Гано і Бус (Уривок з книги "Славетні предки українців")

18.06.2019 | 08:20   Сергій Піддубний
переглядів: 199

у ХVІІІ ст. на Північному Кавказі було знайдено пам’ятник Бусові з рогом у руці, в панцирі, з луком при поясі, зображеннями сонячних символів, тотемів та написом, в якому він називається Умом (Ом), Будителем (Побуд), Орієм (Яром) і Царем (Сар)... Цікавий факт: пам’ятник нібито стояв на невеликому кургані неподалік м. П’ятигорськ. Однак чомусь до його виявлення причетні люди з України. Зокрема, у 1849 р. за наказом головнокомандуючого військ на Кавказі і намісника Кавказу М. С. Воронцова (він же був губернатором Новоросії – південь України) член Одеського товариства історії А. Фіркович перевіз пам’ятник до П’ятигорська...

Є в історичній науці доволі цікава персона – російський письменник, археолог, лінгвіст, історик, член-кореспондент Петербурзької академії Олександр Хомич Вельтман. Із багатьох прозових та історичних творів, що належать його перу, особливу цінність для нас має книга “Аттила. Русь IV и V века. Свод исторических и народных преданий”, видана 1858 р. В книжці, написаній на основі праць давніх істориків, міститься чимало маловідомих фактів з історії Русі ІІ-V ст. н. е. Донині вона вражає своїми висновками про найзагадковішу особистість давнини Аттилу, проте офіційна наука воліє її не помічати. Знайти книгу можна тільки в Інтернеті і то в не дуже якісному копіюванні.

Що не задовольняє науковців у цій праці? О. Вельтман один із перших на весь голос називає Аттилу руським князем. Першим про це, за повідомленням самого автора, заявив Г. Венелін – псевдонім історика, філолога, етнографа, фольклориста та медика, одного з основоположників слов’янознавства в Україні та Російській імперії Георгія Івановича Гуца. За особистим визнанням Вельтмана, він цілком зійшовся з Венеліним у головному – в необхідності “викривати ложні поняття, що міцно вкоренилися, про походження та значення в Історії так званих Hunni (гунів)”.

І ми скористаємося цією працею в дослідженні постаті Аттили та походження гунів, теж викриваючи “ложні поняття”. Однак, перш ніж приступити до розгляду цих питань, варто наголосити на ставленні О. Вельтмана до історії як до найвищої істини. Про що свідчить написання ним слів “Історія” та “Істина” з великої літери (для порівняння: Різдво Христове – р. х. – писав з маленьких літер): “У найвищому значенні Історія є літопис оборони Істини проти наростаючого на неї явного і таємного заперечення. Мабуть, діючи в цій боротьбі, особистості й народи є ніщо інше, як свідоме і несвідоме знаряддя рухів Духа Правди й дволикого духу неправди”.

Погодьтеся, доволі актуальне застереження й на сьогодні.

В порядності й сумлінності автора не доводиться сумніватися. Проте хтось може слушно зауважити: деякі речі ми читаємо лише в нього, де він їх почерпнув? На це теж є відповідь – у середньовічних сагах, в Йордана (в О. Вельтмана – Іорнанд), Саксона Граматика, Пріска тощо. Але чомусь у сучасних перекладах цих авторів ми не знаходимо, наприклад, ні готського короля, датського й вандальського володаря Фродо, ні руського короля Гано (Hun), від імені якого, не виключено, й походить назва гунів. Не знайти нині й “Истории Дании Саксона, Meypcия и пр. во время Frotho III”, якою користувався автор. А серед цього є чимало цікавого і з історії наших предків русів-гунів та загалом Русі. Візьмемо хоча б ось цей фрагмент.

“Фродо, за порадою своїх 12 Діарів, одружився з дочкою Гано князя Гунів, Яніцею або Гануцею (Hannunda). До Гано вирушили посли, які, за звичаєм, до оголошення причини посольства три дні пригощалися. Так як княжна Гануца нізащо не погоджувалася виходити заміж за Фродо, то посли вжили в справу чаклунку, яка приворожила її до Фродо, описавши його молодцем на обидві руки... При дворі Фродо було дві сторони: Гануцу обмовили і звернули увагу Фродо на Альвільду, дочку Готара – володаря Норіцького (Норвежського).

Ображений Гано, князь гунів, зібрав величезну сухопутну й морську рать. З ним піднялися за одними переказами 69, а за іншими 170 і навіть 200 князів з дружинами своїми, що становило 900000 воїнів. Морськими силами керував Руський князь Олімир (Olimaг).

