай краще нашими союзниками будуть рос(ійській) большовики; а агітатори досипали: "Помните, братцы, что вы с русскими из одного котелка кушали. Нужно жить вместе" (ЦДАВОВУ: Ф.2432. -Оп.1. -Спр.102. - Арк. 21-21 зв.).

Яскравим прикладом трансформації більшовицької армії в повстанську є формування Нестора Махна. Воно, як і загони отамана Григор’єва, про які у зв’язку з непричетністю уряду Петлюри до вчинених ними єврейських погромів згадувалося раніше, діяло з особливим розмахом. Зокрема, махновці разом з червоногвардійцями показали на що вони здатні, в Катеринославі в грудні 1919 року, коли там відбувався губернський з’їзд.

Для утвердження порядку Директорія відновила чинність скасованої в Україні III Універсалом смертної кари за пограбування, розбої, підпали, умисне вбивство, збройні напади, агітацію проти УНР та інші тяжкі злочини.

Однак євреї виявилися не готовими здолати своє негативне ставлення до УНР і взяти участь в остаточному визволенні України.

Українська влада, як військова, так і цивільна, дозволила євреям організовувати свої збройні дружини для підтримання громадського порядку. Єврейські лікарі й медсестри опікувалися пораненими українськими козаками, а в похоронах полеглих у бою з Махном старшин та козаків взяли участь представники єврейських організацій (ЦДАВОВУ: Ф. 2432. - Оп.1. -Спр.102. - Арк.19зв. - 21).

Факти свідчать: якраз Симон Петлюра гасив той антисемітизм, який народжувався в широких масах через активну участь євреїв у більшовицькому русі. Скажімо, А. Дегтярьов стверджував: "С. В. Петлюра особисто при мені дякував начальнику Запорізької дивізії Гулому й командиру бригади Литвиненку за вжиття заходів проти погромів євреїв, що готувалися в Лучинці та Лучинчику, за стрільбу євреїв по тилах загонів; причому С. В. Петлюра при мені висловив думку, що наявність навіть одного грабежу може потягнути за собою погром, а тому просив звернути увагу на це і вжити в таких випадках найрішучіші заходи — "може нам колись жиди допоможуть грішми збудувати Україну". Наслідком такого впливу з боку С. В. Петлюри на командний склад у 1-й Запорізькій дивізії, де я був начальником штабу, було 5 випадків розстрілу за грабіж у травні, червні і липні 1920 р.” (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. - Оп.2. - Спр. 373. - Арк. 278).

Тому обвинувачення з боку Винниченка на адресу Петлюри, що він нібито виявляв бездіяльність у боротьбі з погромниками, можна спростувати словами Арнольда Марголіна: "Якщо Винниченко вважав, що треба виступити з рішучими заходами, то він як Голова Директорії міг в усякому разі зробити в своїй ділянці дуже багато. Він міг виступити з декларацією такого змісту, який він вважає доцільним. Він міг поставити в ультимативній формі вимогу Петлюрі, котрий стояв на чолі армії, про найбезпощаднішу боротьбу з погромами, міг всенародно, друковано відмежуватися від розгубленої бездіяльності, проявленої вождями армії в перші місяці погромної епохи. Але він цього не зробив. Уже в лютому 1919 року він вийшов зі складу Директорії. І до всього наступного періоду він підходить з строгішими вимогами, ніж до часу свого перебування при владі" (Марголин А. Украина и политика Антанты. — С. 333, 334).

За свідченням генерала Омеляновича-Павленка, міністра єврейських справ УНР Пінхоса Красного й багатьох інших осіб, які заслуговують на повну довіру, пише А. Марголін, розстріляно на місці злочину, а також за вироками надзвичайних військових судів багато інших грабіжників і погромників (там само. -С. 287).

Директорія і Головний Отаман Петлюра надсилали свої регулярні війська, зокрема січових стрільців обеззброєння і знешкодження "збунтованих отаманів: Козир-Зірку, Д. Зеленого й М. Григорієва. Так само вчинено супроти самочинних отаманів вроді Семесенка. Коли рука Головного Отамана не могла досягти М. Григорієва, і він виріс був у силу в Херсонщині, де накоїв багато лиха, то сталося це виключно тому, що Петлюра як головний командир військ УНР мав замало сил для того завдання, щоб цілком зліквідувати анархістичні виступи різних отаманів з цілої території України. В тім не була його вина чи недбалість чи навіть невміння, але виключно наслідок тих об'єктивних обставин, які запанували дід впливом воєнної агресії Совєтської Росії" (там само. - С. 279, 280).

