Зробити Президентом, зробити Президента

26.05.2019 | 09:09   Віктор Радіонов
переглядів: 150

Ну, так тоді це саме той, хто потрібен Україні. Адже ненависть до П. Порошенка дійшла найвищої межі, а тут названо ім’я визволителя з 5-літнього рабства. Він підніме з колін, переможе обридлого й осоружного, котрий ніяк не нажереться, тому чіпляється за владу та збирається вдаватися до підкупу й підтасовування. Отже, за Зе — це проти По. Шикуймося в один ряд! Удалі, умілі помахи язика в наш час — як помахи чарівної палички. Увесь потік невдоволення одних спрямовано в русло надій на іншого. А те, що сподівання в сонмища тих, хто дружно побіг віддати свій голос за «рятівника», часто-густо прямо протилежні, — сущі дрібниці. Сам він нічого такого не обіцяв. Не так зрозуміли? Зачарувалися? То хто ж вам винен?

Дива не сталося (та й не могло статися) — П. Порошенко зазнав нищівної поразки на виборах глави держави. Замість нього Президентом стала темна конячка, про наміри якої ніхто нічого путнього сказати не може. Як і вона сама.

Що буде далі — побачимо. Та мова наразі не про це. Для всіх тих, хто ще не втратив здатності ясно мислити, хочу пролити світло на деякі важливі обставини. Вони допоможуть зрозуміти, завдяки чому кривляка (нехай і знакомитий) зміг здобути таку разючу перемогу та стати першою особою в Україні. Завдяки кому, гадаю, говорити не варто, і так відомо.

Звичайно, неправильно було б говорити, що сам В. Зеленський не доклав ніяких зусиль для свого злету. Та є одне вагоме «але», адже хто тих зусиль не докладав?

Пояснити причини гучного провалу П. Порошенка не становить зусиль. Забрехався, прокрався, з мерзотниками знався... Слова давно розходилися з ділом, нещирість було видно неозброєним оком. Крім того, п’ята колона нікуди не поділася й робила свою чорну справу, тоді як до неї дуже терпимо ставилися. Уже у 2015 р. намітилися розчарування людей у владі, втома від війни та всеосяжного хабарництва. Далі до негараздів поступово додалися зубожіння, безпросвітність і безнадія. А також небажання з усім цим миритися.

Тож іще на початку 2017-го я остаточно утвердився в думці, що П. Порошенко на виборах приречений. І цієї впевненості не похитнули ні «Слава Україні! — Героям слава!» у війську, ні томос, ні випробуваний під час обрання голів об’єднаних місцевих громад підкуп виборців (1000 грн. за голос), ні інші речі, на які так покладалися сам керманич і його оточення. Проти антирейтингу, який значно перевищував 50 відсотків, не попреш.

Натомість розкрити причини не баченого до того успіху явно зеленого Зеленського, котрий під час перегонів постійно ховався за лаштунками, якщо й вискакував, то як із конопель, туманно висловлювався про власні наміри, так і не назвав ключових осіб свого середовища, — не так то й просто. Звичайно, не варто відкидати бажання людей побачити нові обличчя у владі, тим більше — на її верхівці. Утім, не це виявилося вирішальним, адже таке прагнення було давно й постійно, але раніше ніяких наслідків не зумовлювало. То що ж спрацювало тепер?

Безперечно, на користь блазня зіграло взаємне поборення основних політичних гравців, тоді як на нього самого дуже довго не зважали. Небезпідставно думали: він, який мову знав погано, був здатний говорити лише щось завчене, як тільки попадеться на гострі язики проплачених гієн пера, відразу посиплеться й отетеріє, стане видною вся його порожнеча, недолугість, непідготовленість... Так, чинник недооцінки теж дався взнаки, але й він не був визначальним. А що ж тоді?

Для з’ясування істини доведеться спершу пояснити, завдяки кому-чому сам П. Порошенко став на чолі Української держави. Адже тільки після нинішнього неуспіху почали пригадувати його стрімкий злет у 2014 р. Тоді він переміг уже в першому турі, отримавши теж для багатьох не збагненні 54,7 % голосів. Як же зумів досягти такого показника?

Поновімо в пам’яті, як довкола цієї постаті розгорталися події. На її членстві в СДПУ(о), участі в заснуванні Партії регіонів навіть не зупинятимуся. За точку відліку візьму 2005 р.