Сім днів тривала битва. Через три руські річки можна було переходити по трупах, як по мосту. Нарешті, з поміччю воєводи Еріка Норіцького, Фродо розбив силу Руську. Але після перемоги милостиво віддав у володіння Олімиру Холмоград (Holmgardia, помилково Holingardia), Яну (Önev) Коногардію (Conogard, Känugard – Kиївград); іншому Яну, братові царя гунів Саксонію; Pao (Revillum – Равуле, Раул) Оркадські острови; Діяміру (Dimar) Гельзінгію, Яробор, Ямтор і Лаппо; Руському князю Доко (Dago) Естію. Таким чином, як каже Саксон Граматик, переважання Фродо на схід поширилося на Русь (Rusciam), а на захід обмежувалося Рейном.
Від союзу з Альвільдой Фродо не залишив спадкоємця: син же його Фрідл (Fridlev, Friþleif, Frialaf) від першого шлюбу з Гануцею, донькою Гунського князя, виховувався на Русі. Так як про нього не було ні слуху ні духу, то Данці зважилися обрати зі свого середовища найдостойнішого, а саме того, хто краще всіх напише епітафію на пам’ять Великого Фродо.

З усіх скальдів, що змагалися за престол, переміг Іарн (Hiarn), але царювання поета тривало недовго. Фрідл, якого по-руському, ймовірно, звали Преслав, дізнавшись про смерть батька, надіслав у Данію послів з оголошенням Іapнy, що «оскільки в Русів немає закону, щоб який-небудь гусляр за свої вірші здобував чужий спадок, то він пропонує йому йти добром, або готуватися до війни».

Іарн, покладаючись на свій народ, зібрав було військо і вийшов на зустріч Фрідлеву, але меч був не його знаряддям, і він змушений був тікати до Сербії (Кімврський півострів)*, а потім на острів, який і прозвався його ім’ям Hiarnoa. Фрідл вступив на престол Данії…”

15 січня 1858 р. “Цензурный Комитет” (Цензор І. Безсомикін) дозволив друкувати книгу О. Вельтмана, але схоже цензура дуже швидко оговталася і тираж було знищено. Кажуть, зберігся лише один примірник і то за кордоном, у Сербії.

Було чого лякатися. Окрім того, що Олександр Вельтман заявляє в книжці про Аттилу як Київського князя, а не про вигаданого чужинцями калмика, тут згадується чимало й інших київських володарів. Більше того, вони значаться вже в ІІІ ст., тоді як історична наука вважала, що Київ появився не раніше V ст. До всього, саме руські Київські князі (чи королі) творили не тільки історію Русі, а й історію Європи, що й бачимо вже з наведеного уривку – Гано став на престол приблизно 220 року.

О. Вельтман, зазначає, що “Першість Kиївських Князів позначається повстанням всієї Русі вже в 3-му столітті по р. х., на Готів Даціян. Під проводом Киянського Князя Гано було 170 Російських князів. У V-му столітті теж першість: вся Русь піднімається спочатку під проводом Киянського князя Болемира, потім довершує перемоги під проводом Аттили”.

Слова “російський”, “Росія” О. Вельтман теж використовує, але, очевидно, тільки для того, щоб приспати пильність цензорів. Насправді під цією назвою фігурує Київська Русь: “Царство гунських князів, reges Hunnorum, відомо було з перших століть і під загальною назвою Russia, укладаючи в собі, крім Нunaland або Великокнязівство Kиївське, й інші князівства”.

Болемир, Balamir (насправді, мабуть, Волемир), за О. Вельтманом, руський Київський князь, завдяки якому в 376 р. було порушено “льодову перевагу готів в Германії і Скитії: вони були вигнані зі світу язичників” [20, с. 64]. Пріск залишив цікаве свідчення про те, як князь підняв русів на готів: “Коли при Болемирі (βαλόμερος) скити порушили договір і спустошили римські області та міста (в Дації), римляни відправили до нього посольство запитати про причини порушення миру. Обіцяючи надалі утримуватися від нападів, за умови щорічної сплати йому 300 ф. золота, Болемир відповідав, що його народ, по безлічі причин несподіваних, повинен був неминуче підняти війну”.
Київська Русь – це сила, що диктувала світові свої правила гри, але ми не мали цього знати. Ми мусили знати брехливу суть історії, вершителями долі світу мав бути Рим, на зміну якому прийшла Москва… З волі Риму і Москви період приблизно з І ст. до VІІІ ст., по суті, був виключений з нашої історії. Тут в цей час наче була мертва зона. За допомогою Олександра Вельтмана ми потроху оживляємо його.