Головний Отаман — і це підтверджується документально — як тільки одержував звістку про антиєврейські ексцеси, одразу ж різко негативно реагував. Скажімо, коли Міністерство єврейських справ повідомило йому про погром на станції Яреськи, то він того ж дня, 28 січня 1919 року, відбив телеграму комендантові станції Миргород: "Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси надалі не мали місця і карно переслідувались" (там само: Ф. 2060. - Оп.1. - Спр. 23. - Арк. 10).

Більше того, саме Головний Отаман Петлюра наказав розіслати телеграфом це звернення командирам військових підрозділів з вимогою "сповістити підлеглі Вам частини і зробити відомим всім козакам" (Петлюра С. Статті. Листи. Документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т.ІІ. - С. 353).

У книзі документів С. Петлюри вміщено звіт єврейської делегації про зустріч з Головою Директорії в Кам'янці-Подільському 17 липня 1919 року. Так-от, самі євреї засвідчили, що їм Петлюра тоді заявив: "Треба боротись з більшовиками, але боротьби з євреями він не допустить” (там само. —С. 375).

Уряд УНР, пише П. Карпов, законом від 26 (набув чинності 29 січня) 1919 року "запровадив так звані надзвичайні військові суди, які мали право за розбій, підпал, грабіж, умисне вбивство, агітацію проти УНР, збройний напад на військову сторожу і прочі великі злочини — накладати кару на смерть.

Надзвичайний суд південно-східної групи в Бірзулі засудив 16-літню панну Іванну і її двох помічників за пограбування бірзульського жида на 6-12 літ каторжних робіт. Засуджених відправлено у Вінницьку в’язницю — для відсидження кари. Пограбовані предмети в цілости віддані власникови. Козак Мирон і 2-ох тов. за подібний злочин були засуджені на 20 літ каторги.

Під час повороту південно-східної групи з Бірзули на Тирасполь — недалеко Роздільної — зістав козак, що з голоду зважився насильно забрати у жида мацу, засуджений на смерть і розстріляний" (ЦДАВОВУ: Ф. 2432. - Оп. 1.-Спр. 102. -Арк. 22 зв.).

В українських архівах, до речі, можна знайти багато й інших свідчень про те, що Симон Петлюра не мовчав до 26 серпня 1919 року. Зокрема, він 27 травня 1919 року підписав Закон "Про утворення Особливої Слідчої Комісії для розслідування протиєврейських погромних подій" (там само: Ф. 2208. - Оп. 1. -Спр. 110. - Арк. 19-20 зв.), а 8 червня 1919 року було розіслано телеграму коменданту тилу і в копії наказному отаманові, прем'єр-міністру, міністру внутршніх справ і міністру єврейських справ суворого змісту: "В Волочиську після вступу нашого війська самими козаками був заарештований невідомий робітник, що підбивав наших козаків до єврейського погрому. Коли це було в дійсности, то наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення.Надалі в таких випадках вимагаю твердости і рішучої розправи з такими провокаторами по закону військового часу" (там само: Ф. 1092. — Оп. 2. - Спр. 169. - Арк. 32).

Такого ж рішучого тону і резолюція Петлюри на доповідній про бешкети окремих козаків Чорноморського кошу в Сквирі: "Наказую викинути зі своєї сім'ї грабіжників і покарати їх по закону" (там само: Ф. 1078. - Оп. 1. - Спр. 23. -Арк. 140).

Крім того, в державному архіві Вінницької області виявлено спеціальний бюлетень Міністерства інформації УНР від липня 1919 року під назвою "Жиди і Українська Республіка", в якому аналізується спеціальна телеграма Головного Отамана, що засвідчує його антипогромницьку позицію стосовно євреїв (Державний архів Вінницької області - ДАВО: Ф. 4155. -Оп.1. -Спр. 13. -Арк. 82).