Перемога «Помаранчевої революції» та В. Ющенка на президентських виборах. Однак омріяна посада Прем’єр-міністра дістається Ю. Тимошенко. Петро Олексійович стає секретарем РНБО з явно неконституційним обсягом повноважень і при цьому зберігає за собою місце у Верховній Раді. Старанно копаючи під Уряд, починає вправлятися в підступах. Раз у раз у таборі недавніх звитяжців спалахують сварки, виникають непорозуміння. Згодом П.Порошенка з тріском позбавляють прав недоторканного обранця, але він не вгамовується та продовжує в тому ж дусі. І через деякий час, як грім серед ясного неба, заява державного секретаря О. Зінченка про «відродження корупційних схем у вищих ешелонах влади» та участь у перерозподілі власності. Перший у списку хабарників — «любий друг». Як наслідок, звільнення з РНБО, падіння довіри громадян до В. Ющенка та «Нашої України». На парламентських виборах 2006 р. це об’єднання займає лише третє місце. І тут добродій вчергове «відзначився». Цього разу йому закортіло стати Головою ВР. Усе закінчилося тим, що соціалісти на чолі О. Морозом переметнулись у стан «регіоналів» і В. Янукович знову прийшов до влади. У 2007-му — розпуск Ради й нове волевиявлення. Петро Олексійович уважається настільки осоружним і знеславленим, що його навідріз відмовляються «світити» у виборчому списку «Нашої України — Народної самооборони». Та у 2009 р. пронира несподівано став міністром закордонних справ в Уряді Ю. Тимошенко. На початку 2012-го він уже призначений В. Януковичем міністром економічного розвитку і торгівлі в Уряді М. Азарова. Наприкінці того ж року, домовившись із донецькими про розподіл на Вінниччині виборчих округів та погодившись при цьому на зняття з гонки в одному з них свого батька, ще раз став недоторканним. Напрошувався однозначний висновок: головне для пройдисвіта — теплі місця, а в чиїх руках влада — то вже діло десяте.

Та раптом у листопаді 2013 р., після відмови В. Януковича підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, П. Порошенко різко виступив проти тодішнього керівництва держави. Разом з тим під час «Революції гідності» нічим не відзначився. Мелькав рідко, серед промовців на майдані не числився.

На той час рівень його підтримки серед громадян ледве сягав 2 %, що й не дивно з огляду на оприлюднені вище сторінки життєпису та послужний список із усіх боків заплямованої людини. Якби було інакше й цьому діячеві довіряло бодай 5 % населення, він зміг би провести в будинок під куполом своїх послідовників. Тому ставлю те саме запитання: як така особа змогла перемогти на виборах очільника держави, та ще й одним махом набрати 54,7 % голосів?

У той час суспільство перебувало в стані розгубленості, невизначеності та приголомшеності. Навіть не намічалося вождя, здатного повести за собою, особистості з високим рівнем довіри. А. Яценюк таким аж ніяк не виглядав (особливо після «кулі в лоб»), та й на той час він очолював виконавчу владу. Ю. Тимошенко після повернення з ув’язнення майдан зустрів не дуже прихильно (газові угоди безслідно не минули). В. Кличка також сприймали без захвату. О. Тягнибока та Д. Яроша виразна більшість уважала буянами, їх завжди побоювалися...

І тут ніби мимохідь одна із жіночих говорячих голів у випуску новин на каналі «1 + 1» І.Коломойського вкрадливим голосочком заявляє: громадяни наступним Президентом воліють бачити П.Порошенка, є велика готовність проголосувати за нього, засвідчена значна перевага у вподобаннях людей. Які після цього думки мали завирувати в міщанських головах? «Боже, та воно ж так і є!»; «Дійсно, як же я сам досі цього не збагнув?»

Відразу ту саму пісню про прихильність підхопили на 5-му каналі й дуже швидко — у засобах мовлення інших скоробагатьків. Спершу — на Ай-Сі-Ті-Ві, СТБ та «Новому» В.Пінчука, згодом до спілки пристав Р. Ахметов («Україна»), а потім, аби заручитися підтримкою ще й «Інтера», новопосталий борець за булаву разом з В. Кличком, котрий був на короткому повідку в Д. Фірташа, злітав на зустріч із останнім у Відень.

Далі — більше. З вуст самого П. Порошенка пролунала заява, що слід обрати керманича держави та головнокомандувача війська вже в першому турі. Справді, навіщо ж чекати зайві три тижні, коли з антитерористичною операцією можна впоратися за два? Чи варто дивуватися, що «слушну» думку підхопили на каналах усіх товстосумів України?

Не можна було збавляти швидкість у напусканні туману, у підкоренні людей своїй волі. Не дай Боже, отямляться, опам’ятаються. Зійде просвітлення — і всій грі кінець.

Тому старанно попрацювали й в інших площинах. Зокрема, задля перемоги Порошенка «розпорошили» суперників. Зокрема, з доброго дива на перегони подалися Ю. Бойко, М.Добкін, В. Коновалюк, Р. Кузьмін і С. Тігіпко, котрі топталися на полі одного й того самого виборця. Н. Шуфрич на деякий час припинив згадувати про «шоколадного зайця».

Ось так гуртом господарі життя в Україні зробили її Президентом неперебірливу в засобах особу, пошивши в дурні полки довірливих. Утім, усе ж визначальною в усьому цьому дійстві стала ота сама заява, що більшість уже начебто визначилася зі своїм вибором на користь володаря «Рошену», і подальша розкрутка, завдяки яким зухвала вигадка набрала обрисів істини.

Це були до того ще не використовувані в Україні ошуканство й одурманення, пов’язані із цілеспрямованим впливом на свідомість людей.