Зрозуміло, що й Вельтман не міг уникнути помилок (як і ті, в кого він брав дані для своєї книги), але навіть таку інформацію ми не маємо права ігнорувати.

Лише в нього ми можемо прочитати цей список правителів Русі, Щоправда роки тут слід розглядати чисто умовно. Встановити їх точність надзвичайно важко.

Kиївське князівство

Гано або Іано (біля 220 р.)

Фрідлев (Преслав).
Кн. Руський, кор. Датський

Болемир (відомий з 376 р.)

Дано, Данко (з 382 по 412 р.)

Міло (Melias) Kиївський*

Аттила. За Vilk. S.,
обраний після смерті Міло на престол Kиївський “дав обітницю
боронити закон і правду”, а після діда Рао прийняв державу
над всією Руссю з (438 – 454).

Натомість про князя Буса, іншу легендарну особистість, Олександр Вельтман не згадує зовсім. Може, Бус був не з тих князів, які відігравали головну роль, а може це інше ім’я якогось із відомих князів, або й не князь, а волхв, наприклад...

Як і про Гану, про нього також дуже мало інформації. Прийнято називати його – Рус Бож Бус. Проте автор Велесової Книги, в якій знаходимо повідомлення про страту Буса готським царем Германаріхом, в жодному випадку не подає подвійних імен. Зважаючи на те, що він не користувався розділовими знаками, цілком можливо, що тут йдеться про трьох осіб. Ось як я переклав це місце з Велесової Книги: “І ще була повержена Руськолань Єрманаріхом. Той хотів жону з роду нашого і повергнув її, а Отці наші пішли на нього. Єрманаріх розбив їх і, полонивши Руса, Божа, Буса і сімдесят інших, криженчив їх” [54, д. 32].

Можливий і такий варіант: “рус” – той, хто належить до племені русів, “бож” – Божа людина і “Бус” – ім’я. У такому випадку “рус бож Бус” насправді міг бути волхвом, а не князем (або одночасно тим і тим). У “Слові про похід Ігорів”, до речі, згадуються “часи Бусові”: “Заспівали Готські діви красні на березі синього моря, Руським золотом видзвонюючи. Згадують часи Бусові, леліють помсту Шароканю”, де треба розуміти, що “діви” радіють перемозі над русами Буса, яким готи завдали поразки в ІV ст. Готські діви надіються на помсту їхнього хана Шарокана, який загинув незадовго до походу Ігоря на половців. Варто також пригадати й інших бусів: священика Бузія, батька біблійного пророка Єзекіїля та плем’я бусів, про яке згадує Геродот. А ще якась частина сучасного Києва в давнину носила назву Бусовград – можливо, на честь того самого Буса.

За словами О. Партицького, ім’я Буса увійшло навіть у німецьку мітолоґію й зайняло серед германських божеств дуже почесне місце.
І нарешті, у ХVІІІ ст. на Північному Кавказі було знайдено пам’ятник Бусові з рогом у руці, в панцирі, з луком при поясі, зображеннями сонячних символів, тотемів та написом, в якому він називається Умом (Ом), Будителем (Побуд), Орієм (Яром) і Царем (Сар):

О-ом! Боже! Ом!
О-ом хайє! О-ом хайє! О-ом хайє!
О-ом хайє! О-ом хайє! Побуд!
О-ом хайє! Побуд! Cap!
Вірте! Cap Яр Бус – Богів Бус!
Бус – Побуд Русі Божої! -
Боже Бус! Яр Бус!
(переклад О. Асова)

Цікавий факт: пам’ятник нібито стояв на невеликому кургані неподалік м. П’ятигорськ. Однак чомусь до його виявлення причетні люди з України. Зокрема, у 1849 р. за наказом головнокомандуючого військ на Кавказі і намісника Кавказу М. С. Воронцова (він же був губернатором Новоросії – південь України) член Одеського товариства історії А. Фіркович перевіз пам’ятник до П’ятигорська [5, с. 89, 159]. Як там опинився член Одеського товариства історії невідомо. Отже, виникає справедливе запитання, а чи цей пам’ятник не прибув з України до Північного Кавказу разом із А. Фірковичем, де жив, загинув, а отже де насправді був похований рус Бус?

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...