А 26 серпня 1919 року, одержавши від міністра єврейських справ П. Красного повідомлення про погром у Ялтушках на Поділлі, С. Петлюра негайно передав матеріали "військовій Слідчій нараді для розслідування". (ЦДАВОВУ: Ф. 1123. - Оп.1. - Спр. 18. - Арк. 10).

Не хто інший, як Симон Петлюра зажадав від військового міністра навіть, "аби 1) Військово-Судове управління представило реєстр всіх справ, дотичних погромів, з коротким рефератом про те, коли і де вироки судів в справах погромів були переведені в життя; 2) Аби комдиви і начальники окремих частин негайно представили доклади, в яких би зазначили факти припинення нашими частинами погромних акцій, заряджених ними військово-судових слідств в цій справі і припинення погромів нашою військовою силою з розстрілом чи иншою формою кари на місці" (там само: Ф. 1429. - Оп.2. - Спр. 100. - Арк. 127).

У відповідь на цю пропозицію від командирів українського війська надійшли спеціальні звіти. Губернський комісар Поділля 18 жовтня 1919 року наказував усім повітовим комісарам "не дати навіть відчути єврейському населенню, що його уважається якоюсь гіршою чи посліднійшою нацією на Україні чим націю Українську або іншу.

Дальше наказую пригадати негайно всім підлеглим установам і агентам влади на місцях, що на підставі закону про єврейське громадське самоврядування ... на єврейські громадські управи накладено представництво місцевого єврейського населення перед державними і громадськими установами для охорони його загально-громадських,політичних і національних прав, а рівно ж для оборони і охорони його інтересів в межах компетенції громади і участи в особі відповідних представників в загальнодержавних , краєвих і місцевих установах" (ЦДАВОВУ: Ф. 538. Оп. 1. - Спр. 53. - Арк. 255 зв.).

Однак військо, писав юрист П. Карпов, яке стало на бій, щоб з честю перемогти, або згинути, має теж законне право на самооборону, як і цивільна людність, котра втручається у воєнні події. Така самооборона визнається справедливою як законами окремих держав, так і міжнародним правом. І навів такі приклади самооборони "Спровоковані москалі, що нібито на них стріляють жиди з австрійського Гусятина, ще в 1914 році збомбардували дощенту місто Гусятин. Внаслідок подібної провокації, що нібито поляки в Каліші стріляють на німців збомбардували в 1914 р. німецькі війська місто Каліш. Провокацію, як оповідали мені поляки, пустили жиди.

В 1915 р. в Радомі в Конгресовій Польщі козаки на звідомлення, що жиди видали німцям кількох польських легіонерів Польського легіону, зорганізованого москалями, учинили в місті величезний погром. Порозбивали всі крамниці, знасилували много єврейських дівчат та жінок, а многих євреїв поубивали. Представника місцевих поляків — одного з найповажнійших горожан, який прийшов просити козацького командира о зостановленні погрому, приказав той же випорити нагайками, щоб за євреїв-зрадників не заступався.

Австро-мадяри, операючись на провокаціях ворожого до української справи і народу еле­менту, вимордували, вирізали, вистріляли та вивішали — без суду — більш 44.000 галицько-українського селянства та інтелігенції. Вистар-чило, щоб хтось був нідозрений о русофільській симпатії, того ждала смерть. В Перемишлі на ринку мадяри наскочили на конвой звиш сорока заарештованих українських селян та інтелігентів і всіх пошматували шаблями на шматки. А скільки пекельних мук переніс український народ в ославленім Талергофі, де найчільнійші українські діячі під закидом русофільства переносили муки Дантового пекла. Не малу пайку провокацій завдячує український народ галицьким євреям, які, позбігавшись зі всіх закутків Сх. Галичини до Відня, робили там знамениті спекулянтські ін­тереси та провокували українців перед офіцій­ними і півофіційними австрійськими сферами.

Скільки люду вивішали, вистріляли та вирізали німці в Бельгії, австро-мадяри на території нинішньої Югославії та Північної Італії. Хто бачив стоси фотографічних знимок, зображаючих на кілометри довгі алеї повішених, той може в мініятюрі з’ясувати собі викликані з могили минулих віків тіни неронських алей та "живих Походень".