Той (чи ті), хто придумадав цю штуку, є тонким знавцем людських душ. Він чудово розумівся на особливостях мислення населення, яке дуже важко вибирається з полону совєтського минулого, на закономірностях у сприйнятті ним дійсності. Чи не головна ознака такого люду (особливо в разі тривоги, страху чи замішання) — стадність, тобто несвідоме підкорення поведінці юрби. Тож основне за таких обставин — вчасно й тонко, з навіюванням повідомити: більшість — ось за те-то, за того-то. Після цього відразу з’являться натовпи охочих долучитися, поповнити ряди тієї самої більшості. Хто зволікає, той втрачає: коли в совєтські часи за чимось шикувалася черга, потрібно було й собі займати в ній місце.

А за ким був почин? За «1 + 1», за тим хитро зробленим повідомленням. Отже, І.Коломойський аж ніяк не безпідставно вважав, що це саме він породив Порошенка-президента. І, можливо, після сварки між ними, відсторонення першого від гривнево-доларових потоків, а потім усуспільнення «Приватбанку» в грошового мішка з’явилася думка, навіть намір, суголосний з відомими словами Тараса Бульби: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!»

«Мистецтво» крутити відображенням дійсності в мізках людей, як циган сонцем, успішно випробувано, бажаного досягнуто. Засіб, за допомогою якого, мов м’ячиком, можна гратися з уявленням спільноти про те, що відбувається в Україні, — усе ще в наявності. То вперед!

Які вихідні дані, що було відомо? Неодноразові опитування громадської думки показували: переважна більшість не бажала бачити П Порошенка главою держави ще й наступні 5 років; у другому турі, якби він туди виходив, то програвав би будь-кому, крім, можливо, Ю. Бойка чи О. Вілкула. Залишалося «не заколисувати ненависті силу», а нагнітати її.

Проте будь-хто — аж ніяк не той, хто потрібен. Це ж божевілля для сильних світу — покладатися на випадок. Тому постало значно складніше завдання — вивести в другий тур саме свою людину. Як це зробити за умов, коли чи не всі політичні бульбашки «здулися», низько впали в очах людей?

Розкрутити когось нового, невідомого — марна справа. А якщо нового, але відомого? Перебрали в уяві тих та інших, згадали про перебіг виборів у Словаччині та Італії, про виявлений потяг загалу до лицедіїв і погляд упав на В.Зеленського. Справді, чом не спробувати підсунути обивателям витівника? Адже він у той час, коли інші лише засмучували, дарував радість і сміх. Отже, в уявленні носіїв вузького кругозору з ним пов’язані лише приємні почуття.

Наприкінці 2016 р. зненацька почалися розмови про те, що М. Зеленський може втрутитися в боротьбу за найвищу державну посаду. Його прізвище відразу занесли до опитувальників. Утім, спершу щось не клеїлося. Крім того, ще й С. Вакарчук плутався під ногами. Тоді хтось придумав удалий хід — спонукання молоді пошугати остогидлу владу (злих на неї вистачало), висловлюючись за кепкуна «по приколу». Мовляв, кесарю — кесареве, перебенді — перебендине.

Далі «по приколу» належало тонко, непомітно підмінити на «а чому б і ні?». І владна страшилка — уже гідний висуванець. А тут ще (о щастя!) С. Вакарчук, котрого ляльководи боялися найбільше — як здатного сплутати всі карти — з доброго дива відмовився від боротьби.

Залишалося вбити в не ускладнений звивинами мозок останній цвяшок. Цю відповідальну справу довірили А. Мазур. На початку 2019 р. в одній з недільних передач на «1 + 1» вона з легкістю, зі своїм коронним «Ось так!», яке не терпить заперечень, просвітила глядачів. Новина була просто приголомшливою. Виявляється, варті довіри опитування в той час недвозначно свідчили: якщо В.Зеленський потрапить до другого туру, то безсумнівно переможе і П.Порошенка, і Ю. Тимошенко, і Ю. Бойка, й А. Гриценка... Будь-кого.

Ну, так тоді це саме той, хто потрібен Україні. Адже ненависть до П. Порошенка дійшла найвищої межі, а тут названо ім’я визволителя з 5-літнього рабства. Він підніме з колін, переможе обридлого й осоружного, котрий ніяк не нажереться, тому чіпляється за владу та збирається вдаватися до підкупу й підтасовування. Отже, за Зе — це проти По. Шикуймося в один ряд!

Удалі, умілі помахи язика в наш час — як помахи чарівної палички. Увесь потік невдоволення одних спрямовано в русло надій на іншого. А те, що сподівання в сонмища тих, хто дружно побіг віддати свій голос за «рятівника», часто-густо прямо протилежні, — сущі дрібниці. Сам він нічого такого не обіцяв. Не так зрозуміли? Зачарувалися? То хто ж вам винен?

Ось так укотре наступили на ті самі граблі, щоправда, з оновленим держаком. Чудова оборудка спритників! Прониру замінено на пронозу (як шило на швайку). І знову стадо баранів обведено довкола пальця!

 

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...