На Україні таких високих зразків західної культури під егідою Уряду рішучо не було, як щось на меншу скалю притрапилось, то було урядом переслідуване. На Україні було, що инче. І так , коли в червні 1919 р. українські війська знова заняли Кам"янець-Под., то в їх руки попався член большовитської "чрезвичайки" єврей Аба, який з своєю помічницею — проституткою Фанцею прибивав на хрести українських полонених та діячів. Абу покарано смертю, Фанця утікла.

За страшенні знущання над українцями збунтувалася в травні 1919 р. проти "чрезвичайки" міста Могильова-Под. большовитська залога та убила, порубавши шаблями, провідницю "чрезвичайки" молоду студентку-єврейку. В червні 1919 р. українські війська по відході большовиків розбили біля Китайгороду банду бандитів, яка зробила була нальоти на Китайгород і околичні села, розбиваючи та грабуючи. Банда ця зробила в Китайгороді єврейський погром. Бандити рекрутувалися з села Нефедівець, Крушанівки Камянець-Подільського повіту та поблизької Бессарабії.

Уряд УНР для винищування бандитизму і погромного духа серед населення та несення помочи потерявшим єврейським родинам зорганізував спеціяльну комісію слідчу та допомоговий комітет. В комісії слідчій та допомоговім комітеті засідали представники єврейського міністерства при Уряді УНР.

В надзвичайних случаях висилав Уряд спеціяльні слідчі комісії та військові експедиції для укарання винних на місці, а в разі більших проступків доставлення їх до суду.

Виступи цивільної людности супроти війська внаслідок агітації большовитських агітаторів та провокаторів не уставали. Перед в цій підпільній роботі вели ліві єврейські кола, здеклясовані більшовики. В большовитській армії знаходилися спеціяльні єврейські полки, які воювали проти військ УНР" (ЦДАВОВУ: Ф. 2432. - Оп. 1. - Спр. 102. - Арк. 24, 25).

Архівні матеріали свідчать про численні випадки рішучого придушення вояками армії УНР придушення погромних дій. Відомо, наприклад, що єврейська громадська рада Житомира в січні 1919 року телеграфом просила "надіслати галиційських стрильців для підтримання порядку в місті" (там само: Ф. 2060. -Оп. 1. -Спр. 23. -Арк. 5).

Єврейські провідники Погребища вмовляли Петлюру не забирати з їхнього містечка коменданта Супруненка, який зарекомендував себе їхнім надійним захисником (там само: Ф.1123. - Оп.1. - Спр. 28. - Арк. 5 зв.).

А Могилів-Подільська єврейська громадська рада клопоталася перед владою УНР про звільнення з-під варти помічника колишнього коменданта "Кирієнка-Смоля, котрий дуже гарна людина і котрий звільнив дуже багато євреїв... котрих обвинувачували, що вони буцім большовики" (ДАВО: Ф. 3288. - Оп.1. -Спр. 15. - Арк. 51).

Серед військ армії Петлюри, наголошує А. Марголін, на відміну від денікінської армії, все ж спостерігалися випадки, коли окремим особам або частинам вдавалося відвернути чи зупинити погроми. Так, 13 березня 1919року підоспілі солдати української армії зуміли приборкати єврейський погром у Коростені, вчинений Червоною армією.

А в Лубнах погрому вдалося уникнути лише завдяки тому, що в рядах української армії знайшлося сто осіб, котрі зі зброєю в руках вийшли проти погромників. Місто було врятоване, але чотирнадцять із ста загинули, обороняючи лубенських євреїв. Таких фактів денікінська армія не знала (Марголин А. Украина и политика Антанты. - С. 312, 313).

Розглядаючи проблему єврейських погромів в Україні, мусимо згадати і про спроби противників української державності поширити в усьому світі інформацію про вину уряду УНР і особисто Симона Петлюри за ці акції.

Повідомлення про події в Україні саме в такому дусі з 1919 року заповнюва ли шпальти багатьох європейських та американських газет. Вороги України, намагаючись не допустити утвердження її державності, створювали образ українців як природжених бандитів, котрі постійно переслідують євреїв. При цьому не гребувалося нічим. Як свідчила українська п ресова с лужба, віденська газета "Морген цайтунг" від 18листопада 1920 року намагалася всі злочини бі льшо вицьких грабіжників звалити н а українську національну армію, в містивши замітку під заголовком: "Погроми Петлюри в Україні". В ній вказувалося, зокрема, на єврейські погроми в Україні з боку петлюрівських військ у населених пунктах Віжноп іль та Утонів, яких в Україні взагалі не існувало .

Активну роль у дезінформацї про єврейські погроми в Україні виконували саме ті, хто чинив їх найбільше, — більшовики й денікінці. Про інструкції Троцького вже мовилося. Що ж до методів білогвардійців, то проілюструємо їх кількома промовистими фактами .

26 липня 1919 року генерал Денікін "не погодився з проханням делегації (єврейських діячів – Авт.) видалити коріння погромів шляхом видання перш за все відповідної декларації стосовно єврейського питання і необхідності суворих заходів проти антисемітської агітації та виступів" (ІЄД: Ф. Чериковера: - Спр. 142. - Арк. 11393).

Своє справжнє обличчя " істинного оборонця єврейства" генерал Денікін ще раз показав наприкінці листопада 1919 року, коли відповів категоричною відмовою на проханняпро захист єврейства від погромів Добровольчої армії (там само. - Спр. 142. - Арк. 11393).

Така його позиція, треба наголос ити, мала підтримку Антанти. Так, начальник британської військової місії при Добровольчій а рмії генерал Хольман на зустрічі з єврейською делегацією заявив: "Тепер становище генерала Денікіна жахливе. Він не може справитися. І я не знаю, що буде. Адже євреї всі загинуть. І нічого не можна зробити... Між тим, більшовизм страшний і для вас, і для нас. Ви повинні вплинути на англійських євреїв. Хай вони не заважають лорду Черчіллю надавати допомогу Росії. Хай вони допоможуть справитися з більшовиками. Тоді можна буде встановити мир у Росії" (т ам само. - Спр. 136. - Арк. 10636).

Як не прикро, але дезінформація впливала на західне суспільство, особливо єврейські кола. Володіючи значними фінансовими можливостями

і впливами на політиків, вони вдавалися до блокади УНР як у політичному, так і в економічному планах. Дійш ло до того, що американські власті заборонили вивезти з Франції, зі складів резерву армії США, вже куплені урядом Петлюри медикаменти для вояків УНР, які знемагали від тифу.

Щоб відкрити всю правду про єврейські погроми. Уряд УНР виявляв готовність прийняти діячів зарубіжної єврейської громадськості, аби вони самі могли розібратися з ситуацією в Україні.

З цього приводу А. Марголін пише: "8 вересня Міністр Темницький і український посол у Берні Василько телеграфно звернулися до графа Тиш-кевича, глави делегації в Парижі, з проханням запросити від імені уряду п.п. Усишкіна, Гольдштсйна, Моцкіна, Ахад-Гаама і Іохельмана (перші три перебували тоді в Парижі, останні два – в Лондоні) як членів Комісії для вивчення на місці погромів. У телеграмі було вказано, що Директорія і уряд надають великого значення такого роду розслідуванням сумних погромних подій з огляду на відому об’єктивність названих єврейських діячів і ту довіру, яку має до цих імен єврейство. Зі свого боку уряд обіцяв усіляку допомогу властей у роботі Комісії.

9 вересня д елегація звернулася до всіх вказаних осіб із запрошенням, текст якого є ідентичним зі змістом телеграми Темницького і Василька" (Марголин А. Украи на и политика Антанты. - С. 296-297).

На жаль, усі запрошені під різними приводами відмовилися від поїздки в Україну, хоча й вітали цю пропозицію у ряду УНР. А тому й сам А. Марголін змушений з болем говорити про непослідовність діячів світового єврейства щодо правдивого і повного вивчення погромів в Україні: 'Так безрезультатно закінчилась енергійна спроба Українського уряду зробити все від нього залежне для з ясува ння істини в кошмарному питанні єврейських погромів для проведення грані між справжніми винуватцями, вбивцями, провокаторами й потуральниками — і між чесними, ні в чому не повинними людьми. В запалі природнього гніву, скорботи й обурення, викликаного в єврействі раз юче-жорстокими погромами, не можна було й чекати з боку єврейства спокійного і морального суду над винуватцями, жодна з єврейських орг анізацій фактично не скористалась такою високосправедливою пропозицією, що дихало об'єктивністю і довірою до цих організацій" (т ам само. С. 300 ).

Людей, котрі о чолювали український р ух чи вхо

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...